По ночах приходить він, десь під ранок
Листоноша дум моїх–забаганок.
Висипає їх на стіл – без конвертів,
Більшість – легкі і прості, десь три чверті.

А трапляються й тяжкі – непідйомні,
Не забудуться такі – вікопомні!
Ці затьмарюють весь світ – і надовго!
Щоб не рвався у політ – тільки човгав!

Але ж човгати – це так нецікаво!
Наливаю я коньяк, ставлю каву:
«Покуштуйте, пане мій листоноше,
Для початку – по одній, річ хороша!

Зараз кава закипить – це бразильська.
То присядьте ж хоч на мить – путь неблизька!
Є прохання: тяжких дум не приносьте,
Бо від них - глибокий сум, аж до злості!»

Листоноша-мандрівник випив чарку,
Запалив собі сірник під цигарку:
«Володимире, не вчи пілігрима,
Тут у кожному листі – тобі рима!

Не прийду – ти будеш спати до ранку,
А тепер – напишеш вірш до світанку…»
І подався, взувши мешти подерті…
…На столі лежав цей вірш… – У конверті!

2017

Гроші й влада – це наркотик.
Побув при владі – інвалід!
І візуально, і на дотик
В душі помітний влади слід:
Зарозумілість, винятковість,
Маніакальне «хочу ще!» –
Повірте, це не випадковість,
Що навіть ті, хто вже в «туше»,
На двох лопатках, на узбіччі,
Не вартий мідного гроша,
А суне на екран обличчя –
У «ломці» ж тіло і душа!
………………………………
Як цю залежність наркотичну
В них знищити, здолати?
Вакцину ввести синтетичну,
Якусь пігулку дати?
Чи, може, разом їх зібрати
В лікарні спеціальній?
Чи наказати їм орати
Поля в сторонці дальній?
Потрібно конче щось робити
(Можливо, є поради?),
Бо не дадуть країні жити
Ці наркомани влади.
2009 (приблизно)

Щоб стати видатним поет повинен вмерти.
Живий поет – нездара й дилетант.
Лиш після смерті критики й експерти
Проллють сльозу про «втрачений талант».
***
Коли зайде у дім хвороба
Не будь гостинним: цей візит –
Не дружби знак, а тільки спроба
Тебе забрати в інший світ.
***
Лікар-андролог меле дурниці:
«Потяг до жінки – з роками втрачають…»
Потяг – це власність «Укрзалізниці»!
Як можуть втратити те, що не мають?!
***

Про пам’ять
(поради для кар’єриста)
1.
Не маєш права забувати
Начальника знаменні дати!
2.
Не маєш права пам’ятати
Начальника помилки й вади!
2013

Ті жінки, що народилися у січні,
Дуже енергійні і практичні.
Докорінно відрізняються лютневі:
Вони мріють жити у Женеві!
Березневі їздять у Березне
І вдягаються аж надто вже помпезно.
А квітневі полюбляють квіти,
Їх чомусь не слухаються діти.
Ті, що народилися у травні,
В астрології і в ліжку дуже вправні.
А червневі дами тим цікаві,
Що ворожать і на картах, і на каві.
В липні день народження святкують
Ті жінки, що смачно борщ готують.
А серпневі люблять абрикоси,
Та чомусь не відпускають коси.
Вереснева жінка – особлива:
Їй смакує компліментів злива!
А жовтневі – Терези і Скорпіони –
Завойовують науки бастіони.
Листопадівки такий характер мають,
Що птахи на південь відлітають!
Романтичні мрійниці грудневі –
Вони люблять квіти яблуневі.

Але є в жінок і спільна риса:
Це любов Миколи і Бориса,
В’ячеслава, Василя, Богдана,
Ігоря, Олега і Степана,
Володимира, Сергія, Ростислава,
Олександра, Гната, Богуслава,
Анатолія, Григорія, Івана,
Валентина, Тихона, Руслана,
Юрія, Михайла і Микити,
Любомира – як тут не радіти?
Кожній – вже по два, а як додати
Тих, кого не встиг назвати:
Юліана, Тита, Костянтина
(він один за трьох мужчина)
Броніслава, Лева і Андрія
(він моржується і взимку не хворіє)
Віктора, Геннадія, Вітольда,
Опанаса, Саву, Леопольда –
Досить! Припиняємо дебати:
Є з кого і є кому обрати!
Будьте всі щасливі і здорові
І живіть у злагоді й любові!
2013.

Звалився сніг! Не випав, а звалився!
Не чую ніг. Не випив я – втомився!
Під снігом – лід, а не земля! Так слизько!..
Багато літ мандрую я… Незблизька!

Багато літ мандрую я незблизька…
Побачив світ, але моя – земля поліська!
Не край тайги, не Колима арктична –
Такі сніги, така зима – незвично!

Такі сніги, така зима – незвично,
Чи до снаги їй, крадькома, прийти навічно
Щоб я без тебе впав і не підвівся?..
Це ж треба – сніг не випав, а звалився!

Це ж треба – сніг не випав, а звалився!
Вхідний поріг засипав, зачаївся,
Мов білий кіт, що на пташок полює…
Цікавий світ! Мабуть, і шок лікує!

Цікавий світ. Мабуть, і шок – лікує.
Багато літ моя душа мандрує,
Та раптом – сніг! Не випав, а звалився!
Він допоміг: я впав, але підвівся…

15.12.2012

Я намагаюсь не писати, намагаюсь!
А як вдається – не кажу, вагаюсь:
Поява вірша – це, приблизно, як пологи –
Дозріють тіло і душа – прорве облоги!
Прорве і вирушить у путь – у світ читацький,
Де часом хвалять, часом – б’ють, та ще й зненацька!
Або ж дошкульно вірш спародіюють –
То легко віршам у житті? Бува, й бідують!
Для них я батько, а вони мені – як діти…
Не маю права я бездарно їх плодити
І кидати в життя недосконалих,
Примножуючи лік невдах невдалих…
Тому за кількість віршів не змагаюсь
І намагаюсь не писати. Намагаюсь.

2011

Коли зриваються вітри
Й тугими батогами
Січуть будинки і двори,
Хитають під ногами
Люстерка зляканих калюж,
Хизуючись у силі, -
До моря я біжу чимдуж,
Де величезні хвилі
Гарматним боєм скелі б’ють,
Висмоктуючи пляжі, –
Поєднують красу і лють
Природні епатажі!
…………………………………
Коли ж бушує чоловік,
Це зовсім не стихія:
Не прояв сили лютий крик,
Скоріше – істерія,
І епатажність цих людей
Мені не симпатична:
Їх роль фальшива, для гостей?
Або шизофренічна?
Вважаю: може чоловік
Лише в одному разі
Зірватись на щасливий крик –
В любовному екстазі!
Це постріл, вибух почуттів,
Це шторм, бурхлива злива,
Це – поєднання двох життів…
А, згодом,… трьох, можливо?..
2012.

