Попелиця міцно стискала тоненькі шийки трояндових буциків.
Слимаки пристрастно лигали тигрові лілії.

Хіть до краси пружньо драконилася у різнотравному повітрі.

Комари, завбільшки кошлатих півоній, довбодзьобі як дятли,
заїдали Музю Пегасько. Смикаючись від сверботи, Музя яро
нищила попелицю і слимаків, але ядучих кровожерів не чіпала.

Бо почувалася страшенною крАААААсУУУУУнею!!!

ante bellum

На другому уроці донька-підліток дізналася, що вчора у лікарні померла від ускладнень кору її лагідна, мацюпусінька однокласниця, шляхетно звана Лізою Соболевською.

Надвечір червлений промінь чвиркнув сірником по оливяному небу, обпік стовбури з’їжених короїдом сосон та яблуневий вельон. Змарніла від сліз дитина поставила до відому про завтрашній похорон і ...про завтрашній же намір подивитися з ... однокласницями романтичне кіно «Five feet apart» (too bad, not five inches) та не менш жагуче бажання зробити жовто-сріблястий манікюр.

Змарніла від сліз, озверіла від п’яти анестизуючих чарок Zubriwky, півстоліття самодостатньо гарнюща, презирлива до будь-яких розмальовок Музя Пегасько, яка запнувши крила, висьорбувала з цокольного поверху підшкурні води, здиблені від геть забутих травневих злив, непедагогічно прогавкала «А то доречно?» і не винайшла, що собі відповісти.

Бо завтра був день Перемоги, коли бабуся, царство небесне, не дожила трішечки до свіжої війни, була ще мовчазніша і стриманіша, ніж зазвичай. П’ятнадцятирічна, додавши собі років, від жаху опинитися в окупації, разом із старшою сестрою з військом відступила з Купянська. Санітарками в піхоті через Сталінград дійшли до Німеччини. Їхня тітка, лікарка, опісля харківської окупації, попри пройдену в званні майора медслужби усю війну, довіку не позбулася окупаційного тавра.

Що є життя, що є смерть, що є перемога, що є поразка, що є страх? Що доречно?

Музя того не знала. Вона питала. Сьогодні. Чомусь, Обожнюваного. Чомусь, мовчки.

Музя Пегасько лаяла себе. Панський лист Обожнюваному Поету не складався. Виходило щось подібне до шедеврів "невидужного" письменника Кукушкіна з оповідки Аверченка. Пір’їна Алконоста і макоцвітні чорнила не допомагали.

Невдала епістолярка прагнула оминути підступну ковзанку еротичної прози і елегантно розкрити фізіологічні особливості сприйняття Музями справжньої поезії. Ясна річ, Музі фільтрують вірші розумом на рівні M, кінчиками крил на рівні W, але існує вищий, вирішальний рівень - точка G. Цікаво, чи спадало на думку винахідливому лікарю Грефенбергу, що у Музь точка G активується не лише тактильно?

Слова впиралися гірше, ніж віслюки, і не бажали дертися на Кайлас. Невимовно… коли від поезійних загогульок у точці G бринить срібна нота лю, репається, розквітає золотавими світами, розпанахує простір, розкидає оцвітини по чорній аіді космосу…. коли з найатласнішої, тисячоцельсоградусної пелюстки, за 129 світлових років, у сузір’ї Пегаса, народжується планета HR8799e.

Зітхнувши, Музя накляцала:

Обожнюю. Або G.
Легковажко, Ваша.
Музька.

Життя тривало. Екзопланета вирувала бурями, вкривалася залізними хмарами.
Обожнюваний шарудів нечуваними лінгвушками, складаючи для неї абетку з літеровіршів.
Музя крутила gолубці.


ante bellum

У нульові часи, коли сила тяжіння ще не набула незалежності, Бозькіни батьки емоційно квантувались через постанову Великого Ніщо про накладення на них штрафу у розмірі мільйону вимірів за неналежне виховання дитини. Цього разу пустун повисмикував струни з найближчих бран.

Гіперактивний Бозька про всяк випадок зачаївся. Батьки помудрували й подарували малому ексклюзивний креативний конструктор з Бульбашкового Мегамаркету.

