В ТВОЇЙ КІМНАТІ МИ ЗНОВ ВАЛЕТОМ
незмінним дуетом
шукаємо точки і грані
досі незнані...
МИ СТЕРТІ ІЗ ВСЕСВІТУ НАЧИСТО.
як завжди не скорена
твоя зіпсувалась зачіска
ІЗ ВСЕСВІТУ ВИРВАНІ З КОРЕНЕМ...

Ми сиділи в трусах,

в часових поясах,

розділяли нас тисячі миль

і жодних зусиль

не було нам варто

розіграти отримані карти.


Натягнути цю маску

з адрес і портів,

із цифр, кодів,

крізь мільйони мостів...

так владно...

розіграти цю п'єсу,

цю казку...

не складно.

Свічку задмухав

і, вдихаючи дим,

я слухав… слухав...

Як ковтаючи біль і страх

у своїх атласних трусах

розривала серце...

дерегуючи скопом емоцій

і слів,

для моїх сімейних трусів,

наганяючи хвилі думок,

на побитій гітарі

товста повія

руда чудасія

грає російський рок.

Знов твоє нове фото
на ві кей ком
а у мене лиш чашка зі сніговиком,
що про тебе нагадує,
згадую...
Ту безмежно чарівну райдугу
твоїх посмішок, поглядів, слів,
які пропустив...
Навічно?
Достатньо трагічно.
Ставлю лайки до втрати свідомості,
в тупій невагомовсті
цього сайту...
І крізь важкість опущених рук
сподіваюсь на звук.
Тук-тук...

Я все віддам, щоб знов тебе побачить.
Щоб знов зустрітись поглядами очі в очі...
Щоб знову пестити твій ніжний стан дівочий.
Для мене досі це аж забагато значить.

Я все віддам, щоб знов тебе почути.
Як ти шуткуєш, як смієшся, як співаєш...
І розповісти щось нове, чого не знаєш.
Тобі потрібним бути, це відчути.

Я все віддам, аби з тобою знов зустрітись.
Щоб ти сховала носик у моє плече...
Відчути жар від губ твоїх, що так пече.
В твоєму теплому промінні розчинитись.

Чому, скажи, сумуєш, хлопе
І звідки сум в твоїх очах?
Неначе на самому зльоті,
Згадав, що зовсім ти не птах.

У погляді сидить щось темне,
Хоча все сяє навкруги...
Немов би, жив завжди даремно
І помираєш від нудьги.

Ти маєш гроші і квартиру,
Машину от на днях купив.
І друзів як дірок у тирі,
Ну а кохана - диво з див.

Бо знаю, що це все не справжнє
І в мить розсіється, як дим.
Тому що, все це лиш забави.
А врешті, лишуся ні з чим.

Я не романтик, гарних слів не знаю.
Я не поет, але скажу в віршах.
У світі над усе тебе кохаю!
Кохаю наяву, кохаю в снах.

Як сутінковий перший візерунок,
Залишений комусь на склі морозом,
Твій заворожує завжди цілунок,
Твій сміх долає сум і сльози.

Гріхом солодким ніжно оповита
У срібнім мареві зимового кришталю,
Моя чарівна, мила сеньйорита,
Тебе одну люблю, тебе жадаю!

Я ззаду, зверху над тобою.
Я зліва збоку, трохи зправа.
То ти царюєш наді мною,
То знову я... Така забава!

От задоволений і п'яний,
Лежу, жонглюючи думками.
У грудях йокнуло щось явне,
Стрибнуло серце із піжами.

Таке тихесеньке журчання,
Приємніше за всі екстази.
Було подумав: "це кохання!"
А виявилось просто гази.

Опале, жовте, тепле листя
Відгонить подихом туги.
А дощ, розсипавшись намистом,
Підкреслює тріумф нудьги...

Він мріяв просто існувати.
Не заважати, не цвісти,
Не зводити важезні грати,
Не будувати знов мости.

Вона хотіла все забути,
Не повертатися назад.
Яка різниця, серпень, лютий..
Якщо у серці листопад.

Зійшлися дві окремі долі.
Переплелися два шляхи.
Вигнанець вітру й в'язень волі
Життям гартовані цвяхи.

На березі в вербній алеї,
Під заходом сонця, удвох.
Подумав: "не можу без неї.
Мені б таку світлу любов".

Вона йому вірші писала
І малювала в листках.
Та було цього йому мало.
Він Нею лиш марив у снах.