Якщо в квартирі завелися миші,
Не поспішай звертатись до кота.
Є засоби гуманніші й простіші –
Наприклад, безоглядна доброта.

Ти нагодуй незваних квартирантів,
Надай свободу, затишок, тепло –
І статус шкідників та іммігрантів
Невдовзі зникне, як і не було!

Вони самі почнуть хазяйнувати,
І незабаром зайвим станеш – ти!
Коти на них не будуть полювати,
Бо нині ж корумповані коти!

І навіть атипова пневмонія
Не зможе шкідників перемогти,
«Свинячий грип» – це їх блакитна мрія,
Бо звалишся від нього радше ти!

Тому й глузую: завелися миші –
Не поспішай звертатись до кота.
Є засоби гуманніші й простіші,
Найперший з них – безжурна доброта!

2010

Домофон спрацював близько п’ятої ранку,
Я миттєво позбавився сну,
Підійшов до вікна, ледь відсунув фіранку
І кого я побачив?! Весну!

Вона скромно стояла на нашому ґанку,
Лився дощик доволі рясний,
І хоча це було близько п’ятої ранку,
Двері я відчинив для весни!
01.03.2010.

Скажіть, будь ласка, хто й для чого
Камінням вимостив дорогу,
Яка веде у нікуди?
Суха пустеля, без води,
А, отже, й без життя, здається…
Лежить дорога, а не в’ється –
Ні давнини, ні майбуття,
Ні поступу, ні вороття…

Ні поступу, ні вороття?
Неправда, є і тут життя!
Своє життя, для нас незвичне,
Хай уповільнене, статичне,
Але – життя! Не смерть, не кома,
І не вдалося ще нікому –
Яку б не ставив він мету –
В цей світ привнести суєту.

В цей світ привнести суєту –
Це, як співати в пустоту:
Ніхто цю пісню не почує.
Не треба про високе – всує…
Лише звільнившись від дрібниць,
Зносивши десять тіл і лиць,
Поставши з праху, з небуття,
Дізнаємося, хто й для чого
Серцями вимостив дорогу,
До пункту з назвою «Життя»…

20.02.2010

Як виникає дивне почуття,
що не підвладне часу і втручанням,
що тішить і продовжує життя?
Як виникає те, що звуть коханням?

Чому зникає дивне почуття?
Через підвладність часу і втручанням?
Через буденність нашого життя?
Чому зникає те, що звуть коханням?

Два запитання: різні, та, на жаль,
обидва актуальні й справедливі,
як сміх і сльози, радість і печаль,
зима і літо, райдуга при зливі…

Бажань та мрій багато є в людей,
а я висловлюю одне бажання:
хай, протягом життя, моїх дітей
цікавить лише перше запитання.

2010.

З Висоцьким народитись в один день –
Це почесно, але не вдалося…
Двадцять п’яте січня – для пісень.
Двадцять шосте – повне безголосся.

Двадцять п’яте січня – крик душі,
І гітарні струни, наче нерви!
Двадцять шосте – отакі вірші,
Знаю сам – далеко не шедеври…

ЖИвимо натхнення ми своє
Я – від Ольги, тезка – від Марини…
Але в нас і спільна дата є:
Двадцять восьме липня – іменини!

2010

Стече з водою повені зима,
Весну розвіє вітер пелюстковий,
Ще не нагріємось – а літа вже нема,
І осінь в домі – гість невипадковий…
Так і спливає наш життєвий час –
Тихенько, непомітно, ненароком…
………………………………………
То звідки ж ця традиція у нас –
Так голосно кричати «З Новим Роком!»?
2009

Це неможливо – розлюбити Україну…
А вам – вдалося, чорт вас забирай!
Спустошили країну на руїну,
А обіцяли ж – збудувати рай!
І збудували – не для всіх, а вибірково:
Для себе любих і для любої рідні.
А ми всі – від Луганська і до Львова –
Стосовно раю, як то кажуть, вихідні!
Я не виношую проекти войовничі,
А просто знаю, що настане час,
Прийдуть нові і справжні будівничі
Й надовго вихідними зроблять вас...
2009

Коли зриває дах – це важко уявити –
Летить у небо він, як зірваний кашкет!
Із криком на вустах спокійно не прожити –
Крик – не низький уклін, здебільшого – бешкет!

Як лопає струна, то пальці гітариста
Не втримають акорд, який порвав струну!
Якщо твоя вина – не ремствуй голосисто
І не скликай народ – спокутуй цю вину!

Є рація в словах, прочитаних тобою,
Уривчасті думки далеко не нові:
Коли зриває дах у нас над головою,
Важливо зберегти його у голові.

2009.

-Учителю, є істина на світі?
-Так, є, та тільки не в освіті…
-А де ж вона і як її знайти?
-Я знаю це так само, як і ти…

-Цілителю, є істина на світі?
-Буває, та зникає при бронхіті…
-А ліки можуть тут допомогти?
-Я знаю це так само, як і ти…

-Історику, є істина на світі?
-Була колись, писали на санскриті…
-Можливо, є у давнину мости?
-Я знаю це так само, як і ти…

-О, Повелителю, є істина на світі?
-Звичайно, є, це знають навіть діти!
-А де вона, покажеш? – Покажу.
Вся істина це те, що Я кажу!
2009

Я поважаю внутрішні світи,
Які тобі належать, моя мила.
У першому – ми разом, я і ти,
У другому – поезії вітрила
Несуть тебе без мене, вже саму,
І навіть юнгою я тут не можу стати…
Та сам себе запитую: чому,
Чому не можна разом поєднати
Життєву прозу і романтику вірша?
Я прозу прози ладен звіршувати
(Хоч два світи, але ж одна душа!)
Аби не почала ти забувати
Про перший світ, в якому разом ми…
Хоча, для тебе він, напевно, другий…
Що ж, на порозі не весни – зими
Пробач мене за вірш цей недолугий…

