На другому уроці донька-підліток дізналася, що вчора у лікарні померла від ускладнень кору її лагідна, мацюпусінька однокласниця, шляхетно звана Лізою Соболевською.

Надвечір червлений промінь чвиркнув сірником по оливяному небу, обпік стовбури з’їжених короїдом сосон та яблуневий вельон. Змарніла від сліз дитина поставила до відому про завтрашній похорон і ...про завтрашній же намір подивитися з ... однокласницями романтичне кіно «Five feet apart» (too bad, not five inches) та не менш жагуче бажання зробити жовто-сріблястий манікюр.

Змарніла від сліз, озверіла від п’яти анестизуючих чарок Zubriwky, півстоліття самодостатньо гарнюща, презирлива до будь-яких розмальовок Музя Пегасько, яка запнувши крила, висьорбувала з цокольного поверху підшкурні води, здиблені від геть забутих травневих злив, непедагогічно прогавкала «А то доречно?» і не винайшла, що собі відповісти.

Бо завтра був день Перемоги, коли бабуся, царство небесне, не дожила трішечки до свіжої війни, була ще мовчазніша і стриманіша, ніж зазвичай. П’ятнадцятирічна, додавши собі років, від жаху опинитися в окупації, разом із старшою сестрою з військом відступила з Купянська. Санітарками в піхоті через Сталінград дійшли до Німеччини. Їхня тітка, лікарка, опісля харківської окупації, попри пройдену в званні майора медслужби усю війну, довіку не позбулася окупаційного тавра.

Що є життя, що є смерть, що є перемога, що є поразка, що є страх? Що доречно?

Музя того не знала. Вона питала. Сьогодні. Чомусь, Обожнюваного. Чомусь, мовчки.