Сьогодні Бог довірився мені...
Схиливши голову на груди,
Дріма, а в мене від напруги
Кожна клітинка аж бринить.

Не розбудити. не стривожить,
Лихої думки не пустити.
Душею й тілом я що миті
Оберігаю спокій Божий.

Набрали вже небесні спиці
І перший крик, і перший подих,
Він у життя лише заходить,
І тягне ротика до циці.

Сьогодні Бог довірився мені...

2009

Осінь ніч упіймала як мишку,
І поклала тихцем під вікном.
Я мерщій забираюсь на ліжко,
І від ночі рятуюся сном.

А вона шкряботить десь на денці,
Кудись кличе, та я не піду,
Намозолене моє серце
Уже відає цю біду.

Вже ходило за зоряні броди,
І вернулося людям на сміх.
Ще і досі, як сонце заходить,
Ясно світять сліди моїх ніг.

Це вони за край серця знов манять,
Сіючись з пелени забуття
У по вінця наплакану пам"ять,
У затерпле від болю життя.

Хода качина - перевальцем,
Рябе лице, спина крива...
Це тіло зараз - Божі п"яльця,
Де сам Всевишній вишива

На цій землі Свою подобу,
І Дух змережує в життя,
Щоби у плоть людську оздобить
Космічний ритм серцебиття.

Це тіло зараз - скрипка Божа,
Де самий перший із музик
Озвучить вміло ноту кожну
В найважливіший перший крик.

А жінка мрію все колише,
Поклавши руки на живіт,
І зна: за неї красивіше
Не знав й не знатиме цей світ.

Осінь ніч упіймала, як мишку,
І поклала тихцем під вікном.
Я мерщій забираюсь на ліжко
І рятуюсь від ночі сном.

А вона шкряботить десь на денці,
Кудись кличе, та я не піду.
Намозолене моє серце
Уже відає цю біду.

Вже ходило за зоряні броди
І вернулося людям на сміх.
Ще і досі, як сонце заходить,
Ясно світять сліди моїх ніг.

Це вони за край серця знов манять,
Сіються з пелени забуття
У по вінця наплакану пам"ять,
У затерпле від болю життя...

Про що писати, як мовчить душа
Коли перевалило вже за тридцять?
І все що можеш - тільки поспішать,
І все що мрієш - тільки б не спиниться.

Про що писати, як сухі слова
Деруть по серцю, а сльози ні краплі.
І вже моя змудріла голова
Не дасть ступити на ті самі граблі.

Жалкую? Ні. усе іде як слід:
Он борщ кипить, дитина вчить уроки.
Ще може Бог ступає у мій слід,
Та я не хочу чути його кроків...

Сказала, і злякалася сама...
Це правда, та із неї не напиться.
Мовчить душа. Затялась, мов німа.
А жити ще ж... Коли ледь-ледь за тридцять.

Гей збирайся люд,
Із усіх усюд!
Розкажу вам казочку-побрехеньку,
Для науки старим і маленьким,
Як пішли ми смоли шукати
Обідраний бік залатати.
Десь бичок третячок узявся,
На чотири біди обіцявся,
Скільки ж нас було облуплених,
На бочок смоляний ось так куплених.
Не побачив ніхто червоточини –
На усіх ножа тепер точено.
Хтось хвостом прилип, а хтось лапкою,
Хто там знав про тих діда з бабкою?
А тепер дивись - начувайся,
Шкурою своєю ж викупляйся.
На постоли і душу подерли б,
Та в мозолях вся – буде терти.
Тож блукаємо тепер, болем світимо,
Сором нам… наука всьому світові…

Як солодко тебе чекати,
Напевно знати: прийдеш ще.
Не рахувать кутки кімнати,
А ставить миску із борщем.

І не вростати тілом в звуки
Ледь чутних кроків і тривог.
Не гамувати серця стукіт,
А притулитись до твого…

Не обертатись на амебу,
Єдиний нерв якої – ти,
А знати, є у нас потреба
Один в одного прорости.