Запанував спокій. Творчість поглинула Бозьку. Сім удаваних днів він захоплено порсався з чудернацькими загогулями. Та восьмого дня підступний Тьмяний Струмінь дмухнув на нього кріперним вірусом. Бозя вибухово пчихнув на дбайливо змайстровану блакитну кулю, на ретельно виліплених живульок. Куля з несподіванки підстрибнула і, закрутившись як варене яйце, ревонула у хвилі інфляції подалі від Правсесвіту. Похнюплений шаливір надкусив чорну дірку, потягнувся за іншою...

Музя Пегасько теж пчихнула, від того прокинулась, розправила заспані крила іузялася вкотре перечитувати лемівський «Нежить». За вікном по мишачому шкреботів вогкий сніг. Захекано хлябав у сутінках Уявно Новий.

ante bellum

Грудень, ладний негодою хапнути за петельки, у неділю прикинувся березнем. Горнувся лагідно,
частував з лискучого мідного ополоника вітаміном Д.

І йняли облуднику комарі, горобці, невиправний одновухий романтик Мурчик, цибулинки тюльпанів,
втицьнуті нещодавно невблаганною рукою Музі Пегасько у підмерзлу землю.

З правого Музіного плеча пильнувала за рибалками на скутій міццю їхньої уяви річці крилата і кошлата,
як шанхайський барс, щука.

Рясніли зірчасті проталі. Мерехтіли перед очима кольорові зірочки. Вередливі судини лихоманило
від стрибків тиску.

ante bellum

І

Музі Пегасько наснився Поет-її-мрії. Яка ж панянка, від бубочки до старої шкапи, знехтує нагодою ощасливити
об'єкт свого захоплення переповідкою сну? Музька відчинила електронну скриньку, зробила глибокий вдих ... і на
видиху зрозуміла, що у льосі під бурхливими почуттями шкрябається щось вперте, штрикате, відпихаючи листа убік.

Чубилися текстики.

ІІ

Городок был шагаловски лубочно-витражным, алейхемовски хлопотливо-любопытным. И вполне культурным.
Мог похвастаться собственными хинчиком, брандмейстером, гицелем и даже библиотекарем.

Но явление Дирижёра взбудоражило всех горожан, вплоть до мух. В их исполнении «дири-ж-ж-ж-ж...»
интриговало ещё сильнее.

Воскресным днём, столь же непримечательным, как и все остальные, покосившийся доминошно-шашковый
павильон посреди пыльного сквера окутала Музыка.

Невидимый оркестр звучал слаженно. Дирижёр плавно вёл мелодию кончиками пальцев. По мелодии плелась
жимолость, юные белые цветки благоухали Аква ди джоей от Армани, подуставшие золотистые – Гуччи блум
аква ди фьори, заглушая запах перепревших картофельных лушпаек и прокисших арбузных корок.

Музыка лилась свободно, её вдоволь хватало всем желающим, желающим обещания всемогущего детства.

Музя узнала в Дирижёре Поэта-своей-мечты, не удивилась и удобнее завернулась в одеяльце сна.

ІІІ

Задиркувата Пегасько заклякла від остраху.

А як кареза-ніч продовбе і жадібно висмокче її яйце-райце?

А як ґалаґан-день мозолястими лапами розтрощить тендітну шкаралупку?

Раптом ніколи-ніколи не зацоркотять її зубки та пазюрки, не видзьобається

вона - ілюзія-алюзія-алегорія-алігаторка-літераторка...

Ховайся, кареза-ніч!

Принишкни, ґалаґан-день!

ante bellum

Панове поети! Боронь Боже, не питайте Музу, під яким віршем вона народилася. Ви й не питали?
Стовідсотково, не з делікатності, а з невігластва.

Люди народжуються під давніми відомими сузір'ями, Музи - під майбутніми геніальними віршами.
Їхнє буремне життя триває до зустрічі із невблаганним віршем. Жодна Муза заздалегідь не знає,
коли це станеться.

Як тільки складається пазл того вірша, Муза спалахує зіркою і народжений у її сяйві створює
вирішального вірша для іншої Музи.

ante bellum

Юна Музя Пегасько натхненно i легковажно диригувала симфонiчним оркестром неабияких залицяльникiв. Коли вона зненацька побралася з нотним пюпiтром, то достеменно знала, що не знає на холєру їй це тра.

Музя, як Скарлет, змайструвала з портьєри сукню та вельон. Як Герда, узула червонi черевички.

Чисельні плівки у трьох фотографiв "засвітилися". З декiлькох уцiлілих кадрів вийшли дикунсько старовиннi зелено-бiлi знімки.