Кохаю! Хотів закричати.
Кохаю тебе над усе!
Та щось заважало сказати,
Все те, що так довго пече.

Здавалися сірими барви,
Не було смаку і у страв.
Аж поки під місячним сяйвом
Найважчих тих слів не сказав.

Я думати не перестану,
Про погляд бездонних очей.
Милуюсь твоїми устами
І мрію про сотні ночей.

Волосся твоє в оксамиті
Окрилює душу мою.
Закохуюсь в тебе щомиті.
Щомиті тебе я люблю.

Хотілось писати романи
І видати збірку поем.
Загоїло всі його рани
У відповідь ніжне "je t'aime".

Опале, жовте, тепле листя
Змінилось радістю весни,
Бо є Вона, яскрава й чиста!
І справдились найкращі сни.

Картатий берег, ніжна гладь води,
Тріщить гілля у символічній ватрі,
Спиною притулившись до верби,
Ти мрієш з чистого листа життя почати.
Народжене у відчаї сумління
Вбиває поворотами думок.
І влада сил, і страх нерозуміння,
Ідей твоїх занедбаний ставок,
Мастурбування в душі під акорди,
З яких почалось підлітка життя,
Інтимні зачіски, романи, биті морди
І вперше напиваєшся в сміття.
А потім штучний той дівочий погляд,
Яким уміла хлопців розвести на секс,
А вранці ти, тікаючи з-під ковдри,
На ринок бігла по кефір і кекс.
Старенький рок, метал шалений, трохи джазу...
Навушники у вуха, кнопка плей.
І ти в сусідній світ давала газу,
В якому в тебе завжди все окей.
Була в числі прославлених артисток
І по містах літала наче птах.
Сповідувала погляд феміністок,
Та мала по коханцю в тих містах.
Була ти всім, була й нічим водночас.
І мчала вверх, десь гальма загубивши.
Але і досі не дізналась чого хочеш.
А щастя поруч, ось воно, на рівень нижче.

Я знов у світах надсвідомих.
Я знов хочу знищити всіх.
Відомих мені й невідомих,
Щоб більше не бачити їх.

Я дам не майбутнє, а мрію.
Фантома залишу в думках.
Я дам лиш безглузду надію
І сам розіб'ю її в прах.

Не вірю я більше у неї,
У мрію, як засіб життя,
У мрію, як клаптик надії...
Віднесу її до сміття.

Мій образ зітреться у часі.
Із сповіді вирвуть рядки.
Лиш слід на м'якому матраці
Залишать бездушні кістки.

Не варто тікати від долі.
Не варто ховати очей.
Різниця "в труні чи на волі"
Не надто відчутна в людей.

Жалю і прощення не треба
І гарних тих слів у листах.
Ви прагнете чистого неба.
Мій дім це палата і страх.

Там, де янголи мріють кохати,
Щоб забути тягар самоти.
Там, де ріки течуть у небо,
Серед хмар, у далекі світи.

Там, де мавки гуляють у хащах,
Де палаюче птаство в горі,
Де русалки живуть в озерах
І співають балади свої.

Де стоять ще ліси непролазні,
Там, де лід обпікає вогнем,
Там, де зорі лоскочуть вершини
Ми туди із тобою підем.

Та чи схочеш покинути разом
Цей незграбний, небажаний світ?
Залишити тут біль і страждання
І пуститись до сонця в політ...

Тут про янголів зовсім забули,
А русалок закрили в казках.
Всіх птахів, що палали - убили,
Чи згноїли в сталевих клітках.

Тут багнюка і ріки із крові,
Ну а там не зустрінеш біду.
Ти подумай, чи хочеш зі мною
Ну а я завтра зранку зайду.

Серед зірок, що сяяли вночі у синім небі
Лише одна із них, найяскравіша і сумна,
Дивилась зверху вниз на хвиль високих гребінь.
Лише вона одна, вона одна... одна.

Всі інші були зайняті лише собою
Або світили казкою із роздумів та мрій.
Вона ж мрійливо, тихо гралася з водою
І серед всіх одна відображалася у ній.

Ти стрімким метеором гуляєш відтоді в думках.
Ти кометою впевнено врізалась в серце.
Ти промінням своїм освітила смерковий мій шлях,
За що й сонце, навряд чи, при глузді, візьметься.