І вчить дитину слову „тато”,
І вчити істини прості…
На тебе солодко чекати,
Тобою солодко цвісти.

Я не відаю, мамо, може він вас любив?
Чи зненавидів вас за якусь там дитячу провину?
Вам, ще радісній, юній, він дитя загубив…
А сьогодні мені він не дав народити дитину.

Ви змирилися тихо, і чорно ховали свій біль,
Що заліг він на вік, наче траурний знак попід очі.
До сьогодні я чую на щоках своїх сіль,
Коли нишком мене цілували ви серед ночі.

Що могло тоді знати маленьке грайливе дівча,
Коли ви починали мені колискову співати,
Як зірвалася зірка у далеких холодних світах,
І хотіла присісти на порозі нашої хати.

Я усе розумію, один лікар, профогляд –
Що не скаже, повіриш йому наче богу,
Бо у нього освіта, диплом і розумний погляд.
А у вас щойно зірка попід серце знайшла дорогу…

Одного не прощу, як минуло багато літ,
І до мене зоря вже готова була злетіти,
Ви пустили мене до …нього, обірвали її політ…
І так тихо сказали: „Ну що вже тепер робити”.

Мамо, ви вже забули отой, в кривій усмішці рот?
Я ж так само безпомічно шукала надію в гримасі,
Як почула: була помилка. У вас вийшов аборт.
Доплатіть, там на виході, 30 гривен у касу.


У далеких світах обірвалася-зойкнула зірочка,
Обірвалася ниточка, десь там глибоко, аж попід серцем.
Я дивлюся в вікно… обмерз цвіт на вишневій гілочці…
Мамо, Боже, ну за що… ну за що нам все це?

Кого ж я зраджую із вас?
Коли сліди мої правдиві?
Змішала цноту й сором злива –
Не розберешся водночас
В чиїй розтала я долоні,
Хто отруївся хто сп`янів?
Черкнувся, наче кремінь, гнів,
Спіткнувшись об поріг іронії.
Лиш ніжність ця не на показ,
Ще повні пригорщі у лиха.
І я сміюсь, чи плачу сміхом:
Кого ж я зраджую із нас?

Покарала донечку...там на жменьку лиха
Киці не наплакати...розридалась тихо.

Жде кровинка посмішки, прощення, як свята.
Вірить в те, що мама на ніжність багата.

Стоїть чаєнятко від горя прозоре,
Все готове стерпіть, все простити готове.

Лясне сором, аж виляски - по душі бурунами,
Лихо моє лишенько, що ти робиш з нами.

Невдячна робота, маленька зарплата,
Давно аліментів не видно від тата.

І ніжки ростуть, дай бог вам здоров’я
А в дзеркалі очі ще тужать любов’ю.

А під серцем туги – возити возами,
Гірко плаче донечка моїми сльозами.

Я затаюся у сонних обіймах
Мого нерідного і некоханого.
Як я стомилась в постійних війнах
За місця на обіді званому.

Мій неєдиний, твої долоні
Ніжністю скрапують тихою,
Мов молока материнського повні.
Я завмираю й не дихаю,

Щоб не злякати – бо раптом розгубиш,
Диво таке не вертається знову.
В мене на грудях синці вже від туги,
А ти, мій чужий, гадав – від любові.

Спи... просто Мій... залишилось так мало нам.
Стрінемось ранком – холодна й байдужий.
Зникнуть в очах весняні проталини
Тобою на мить відвойовані в стужі.

У мене груди, повні молока,
Сосок рожевий щедро стікає білим,
І радості й жалі вбирає усім тілом
Моє мале продовження в віках.

Стіка душа у душу молоком,
Вростають мої мрії в оченята,
І мріється, що я не просто мати,
Я Україна, з вічності соском.

По саму душу рукава закотимо,
Бо наша суть одна - садить і поливать.
І горнеться рілля ось цими жовторотими
Надіями і мріями у тисячі малят.

