Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.03
17:30
хмаровиння білий плин
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
2026.05.03
16:49
Ми пливемо у світ
На човнах мертвяків
Між пожовклих дошок,
Випадкових батьків,
Над очима зоря,
Під очима синці,
Весла вицвілих брів ,
На човнах мертвяків
Між пожовклих дошок,
Випадкових батьків,
Над очима зоря,
Під очима синці,
Весла вицвілих брів ,
2026.05.03
16:43
Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
2026.05.03
10:42
Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
2026.05.03
10:31
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
2026.05.03
09:50
звернення поета України
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
2026.05.03
09:43
Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
2026.05.03
08:49
Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
2026.05.03
07:12
То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
2026.05.02
23:45
Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
2026.05.02
20:57
я дійсно знаю
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Янка Яковенко /
Проза
Сповідь про завтра
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сповідь про завтра
Спи, мій маленький. Люлі-люлі.
Завтра я маю тебе убити.
Я кладу руку на живіт і відчуваю, як ти тріпочешся там маленькою рибкою. Це стукає твоє сердечко. Якась сила вже змусила цю крихітку плоті звучати в унісон із моїм серцем.
Моє ти ластів’ятко, тріпочешся у пригорщі, бо тобі страшно. Бо весь твій всесвіт, який я можу накрити однією долонею, наповнений страхом. Як я люблю тебе. Але це чомусь не зупинить мене завтра. Тебе, наче якусь бур’янину, висмикнуть із мого тіла, щоб ти не плутався у Всесвіта під ногами.
Завтра. Завтра, підписавши купу паперів і заплативши (о, Господи!) за послуги, вбивство можна і так назвати, зайду у палату. Я четверта. Не знаю їх імен, і ніхто не запитує моє. Ми познайомимося пізніше, коли привезуть на каталці першу, так і хочеться сказати, жертву, але ж справжня жертва залишилась там – у блискучій металевій мисочці. Кожна її клітиночка творилася чудодійною силою, дарованою природою, цією жінкою, власне, дівчинкою, дівчатком (їй же ледь вісімнадцять, а старшій дитині десять місяців). Колись батько втопив дитину, бо не міг її прогодувати. Минуло сто років, і мати сама віддає своє дитя на пошматування стерильному металу.
Тепер це лице творця і ката водночас ляскає по медичному біла рука:
- Олю, прокидайся!
Ну ось і познайомились...
Завтра, виринаючи з хащів наркозу, зблідла аж до прозорості істота, все буде запитувати: “Я ще вагітна чи ні?”. Чомусь спадуть на гадку застінки гестапо, де ще не відійшовши від болю, закатоване дівча питає: ”Я зрадила чи ні?”. А відповідь ранить нас і ріднить кров’ю більше, ніж сестер. Адже ми обидві зрадили, і не лише себе, свою дитину, ми посягнули на саму основу буття.
Завтра, заходячи в абортарій, де зі мною будуть розмовляти лагідно і співчутливо, мов на похоронах, я побачу цю страшну мисочку, цей металевий холодний гробик. У мені вибухне бажання забрати тебе, моє зернятко, зробити маленьке затишне ліжечко, вистелити листячком і квітами. І проріс би ти ясеночком, і ходила б до тебе моя донечка, як до братика. Все ж не одна залишилася б на білому світі.
Та сказати я нічого не встигну, бо у вену ввійде голка, і мене накриє блаженна порожнеча. А далі під наркозом мені ввижатимуться пелюшки у синіх слониках, і доки я вишиватиму льолю чорним хрестиком, моє тіло буде корчитись у судомах плачу, а перелякана санітар очка у спробах приборкати його, налягатиме грудьми і все гукатиме мене.
...Почекай, голубонько. Ось тільки ниточку відкушу.
А потім я залишусь сама. Щось піде негаразд. Ображена матка не захоче миритися з людською логікою, запече кров чорним згустком, і триматиме в собі цей кривавий плід із самозреченістю звіра, що захищає своє дитя.
Метал ще раз вторгнеться в неї, голка забетонує протест антибіотиком. І ще довго я буду просити: “Прости”, а вона відгукуватиметься тупим стогоном-болем.
Завтра, зненавидівши увесь світ, я скажу ті фатальні слова, які залишать мою донечку без батька. Хай вже краще так, ніж кожну мить пам’ятати, що це він не відгукнувся на мій відчай, він вклав мені в руку ті тридцять срібняків, відкуповуючись від неспроможності захистити свою кровинку, своє майбутнє.
Простити?!!
Це все буде завтра. І день цей я покляну і забуду.
