Я могла б народити тобі дитину, але ти пив...
Ти писав на стінах:
дівчинко моя, задихаюся без тебе,
і тебе окутував двохметровий смог перегару.
Була зима, самотня і сіра від сльоти.

Самотність сіялася з неба
замість снігу
і вже підступала під горло.
Тоді я переступила твій поріг.

Той же смог перегару,
залишивши волохаті сліди на підлозі та ліжкові,
згорнувся сірим клубочком на вікні.
Ще там жила потерта коробочка від сірників.
- Що тут, - я гидливо взялась за коробочку, - трава?
Коробочка несподівано розкрилася
і на долоню посипалися...
- Чорнобривці. Восени назбирав, посію у дворі...

Десь здалеку, аж із дитинства, тоненько зазвучало:
Чорнобривці посіяла мати
У своїм веселковім саду
Тай навчила веснянок співати
Про квітучу надію свою...

Ти посіяв їх у мені.
Дитино моя, чорнобривонька, чорнобровонька...

Потім, через багато-багато сліз,
коли цей пагінець виривали із мого лона,
із душі витягали закривавлені шматочки:
Бачила ... у чужій стороні ...
чорнобривці із рідного краю ...
що посіяла...

Тільки й лишилося:
Як на ті чорнобривці погляну ... Бачу ...
Матінко ж ти моя, мамо...
Відспівалася твоя донечка.
Голосить скільки й віку їй.
За зерням своїм ... недоспіваним...