Минуть-злетять роки - і вродить наша нива,
І тисячі сердець розсіються по світу,
Із гордістю напишемо в своїм останнім звіті:
"О Боже, як життя ми прожили красиво!"

***
А я тебе майже забула.
Так, як ти і просив.
Бува лиш: здіймається буря
Знести нетривкі мости.

Розкисне душа від спогадів:
Їй то, що добра чарка.
Без тосту, наче на проводах,
Розіллється дощ у всі шпарки.

Ех, пити – не перепити,
Щоб там не трапилось – Будьмо!
Знов ти не просіявся в сито
Сірих осінніх буднів.

6 грудня наші пращурі зустрічали
свято Бога Велеса.
це був вечір обдаровування дітей.
згодом церква привласнила
собі прадавній наш звичай.

Грай, моя сопілочко,
Веселіше грай!
Розважай-звеселюй
Рідний край!

Йде чумацьким шляхом,
Дзвонить в зорі,
Розганяє сивий Велес
Біду й горе.

Загула хурделиця –
Завірюха:
Постелила килими,
Як із пуху.

І у полі чистому,
І у гаї
Не побачити кінця їм
Ані краю.

Це ж кому стелилася
Ця дорога?
Це чекає білий світ
Велес -Бога.

По сніжку пухнастому,
На санчатах,
Він везе даруночки
Хлопцям та дівчатам

Срібними підковами
Коні б’ють,
Гривами шовковими
Сніг метуть.

Вітре - вітровію,
Помагай!
Темну хмару з неба
Проганяй!

Вийшов місяць ясний
Між степів,
Срібну диво – стежку
Насвітив.

Дзвоники на кониках
Ой дзвенять,
Поспішає сивий Велес
До малят.

Хто із вас морозу
Не боїться?
В кого теплі валянки
Й рукавиці?

В кого теплий
Кожушок?
Вибігай
На поріжок!

В небі сива борода
Розвівається,
Скоро Велес з нами
Привітається.

А хто воду
Не варив,
Вверх ногами
Не ходив,

Хто на нервах
Не грав,
Зранку мамі
Помагав?

Везу торбу
Подаруночків
І у вузликах,
І в клуночках.



Буду з пазухи
Виймати
У хустки нові
В'язати.

Буду діткам
Малоліткам
Красну долю
Дарувати.

А у лісі темному
Серед хащі
Причаїлася голодна
Вовча паща.

Гострі зуби на місяці
Заблистіли,
Диво-коні налякалися,
Захрипіли.

Тільки Велес в бороду
Посміхається,
Він до сірого вовка
Звертається:

- Не гарчи, Вовче,
Не ричи,
І для тебе є
Калачі.

Чи твої вовченята
Не билися?
Не кусалися?
Не сварилися?

Чи чекали мене
На свято?
Говори хутчіш,
Сіролапий!

.Я для них привіз
Чимало
Ковбаси, котлет,
І сала!

Вовче – сіроманцю,
Поспіши,
Вибирай гостинець
До душі

Ждуть мене малята,
Дожидаються,
У вікно терпляче
Видивляються

Летять бистрі коники,
Розвеселі,
Несуть діткам радість
Ув оселю.

Буде пісня, будуть танці,
Бублики і завиванці.
Пирогів досхочу
Нам бабусі напечуть.

Прилетить комарик –
Вправний сопілкарик,
Буде він грати,
Діток звеселяти.

Грай, моя сопілочко,
Вигравай!
Зустрічає Велеса
Рідний край!

Я принцеса Білосніжка,
Розказати хочу в книжці,
Що дівчаткам треба знати,
Щоб принцесами їм стати.


Кожна принцеса повинна знати:
Як до порядку привести кімнату:
На місце покласти іграшки й речі,
Витерти пил буде також доречно.


Кожна дівчинка стежити має
Завше за тим, як вона виглядає:
Чистий одяг, осанка рівна
Зроблять із неї справжню царівну.


