Ніч лягла чорна, до дрижаків холодна і начебто тиха. Не гавкали собаки, не ляпали хвіртки, не кумкали жаби, не шарудів листям вітер, не нили комарі. Навіть поснули утьохкані до знесили солов’ї.

Та сторожкі Музині крила чули багатоголосся дзвоників водозбору – рожевих, синіх, пурпурових, вперте дряпання по шпалері козолисту, важке дихання білої півонії.

Музя Пегасько дивилася вгору, на височеньку полицю неба з притрушеною кам’яною сіллю житньою хлібиною. Було їй сумно і вільно водночас. Вона помилилася. Пройдешнє не з’єдналося з майбутнім. Гарматні ядра минулого зфуркнули мильними бульбашками історії.

Музя більше не входитиме до ріки часу і не виходитиме звідти. Ріка сама увійшла до свідомості, підхопила вітрильник натхненного серця і рушила.

До дня.

До моря.

За край мрії.


ante bellum