У лебедiв на весiльному тортi вiд Музiного ласкавого погляду позкручувались шиї.

Лелека летiв до Музi п'ятнадцять рокiв, певно, через Альфа Центавру, бо ближче дівчинки iз вогнистiшим за неї темпераментом і крижанішим характером не знайшов.

Лебеді-лелеки... Продрiботіла чверть столiття. I Музiн срiбний супутник мовив слова, вiд яких вона подумки солодко потягнулася у маржарiасані. - Жодного разу я не вгадав з вечора, ким ти прокинешься вранцi, і на кого обернешься наступного вечора. Кожного дня я маю шлюб з начою жiнкою. Спершу страшенно боявся збожеволiти, а як збожеволiв,... розважаюся.

Вiд поцiлунку iз смаком брюту "Кава" та оксамитового баритону МайжеМуза у Музiній душi розквітнув любисток. Вона усміхалася. У пiдпушку крильцiв пiдковані афанiптери витанцьовували мальованськi витребенькі. У них був дууууже потуууужний репертуар.

Тож, бешкетниця сподiвалася узяти золото з ...Iдеальним Музом.

ante bellum

Над Парнасівкою закочувалось маковійне сонце. По гарячій пилюці чалапали припечені і приречені гуси. У хащах золотарника чатувала цибата лисиця.

Музя Пегасько сиділа попід старою боровицею, зосереджено роздивляючись покоцані, синцюваті від лісапетних польотів босі ноги. Її колежанки, хильнувши слов’яниці, данбаланово вдавали Терпсихор на терасі генделику. Приторомна настоянка та балачки про норкове нарощування крил і трендові тирпирмирлібри вже остогидли.

Відлюдниця подумки низала намисто з чорних дуток – ожинових, бузинових, червоних – глодових, калинових. Чорні переважали. Музю мордували ґедзі і страждання.

Вкотре бідака вигрібала з грубки серця до церуваного лантуха попіл від марних почуттів - на вигляд атласно-ласкаво-дотульних метеликів, на дотик - сталево-скальпельно-ніщивних шулік.

Одне тішило - щедротно підживлена попілом, канарково буяла у квітнику понтійська азалія, від якої шаленіли бджоли. У стільниках духмянився найсмачніший і найпідступніший мед у світі, знаний тим, що хероїчних воїнів заколисує у ліричних снах. І багато чим незнаний. От, бабакульних поетів він щойно штовхнув за ріг «Скаженої рими», мірятися … талантами.

Самотня кома місяця зніяковіла серед рясних зоряних крапок. Гусяче пір’ячко впорошило Чернеткову вулицю. Під скиглення лисиці, хихотіння нявок Музя пильно зазирнула сміливцеві у вічі і простягнула золотавий кавалок азалієвого забрусу.

ante bellum

Ніч лягла чорна, до дрижаків холодна і начебто тиха. Не гавкали собаки, не ляпали хвіртки, не кумкали жаби, не шарудів листям вітер, не нили комарі. Навіть поснули утьохкані до знесили солов’ї.

Та сторожкі Музині крила чули багатоголосся дзвоників водозбору – рожевих, синіх, пурпурових, вперте дряпання по шпалері козолисту, важке дихання білої півонії.

Музя Пегасько дивилася вгору, на височеньку полицю неба з притрушеною кам’яною сіллю житньою хлібиною. Було їй сумно і вільно водночас. Вона помилилася. Пройдешнє не з’єдналося з майбутнім. Гарматні ядра минулого зфуркнули мильними бульбашками історії.

Музя більше не входитиме до ріки часу і не виходитиме звідти. Ріка сама увійшла до свідомості, підхопила вітрильник натхненного серця і рушила.

До дня.

До моря.

За край мрії.


ante bellum

Музя Пегасько спритно попоралася у хаті і чкурнула до лісу, де на неї чекало нетерпляче особисте життя. Кліпала нарощеними віями сніжинок заметіль, чвакала у такт крокам копана, поодаль неквапно перетинали її козулі, розважливо відгупував кралю сосну дятел. У підсвідомості копирсалися поетичні родзинки з лапками. Снігова Королівна швидкомовила Музі свою лічилку:

Віяла, сніжила, тишею тішила,
Долу хилила коралі гілля.
Долі чернетку по білому вишила
Ніжним бажанням і … лічу з нуля.