2009

Я не люблю, коли «круті» автівки
З калюж на мене хлюпають водою.
Терпів і гірше – постріли з гвинтівки,
Але ж в чалмі був снайпер, з бородою,
І я не гніваюсь на нього, він правий:
Я без запрошення прийшов, ще й з автоматом…
А тут – я вдома, опонент тепер новий:
Сумнівний бізнес, дружба з депутатом,
Престижний позашляховик,
Коханки, вілли… – він відбувся!...
А сором – непомітно якось зник,
А потім так і не вернувся:
Пропав, пішов, як кажуть, прахом…
Мораль читати – лиш смішити!
Єдине – замінити сором страхом,
І страхом цю «мажорність» заглушити.
«Ой, не гуманно, авторитаризм!…» –
А ти бур’ян виполюєш гуманно?
Щоб він чеснот не втратив і харизм,
Ще й усміхався широкоекранно?
Не так! Під корінь ти його січеш,
Чи гербіцидом атакуєш зілля!
Інакше що посіяв – не пожнеш,
Бо згине прорість від твого безсилля!
Рік-два – і зникне твій город,
Предмет пишання й годувальник!
Фаст-фудівський бігмак чи бутерброд –
Останній і не кращий рятувальник…
А що бур’ян? Розквітне, проросте,
У кожну грудку пустить метастази,
Йти з ним на компроміс, повір – пусте,
Домовленості – це порожні фрази.
«Бур’ян-Мажорів» зупиняє страх,
Хотів сказати, що перед Законом,
Та не скажу, бо Зваричі в судах
Живуть за «посівальницьким» каноном:
Їм возять збіжжя в кейсах, в портмоне
І рясно засівають кабінети.
Хто був щедріший – того вирок обмине,
Хто ж недодав банкноти чи монети –
Той начувається, відчує, що закон –
Це річ «сувора, але справедлива!»
Такий він, «посівальницький канон»,
І суть його нечесна і зрадлива…
…Старію, видно. Збився на повчання,
Зухвало критикую всіх підряд,
Але ж, по суті, моя хата – крайня,
Не комуніст я і не демократ,
Розчарувався в кольорах партійних,
Не вірю жодному з керманичів-месій,
Які, не знаючи азів хрестоматійних,
У владу пнуться, де у шані та красі,
Нас запевняють, що вони дорогу знають,
Яка веде прямісінько у рай…
У «Ламборджині» й «Бентлі» посідають
А нам гукнуть: «Народе, доганяй!»
…Так, знову я тужу й моралізую.
Пора завершувати цей душевний щем,
Бо, може статись, так нафантазую,
Що й не згадаємо ми разом з читачем,
З чого розпочали оцю розмову:
Думки – як півзабуті грамплатівки,
Що на подряпинах повторюються знову…
А я не хочу ще раз про автівки,
Які, забрьохавши усіх, гарцюють браво…
…Вгамовуюсь. Про кулю із гвинтівки
Лиш Юра Кравченко згадати має право…

Але це інший вірш, якого ще нема,
Афганська муза – не за викликом дівчисько,
Чи буде вірш – гадати тут дарма:
В Луганську ж Юрій, а я в Рівному – неблизько…

2009

Я в осінь повертаюсь, як додому.
Вона, здається, теж мені радіє.
Природа відчуває сум і втому,
І я також: снодійне вже не діє.

Снодійне вже не діє – і не треба,
Адже приходять рими замість снів…
Влаштовує мене «безсонна треба*»,
Це благодать Господня, а не гнів!

Це благодать Господня, а не гнів –
Творити й жити в ритміці природи,
Осіння пустка зібраних полів
Теж сповнена привабливості й вроди!

Так, сповнена привабливості й вроди
Та, що зі мною в осінь увійшла
І, всупереч всім прикрощам погоди,
Не розгубила літнього тепла!

Не розгубила літнього тепла,
Не продала, не віддала нікому…
Тому, яка б погода не була,
Я в осінь повертаюсь, як додому…

*треба – в даному випадку жертвоприношення

13.10.2009

Про мій дефолт ти натякнула делікатно:
«Твій курс валюти впав в моїх очах…»
А я ж давав кредити «безвідкатно»,
Влаштовував вечері при свічах,
Я каву в постіль подавав щоранку,
Окремим траншем – ківі й ананас!
В тобі я бачив більше, ніж коханку –
Резерв валютний, золотий запас!
Я розумію, що жорстка всесвітня криза
По депозитах б’є й по гаманцях,
Та форс-мажор твого капризу
Вчинив банкрутство у серцях!
.............................
Я відповім так само делікатно,
Без екстраординарності в очах:
«Ми кризу переможемо приватно,
Без МВФ, і знову – при свічах…»

Цікаві люди мешкають в Карпатах!
Гірську стежину називають «плай»,
В трембіти дують часто і багато,
А водоспад для них – це «водограй»!

Не менш цікаві люди на Поліссі,
В них на горищах мацики висять,
Живуть в болоті або на узліссі,
А діток в сім’ях, щонайменше, п’ять!

На сході люди теж живуть цікаві:
Ідуть під землю, коли ми спимо,
Вугілля добувають там у лаві,
А ми на лаві з вами – сидимо!

На півдні люди теж оригінальні:
Замість води в них молоде вино,
Не треба ні заводу, ні копальні –
Там море, і годує всіх воно!

Такі ми – і гуртом, і поодинці,
Серйозні та кумедні водночас,
Гуртуймося, усі ж ми – українці,
І доля буде доброю до нас!

5.01.08

Якщо летіти – то в грозу, у чорні хмари!
Там страшно й весело, там громовиць удари
Бадьорять і лякають водночас!
Там сам Творець бентежиться за нас!

Якщо пливти – то в морі штормовому!
Дев’ятий вал! За ним – дев’ятий знову!
Нормальний шторм! Тут кожний вал – дев’ятий!
Не засумуєш, на штурвалі розіп’ятий!

Якщо кохати – то тебе, любиму!
Без неба й моря вистачить екстріму!
Усі стихії увійшли в тебе, єдину –
Найкращу в світі, найкоханішу дружину!
....................................
І невичерпне джерело адреналіну!

08.04.2009

Вона чудова, мов весняний вітерець,
Що ледь колише пелюстки бузкові,
Спокуса, досконалості вінець,
Чудовий символ ніжності й любові!

В її очах – кохання і весна,
Вона п’янить, немов чарівне зілля...
Заінтриговані? Сказати, хто вона?
Скажу: дружина Ваша. ДО весілля.

Травень 2003

Я розумію комарів, що хочуть крові:
Інстинкти їхні і природні, і здорові.
А от людський моральний вампіризм –
Не безневинний комашиний атавізм:
Якщо не протидіяти вампіру,
Прокусить душу, а не лише шкіру!

В парламенті потрібні дві палати:
В одній зберуться “тихі” депутати,
У другій – забіяки дратівливі,
І стануть виборці заможні і щасливі!

Чому не поважають депутатів?!
А я – люблю обранців від народу
За їх порядність, за слова крилаті,
За специфічну депутатську вроду!

Пардон, злукавив. Так, не всі порядні,
Натомість стовідсотково вродливі!
Є атлетичні, худорляві і огрядні
В верховнорадівському супер-колективі!

Хоча на депутатах не сутани,
Їх за цнотливість носять на руках:
Бо юридично недоторканих путани
Торкатися не сміють і в думках!