Ти знайшла в мені пристрасть, яка вже давно невагома.
Ти побачила вогник в скляних і бездонних очах.
Ти всі крапки похмурі змінила на райдужні коми.
Та чогось, що шукала для себе, ти там не знайшла.

Не шукай в мені казку, у неї я більше не вірю...
Не питай в мене втіхи для свОїх нестримних думок.
Не проси в мене крил щоб злетіти зі свого подвір'я
І без краплі сумління пуститись із вітром в танок.

Я не можу без тебе, з тобою я також не можу...
Я не можу нічого, чого би хотілось могти.
Як з тобою я поруч - будую важкі огорожі,
Як без тебе, то тлію в самотності у пустоті.

Ти пробач мені, Зірко, усі через мене страждання.
Ти пробач мені сміх свій і тихий, прихований плач.
Ти пробач мені вибачень зливи і те недолуге мовчання.
За те, що зараз вибачаюся ти, якось, теж пробач...

Рвані дахи розбитих домів,
Морок підвалів, холод від стін…
Знову тікаєш від проклятих снів
В час своїх проклятих сновидінь.

Дивишся в очі сповнені зла,
Сповнені жаху і болю страждань.
Імла полонила й кудись повела,
Залишивши подих зимових зітхань.

Замок в руїнах, розбитий за дні.
Хоч і стояв він т и с я ч о л і т т я.
Ворон кружляє - вісник пітьми.
Ще одна п'єса людського страхіття.

Більше не видно світла й зірок,
Сльози небес на камені впали.
Стоїть непохитний лиш міст із кісток,
Із світу живиш - в світ снів та печалі

Ті, кого кличуть дітьми світла,
Ті, що зростали серед чар,
Ті, що з промінням сонця квітли,
Блакитним сяйвом серед хмар.

Та, що сміється уночі,
Та, що палає від думок,
Та, що літає ідучи
І та, що чує сміх зірок.

Той, що не спить, бо не до сну,
Той, що згорає від бажань,
Той, що відчув всю глибину
Тужливих зоряних зітхань.

Та, що живе запалом мрій,
Та, що прозора, як вода,
Та, що на вістрі всіх подій
І та, що завжди молода.

Той, що у пошуку завжди,
Той, що незвідний, як туман,
Той, що постійно йде туди,
Де спокою бурлить вулкан.

Та, що гуляє небокраєм,
Та, що існує серед меж,
Та, що домівку кличе Раєм,
Та, що, як кисень для пожеж.

Той, що сидить в своєму гроті
В тюрмі червоного вина,
Чекає істин в кожній ноті -
Для нього киснем є вона...

Існує щастя існувати,
Існує радість від буття,
Але на крилах не літати
Тому, хто не пізнав Життя.

Отак за днями дні проходять,
За ними тиждень, місяць, рік...
Та свого місця не знаходять
Оті, що молоді навік.

На роботі, в лісі, вдома...
Це для мене над важливо!
Враз знімають біль і втому:
Сигарети, риба, пиво!

В кожнім місці, в кожній хаті,
Будь то хлів або садиба...
Цвяхи настрою у паті:
Сигарети, пиво, риба!

Нам грошей на це не шкОда
До останньої монети.
Завжди перші, завжди в моді:
Пиво, риба, сигарети!

За Містом Лева танцюють маки.
Лоскочуть сраки.
П'янячі, як повії.

чому із зорями ти сяєш уночі?
чому світанком прокидаєшся у серці?
чому з дощем твоє ім’я звучить?
чому проміння так, як ти сміється?

навіщо ти крадеш у мене сон?
навіщо поселилась у думках?
навіщо сонцем піднялась на горизонт?
навіщо хвилями шепочеш у струмках?

Чому про тебе місяць гомонить?
Чому про тебе з небом розмовляю ?
Чому весь ліс про тебе шелестить?
Чому поля про тебе стільки знають?

Навіщо стала першою із муз?
Навіщо пару крил подарувала?
Навіщо я в очах твоїх топлюсь?
Навіщо так мене зачарувала?

Коли я загублю в собі тебе?
Де взяти сил хоч трохи відпочити?
Забути б все, що душу так шкребе...
Та як, скажи, мені без тебе жити?

Ще вчора разом у футбол ми грали,
В кущах курили на прищепці цигарки...
Ми "мріяли", а не безглуздо "знали"...
І світ міняли з легкої руки.

А потім, ми хотіли "з бруду в дамки",
Пожежі вибухали у серцях,
Змінився світ у принципові рамки,
У присмак революції, у страх...