Чи то ледь пагробилося, чи то відчутно хвилилося. Вогкий сніг частішав. Не молоко, а густі вершки залляли ліс. Спершу стежки, невдовзі шляхи зникли під пуховою ковдрою. Білою ведмедицею згорнулася земля, утнула у хутро чорного носа. Куцу сіреньку днину обійняло тихе млосне передвечір’я.

Думка, що справи кепські, насилу достукалася до замріяної дивачки. Десь, кілометрів за п’ять димарило коминами, підморгувало віконцями село. Телефон, компас, ліхтарик і карта лісництва із власноручно відміченими стовбчиками ділянок лишилися вдома. Крила у сніговії в нагоді не ставали, полисіють та й годі, масти півроку реп’яховою олією, аби відклигали. Загуляла Музя у бік Високої Печі, де і кабани траплялись. Справжнісінький ліс жартував по дорослому. У соняшнiсть щезник за ногу чiплявся і довгенько колами вертав. Люди у лісі припинилися разом з опеньками. Мовчав полігон.

Неляклива дурепа трохи знітилася… Нарешті, заклала собі доброго матюка й увімкнула найчутливіший і найнадійніший навігаційний прилад – дупу. Дупі бездоріжня імла була до спини. Вона повільно, але впевнено спрямувала змоклу до спіднього Музю на милозвучний собачий гавкіт, до краю села, званого Кореєю.

Вiдігріта біля грубки та напувана вересковим чаєм, Музя вдоволено милувалася відображенням свого пружнього спортивного реверсу у великому дзеркалі і міркувала, що за такої розумної дупи мішигінер копф зайва.

Рік ante bellum

Місто-примара зубатилося далеченько у стрімких сутінках. Та серце Музі Пегасько було на цаль від Фамагусти, облишене почуттями, окуповане спогадами. Нeвблаганний Евр шмагав Музю і море. Мерзлякуваті хвилі кольору перестиглої угорки дарма загорталися у лефкарнійське мереживо піни. Катер квапився до схід сонця повернутися у гомінку гавань, де на нього чекала Русалонька з обличчям ляльки-мотанки. Занадто гонорова для плачу і занадто щира для посмішки…

Музя добре зналася на міфічних історіях й історичних міфах. І все ж ранкова золотаво-лазурова уява вперто малювала брутального Зевса, що занурюється у ласкаву Тетіс… От, з купальні серед пелюсток скель, під дзвінки оплиски Русалоньки граціозно, попри жорству, вистрибує Панночка Кохання. А трохи згодом жваві дівчата відкривають обійми ще одній приятельці – Милостивій Матінці.

Відтоді розкраєну потаємним смутком розкіш середморезем’я, де віра дорівнює довірі, дбайливо тримає у долонях Трійця Берегинь, міцніша ніж Троодос. На морі, на землі, у затишніших за кухні мушлях стародавніх церквунь нашіптують
вони на вушко цілющі слова свободи, кохання, стерпності.

З порепаного крислатого бриля Каво Греко Музя задоволено зазирнула у вільне крилате серденько. Узяла з нього грудочку розпеченої духмяної коккінохорії і жбурнула за шалено блакитний безкрай на близький-близький схід. І точнісінько влучила у безсонний монітор Поета Своєї Мрії, що спалахнув пунцовою квіткою папороті.

Вічної. У тимчасовому.

Рік ante bellum

Музя Пегасько виринула з царини снів, схопилася, стрімко натягнула на себе бадьорий жовтневий ранок, упевнилася перед дзеркалом, що він їй до лиця і посміхнулася йому. Назва вулиці Преображенська обіцяла нові відчуття.

На Музю чекало підвищення кваліфікації у найвищій адміністративній будівлі, 27ми поверховому 127 метровому хмарочосі на тому боці скверу. Хоча бейс-джампінг вабив її сильніше за це.

Через подвір’я поспішала гадзьовита білка (чи статковитий білик) – під хвостика не зазирнеш, тримаючи в зубах гілочку із ушкаралупаними двійнятками волоських горіхів. Біля смітника один горіх вилущився і покотився по доріжці. Звірятко на мить завмерло, уперлося оченятами в некаліграфічні яскраві літери на торці спортивної зали КНУБА й дременуло далі з самотнім горішком.

Реальність настирливо вдиралася у свідомість. Неподалік кляк зашорений муляж російського посольства. Напружено шарудів мурашник дня...