Ну, добре, добре, я злукавив знову,
Вважайте, це – першоквітневий жарт,
Натрапити на депутата-казанову
Серед дівчат вважається за фарт.

Найкращі в світі люди – депутати,
Так вказує пасьянс з колоди карт.
Ой, не кривіться, можете вважати,
Що це також першоквітневий жарт.

Якщо раптом знайдеш
на дорозі дві мідні монети –
вважай пощастило!
В магазин увійдеш –
не дивись на коньяк-сигарети,
візьми лиш вітрило!
Прилетить буревій –
хай завалить у лісі сосонку
(шкодá, але треба!),
там лісник – хлопець свій –
зробить щоглу міцну, хоча й тонку,
високу – до неба!
Човен хвиля приб’є –
звідки, чий підпливе – невідомо –
десь повінь зірвала,
щогла файно стає,
начебто повернулась додому,
бракує штурвала!
Не проблема – штурвал,
десь дідівський лежав на горищі,
напевно, знайдеться!
Де дев’ятий той вал,
де той вітер, що снасті рве й свище,
ось-ось вже зірветься!
Добра яхта твоя,
так і рветься в буремні простори –
де чайки літають!
І зникає земля,
спершу – берег, а потім і гори
помалу зникають.
Отакий тобі шлях
відкривають дві мідні монети –
а міг проминути! –
по далеких морях-островах,
де гітари і кастаньєти –
де ж там заснути?!
…………………………
Кинем якір, читачу,
шторм вночі почикрижив вітрила –
потрібно латати.
Я тримаюсь, не плачу –
підрізані, друже мій, крила –
не можу літати!
Бо колись я знайшов
на дорозі дві мідні монети,
вважав – підфартило,
в магазин увійшов
і - віддав їх за сигарети...
Пробачте, вітрила…
03.2009

У кожного в житті своя дорога:
Хто до диявола прямує, хто – до Бога…
А я? Душею – ангел Божий,
На грішника лиш зовні схожий.
«Лиш зовні»? – Цю лукаву фразу
Цей грішник і втулив відразу!

Ніщо не може зупинити час,
Тому весна – це річ обов’язкова
І для Донецька, і для Києва, для Львова,
Чернігова, Одеси і Черкас…
Ніщо не може зупинити час.

Ніхто не може захистити нас
Від зубожіння та іржі кайданів,
Від зради тричі зраджених Майданів,
Від воєн то за крісла, то за газ… –
Ніхто не може захистити нас.

Ніхто, крім нас, ніхто, крім нас самих
Не вкаже цим невігласам від влади
Не на нові ґешефти і посади –
На нари в тюрмах – там місця для них.
Ніхто, крім нас. Ніхто, крім нас самих.

Ніщо не може зупинити час,
Тому весна – це річ обов’язкова
І для Донецька, і для Києва, для Львова,
Чернігова, Одеси і Черкас…
Ніщо не може зупинити час!

03.2009

Моя любов, моя кохана,
Знайома до дрібниць й незнана,
Тобою дихаю й живу,
І бачу річку, ліс, траву –
Всі барви рідної природи
Як часточку твоєї вроди...

«Хліб – всьому голова!» Громадяни, не час
Через ціни на хліб хвилюватись!
Ми пишатись повинні: нарешті і в нас
Голова почала цінуватись!
***
Любовні втіхи не завжди безкарні.
В моїх знайомих розламався вщент диван!
Кінець утіхам? – Сподівання марні!
Не зупинилися ні Галя, ні Іван!
***
З обійм Морфея легко я звільняюсь:
Для мене спати – марнувати час,
В обіймах жінки – не винюсь, не каюсь –
Бувати хочеться за разом раз!
***
Добро повинно бути з кулаками!
Як кулаків міцних не маєш ти,
То наділи своє добро ногами,
Щоб міг при небезпеці утекти!
***
Біжу! Вже сил недостає!
Де ж фініш?! Аби знати,
Що стрічка фінішна не є
„Розтяжкою” гранати...

Поезії приходять на світанні,
Коли весь світ, здебільшого, ще спить,
Крім тих людей, що тішаться в коханні,
А також тих, у кого щось болить…
І я пишу – то болем, то любов’ю,
Байдужих рим у мене не знайдеш,
Ось тільки б не хотів писати кров’ю…
Тому, шановна Музо, як прийдеш,
Я буду спати після трьох пігулок,
Що випив проти ночі, щоб заснуть.
Ти почекай, душа знайде притулок,
Тоді прийти до мене не забудь!
І ми напишемо про чисті роси ранні,
Хай тільки біль послабне хоч на мить…
Поезії приходять на світанні,
Коли моя душа чомусь не спить…

Що робить нас поетами? – Життя
З його стійким домінуванням прози,
Проблем і прикрощів злиття,
Стосунків міжлюдських метаморфози…

Тому і змінюємо ми
Не зміст, на жаль, а форму лише
Легеньких фраз, розкиданих людьми,
І тяжких речень, що нам доля пише.

Опелі, Фольксвагени, Тойоти,
Форди, Сітроени, БМВ,
В будні, у неділі і в суботи
Їх потік по вулицях пливе!
Мерседеси, Ауді, Фіати,
Вольво, Міцубіші і Рено —
Ними так приємно керувати,
А на серці важко все одно!

Вартбурги, Дайхатсу і Сузукі
Нашими дорогами летять,
Наче б то чужої пісні звуки—
Не чарують і не веселять,
Хонди, Доджі, Крайслери і Мазди—
Вернісаж, автосалон щодня!
Ми, напевно, негодящі газди:
Власного не маємо "коня"!

АвтоЗАЗ породичався з ДЕУ,
"Таврію" "Славута" нарекли!
Шепетівка і Бердичів, де ви?
Ваші назви гіршими були?!
Де ви, Запорожці, Волинянки?
Ми давно чекаємо на вас:
Не "сам склєпав", не "консервні банки",
А машини - супер, екстра-клас!
1999

Весну і жінку, жінку і весну
Вважаєм ми життя початком.
Природа прокидається від сну,
І світ весняний - начебто малятко:
Такий же чистий, свіжий, уразливий,
Так само тягнеться до світла і тепла,
І віриться, що буде він щасливий,
І в ньому, мріється, не стане зла.
А за весною - літо кольорове,
За літом - осінь щедра і рясна…
Це правда: у природи дві основи:
Весна і жінка, жінка і весна!
Наллємо в келихи вино чудове
І вип'ємо ці келихи до дна
За те, що у природи дві основи:
Весна і Жінка, Жінка і Весна!

1999

Якщо зненацька почали Вас шанувати,
"Електоратом" так шляхетно називати
І обіцяють збільшити платню
(Мовляв, із злиднями розпочали борню!),
Якщо "зелені" дбають про природу,
"Червоні" хочуть щастя для народу,
А Рухи множаться й ростуть
(І кожний знає "вірну путь"!),
Якщо із галасом центруються центристи,
Якщо усіх мастей авантюристи
Вам обіцяють гори золоті
(Хоч зовсім інше мають на меті),
На обіцянки ці не будьте ласі:
Прикмета давня - вибори на часі!

