і як взагалі говорити з нею,
коли літери не складаються в слова,
а речення - плутаються?
можливо, це мій внутрішній страх,
бути неправильно зрозумілим
чи занадто
нав‘язливим.

як слухати стук її серця,
щоб він не змішувався
з іншими звуками?
як серед пульсації міста
розпізнати її тихі кроки?
як пояснити,
що відчуваю до неї,
не пишучи довгі поеми?
з чого почати мені?
із найвідвертішого.
саме так - з найвідвертішого.

як сказати їй,
що я шукаю можливості
побачитись з нею,
щоб ще раз задивитись у її очі
та риси обличчя?
зрозуміти чого вона хоче
і знайти ноти до її серця.
так буде чесно
по відношенню до неї.
так буде чесно.

чи дійсно життя
зародилось в воді?
чи треба це знати мені?
по невідомим стежкам
ходити -
на застаралі питання
шукати відповіді.
чому присвячую їй
вірші свої?
навіщо це їй?
навіщо?
щоб частіше говорити про головне,
щоб нагадувати собі про те,
що вже в мене є.

ось вона поруч:
я торкаюсь її
ніжних рук,
закарбовую
солодкий запах
з її тендітної шиї,
чую цей голос дзвінкий;
і розумію,
так, розумію,
що це більше,
аніж симпатія та захопленість.
я готовий стерегти її сни,
вдивлятись у зміни настрою,
слухати її невдоволення,
бачити, як вона посміхається,
занотовувати її смаки,
втілювати мрії
і робити так,
щоб вона була щаслива зі мною.
я знаю про що говорю.
знаю, про що говорю.
.
.
.
04/04/2023

сьогодні
я вам розповім
про спалені пшеничні поля,
які ніколи не побачать зерно
і людей, які їх засіювали.

вони стоятимуть пусті
під заливними дощами.
будуть промерзати
під товщею снігу.
палюче сонце
обпікатиме їх чорнозем.

з часом, пшениця
осипеться
і змішається з бур‘яном
та травою.
і ніхто вже
не прийде прибирати
цей сірий пейзаж.
ні фермери,
ні агрономи,
ні трактористи,
ні комбайнери.

тепер артилерія
засіює поле снарядами.
сиплеться з неба шрапнельний град,
гудять смерчі та урагани.
в землю саджають
міни й фугаси.
копають окопи,
будують укріплення
з бетону та сталі.
всі говорять лиш про війну,
а про пшеницю - ні слова,
і про хліб вже також
ніхто не говорить,
незважаючи на масовий голод.
і ліки від цієї хвороби одні:
такий самий голод
з іншої сторони.

за горизонтом траншей
горять українські поля,
і дощ не спішить їх гасити,
а буревій розносить
цю смерть все далі й далі,
наскільки йому вистачає
палива.
залп. знову залп. ще один.
птахи летять
бойовими порядками.
броньовані колісниці
йдуть маршем вперед,
піхота тримає мечі наготові,
вони всі зібрались тут
на тому самому полі,
щоби вирішити
його подальшу долю.

все стихло.
не видно нічого.
немає вогню. немає болю.
гомонять тільки ріки багряні -
мовчить родюча земля.
і кому тепер
будуть треба
ці пшеничні поля,
окрім тих,
хто їх розміновуватиме?

17/03/23

хмари пливуть у нічному небі,
місяць світлом розрізає кімнату.
що йому треба зробити,
щоб її зрозуміти?
те саме питання
вона задавала собі.
запізно шукати відповіді
там, де їх явно немає.
та і вирішить це що-небудь?
добре,
я почну з початку,
щоб все стало на свої місця.

вона засинала
на його плечі.
у темряві
він дивився на неї,
цілував
її скроні
ніжно і трохи боязко.
мабуть, тому їм снились
однакові сни.
мабуть, тому вони говорили
про найвідвертіше.
але що з цього було
насправді важливо?

ті самі моменти
проведені разом,
коли вони дивились
один одному в очі
і життя ставало не таким
вже й безбарвним.
вона розуміла його,
він відчував мову її
тендітного тіла.
вони точно знали дві речі:
тільки він
буде з нею слухати тишу,
тільки вона
буде слухати його вірші.

