Очі глибокі, пронизливий погляд,
Рюкзак лиш на плечах і воля в думках.
Та бачать і знають усі хто є поряд:
За спиною - крила, та сльози в очах.

А сльози від того, що морок навколо
І є, ніби, крила, і хочеш літать.
Але не злетиш вже у небо ніколи,
Ніколи тобі щасливіше не стать.

І розумієш, що ніби в капкані,
Що ніби проспав щось важливе в житті.
Емоції в смайлах, життя на екрані...
Машини і схеми, на шиї дроти.

Але, чомусь, віриш у краще майбутнє,
Минуле порівнюєш з тим, що вже є,
Хоча, за вікном і повітря відсутнє
Лиш смок замість нього в легенях гниє.

Як люди не бачать і гадки не маєш
Увесь так незграбно прикритий обман.
"Усе ж очевидно! Ти також це знаєш!"
Та твій співрозмовник лиш сірий туман.

Ні, ти не здасися, хоча б принципово.
До поки існує на світі весна.
Їх зброя - це сила, твоя - тільки слово.
Тобі вистачає, причому сповна.

Улюблене місце в житті це дорога.
І не важливо куди вона мчить.
Життя - боротьба. Ну а смерть? Перемога?
Спитай у вина, що в стакані горить.

Ти птах, що не може співати у клітці,
Ти фенікс, палаючий жаром сердець.
Улюбленець долі, вигнанець суспільства.
Початок знайдеш лиш зустрівши кінець.