Кожна принцеса має уміти:
Поставить на стіл вазу та квіти,
Чашки, ложки і блюдця,
І гарно гостям усміхнуться

Кожна принцеса має знати
Як за собою щодня доглядати:
Чисті руки та вмите личко –
Завжди корисна для дівчинки звичка.


Кожна принцеса повинна уміти
Друзів та рідних своїх пожаліти.
Ніжне, ласкаве слово сказати,
Поцілувати і обійняти.


Щоб червоніти не довелося
Гарно зачісуйте зранку волосся.
Коси і хвостики, бантики – все це
Найкращі прикраси маленькій принцесі.

Кожна принцеса має уміти
Ввічливо правильно говорити,
Слово „спасибі” та слово „будь ласка”
Зроблять вас гарними в будь-якій казці.

Зимо, зимонько, зима
Що ти дітям принесла?
Принесла я вам сніжку
В білосніжному мішку.

Принесла я дітворі
Морозець у рукаві
Привела на ваш поріг
Я веселий Новий Рік!

Ялинко - ялинко,
Зелена хустинко,
Кольорові шишки,
Цукерки, горішки.
Діти та дорослі
Кличуть тебе в гості

Сніжинко-сніжинонько,
Лети на Вкраїноньку,
Стелись полем рясно,
Щоб родило красно!

Стелися стежинами
Помежи хатинами,
Ходять гості дорогі,
Носять з щастям пироги.

Стелися порошею,
Думами хорошими.
Замітай - звеселюй
Душу і оселю!

Я могла б народити тобі дитину, але ти пив...
Ти писав на стінах:
дівчинко моя, задихаюся без тебе,
і тебе окутував двохметровий смог перегару.
Була зима, самотня і сіра від сльоти.

Самотність сіялася з неба
замість снігу
і вже підступала під горло.
Тоді я переступила твій поріг.

Той же смог перегару,
залишивши волохаті сліди на підлозі та ліжкові,
згорнувся сірим клубочком на вікні.
Ще там жила потерта коробочка від сірників.
- Що тут, - я гидливо взялась за коробочку, - трава?
Коробочка несподівано розкрилася
і на долоню посипалися...
- Чорнобривці. Восени назбирав, посію у дворі...

Десь здалеку, аж із дитинства, тоненько зазвучало:
Чорнобривці посіяла мати
У своїм веселковім саду
Тай навчила веснянок співати
Про квітучу надію свою...

Ти посіяв їх у мені.
Дитино моя, чорнобривонька, чорнобровонька...

Потім, через багато-багато сліз,
коли цей пагінець виривали із мого лона,
із душі витягали закривавлені шматочки:
Бачила ... у чужій стороні ...
чорнобривці із рідного краю ...
що посіяла...

Тільки й лишилося:
Як на ті чорнобривці погляну ... Бачу ...
Матінко ж ти моя, мамо...
Відспівалася твоя донечка.
Голосить скільки й віку їй.
За зерням своїм ... недоспіваним...

Тебе налякало слово "любов"?
Маленький мій хлопчику, вибач, не буду.
Я справді страшна у ролі приблуди
Із сивими пасмами першооснов.

Та й пусто давно в костюмерній чуттів,
Пішло що було із аукціонів.
Он тобі Хіть посміхнулась неоново,
А ти, неборак, все зірки їй носив.

Маленький мій хлопчику, тобі ще рости.
Ламатись і плакать, мужніти, зрікаючись.
А ти все ще кажеш: "Забуть,щоб не каятись".
А ти все боїшся і просиш: "прости".

І, наче дитина, закрив жартома
Очі на світ, і кажеш:"нема".

Мама своїй донечці
Льолю вишивала,
Вузлики на пам'ять
Донечці в'язала.

Розв'яжеться ниточка –
Наче рілля чорна.
Пізнає дитиночка
Прадідівські корені.