На жаль, сьогодні всі уже дорослі.
Забули і про мрії, і про гру.
Стежини простоти, травою вже порослі,
Нам радість замінили на журбу.

Згорнути ненависть в надмінний егоїзм,
Весь біль кудись у глиб зарити,
А потім сумом отруїти організм,
Кілок собі у серце засадити.

Відкласти десь подалі почуття.
Закрити у коморі світлий спогад.
Огородитися стіною від життя...
Сховати у руках від сонця погляд.

Забути вальси кольорових фарб,
Закинути альбоми мрій пилитись,
Втекти, лишивши весь здобутий скарб.
Щоб хоч би раз при цьому русі зупинитись...

Хоч не на довго, на найменшу мить
Цей хаос божевілля залишити.
Почути те, як тиша задзвенить.
І в цій симфонії нарешті відпочити.

В блакитнім небі білі кораблі
По вітру підняли важкі вітрила.
І сивий ворон відлітає від землі,
Розправивши свої старечі крила.

Він бачив тих трагедій пантеон.
Був свідком, випадковим глядачем.
Як люди знову сотворили Вавилон,
Як грались з Прометеєвим вогнем.

Він бачив тих шляхетних вояків,
Що намагались наслідки спинити.
Обличчя згадує їх дочок і синів,
Що так і не пізнали, як це - "ЖИТИ".

Він бачив тих, хто слухать не хотів.
Усе це божевілля, весь процес.
Всіх, хто із мрії, "зону" сотворив -
Червоний, окривавлений прогрес.

Байдужість без жалю і співчуття.
Брехню співали, наче солов’ї.
Закрили очі, наплювали на життя
Заради величі червоної сім’ї.

Померле місто, геть пусті дома...
Над ними пролітає гордий птах.
Давно уже нікого тут нема.
Лиш пам’ять у мільйонів на устах.

. . .

В блакитнім небі білі кораблі
Милують око тисячам людей.
На них у Вирій відлітають від землі
Душі із міста троянд та дітей.

Як же ж я мріяв любити...
Кохання і пристрасть - краса!
Літати від щастя із вітром,
Тримати в руках небеса.

Лічити зірки на небі,
лежачи десь у траві.
Більше нічого й не треба
на цій прогнившій Землі.

Просити у серця притулку,
зимою, як літом цвісти,
ножем нацарапати букви,
й сердечком їх обвести.

Та все вже не так, як завжди.
Давно вже не так, як колись.
Розказують зорі правду
про те, як з тобою клялись,

що будемо завжди разом,
На перекір всім судам.
Як шепотіли фразу:
"Нікому тебе не віддам".

Як вірили в наше майбутнє,
у світле майбутнє, без сліз,
де смуток і горе відсутні.
У вічній любові клялись.

А зараз під зоряним небом,
під повнею ми стоїмо.
Нам справді нічого не треба.
Ми просто собі мовчимо.

Останній твій погляд дівочий.
Останні доторки губ.
Прощання, не дивлячись в очі.
Всі нитки між нами порвуть.

Не зможу я більше літати,
залишусь тепер на землі.
І будуть про нас пам’ятати
лиш букви на всохлій корі.

Не хочу я більше любити.
Кохання і пристрасть - блюз.
А час розвіяв по вітру
Наш "вічний священний союз".

Крізь сни, що полонили ніч,
Крізь посмішку химерної примари...
У мозок лізе образ. Віч-на-віч
Мене лишаючи зі звуками гітари.

Мелодія ота звучить не плавно,
Хтось плутає акорди, струни рве...
І силует в незрозумілій гамі,
Із кольорів, що давлять на живе,

Іде до мене, посмішкою сяє.
Він то десь поруч, то далеко, то ніде...
Іде немов мене й не помічає,
І поступово спокій поглядом краде.

Він не підходить ближче, він танцює,
Зневажливо, повільно, сміючись...
Він злить, він бісить, він дратує!
І заспокоює водночас, як колись

Я заспокоювався думкою про вище,
про краще, про світліше, про своє...
І закривався із тим світом на горищі
Куди і сонце дуже рідко дістає.

А він кружляє, світиться на чорнім фоні,
Переливається у вирі кольорів...
Та дивно, ніби, посивілі скроні,
А очі щось занадто молоді.

