Серед зірок, що сяяли вночі у синім небі
Лише одна із них, найяскравіша і сумна,
Дивилась зверху вниз на хвиль високих гребінь.
Лише вона одна, вона одна... одна.

Всі інші були зайняті лише собою
Або світили казкою із роздумів та мрій.
Вона ж мрійливо, тихо гралася з водою
І серед всіх одна відображалася у ній.

Ти стрімким метеором гуляєш відтоді в думках.
Ти кометою впевнено врізалась в серце.
Ти промінням своїм освітила смерковий мій шлях,
За що й сонце, навряд чи, при глузді, візьметься.

Ти знайшла в мені пристрасть, яка вже давно невагома.
Ти побачила вогник в скляних і бездонних очах.
Ти всі крапки похмурі змінила на райдужні коми.
Та чогось, що шукала для себе, ти там не знайшла.

Не шукай в мені казку, у неї я більше не вірю...
Не питай в мене втіхи для свОїх нестримних думок.
Не проси в мене крил щоб злетіти зі свого подвір'я
І без краплі сумління пуститись із вітром в танок.

Я не можу без тебе, з тобою я також не можу...
Я не можу нічого, чого би хотілось могти.
Як з тобою я поруч - будую важкі огорожі,
Як без тебе, то тлію в самотності у пустоті.

Ти пробач мені, Зірко, усі через мене страждання.
Ти пробач мені сміх свій і тихий, прихований плач.
Ти пробач мені вибачень зливи і те недолуге мовчання.
За те, що зараз вибачаюся ти, якось, теж пробач...