він сотні разів скаже, що любить її,
вона - що любить його,
але тут замкнуте коло:
вона ніколи не повірить
в те, що це правда.
він не повірить в те, що це істина.

з часом вони почнуть
засинати поодинці.
жити так, ніби нічого
між ними не було.
робити вигляд,
наче ніколи
не знали один одного,
і, взагалі, їх ніколи не існувало.

хоча кому від того гірше?
йому краще ненавидіти,
аніж любити.
їй - забути
і ніколи не згадувати.
це буде дійсно
правильний вибір
зі всіх можливих.

логічно, що ті рядки, які просякнуті болем,
читачам подобаються найбільше.
як і те, що ніхто не буде
ділитися особистим.
як і те, що все тут написане,
забудеться,
як і історія цих двох.

березень’23

добре, я зараз все поясню.
ти ж знаєш, що соцмережі
з‘їдають голос та інтонацію?
і навіть найщиріші зізнання
в коханні ламаються,
як вранішня крига
під твоїми ногами.

давай обговоримо
це за чашкою кави?
що? занадто клішовано?
всі настільки часто пишуть
про каву й кав‘ярні,
що навіть мене вже підтошнює.
так само і з нами:
ми постійно говоримо
про одне й те ж саме.
де в цьому сенс?
сенсу немає.

все марно.
ти знаєш, що це все марно.
останні розмови були
беззмістовні,
емоції - сірі та голі.
не дивись в мої очі знову,
залиш ці безглузді спроби -
там немає нічого із того,
що ти хотіла б побачити.
нехай це й надалі
не матиме значення.
ні слова, ні вчинки
вже не варті нічого
(така собі девальвація).
доречі,
я не гірше за тебе
вмію всіх звинувачувати.

я відчуваю твій біль
і розумію, що він не згасає,
але нічого про тебе не знаю,
абсолютно нічого не знаю:
що ти ховаєш,
від кого ховаєшся,
чого ти чекаєш
і на що сподіваєшся.

якщо я і стану кимось,
то рівно тим, ким не хочу бути.
моє майбутнє туманне,
як і ранок в бхопалі 3 грудня.
добре заснути з думками
коли не думаєш,
що в тому тумані.
риторичне питання:
як пояснити тотальну спустошеність простими словами?

що ж, тепер ти знаєш -
соцмережі з‘їдають голос та інтонацію,
розмови за чашкою кави -
романтизована хрінь,
а вІрші -
рядки з римою і не більше.

на цьому і завершимо
нашу розмову,
щоб не робити її
знов беззмістовною.

26/01/22

осінь збирає всі свої фарби
і готує холодні дощі.
я готовий купити,
взяти задарма
хоч трохи тепла
і сховати у свому плащі.
осінь приходить без дозволу,
без гостинців і
теплого чаю.
не бійся,
все буде добре,
я знаю.

але коли сáме?
коли нічийна земля
знову рідною стане,
і на ній зацвітуть
яблуневі сади.
коли нікого із нас
не розділятиме відстань.
коли всі зберуться
за сімейним столом.
коли з очей впаде
остання сльоза.
коли все повернеться
на свої місця.
одне питання «коли?»
я так хочу
в це усе вірити,
але відразу вибачусь
за свій оптимізм.

серед знищених міст,
знайомих і рідних місць
ми знаходили себе
і так само губили.
і тої ж хвилини
намагались пристосуватись,
прижитися
і кожної днини любили.
ми зуміли
зберегти скарби
всередині себе,
наші спогади,
які вже й наче не наші.
щастя ховається
у звичних речах -
ми його просто не бачимо.

дай мені свою руку.
ось так.
притулися.
я обіцяю бути з тобою.
і прошу: нічого не бійся.

21/10/22

у нас третій день йдуть дощі,
спека змінилась на холод.
у мене, як завжди, нічого нового,
точніше,
нічого такого, що б я міг розповІсти.

