Жив собі цар. Цар слів. У його царстві слова не тинялися затуркано, не метушилися марнотно,
а послухалися беззаперечно.

Непоказне царство посеред землі наче глузувало з біснуватого життя, що трощило зуби по його
ціпких окрайцях.

Цар заправляв словами із олією в голові і жив краще, ніж цар. Бо шив потроху задля втіхи.
Саме так, нічого дивного. Стібав барвисті латтяні ряденця з лайки підшкварених дідьків та
дихання дрижглявих янголів. Щоб не гаряче і не зимно, як у вушку.

Був той цар на лише швець, а й жнець, й на дуді гравець.

Виплеканому ним садочку заздрили верхові сади Семіраміди. Чудасій досхочу. Райдужний
рум’янок, кам’яна квітка, понтійська азалія, неопалима папопороть. Бонсай, ясна річ,
у літературному стилі: лукуморський дуб, дерево-догори-дригом, шовковишня, яблуня з
молодильними грушками.

О схід сонця до садочку зліталися бджоли і сніжинки. Цар складав їм легкі грайливі польки.
Та ледь він торкався губами химеристого інструменту – веселковішого за най, гучномовнішого
за трембіту, лунала однісінька прониклива мелодія. Мелодія абсолютно промерзлої самоти.
Колискова для усніжених бджіл і лапатих сніжинок.

Цар присміхався. Чи то поблажливо, чи то запитувально.

Прямували дні, рачкували ночі. Чи то у маренні, чи то у розмаренні...




ante bellum