Дід знову поливає спориші,
До губ, немов до шланги, палець тулить.
Трава і пам’ять сохнуть без дощів,
Гуде насос, і голова, як вулик.

Садила жінка... скільки ж літ тому?
Розсадою, неначе помідори.
Несла із річки повну пелену,
Ховалася: перед бабами сором.

І дід бурчить, щосили докуча,
Що двір розрила на якогось ката...
І мріялось: прибігло онуча,
Вмочає в зелень босі ноженята.

А може інше, чи тепер збагнеш,
Які молитви в землю засівала...
- Ти б краще свиням рвала, се ж,
Ти правий діду, се ж бо кусень сала.

Чи богу насміх, тільки щовесни,
Тебе і спориші морози били,
Ти йшла мостить калинові мости*
І вперто ткала споришевий килим.

А дід бубнить під носа й до сих пір,
Ціну пізнавши істинам дешевим:
- Онука приведе правнучку в двір,
Тож погуцикай на колінах... споришевих.


Калиновий міст – перехід у
потойбічний світ у
давньоукраїнській міфології.