2001

Як козака від жінки відрізнити?
Для цього треба лиш по чарці їм налити.
Якщо козак насправді є козак,
То у горілці він, напевно, знає смак!

Він чарку вип'є, хрумне огірочком,
Візьме сальця, помаже хроном ("моцний" хрін!)
І поведе розмову: про садочок,
Про реманент, про бджіл, про примхи цін…

І другу чарку він закусить салом,
А потім з'їсть кружальце ковбаси.
Він після третьої не скаже "Мало!"
А скаже: "Жінко, пляшку віднеси!"

Він важко працював, але пора - непізня,
Козак пригорне жінку й діточок
Та заспіває…І полине пісня
У тепле небо, просто до зірок…

А як же жінка чарку випиває?
Вона, по-перше, рідко п'є до дна:
Звичайно, десь з півстопки залишає
І репетує: "Ой, яка ж міцна!"

За тим - повітря похапає ротом,
Утре сльозу, розмаже фарбу на очах…
А другу, третю - п'є, як воду,
Четверту, п'яту, шосту - просто жах!

А потім, це вже як нап'ється,
Шукає ще горілку, б'ється!
Ой, куме, добре, що ми козаки
І не п'ємо горілку, як жінки!
1994

Була на світі дівчинка маленька,
Подобалася всім її краса.
Казали люди: "Бач, яка гарненька,
Блакитні очі, русая коса…"

А дівчинка у відповідь сміялась,
І сріблом дзеленчав дитячий сміх,
"Щаслива буде!"—так усім здавалось,—
"Звичайно, буде!"—ясно для усіх!

Пливли роки, дівчисько підростало,
Зацвів її краси духмяний цвіт,
На залицяння зовсім не зважала
В свої неповні вісімнадцять літ.

І щиро, від душі вона сміялась,
І сріблом дзеленчав дівочий сміх
Коли в коханні хлопці зізнавались!
І—гарбуза давала для усіх!

Пройшов ще рік, а, може й два минули,
Не в'яне, а цвіте її краса!
Та якось у селі усі почули,
Що повернулися свати без гарбуза!

А на весіллі дівчина сміялась,
І сріблом дзеленчав щасливий сміх!
Вона ж чекала хлопця, й дочекалась!
"Щасливі будуть"—ясно для усіх!

Росте вже їхня донечка маленька,
Подобається всім її краса!
І кажуть люди: "Бач, яка гарненька,
Від татка очі, мамина коса!"

А дівчинка у відповідь сміється,
І сріблом дзеленчить дитячий сміх,
"Щаслива буде!"—так усім здається,—
"Звичайно, буде!"—ясно для усіх!

Не розумію заздрісних людей,
Що заздрять успіхам, багатству чи кар’єрі!
Пожив би ще пан Моцарт Вольфганг Амадей,
Якби не інший пан – Антоніо Сальєрі…

І кожен з нас, хто зна, на скільки літ
Без заздрощів прожив би довше й краще!
Короткі крила – то не рвись в політ,
Не заздри соколу ніколи і нізащо!

Він – Сокіл! Символ висоти!
Романтик простору і лицар неба!
А ти, нарешті, зрозумів хто ти?! –
Це ж в першу чергу розуміти треба!

Якщо ти півень – курочок топчи,
Якщо ти павич – хвіст свій розпускай,
Якщо ти сич – лякай людей вночі,
Але ж на висоту не зазіхай!

Не видавай себе художником польоту,
Не прагни соколиної мети,
Інакше лиш героєм анекдоту
Запам’ятатись людям зможеш ти!

Не кидай піну зірваним гідрантом,
Не комплексуй, не заздри і не злись –
Працюй! Можливо, працею й талантом
Сягнеш своєї висоти колись!

18 грудня 2007 р.

Хто ми? Куди йдемо? Що там, за поворотом?
Сухий та рівний шлях? Баюра чи узвіз?
Ті, що попереду, - вони ідуть з народом?
Вони ведуть людей до щастя, чи до сліз?

А, може, й не ведуть? Крокують собі жваво
Окремо від людей, до власної мети,
А наш нелегкий віз із назвою “Держава”
Лиш заважає їм ще веселіше йти?

А ми, в багнюці всі, та тягнем цього воза:
На ньому ж діти, старший люд, нехитрий скарб,
Гетьманська булава і Кобзареві сльози,
Його картини, вірші, скринька фарб…

Ми витримаєм все, аби була надія,
Що правильно йдемо, а ті, що нас ведуть,
Так само тягнуть віз, в якому наші мрії,
Щасливі мрії, по які й рушали в путь!

Не в найми, не в полон – дістанемось додому!
Та перш, ніж увійти, обтрусим порох з ніг.
Ми помудрішаєм і не повіримо нікому,
Хоч як би прославляв “романтику доріг”!

1998

Якщо це так, нехай завжди так буде,
Якщо ж не так, хай зміниться на "так".
(Замість епіграфу)

Від усмішки твоєї сніг розтане,
Від сміху – в небі райдуга займеться,
Від твого суму тихим плесом стане
Гірська ріка, що у Карпатах в'ється.

Від подиху твого задухмяніє
Та квітка, що зів'яла на морозі,
Твій дотик зцілить того, хто хворіє
І заспокоїть того, хто в тривозі.

Твій голос - наче пісня на світанні,
Як вітерець легка твоя хода,
Твої вуста звабливі і жадані
Для мене, як для спраглого вода…

Твій докір – невагомий, як сніжинка,
Що тихо прилетіла з висоти…
Ти – жінка, ти – кохана жінка,
Так є. І буде хай завжди.

Березень 2002

Вірш Варі:
Боронитись даремно, до ніг твоїх кидаю зброю,
Мої лати сталеві із брязкотом падають вниз.
І спалахують очі, неначе запалений хмиз.
Поєдинок нерівний (як завше буває з тобою).

Стрічка вниз по плечах і волосся – розпечена лава.
Я заплющую очі і мовчки здаюся в полон,
Тільки ти не Арей, а вродливий палкий Аполон.
Боронитись? Не буду. Самотність – негідна забава.
06.03.2008. 18:10

Мої побажання:

Чому лати? Для чого цей брязкіт сталевий?
Зброя жінки – любов, доброта і краса!
Чому бій? Чоловік – не противник статевий,
А супутник, з яким вас звели небеса!

Хай спалахують очі, але – від кохання!
Стрічка вниз по плечах – надзвичайна ця мить!
Варю, не боронись! Ти віддайся бажанню!
Ви любов’ю кохання своє бороніть!