Він підійшов і я вогонь помітив
в його сумних і втомлених очах...
Вже білим снігом вкрив волосся вітер
і біль тяжкий застиг в його устах.

Та той вогонь палав, і жевріла надія
на неминуче щастя у житті...
А полум’я підтримувала мрія
Що розпускала іскри золоті.

І той, на кого іскра та потрапить -
страждання і печалі забував...
Я іскру не спіймав, життя у спину квапить.
Я клоун, що у драмі так і не зіграв.

Бо я той самий кволий, сивий старець.
І той вогонь, колись, я також мав...
Але роздавши іскри, так вже сталось,
собі з вогню я жодної не взяв.

Важкі, давно набридлі, дні
І сивий рок на жованій касеті.
Думки лише про напис на труні
Не дозволяють відмовляти сигареті.

Запалиш і затягнеш дим,
Хильнеш з бокалу теплого вина,
Вікно окинеш поглядом сумним.
Там, за вікном, над містом спить зима.

Повільно падає лапатий сніг,
На тротуари вулиць опустілих.
А завтра сракопад збивати буде з ніг
Веселих і сумних, тверезих і сп’янілих.

Ти зранку ступиш гріндером важким
На килим діамантових сніжинок.
І побіжиш, замріявшись у нім,
Забувши про контроль і відпочинок.

Та зараз одиноко п’єш вино.
Мобілка дзвонить піснею Нірвани.
Прокуреній кімнаті все одно
Хто відкриває свого серця шрами.

Сидиш на підвіконні. Куриш. П’єш.
Пограєшся із місяцем в мовчанку.
Щільніше ковдру до грудей прижмеш.
Ти просто хочеш дочекатись ранку.

Сутінки. Місто. Перші вогні.
Радість. Смуток. Серйозні обличчя.
Зневага. Втома. Холодні дні.
Осінній вечір. Цигарка. Звичка.

Ранок. Прозріння. Згадуєш сни.
Спір. Вже зібрався. Трохи куняєш.
Тролейбус, маршрутка, автомобіль.
Прозріння? Пройшло. Усе забуваєш.

Погляди. Жести. Не пропускай.
Розкажуть. Навіють. У спогад затягнуть.
Емоції. Сила. Усе через край.
А може? Не може, а точно обмануть!

Натягнуті посмішки. Друзі. Привіт!
Як справи? Нормально? Ну добре. Бувай.
Увага. Ненáвисть. Засмічення. Гніт.
Любові? Не варто. Хоч трохи! Тримай.

Сóлодко. Щáсливо. Світло і день.
Весело. Хóроше. Навіть приємно.
Вдало. Сміливо. Постріл в мішень.
Боляче. Влучно. Все було даремно...

Холодно. Лід. Спека. Вогонь.
Вікно. Відчинив. Ступити?! Стояти?!
Спокій. Бадьорість. Тепла долонь.
Навіщо? Не варто. Не вчись відступати.

Для нас. Для мене. Для себе. Живи!
В них право – казати. А в тебе – не чути.
Ми тут. Ми поруч. Не бійся. Бери!
Усе. Що хочеш. Що бачиш. Всюди!!!

Бери. Не бійся. Життя коротке.
Друзі. Двір. Поцілунки. Кохання.
Молодість. Старість. Пожовклі фотки.
Вдячність. Сльози. Зі смертю єднання.

. . .

Безтурботність. Мир. Свобода.
Річка. Поле. Дім. Лелека.
Діти. Сміх. Ми там? Ніколи...
Ну а де? Не там. Далеко.

Сутінки. Місто. Перші вогні.
Радість. Смуток. Серйозні обличчя.
Зневага. Втома. Холодні дні.
Осінній сплін. Рутина кличе.