А сьогодні, твоя сестричка, зручно вмостившись жабенятком на мені, тягнеться до пазухи. Я однією рукою пригортаю її, а другою грію твій всесвіт долонею. Сьогодні ти ще зі мною, і я народжую в собі відчуття щастя – БО ТИ ЗІ МНОЮ. Я впускаю щастя в кожну клітиночку і відчуваю, як наш страх відступає. Як моя любов сповиває і заколисує тебе. Люлі-люлі.
Говорять, що щасливі помирають легко.
Завтра я маю тебе убити.
Я кладу руку на живіт і відчуваю, як ти тріпочешся там маленькою рибкою. Це стукає твоє сердечко. Якась сила вже змусила цю крихітку плоті звучати в унісон із моїм серцем.
Моє ти ластів’ятко, тріпочешся у пригорщі, бо тобі страшно. Бо весь твій всесвіт, який я можу накрити однією долонею, наповнений страхом. Як я люблю тебе. Але це чомусь не зупинить мене завтра. Тебе, наче якусь бур’янину, висмикнуть із мого тіла, щоб ти не плутався у Всесвіта під ногами.
Завтра. Завтра, підписавши купу паперів і заплативши (о, Господи!) за послуги, вбивство можна і так назвати, зайду у палату. Я четверта. Не знаю їх імен, і ніхто не запитує моє. Ми познайомимося пізніше, коли привезуть на каталці першу, так і хочеться сказати, жертву, але ж справжня жертва залишилась там – у блискучій металевій мисочці. Кожна її клітиночка творилася чудодійною силою, дарованою природою, цією жінкою, власне, дівчинкою, дівчатком (їй же ледь вісімнадцять, а старшій дитині десять місяців). Колись батько втопив дитину, бо не міг її прогодувати. Минуло сто років, і мати сама віддає своє дитя на пошматування стерильному металу.
Тепер це лице творця і ката водночас ляскає по медичному біла рука:
- Олю, прокидайся!
Ну ось і познайомились...
Завтра, виринаючи з хащів наркозу, зблідла аж до прозорості істота, все буде запитувати: “Я ще вагітна чи ні?”. Чомусь спадуть на гадку застінки гестапо, де ще не відійшовши від болю, закатоване дівча питає: ”Я зрадила чи ні?”. А відповідь ранить нас і ріднить кров’ю більше, ніж сестер. Адже ми обидві зрадили, і не лише себе, свою дитину, ми посягнули на саму основу буття.
Завтра, заходячи в абортарій, де зі мною будуть розмовляти лагідно і співчутливо, мов на похоронах, я побачу цю страшну мисочку, цей металевий холодний гробик. У мені вибухне бажання забрати тебе, моє зернятко, зробити маленьке затишне ліжечко, вистелити листячком і квітами. І проріс би ти ясеночком, і ходила б до тебе моя донечка, як до братика. Все ж не одна залишилася б на білому світі.
Та сказати я нічого не встигну, бо у вену ввійде голка, і мене накриє блаженна порожнеча. А далі під наркозом мені ввижатимуться пелюшки у синіх слониках, і доки я вишиватиму льолю чорним хрестиком, моє тіло буде корчитись у судомах плачу, а перелякана санітар очка у спробах приборкати його, налягатиме грудьми і все гукатиме мене.
...Почекай, голубонько. Ось тільки ниточку відкушу.
А потім я залишусь сама. Щось піде негаразд. Ображена матка не захоче миритися з людською логікою, запече кров чорним згустком, і триматиме в собі цей кривавий плід із самозреченістю звіра, що захищає своє дитя.
Метал ще раз вторгнеться в неї, голка забетонує протест антибіотиком. І ще довго я буду просити: “Прости”, а вона відгукуватиметься тупим стогоном-болем.
Завтра, зненавидівши увесь світ, я скажу ті фатальні слова, які залишать мою донечку без батька. Хай вже краще так, ніж кожну мить пам’ятати, що це він не відгукнувся на мій відчай, він вклав мені в руку ті тридцять срібняків, відкуповуючись від неспроможності захистити свою кровинку, своє майбутнє.
Простити?!!
Це все буде завтра. І день цей я покляну і забуду.
А сьогодні, твоя сестричка, зручно вмостившись жабенятком на мені, тягнеться до пазухи. Я однією рукою пригортаю її, а другою грію твій всесвіт долонею. Сьогодні ти ще зі мною, і я народжую в собі відчуття щастя – БО ТИ ЗІ МНОЮ. Я впускаю щастя в кожну клітиночку і відчуваю, як наш страх відступає. Як моя любов сповиває і заколисує тебе. Люлі-люлі.
Говорять, що щасливі помирають легко.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