06.03.2008.

Ніхто так не любив, як ти
Мене, недосконалого такого,
Який поспалював мости
І серцем не чекав нікого...

Ніхто так не любив, як я
Твоїх очей усміхнену тривогу...
Ніч зорями встелила ту дорогу,
Якою йшла, любове ти моя...

Ніхто так не любив, як ми,
Весну відчувши в переддень зими,
Коли тепло природа забуває...

Я знаю: дива не буває на Землі,
А подивлюся в очі люблячі твої –
І думаю: мабуть, таки буває!

11.02.2006.

Ти – Жінка, а не клаптик вати,
Яким я хочу рану затуляти
Щоб не знесилитись від втрати крові
І не піти з життя у нелюбові.

Твоя душа – це цінність самостійна,
А не палата реанімаційна,
В якій реанімують почуття
І знову повертають сенс буття...

Не хочу я завдати тобі болю,
На гірше повернути твою долю,
І це – не прояв доброти,
А знак, що не чужа для мене ти.

27.10.2003

Політ – рух, пересування в повітрі.
Падіння – моральний розпад,
занепад, забуття всіх моральних підвалин.
(Із тлумачного словника)
1
Політ відчути можна і в падінні,
При цьому уявляючи собі,
Що, наче птах, із крилами на спині,
Ти підкорив висоти голубі.
Такий політ тривалим не буває:
Яким гіпнозом ти не володій,
Земля завжди суворо покарає
За самовпевненість і легковажність дій.
2
За самовпевненість і легковажність дій
Платити треба за окремим рахунком.
Розплата – не в монеті золотій
Й не у валюті вищого гатунку,
Ціна помилки – доля і життя…
І добре, якщо тих, хто справді винні!
За їх ілюзії, за їхнє забуття
Платити не повинні покоління!
3
Платити не повинні покоління
За помилки отих “псевдоптахів”,
Що з невластивим для птахів сумлінням
Лиш до барила тягнуть, в теплий хлів!
Та поки що, тут правди ніде діти,
Конкретно і не скажеш, хто крадій.
Доводиться усім за все платити,
При цьому позбавляючись надій.
4
При цьому, позбавляючись надій,
Ми не втрачаємо надії головної:
Є Україна, і знайдуться в ній,
Як в Біблії, достойні власні Ної!
І наш ковчег здолає цю негоду,
Достане працелюбства та освіти,
Терпіння, сили й мудрості в народу,
Щоби підвестися і в висоту злетіти!
5
Щоби підвестися і в висоту злетіти
Ми маємо достатньо вже порад:
Чужі і наші рідні неофіти
Щодня влаштовують ідей парад.
Та не з моделей виростають крила!
Щоб бачити в “населенні” людей –
Це ж люди, а не лиш “робоча сила” –
Не треба модних і гучних ідей!
6
Не треба модних і гучних ідей,
Щоб у людині бачити Людину.
Ні наш, ні закордонний Прометей
Вогонь з Олімпу не несуть на Україну.
А принесуть – напевно згасне без олив,
А як не згасне – що із ним робити?
Щоби вогонь землі не обпалив,
Потрібно просто землю цю любити!
7
Потрібно просто землю цю – любити
Такою, як була, як є, як буде!
На цілий світ цю землю не ганьбити,
Волаючи “Я – патріот!” на повні груди,
А через день, напозичавшись за кордоном,
Ногою човгати: “Все зробимо, о’кей!”
Важливо жити за своїм законом,
Потрібно просто дбати про людей!
8
Потрібно просто дбати про людей?
Читачу, маєш право здивуватись:
“Де логіка вірша? Падіння, Прометей…
Поет, мабуть, хотів похизуватись?
Або незграбно в ерудити пнувся?”
Не гарячкуй, читачу, в нетерпінні.
Є логіка! Вінок думок зімкнувся!
Політ відчути можна і в падінні!

9
Політ відчути можна і в падінні…
За самовпевненість і легковажність дій
Платити не повинні покоління,
При цьому позбавляючись надій.
Щоби підвестися і в висоту злетіти,
Не треба модних і гучних ідей.
Потрібно просто землю цю – любити,
Потрібно просто дбати про Людей!

Листопад 1996

Я дієслівних рим не уникаю –
Вважаю: слово діяти повинно,
До рим звертаюсь щиро і гостинно:
„Заходьте, я на вас чекаю!”

Заходять, часом – натовпом, як діти,
Влаштовують у дверях штурханину,
А іншим разом – не дожду одну-єдину,
Щоб чай чи каву з нею розділити...

Всі гості різні: пишномовні і химерні,
Прості і скромні, повсякденні і святкові...
Я бачу рацію і зміст у кожнім слові
І не ділю: це – для еліти, це – для черні...

Для мене слово – засіб спілкування,
Носій думок, ідей і почуттів,
Носій добра, і я би не хотів
Громадити слова лиш для змагання.

Архітектурна форма – річ чудова,
Туманна загадковість – теж цікаво,
Аби лиш думка не сховалася лукаво,
Бо думка в спілкуванні – це основа.

Я дієслівних рим не уникаю,
Вони передають мої думки,
І в сімдесят (дай, Боже!) залюбки
Зримýю: „Я тебе кохаю!”

Не відаю причини і не знаю,
Та уві сні я більше не літаю,
Не бачу кольорових снів
У чергуванні чорно-білих днів…
Ці дні без тебе справді чорно-білі,
Немов птахи - безмовні і безкрилі,
Немов сади - без цвіту навесні!
Всі дні без тебе - чорно-білі дні!

Я кольорів життя не забуваю:
Рожевим ранок звично називаю,
І білим називаю світлий день,
Хоча без тебе сірий він лишень!
А при тобі яскравий був, іскристий,
Немов бусинки на твоїм намисті,
Бузковий цвіт вечірньої пори… -
Повір, я не забув ці кольори!

Життя без барв - кохання без любові…
Мене втомили сни некольорові,
І виснажили сірі дні...
Якби достало сил мені
Щоб зняти темні окуляри –
З обох. І сірість втратить чари,
Вернеться кольоровий час!
Але... Напевно не до нас.

Є пропозиція писати досконало:
Про українців – то не згадуй сало,
Про мову – не пиши, що „солов’їна”,
В наступному рядочку – „Україна”.
Це все було і ще, напевно, буде,
Та твій Пегас ці штампи хай забуде,
Хай буде рима свіжа і цікава,
Ще й ароматна, як ця львівська кава!
Тоді складеться доля рим щасливо
І смакуватимуть вони, як львівське пиво!
Чого це я змінив тональність вірша?
Хіба серйозність чимось була гірша?!
Пояснюю, шановний мій читачу,
Чому гріха у цьому я не бачу:
Для СЕБЕ я пишу цю настанову,
І тон змінивши, не змінив основу!
Амінь. Багатослів’я не пристало
Тому, хто хоче віршувати досконало.

