Над Парнасівкою закочувалось маковійне сонце. По гарячій пилюці чалапали припечені і приречені гуси. У хащах золотарника чатувала цибата лисиця.

Музя Пегасько сиділа попід старою боровицею, зосереджено роздивляючись покоцані, синцюваті від лісапетних польотів босі ноги. Її колежанки, хильнувши слов’яниці, данбаланово вдавали Терпсихор на терасі генделику. Приторомна настоянка та балачки про норкове нарощування крил і трендові тирпирмирлібри вже остогидли.

Відлюдниця подумки низала намисто з чорних дуток – ожинових, бузинових, червоних – глодових, калинових. Чорні переважали. Музю мордували ґедзі і страждання.

Вкотре бідака вигрібала з грубки серця до церуваного лантуха попіл від марних почуттів - на вигляд атласно-ласкаво-дотульних метеликів, на дотик - сталево-скальпельно-ніщивних шулік.

Одне тішило - щедротно підживлена попілом, канарково буяла у квітнику понтійська азалія, від якої шаленіли бджоли. У стільниках духмянився найсмачніший і найпідступніший мед у світі, знаний тим, що хероїчних воїнів заколисує у ліричних снах. І багато чим незнаний. От, бабакульних поетів він щойно штовхнув за ріг «Скаженої рими», мірятися … талантами.

Самотня кома місяця зніяковіла серед рясних зоряних крапок. Гусяче пір’ячко впорошило Чернеткову вулицю. Під скиглення лисиці, хихотіння нявок Музя пильно зазирнула сміливцеві у вічі і простягнула золотавий кавалок азалієвого забрусу.

ante bellum