Розв'яжеться ниточка –
Червона кровинка –
Козацькі заграви
Побачить дитинка.

Носи, доню, льолечку
Без гонору й пихи,
Я сюди зашила
Слово проти лиха.

Носи, доню, льолечку,
Тримай прямо спину,
Бо тобі Вкраїноньку
Піднімать, дитино...

Понесу я дитиночку,
Та й скупаю у ставочку.
У ставочку де зірочки
На ніч сходяться купатись.
Гомонять про те, що чули
Під дверима в пана Бога.
Може вгледимо свою там
У хвостату ніч серпневу.

Вийде пан Бог погуляти,
Буде зорі рахувати.
Буде діткам-малоліткам
Красну долю дарувати.
Буде з пазухи виймати,
У хустки нові в`язати.
Буде клунки-поцілунки
У головоньки вкладати.

Будуть зорі ніжки білі
Мити у ставочку,
Будуть в пісню-замовляння
Сплітать голосочки.
Пливи моя дитиночко
По хвилечці синій:
Будеш доню виростати
Здорова та сильна.

Загортайся моя люба
В рушник білосніжний:
Будеш доню виростати
Лагідна та ніжна.
Бачиш, рідна,
Сонце сходить,
Заграва червона:
Будеш доню виростати
Швидка та моторна

Люлі-люлі-люлечки,
Хоче спать Дзвінулечка,
Розкриває ротик,
Позіха, мов котик.

Заплющуй-но оченята,
Тітка ніч прийшла до хати,
Дідусь Сплюх приніс корзину
Там хороші сни для Дзвіни.

Позіхає Дзвіночка,
Бере сон з корзиночки,
Кладе під подушку,
Щоб шептавсь на вушко.

Мама свою донечку
В любистку купала,
Мама своїй донечці
Доленьку гукала.

Нехай вода чистая
Змиє лихі очі,
Нехай доля красная
До нас стежку топче.

Мама своїй донечці
Кучері чесала,
Мама своїй донечці
Щастячко вплітала.

Нехай нижче пояса
Виростають коси,
Нехай добрий молодець
Рученьку попросить.

Мама свою донечку
Спатоньки вкладала,
Мама своїй донечці
Пісеньку співала.

Нехай засне донечка
Під мамине слово,
Нехай росте рідная
Велика й здорова.

Ой, дитино-дитиночко,
З чим тебе у світ пустити?
Підеш скоро шляхом битим
Через роки, через рочки.

Ой, дитиночко-дитятко,
Ще тримаєшся спідниці,
Та щось глибше за криницю
Вже вселилось в оченята.

Довгі ночі материнські —
Переспівано багато...
Чи зросте в тобі багаттям
Чистий вогник український?

Як тобі у душу дати,
Що під серцем я зростила?
І тобі, щоб те боліло,
Що печалить твою матір.

Ой, дитиночко-дитино,
Розговілися вітри.
Знаю: мусиш Ти піти,
І тебе ніхто не спинить...

Земле рідна! Мати – годувальнице!
Ми плоть від плоті твоєї!
Кров від крові Твоєї!
З тебе виходимо малими і безпорадними,
Під небом Твоїм зростаємо і мужніємо,
Серце своє і працю рук своїх
Тобі присвячуємо,
Красу і славу Твою множачи!

Земле рідна! Покрово-заступнице!
На схилі літ своїх до Тебе повертаємося,
Щоб пригорнула Ти
Серця великі і руки натруджені
Даючи прихисток і спочинок
Дітям своїм.

Земле рідна! Свята! Пречиста!
Тебе заповідали нам прадіди наші,
І ми передамо Тебе в руки правнуків своїх,
Щоб несли вони у віках наказ Роду нашого
Любити і берегти Тебе,
Щоб родила Ти нами в усі часи
Допоки небо стоятиме над Тобою!

І слово моє навіки вічні
Тверде як камінь!