20.02.2008

Якби я кленом народився або дубом,
То мав би безліч різних перспектив:
Парканом стати, або хати зрубом,
Чи скрипкою (люблю її мотив!).
Я міг би стати кріслом Президента,
Або веслом, що хлюпає в воді,
У вузі став би лавою студента,
Чи лавою підсудних у суді…
Можливо, став би рамою картини,
Де в Мони Лізи посмішка сумна,
Підпорою убогої хатини
Чи бочкою для пива і вина,
Або, наприклад, держаком лопати,
Дверима, щоглою чи клубом!…
Та чим завгодно міг я легко стати,
Якби був кленом, а ще краще - дубом!
………………………………………….
На жаль усе не так, бо я - людина,
І тим, що мріялось, не зможу стати!
Тому попереду у мене путь єдина -
Терниста путь в народні депутати…
1998

Володимире Олександровичу!
Чому Ваші вірші такі сумні?
Пишіть про щось веселеньке!
(порада свояка Ігоря)

Я хочу написати вірш без болю,
Без втрат, без горя, без страждань...
Я хочу написати вірш про долю,
В якій немає марних сподівань...
Я хочу написати вірш про мрію,
Яка здійсниться, справдиться в житті...
Я хочу знати: віршем я зігрію,
А не лишу в сльозах на самоті...
Я хочу написати вірш щасливий
Без надто гарних і високих слів,
Не пишномовний та не галасливий,
А тихий і простий, як мамин спів,
Як вже забута пісня колискова,
Як вечір, як родина за столом...
До кожного віршованого слова
Я підійду з повагою й добром!
Та, покладаючись на Божу волю,
По допомогу до Всевишнього звернусь:
Я хочу написати вірш без болю!
А він не пишеться… Не пишеться чомусь...
2004

Я їду додому, я їду додому
У рідне село.
До мами, до тата, до рідної хати…
Якби ж так було!
Батьки були б раді, батьки були б раді -
Збулись їхні сни!
Але вже не в хаті, давно вже не в хаті
Обоє вони...

Дорога додому, дорога додому,
Бруківка стара…
А я у думках, не сказавши нікому,
Біжу до Дністра!
Щоб душу омити і тугу лишити
У чистій воді
І вбігти до хати, де батько і мати
Ще молоді!

Дорога додому, дорога додому
Така непроста…
В холодному небі самотній лелека
Летить до гнізда,
Де він народився, де ріс, де підвівся
У перший політ!…
…Долаючи втому, я їду додому
Крізь марево літ!

Багато в світі є доріг,
Поїздив я чимало!
В дорозі бачив перший сніг
І як весна буяла!
Багато в світі є доріг,
Та лиш одна дорога
Веде на батьківський поріг,
Але… нема порога!
2000

Я не люблю брутальних слів,
Невігластва цураюсь,
Не дуже вірю в силу снів,
Як завиню – караюсь,
На напівзігнутих ногах
«Наверх» я не вчащаю –
Ні, я не відчуваю страх,
Я сором відчуваю!
За себе сором і за них –
Тих, що над нами стали:
Серед порожніх слів рясних
Вони вже заблукали!
Хто їх «керманичами» зве,
Того не поважаю:
Керманич знає щось нове,
Таке, що я не знаю!
Тому і має право він
Керманичем вважатись,
А не нагадувати дзвін,
Що звик сяк-так хитатись!
Хитнувся – бомкнув раз і два,
Бездумно звук лунає –
Яка ж у дзвона голова?!
Дзвін голови не має!
А скільки ж є у нас голів
По всій по Україні!...
......................
Я не люблю брутальних слів,
Але вони єдині
Спроможні чітко, без «ля-ля»
У далечінь послати
Тих, хто на тямить ні чорта*,
А лізе керувати!

*Читач може підібрати вдалішу риму...
04.12.2007

Ви, за потреби, зупиняли снігопади?
Привчали ожеледицю до ніг?
Тайфунів Ви приймаєте паради?
Змиваєте дощами пил з доріг?

Ви вгамували хоч один торнадо?
Ви перенесли на Волинь Ельбрус?
Можливо, запросили щиро й радо
До себе в гості дружній землетрус?

Якщо на ці незвичні запитання
Відповісте одноманітним “Ні!”,
То Ви – не Бог, і марні сподівання
На право диктувати щось мені!

22 грудня 2003 р.

Як нелегко жити в світі—
Світ недосконалий!
"Все найліпше—тільки дітям!"—
Так нам обіцяли?
Це для нас псують довкілля,
Як смітник планета?
Це для нас готують зілля
З маку чи з таблеток?
Це для нас завжди доволі
Жуйок синтетичних
І навалом алкоголю
В пляшках симпатичних?
Це для немовлят завозять
В пачках діатез?
"Секонд хенд" нехай всі носять?
SOS!


Кажуть, що озон зникає -
Це хіба життя?!
То дитинство теж чекає
Шлях у небуття?!
Екологію вивчаєм
В школі і в житті,
Хімію ми також знаєм -
По питній воді!
Мєндєлєєва табличка -
Вся у ній!
А ми п'ємо цю водичку -
Боже мій!
На нукліди не зважаєм,
Звикли до АЕС!
В душах цезій відчуваєм -
SOS!

Так, дитинства дні чудові! -
Вищий клас!
Тільки - почуття любові
Не для нас?
Ми бажаєм небагато
Для дітей:
Лиш тепла від мами й тата,
Від людей!
Але ж небезпечно жити -
Вибухи у місті!
В бізнесової "еліти"
Плани особисті?!
І у фільмах що ми бачим -
Вбивства, секс?!
Сміємося, а не плачем -
SOS!

1997

Як це непросто – іншим стати,
Таким, як „хтось” бажає:
Якщо літав – то не літати,
Бо „хтось” сам не літає,
Якщо співав – то не співати,
Бо „хтось” не має слуху,
Не можна і відпочивати,
Коли „хтось” мчить щодуху!
Пружиною стає душа,
Яку „хтось” затискає,
Бажання дати відкоша
З’явившись, не зникає…
Це зовсім кепсько, коли „хтось” –
Твій шеф чи „половина”…
Мені відчути довелось,
Як лопає пружина…

10.01.2008

Вірш Ніни Виноградської:

І знов весна дощами бубонить
У світлі вікна, у мою оселю.
Повітря чисте, як струна бринить,
Вдихнеш його - неначе вип'єш хмелю.

Й від цього знов душа моя зліта
У білий сад і у блакитне небо.
Літа мої? Які мої літа,
Коли в любові є іще потреба!