Нарешті, поблажливі сутніки повернули нетутешність. І спалахнули у Сузір’ї - Цвєтаєва плюс мінус Пастернак, у Лесі - Вертинський, Бал господень.

Асфальт кольору крукового крила вкрили бурштинові кленові зорі. Усе догори дригом і Музя крокує по самому небу. А хтось цікавий зорить їй під коротку картату спідницю, та вона почувається впевненіше за царицю Савську і читає й перечитує той корячкуватий яскравий напис: «Живи, кохай і не хворій!»

Рік ante bellum

Музі Пегасько наснилося, що вона прокинулася від дивних звуків і вийшла з вихолодженої кімнати у задуху балкончика. Море легенько ворухалося уві сні під млосною ковдрою нічного повітря.

Приглушений тупіт густішав. Чудні речі… Похиловічні розважені Таври, тихенько перегукуючись - хей-хей-хей, жваво збігалися до Егейського моря і занурювалися у нього…

Така собі зграйка незграбних Тавруш здіймала хвилі, льопалась, перекидала перламутрового м’ячика Місяця, вдоволено повискувала.

Потомившись, кам’яні створіння відпочивали на березі, де усміхнена Гея чухала їм за вушками.

Пронизливий азан до іртенге відчикрижив ніч від ранку. Сполохані Таври із зітханнями обтрусили їгласті смарагдові шкуринки і чкурнули несхочим тьольтом до домівок, лишаючи теракотові сліди.

Музя відчула себе частиною неймовірного дива, яке розпочалося так давно й триватиме так довго, що навіть вона може вважати його вічним.

Вона скубанула трохи пуху з лівого крильця, огорнула сон, приспала його і обережно поклала до скриньки із найкоштовнішими враженнями, що ретельно зберігала для …Поетмена своєї мрії.

Рік ante bellum

Скибка старого місяця зачепилася за верхівку найвищого з трьох велетенских дубів. Музя Пегасько рішуче накреслила стилусом по колу:

Ритми і рими,
Літа і зими,
Рими і ритми,
Темрява й світло,
Вдихом весна,
Видихом осінь.
Доля сумна…
Досить!

У серпневій темряві світлячками замиготіли слова. Музя розплела коси, розправила крильця. Лищало на шиї старовинне намисто, золотавилися стрункі ніжки.

О, довгоочікувана чар-ніч! Ще трішечки і край жахіттю. Треба ж було закінчити Парнаситет із лазуровим дипломом, аби отримати направлення до репнутого на всю голову Мерзотника із нетрадиційною поетичною орієнтацією, схибнутого на органічному сільському господарстві.

Музя мріяла сплітати вінки з троянд і сонетів, співати разом із солов’ями сріблясті балади, насолоджуватися гармонією луків, лісів, рік. Натомiсть - недоспані ночі, зпаскуджені ізвралібрами, і дні, сповнені сапанням городу. Терпець увірвався, як Мерзотник змусив її збирати смердючих колорадів, бо картоплі вперто не кропив, і одночасно запхати до танки череду газелей.

Якби не клятий контракт, Музя б миті не вагалася, дременула. Але кортіло вступити до музистратури. Тернистий шлях ішов виключно через трирічну поетщину. І тільки в єдиному, із мінусовою вирогідністю, випадку контракт вважався розірваним, а вона досягала мети.

КОЛИ ПОЕТ ІЗ ВЛАСНОЇ ВОЛІ ЗРЕЧЕТЬСЯ ПОЕТЯРСТВА!!!

Природньо, що Музя покладалася лише на суворо заборонені чари. Чорт забирай ті заборони! Від ельфійської прабабці мала у спадок золоті панчохи, від мольфарського діда мідні зґарди, а знатницею вродилася.

Ласкаво торкаються чола нечутні кажани, примовляє квапливо Музя:

Магічних літер слухняна сила,
Поринь за вітром, лети у вирій.
Проси співанку у пташки Сирін.
Звільни, співанка, закляклі крила...

І, як бува у казках, диво сталося.

Мерзотник здолав конкурс до Національної поліції. Плідно пише виключно докумеку… докумісти… документовську прозу.

Музя Пегасько старанно вчиться і марить небесними мандаринами. Та іноді (винна дзюрка у золотій панчосі) сумує за нетрадиційними формами.

Рік ante bellum