Ще зранку Стрибог міх ковальський у небі
Щосил надима, наче сизе вітрило,
Там хмиз блискавиць розгорівся в горнилі-
Збирається рать на Перунів молебен.

Ось візьме Перун до рук молот булатний
Та вийме з горнила звитягу і міць,
І на наковальні в жару блискавиць
Він серце безстрашне почне гартувати.

Пр-в:
Бий Перуне! Бий! Бий! Сили не жалій!
Щоб наш рід козацький повік не змалів!
Не збригнеться в битві серце і рука,
Доки наковальня Божа не змовка!

Там грім нарече ім′ям Волі і Слави
Гартовані в кузні небесній серця.
Піднімуться в небо з долоні Вітця
Міцні Волелюби, орли Святослави.

І злива окропить козачу звитягу,
У небі й під ним зблисне криця свячена,
Праматір Сва ріг із безсмертям знесе нам
Й розгорне над світом веселкові стяги.

Пр-в.

Мати Сва – міфологіфчний птах,
що напува із рогу поранених
та загиблих воїнів

А ти поїхав, не лишив
Ні телефону, ні адреси.
На капищі з календарів
Справляю я тужливу месу.

Ні свіч у мене, ні ікон,
На олтареві спозарання
Мовчить і цідить телефон
В жертовну чашу із чекання

Глуху заціпенілу тишу
Вином тягучим для причастя.
Я п`ю і краплі не проливши,
Моє гірке болюче щастя.

Ти відвертаєш обличчя,
І я дивлюся у бік.
Капають таємничі
Погляди з-під повік.

Очі твої приховані
Діляться вже на роки.
Чути лише знервовані
Тікаючі наші кроки.

І думки знову так старанно
Минуть недозволену тему.
Тобою мене покарано
Мною тебе покарано,
Ось бачиш: все таки пара ми.
Ми пара у цій дилемі.

Нічого, серденько,
Це просто – осінь.
Зима, мов зашпора,
Тривожить сни.
Це просто небо
Заходить в очі.
Пече, клятуще,
Дощить. А ти
Ніяк не виринеш
Із мого болю
Ніяк не втопишся
В моїй біді.
А я у небо ховаю очі...
Та навіть небо
Заступиш ти.
Нічого, серденько,
Переболюєм.
Ген-ген весна
фарбує сни.
Там, може, сонечко
Цвірінькне в грудях.
Боюсь лиш сонце
Заступиш ти.

Гей, козак – козаченько,
Тай хоробре серденько,
Ой, міцні в нього руки –
Ворогам для науки!

Як козак засміється –
Ворог з страху трясеться,
Як козак заспіває –
Той чимдуж утікає!

Як козак затанцює –
Увесь світ його чує,
Зелен-дубе розвивайся,
Гей душа, розкриляйся!

А душі тільки й треба –
Степ широкий та небо,
Під сідлом коник чалий,
Побратим не лукавий.

Гей, гуляти-воювати
Знов поїдемо брате,
Не топтали щоб чужинці
Наші землі українські!

Там чи смерть, чи життя -
Нам не буде забуття!
Якщо голови складемо –
У піснях доживемо!

Ти забути мене не бійся,
Навіть думкою не вернись.
Так зрікається дерево листя.
Так зрікається дерева ліс.

І не бійся, що я пам’ятатиму.
Стане якось в тобі мені тісно.
Навесні, за роботою хатньою,
Я забуду вплести тебе в пісню.

Наче ниточку від вишивання,
Я від себе тебе відкушу.
Не рясніти цьому забуванню
Чорним хрестиком на рушнику

А тато вже замовив окуляри.
А в тата молоком налився вус.
А я ж, здається, щойно бант сховала,
А я ж іще мізинчиком зовусь.

А вже у мене чеберяє нозями,
У пелюшках агука мізеня.
А вже у мене весняними грозами
Сімейні негараздоньки дзвенять.

Мені життя іще ніде не хмарить,
Ще роки на десятки не мінять.
А тато одягає окуляри,
Їх мама потай в кухні приміря.