я знаю, що ти ненавидиш дощ:
востаннє
він зіпсував твою зачіску
та макіяж.
ти проклинала богів,
метеорологів,
простір і час.
під роздачу потрапили
навіть улюблені туфлі,
які зі свистом полетіли
на кухню.
ти спізнилась, мабуть,
на годину
і хотіла компенсувати це
чашкою флет-вайту.
ти була неймовірно красива,
не дивлячись на дощ
і всі збіги обставин.

ти ненавидиш дощ:
він змивав твої сльози
на деміївському вокзалі,
коли ми з тобою прощались.
ти казала,
що у тебе немає бажання
їхати,
що хочеш лишитись зі мною,
але якщо доля розлучає нас
вдруге,
то це або знак
або вона просто жартує.
одна валіза, рюкзак,
букетик ромашок
і твій улюблений полуничний «макфлурі» -
ось і все, що ти забираєш з собою.

я б хотів розірвати всі карти,
знищити глобуси
та кілометри доріг,
що нас розлучають.
насправді,
я знаю, що б‘юсь,
як риба об лід,
і мої старання,
аби це все змінити,
недолугі та марні.
багато води утекло
з того часу,
ми живемо кожен
у свому вимірі.
шкода,
але ми обидва
помилились у нашому виборі.

треба визнати це
і поставити крапку.
я хочу вірити,
що цей вибір
буде все-таки правильним.

прогноз погоди знову бреше.
ефір пустує без комедій,
мелодрам.
тв-програм знов стало менше -
я все частіше дивлюсь чорний екран
(треба ж вбивати час бодай на щось).
синоптики передають +20,
а на душі знов холодно і дощ.

листопад, грудень`22

все закінчиться опівночі.
я обов’язково тобі напишу,
що не маю з ким
говорити про тебе.
коли-небудь я все скажу
те, що важливо і те, що треба.

я більше не хочу
шукати тебе в інших.
я більше не хочу
мовчати про це.
можливо, виною всьому є
відстань.
хоча кого я обдурюю?
лиш самого себе.

наші зустрічі
були іноді дивні,
наші розмови -
завжди відверті.
я буду поруч,
коли це потрібно.
навіть у повну безвихідь
розраховуй
на мене.

сніг засипає вулиці -
покривається
попелом білим асфальт.
я йду аби тільки йти
без цілі, мети
та думок про завтра.
єдине, що цікавить мене -
це
нічого.
нічого вже не цікавить:
кожен день -
сіра буденність.

я знаю,
що пишу в нікуди.
я знаю,
що писанина нікому не треба.
ти прочитаєш це хіба що з нудьги,
хоча в це я навіть не вірю.

я зізнаюсь самому собі,
що важко це все відпустити,
що за минулим сумую
і хочу повернутись назад.
поговорити,
побути поруч,
почути -
не має значення місце і час.
але нарешті вже треба вирішити:
чи підкидати дрова у вогонь,
чи зробити так, аби він погас.

на годиннику 23:59.

все закінчиться сьогодні опівночі.
хмари закриють місяць,
згаснуть зорі,
охолоне сонце.
колись я знову тобі напишу.
коли-небудь я все скажу
те, що важливо і те, що треба.
колись це буде, обов‘язково.
колись, а, можливо,
ніколи.

лютий`23

я б міг ніколи
про тебе не згадувати.
я б міг просто забути і крапка.
я б хотів скинути цей вантаж
і все зайве
зі своєї пам‘яті.

немає нічого випадкового.
немає збігів обставин.
і в паралельних світах все по-іншому -
ти закохана в мене,
а я про це навіть не знаю.
вже пізно
приймати будь-які рішення:
кожне слово сказане мною,
буде сказано просто постфактум.

періодично копаюсь
в минулих спогадах -
переливаю з пустого в порожнє.
тільки я винен в тім,
що той діалог не відбувся.
«просто не можу.
просто боюсь.
просто не хочу.»
просто
знов виправдовуюсь.

так, я за тобою сумую
і часто про тебе згадую.
випадкових знайомств не буває
і ми обидва чудово це знаємо.

я б міг ніколи
цього не писати.
забути про все,
поставити крапку.
я б міг розкрити всі карти -
сказати все, що ховаю в собі,
але
навіть зараз забракне
духу зізнатись,
що цей вірш присвятив
саме тобі.

січень`23