Крізь сни, що полонили ніч,
Крізь посмішку химерної примари...
У мозок лізе образ. Віч-на-віч
Мене лишаючи зі звуками гітари.

Мелодія ота звучить не плавно,
Хтось плутає акорди, струни рве...
І силует в незрозумілій гамі,
Із кольорів, що давлять на живе,

Іде до мене, посмішкою сяє.
Він то десь поруч, то далеко, то ніде...
Іде немов мене й не помічає,
І поступово спокій поглядом краде.

Він не підходить ближче, він танцює,
Зневажливо, повільно, сміючись...
Він злить, він бісить, він дратує!
І заспокоює водночас, як колись

Я заспокоювався думкою про вище,
про краще, про світліше, про своє...
І закривався із тим світом на горищі
Куди і сонце дуже рідко дістає.

А він кружляє, світиться на чорнім фоні,
Переливається у вирі кольорів...
Та дивно, ніби, посивілі скроні,
А очі щось занадто молоді.

Він підійшов і я вогонь помітив
в його сумних і втомлених очах...
Вже білим снігом вкрив волосся вітер
і біль тяжкий застиг в його устах.

Та той вогонь палав, і жевріла надія
на неминуче щастя у житті...
А полум’я підтримувала мрія
Що розпускала іскри золоті.

І той, на кого іскра та потрапить -
страждання і печалі забував...
Я іскру не спіймав, життя у спину квапить.
Я клоун, що у драмі так і не зіграв.

Бо я той самий кволий, сивий старець.
І той вогонь, колись, я також мав...
Але роздавши іскри, так вже сталось,
собі з вогню я жодної не взяв.