АНТИвірш:

Це вперше осінь сонечком дзвенить
У темні вікна, у чужу оселю.
Брудне повітря в мовчазну цю мить
Не видихай – відразу вийдеш з хмелю!

І не від цього падає душа
У чорне поле з чорного же ж неба.
Літа чужі? Що метрика чужа,
Як ненависті вже мені не треба!?

Час змінює людські обличчя,
Вкриває зморшками лице…
Прийшовши на чиєсь N-річчя,
Ми вголос не говоримо про це…

Час змінює й людські стосунки.
Нерідко безкорисну доброту
Виштовхує зі сцени за лаштунки -
У забуття, в духовну пустоту…

Чергуються в житті шипи і рози,
Кохання і байдужість, день і ніч…
Не від поезії, а від сумної прози
Ці зморшки наших стомлених облич…

Осінь, осінь, падають дощі,
Осінь на дорозі, на душі…
В'їхав в осінь мій автомобіль,
В осінь-смуток, в осінь-біль.
Мокрий лист на лобовому склі,
Світло фар - як виклик чорній млі…
Лиш мотора тихий баритон
Щось шепоче, кличе сон…

Осінній мотив,
Пора листопаду,
Збирання плодів
Життєвого саду,
Несказаних слів
Сумнівна розрада
Осінній мотив -
Пора листопаду…

Не навіюйтесь, осінні сни!
Розвернусь, поїду до весни!
Та в житті односторонній рух -
Не до зустрічей, а до розлук…
Я промчав чимало різних літ,
Та водою запливає слід,
І навряд чи розпізнає хто
На асфальті колію авто…

Осінній мотив,
Пора листопаду,
Збирання плодів
Життєвого саду,
Несказаних слів
Сумнівна розрада
Осінній мотив -
Пора листопаду…

Мої найкращі друзі, не старійте!
Не виливайте з келиха вино!
В своїх долонях ви його зігрійте
І стане ароматнішим воно!

Для кожного своя налита чаша:
Кому - кисленьке, кому - терпке і густе,
Гіркою хай не буде ваша,
А дружба із роками хай росте!

Мандруючи життям, дійшов до роздоріжжя.
Доріг багато, але котра з них моя?
Поздовж якої прийметься те збіжжя,
Яке посіяти ще хочу й мушу я?

Порадитися з друзями? – Нікого…
А йшли ж гуртом, і планували йти!
Невже у кожного тепер своя дорога
І кожен йде лише до власної мети?

Я розумію, що життя – це не комуна,
Бажання щастя – норма, а не гріх,
І не прихильник я Мао-Цзедуна
З його однаковою сірістю для всіх!

Але ж мої супутники і друзі
Були не "всі", а обрані з "усіх"!
Для екіпажу літака на злітній смузі
Хіба бувають різних сто доріг?!

Чому ж я сам? Команда де поділась?
А, може, нáтовп я командою вважав?
І звідки, звідки стільки об'явилось
Тих, хто не сіяв, але вправно жав?!

Судити екс-попутників не буду,
Хто неправий з нас – це покаже час,
І не жадаю слідства або суду,
А лиш сумую, що втрачаю, друзі, вас.

Весна… Замість дороги - бездоріжжя…
І поки тихо просинається земля,
В долонях підсушу, зігрію збіжжя,
Яке посіяти ще хочу й мушу я.

Я можу дуже просто пояснити
У чому полягає сенс буття:
Потрібно лише так життя любити,
Щоб до смаку був сам процес життя!

Любити ранки – світлі і похмурі –
Любити дні – з дощем і без дощу,
Вареники любити й хачапурі,
Радіти марципанам і борщу!

Кохати жінку – ніжно і надійно
Та бачити красу її завжди,
І жінка буде гарною постійно,
Як та калина біля чистої води!

Я можу дуже просто пояснити,
У чому полягає сенс буття…
Дрібничка залишилася: зуміти
Самому втілити ці принципи в життя!

Ти не зникай, будь ласка, не зникай,
Міражний спів осіннього кохання,
У гомоні життя не заблукай,
Можливо, ця мелодія – остання...

Можливо, це останні теплі дні –
Вже ранки прохолодні і росисті,
Вже горобини світяться вогні
У переважно жовтому намисті...

Ти подивись, як золотіє ліс
На цьому святі зрілої природи!
Можливо, це останній бенефіс
Моєї сили і твоєї вроди...

Лишилося мені не так багато
Пройти в житті стежинок і доріг.
А я не зміг свій дім побудувати
І сина доростити ще не встиг.
Дерев, щоправда, посадив чимало,
Та з них плодів, на жаль, не куштував –
Від цього самолюбство не страждало
І заздрощів в душі не відчував.
Лантух грошей не зможу залишити –
У надлишку ніколи їх не мав,
А фразу “ти не вмієш жити!”
Завжди як похвалу собі сприймав.
Що означає вислів “вміти жити”?
Комусь віддати менше, ніж узяв?
Бундючно у президії сидіти
І в людях бачити тупих роззяв?
А, може, “вміння жити” полягає
У здатності “виходити сухим”
Із ситуацій, коли кожен знає
Хто ти насправді і злигався з ким?
Якщо це так, то я “не вмію жити” –
Не та ментальність і не те сумління…
Син, сподіваюся, не схоче засудити
В майбутньому оце моє “невміння”…

Неспокій на душі, неспокій...
Пливе душа в ріці широкій,
Яка не має берегів...
Не плин води, а плин років
Бентежить втомлену вже душу...
І знову я не спати мушу,
А по ночах думки які? –
Болючі, довгі і тяжкі...
Тяжкі, як камінь на могилі,
Повільні і якісь безсилі...
Такі вони, нічні думки...
Я б їх позбувся залюбки,
Та не виходить, не вдається...
Душа давно на берег рветься,
А де той берег? Я не бачу...
Вже відчуваю сил нестачу,
Та не вертаю я туди,
Де їв отруєні плоди...
Де ж інший берег, де він, де?
І чи душа його знайде?
Дотерпить? Встигне допливcти?
Якісь причали чи мости
В бурхливому житті бувають?
Чи душі спокою не знають
Допоки живі і пливуть?
Не хочу вірити, що суть
І сенс життя – у метушні!
Ви цього хочете? Я – ні!
Я хочу берега дістатись,
Що мріється, те має статись!
Хіба ж то є амбітна мрія,
Що хтось теплом мене зігріє
І я тим самим відповім,
Ще й не позиченим – своїм...
Свого тепла я не шкодую,
Хтось неправий? Не вередую,
Сам помилявся, і не раз...
Розвиднює... Вставати час.
Вже день новий мене чекає,
Неспокій меншає, зникає...
Від всіх проблем я майже вільний,
І зовні вигляд задовільний,
Лиш ледь почервонілі очі
Засвідчують безсонність ночі...