В країні парубків високих,
Дівчат чарівних, яснооких,
В країні сонця і добра,
Жив хлопець, звався Волеслав.
Або в народі просто Воля
(Така була вже в нього доля).
Чорнявий, полум’яні очі
І мріяв усі дні і ночі,
Що буде десь сидіти тихо,
Що не зустріне його лихо,
Тихенько буде працювати,
Добра у хату наживати...
Найближчі друзі важливіші
Ніж все, що у житті він мав.
Кохання він цінив не більше
І через це завжди страждав.
А може не зустрів тієї,
У всьому світі однієї,
Що Волю би могла змінить
І закохать, і оженить.
Він мав в одній лиш справі хист
Жить, як затятий оптиміст
І вірив, що колись, неждано
Життя безклопітне настане.
Довірливий, сором’язливий -
Краплина однієї зливи,
Не ясно мінусів чи плюсів,
З якими жити Воля мусив.
Йому кричали: "Особливий!".
А він казав: "Такий як всі".
Не вірив він у це, можливо,
А може й чути не хотів.
Але до цього ще далеко,
Життя, як знаєте, не легке.
Хтозна, що буде завтра з нами,
Яка біда на днях настане.
Як у Берліні чи В"єтнамі,
В Іраку чи Авганістані...
Чи епідемія довкола
І всім робитимуть уколи.
Або десь рейтинги здихають,
Ціна на акції спадає.
А економіка країни
Пережила суттєві зміни.
І знов прогрес придумав бомбу,
І той озон вже дірок повний,
І ніби світу вже кінець,
А він...як коник-стрибунець.
Сидить собі в траві високій,
Виношує думки глибокі
Не гомонить, не поспішає,
Проблемами не заважає,
Тому, з ким має честь розмови
І не чіпляється до мови.
Не легко звикнувши до змін
Свого часУ чекає він,
І знов перед стрибком тремтить,
Але наважився, летить!...
Та долетівши притомився,
Довкола себе подивився
І зрозумів, шо щось не так
Кругом розгардіяш, бардак...
Не вірить вже давно ніхто
У весь цей виступ Шапіто.
І залишився він один
Серед задумливих руїн.
Серед розвалин того світу,
Що жив у ньому споконвіку.
Та оптимізм своє узяв,
"То й що?", - він сам собі сказав.
Не відбудуємось? Не вперше!
І з кожним разом навіть легше.
Візьмемо знову по цеглині
І забудуємо руїни.
І сад зелений буде всюди,
Вдихнем натхнення повні груди.
Є друзі, значить буде пиво.
Немає слова "неможливо"!
Бо він створив всю цю країну
Свою! Безглузду і єдину!
Країну сонця і добра
В якій навіки Волеслав.

Очі глибокі, пронизливий погляд,
Рюкзак лиш на плечах і воля в думках.
Та бачать і знають усі хто є поряд:
За спиною - крила, та сльози в очах.

А сльози від того, що морок навколо
І є, ніби, крила, і хочеш літать.
Але не злетиш вже у небо ніколи,
Ніколи тобі щасливіше не стать.

І розумієш, що ніби в капкані,
Що ніби проспав щось важливе в житті.
Емоції в смайлах, життя на екрані...
Машини і схеми, на шиї дроти.

Але, чомусь, віриш у краще майбутнє,
Минуле порівнюєш з тим, що вже є,
Хоча, за вікном і повітря відсутнє
Лиш смок замість нього в легенях гниє.

Як люди не бачать і гадки не маєш
Увесь так незграбно прикритий обман.
"Усе ж очевидно! Ти також це знаєш!"
Та твій співрозмовник лиш сірий туман.

Ні, ти не здасися, хоча б принципово.
До поки існує на світі весна.
Їх зброя - це сила, твоя - тільки слово.
Тобі вистачає, причому сповна.

Улюблене місце в житті це дорога.
І не важливо куди вона мчить.
Життя - боротьба. Ну а смерть? Перемога?
Спитай у вина, що в стакані горить.

Ти птах, що не може співати у клітці,
Ти фенікс, палаючий жаром сердець.
Улюбленець долі, вигнанець суспільства.
Початок знайдеш лиш зустрівши кінець.

Знеміг, втомився від життя
І лицемірних тих поклонів,
Від болі, ран і забуття
В вині, у пиві, в самогоні...

Від холоду, що так пече
І від вогню, що не палає.
Втомився від німого крику!
Але цього ніхто не знає...

І жити, все ж, я хочу, мушу.
Й не прагну щоб усі це знали.
Та не відкрию більше душу,
Щоб в неї знов не наплювали.

В середені туга шкребеться,
І щось забути намагаюсь,
Знайомо в грудях серце жметься,
І є життя! Та сил немає...

Сховатись би подалі, в ліс,
Або у хвилі трав високих,
Мрійливо дивлячись у низ
З верби або з дубів широких.

І просидíти б мовчки з цим
Хоч день, від ранку до нічев'я
Забуть проблеми, смуток, сплін...
І привідкрити волі двері.

На мить від натовпу втекти,
Від міста злої павутини.
Щоб було з чим по долі йти,
Знов повернувшись у рутину.