Спи, мій маленький. Люлі-люлі.
Завтра я маю тебе убити.
Я кладу руку на живіт і відчуваю, як ти тріпочешся там маленькою рибкою. Це стукає твоє сердечко. Якась сила вже змусила цю крихітку плоті звучати в унісон із моїм серцем.
Моє ти ластів’ятко, тріпочешся у пригорщі, бо тобі страшно. Бо весь твій всесвіт, який я можу накрити однією долонею, наповнений страхом. Як я люблю тебе. Але це чомусь не зупинить мене завтра. Тебе, наче якусь бур’янину, висмикнуть із мого тіла, щоб ти не плутався у Всесвіта під ногами.
Завтра. Завтра, підписавши купу паперів і заплативши (о, Господи!) за послуги, вбивство можна і так назвати, зайду у палату. Я четверта. Не знаю їх імен, і ніхто не запитує моє. Ми познайомимося пізніше, коли привезуть на каталці першу, так і хочеться сказати, жертву, але ж справжня жертва залишилась там – у блискучій металевій мисочці. Кожна її клітиночка творилася чудодійною силою, дарованою природою, цією жінкою, власне, дівчинкою, дівчатком (їй же ледь вісімнадцять, а старшій дитині десять місяців). Колись батько втопив дитину, бо не міг її прогодувати. Минуло сто років, і мати сама віддає своє дитя на пошматування стерильному металу.
Тепер це лице творця і ката водночас ляскає по медичному біла рука:
- Олю, прокидайся!
Ну ось і познайомились...
Завтра, виринаючи з хащів наркозу, зблідла аж до прозорості істота, все буде запитувати: “Я ще вагітна чи ні?”. Чомусь спадуть на гадку застінки гестапо, де ще не відійшовши від болю, закатоване дівча питає: ”Я зрадила чи ні?”. А відповідь ранить нас і ріднить кров’ю більше, ніж сестер. Адже ми обидві зрадили, і не лише себе, свою дитину, ми посягнули на саму основу буття.
Завтра, заходячи в абортарій, де зі мною будуть розмовляти лагідно і співчутливо, мов на похоронах, я побачу цю страшну мисочку, цей металевий холодний гробик. У мені вибухне бажання забрати тебе, моє зернятко, зробити маленьке затишне ліжечко, вистелити листячком і квітами. І проріс би ти ясеночком, і ходила б до тебе моя донечка, як до братика. Все ж не одна залишилася б на білому світі.
Та сказати я нічого не встигну, бо у вену ввійде голка, і мене накриє блаженна порожнеча. А далі під наркозом мені ввижатимуться пелюшки у синіх слониках, і доки я вишиватиму льолю чорним хрестиком, моє тіло буде корчитись у судомах плачу, а перелякана санітар очка у спробах приборкати його, налягатиме грудьми і все гукатиме мене.
...Почекай, голубонько. Ось тільки ниточку відкушу.
А потім я залишусь сама. Щось піде негаразд. Ображена матка не захоче миритися з людською логікою, запече кров чорним згустком, і триматиме в собі цей кривавий плід із самозреченістю звіра, що захищає своє дитя.
Метал ще раз вторгнеться в неї, голка забетонує протест антибіотиком. І ще довго я буду просити: “Прости”, а вона відгукуватиметься тупим стогоном-болем.
Завтра, зненавидівши увесь світ, я скажу ті фатальні слова, які залишать мою донечку без батька. Хай вже краще так, ніж кожну мить пам’ятати, що це він не відгукнувся на мій відчай, він вклав мені в руку ті тридцять срібняків, відкуповуючись від неспроможності захистити свою кровинку, своє майбутнє.
Простити?!!
Це все буде завтра. І день цей я покляну і забуду.
А сьогодні, твоя сестричка, зручно вмостившись жабенятком на мені, тягнеться до пазухи. Я однією рукою пригортаю її, а другою грію твій всесвіт долонею. Сьогодні ти ще зі мною, і я народжую в собі відчуття щастя – БО ТИ ЗІ МНОЮ. Я впускаю щастя в кожну клітиночку і відчуваю, як наш страх відступає. Як моя любов сповиває і заколисує тебе. Люлі-люлі.
Говорять, що щасливі помирають легко.