Мелодію твого дихання
Записую на серці.
У відерце душі
По вінця
Стою і ллю.
Немовлятко моє!
Скільки ж сонця від тебе!
Що здається сам Всесвіт
Схилився,
І подих твій п`є.

Хто сказав, що кров солона?
Спробуйте мою на смак!
Ось стікають із долоні
Перші краплі для зівак.

Пригублю я краплю з леза –
Ця солодкість так п'янить!
Доки ще у смерть не вмерзла –
Всі бинти в сміттєпровід!

Це, гнилих інстинктів місто,
Розтривожив кровоспад.
...Мамо, вибач мені... Пізно
Повертатися назад...

Тані Холод
Я лежу. Мені страшно і холодно,
Моя плоть стискається в суть.
Розгляда мою душу оголену
На предметному скельці Прокруст.

Я лежу, розміряна й правильна,
На правічному ложі розтерзаних доль.
Голос мій в шматті закривавленім
Монотонно вивча нову роль.

Я до цього була просто вигуком,
Просто зойком без знятої мірки.
Чи скінчусь? Чи натужусь і вибухну?..
Чи скорюсь?..

Дід знову поливає спориші,
До губ, немов до шланги, палець тулить.
Трава і пам’ять сохнуть без дощів,
Гуде насос, і голова, як вулик.

Садила жінка... скільки ж літ тому?
Розсадою, неначе помідори.
Несла із річки повну пелену,
Ховалася: перед бабами сором.

І дід бурчить, щосили докуча,
Що двір розрила на якогось ката...
І мріялось: прибігло онуча,
Вмочає в зелень босі ноженята.

А може інше, чи тепер збагнеш,
Які молитви в землю засівала...
- Ти б краще свиням рвала, се ж,
Ти правий діду, се ж бо кусень сала.

Чи богу насміх, тільки щовесни,
Тебе і спориші морози били,
Ти йшла мостить калинові мости*
І вперто ткала споришевий килим.

А дід бубнить під носа й до сих пір,
Ціну пізнавши істинам дешевим:
- Онука приведе правнучку в двір,
Тож погуцикай на колінах... споришевих.


Калиновий міст – перехід у
потойбічний світ у
давньоукраїнській міфології.

Добрий ранок, добрий ранок!
Добрий сонячний світанок,
В добрий день переросте,
Добрих приведе гостей.

Коли втома схилить плечі,
Нас зустріне добрий вечір.
Добрий сон і добра нічка
Заколишуть сонні вічка.

Завтра знову добрий ранок
Погукає нас на ґанок,
Бо спішать робити всюди
Добрі справи добрі люди.

В магазин прийшов жираф
Щоб купити теплий шарф.
Переміряв чималенько -
Всі шарфи коротенькі.
Є великі, є маленькі
Є широкі, є вузенькі,
Є блискучі, наче змії,
Та нема на довгу шию.
І, нарешті, в продавщиці
Він купив дві гострі спиці.
І тепер собі жираф
Дома в’яже довгий шарф.

Розплакалася дитина,
Уже мокрі дві хустини.
Давай слізоньки збирати,
Город будеш поливати.
Наплакали повну ложку –
Поливали ми картошку.
Наплакали повну миску –
Поливали ми редиску.
Наплакали ще каструльку –
Поливали ми цибульку.
Наплакали вагани –
Поливали кавуни.
Де нам слізоньок узяти,
Щоб ставочок наплакати.
Будемо ходити з дідом,
Ловить рибку до обіду

Є у мами хвостик –
Хвостик-Малоростик.
Пустотливий, наче в киці,
Вигляда із-за спідниці.
Хоче мама прибирати –
Хвостик –слідом по кімнаті.
Сяде мама на хвилину –
Моститься він на коліна.
Як обід готують в кухні –
Лізе носиком у кухлик;
А коли лягають спати –
Любить хвостик поспівати.
Мама хвостик дуже любить,
Його хвалить і голубить.
І ніхто у цілім світі
Їх не зможе розлучити.

Які ви схожі, діти яничар,
Слізьми чи пустощами
На мою кровинку.
Втираю носики
І ненависті жар
Підступно гаситься
Інстинктом жінки.

Дивлюся в очі ваші,
Яничарики,
І душу вивертаю
Аж до спіднього.
Прапам’ять вашу,
Мов сухарики,
Розмочую любов’ю
Слова рідного.

Стареньку пісню
Про коточка,
Неначе щеплення
Від вірусу,
Виспівують ось голосочки
Які, нажаль,
Так скоро виростуть.

Ось ви до мене біжите -
Врожай майбутній України.
І мріється, що проросте,
Зерно, посіяне в дитині.

У мене маленька зіщулена душа,
Як кулачок немовляти,
Як загублений Попелюшкою черевичок,
Що кришталево віддзеркалює
Самотність у ніч...
Колись давно, піввічності тому,
піввідчаю тому
Її образив чоловік;
Власне, ще й не чоловік,
А хлопчисько з дитячими вустами,
З павучком на летючій павутинці
Замість серця.
Тяглася до нього,
І силою цього тяжіння
Мала бути знищена,
Але тільки скрикнула,
Обірвалася зойком.
Як киця кошеня, носила біль свій,
Ховала там, де очі не бачать,
Де вуха не чують,
Де зорі не світять...
Хто тягне руку – не зачепить,
Хто знайде – не впізнає,
Хто бачить – не розгледить...
У мене маленька зіщулена душа –
Сніжинка на рукавиці,
Листочок на вітрі,
Посмішка крізь сльози.

Боляче!
Боляче!
Боляче!
Ти, мов удар попід дих.
Я видихаю поночі
Тебе із думок своїх.

Вдих –видих
Вдих ...
Як же ти
Під серцем запікся люто!
Лихо моє! Як зважитись,
Хочу, й боюся зітхнути.

Витужу,
Викровлю,
Виболю,
Завтра, як завше, о восьмій,
Спіткнуся об чортову вибоїну
Очей твоїх сонценосних.

Ішла степом смертонька,
Ніжки босії.
Несла долі дві
На коромислі.
Поспішала ластівкою
Чорнокрилою,
Припадала до сердець
Грудьми білими.
Ой дівчино, брови-лезо,
Очі-криця,
Із відерця свого
Дай напиться.
Дзвенить-співа шабелька
Сталь свячена,
Скажи звідки жде
Наречена.
Як сам знаєш соколе,
Вибирай,
Бачиш: хлюпа бідонька
Через край.
Поколола ніженьки
По стерні,
Донесла я щастячка
Десь на дні.
А мені не звикати
Біду бідувати.
Чекай, скоро приведу
Я сватів до хати.
Дай могилу за дружину,
За дітей – волошки,
Не скупися, наливай
Пригорщу ще й трошки!
Роздавала-набирала –
Коромисло гнеться,
По босому сліду -
Гайвороння в’ється.
Брела степом смертонька,
По полові,
У відерцях, аж по вінця, –
Крові...

Як хочеться віддать себе
Кожному чоловікові – хорошому.
Як хочеться хлюпнуть себе
Хоч крапельку – у душу вам.

Ви не дивіться так –
Я зовсім не розпусниця.
Та й вам, напевно, хочеться
Узять мене – у серденько.

І там яка різниця вже –
На ніч, а чи на вічність.
Моє тепло не вичахне:
І через смерть зігріє вас.

Гей, підставляйте пригощі,
Я – водограю ніжності.
Бризкаюся в обличчя
Бісиками очей.

Очі мої невичерпні,
Серце моє нероздане,
Тіло моє невипите
Юністю вас пече.

Погляд-об-погляд – розіскриться,
Білий димок – услід.
Скільки вас (сотні? тисячі?)
Десь на самому денці
Мене понесуть у світ.