8
Рабовi сниться кара i тиран,
Маркiз де Сад i Мазох йому сниться.
У небi журавель, в руцi синиця,
На небесах Великий Вiчний Пан.
Рабовi все одно, все без рiзницi.
I тисяча зачинених питань.
До нього не вертає бумеранг,
До нього усмiхається рушниця.
У рабствi вiн знайшов для себе волю,
А за полегшенням звертавсь до болю,
Найлегший хлiб у нього –
хлiб тяжкий.
Вiн брат найбiльшої з усiх царицi.
Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця
Алогiї – тонесенькi свiчки.

9
Алогiї – тонесенькi свiчки.
Очей печальних золотi свiчада.
Самотнiм повертаюсь з листопаду,
Без тебе повертаюсь навпрошки.
Ти там, ти десь зосталася позаду,
Ти десь попереду на всi вiки.
З голiв упали й котяться вiнки...
Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду,
I я не знаю, де той сад зимує.
Iм’я твоє не вимовляю всує,
Але з тобою всi мої думки,
Бо ти кiнець i ти менi початок.
Мої слова, яких не оправдати,
Оправданi довiрою руки.

10
Оправданi довiрою руки,
Осудженi невiрою у руку,
Ми мовчимо, iз наших уст – нi звуку.
Усi слова вкладаєм у рядки
Вiршованi – годуємо розпуку.
У тебе їсти просять ще ляльки.
Мої солдатики – штурмовики
Погинули в оточеннi розлуки.
Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi,
Але слова безсилi й невимовнi.
Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi.
А що в душi?.. Душа душi не чує,
Душа бездушна вдома не ночує.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.

11
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Любов пообiцяла й не прийшла,
Лише пройшлась, як по душi пила,
Пiдкресливши, що почуття
контрастнi.
Навпроти серця ружа розцвiла.
I бедрики її обсiли рясно.
На серцi холодно, рипуче, ясно.
Як у мороз. Замiсть снiгiв зола.
Ми чесно так любов’ю подiлились,
Та все одно вона у нас просилась,
Адже любов одна i недiлима.
Немов хреста несу, немов провину
Несу свою любовi половину.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

12
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Усi вони холоднi, наче снiг.
Приречено чiпляються до нiг,
А на душi вiдлига нестерпима.
Душа на серцi вiдзначає днi
Зарубками. Душа немає стриму.
Ввижається мороз їй за дверима.
Їй холодно згоряти на вогнi.
Життя життям,
а гра зосталась грою.
Я розминувсь у почуттях з сестрою.
Ми не зiйшлися болем i очима.
Немає ради. I сестри нема.
Великим хресним ходом йде зима.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

13
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
Нема. Вже стiльки лiт,
вже стiльки зим.
В нiчному небi лиш риплять вози
Туди, де ми зосталися малими.
I впертий козерiг, i терези
Мiнливi на возах старих незримих.
Обiч возiв лiтають херувими,
А їздовi цiлують образи.
Я так нещадно нинi зубожiв.
Для всiх чужий, для мене всi чужi,
Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний.
А так, як не буває, не буває.
Моя сестра зимової спiває.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

14
А я молюсь. А бiль ...
Мiй бiль прекрасний.
Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв.
У болю голки срiбнi й золотi.
То враз спалахують, то тихо гаснуть.
А я молюсь. Мої слова простi.
Моя молитва щира i безгласна.
I бiль мiй спiвтворець,
мiй спiвучасник.
Мiй поводир, i всiх твоїх братiв.
Прости. Твiй раб колючий i невдячний.
Йому без тебе темно, зимно, лячно,
Йому без тебе тяжко довелося...
Молюсь печальнiшiй iз берегинь
I туфельцi з маленької ноги,
Молюсь снiгам i синьому волоссю.

15
Молюсь снiгам i синьому волоссю.
Охрип дверей вiдчинених орган.
Я стережу вiкна слiпий екран.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Елегiю розлуки i кохань
Синиця в дзьобику щораз приносить.
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.
Рабовi сниться кара i тиран.
Алогiї – тонесенькi свiчки,
Оправданi довiрою руки.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

1997

I
Молюсь снiгам i синьому волоссю,
Її стареньким туфелькам молюсь.
Крихкi вуста молитвою палю.
Ревнивiше молюся, анiж досi.
Молитви б’ються, наче з кришталю,
Молитви тануть, як пiд сонцем роси.
Раб прославляє, але бiльше просить
Велику Повелительку свою.
Немов жебрак голодний просить хлiба,
Випрошує у неї свiтла з нiмба.
Але гiркий дiставсь йому талан.
Йому ввижаються похмурi лики,
Вiн сам малий, а свiт такий великий.
Охрип дверей вiдчинених орган.

2
Охрип дверей вiдчинених орган,
Та зачинити дверi не наважусь.
Стара ворожка, мабуть, правду каже:
Немає вiд кохання замовлянь.
Холодний комин видихає сажу,
Холодний вiд самотнiх зимувань.
А я холодний вiд його повчань,
Що час навчить, що час менi покаже.
Покаже – так, а чи навчить –
не знаю,
Бо й вiн в усiх годинниках конає,
А заєць б’є над ним у барабан.
Укотре стеля падає i стiни,
I з лезами до горла лiзуть тiнi...
Я стережу вiкна слiпий екран.

3
Я стережу вiкна слiпий екран,
Забувши пiвникiв лiпити з глини.
Усi мої непрощенi провини
Вiкно затягують, немов туман.
Повiльно дуже, але певно гину.
Волосяний спiвав менi аркан:
«Бажаєш стати вiльним –
спробуй стань...»
Нi крикнути, анi ковтнути слину.
А мав же час!.. I я б таки ще встиг
На покаянне спромогтись: прости!..
Перед очима закружляли оси.
Одна лиш мить – задушений помру.
Уся моя надiя на сестру.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.

4
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Десь забарилася моя сестра.
Холодна й темна надворi пора,
I пес старий у вiдчаї голосить.
Той пес дурний, його замучив страх,
Вiн од думок ховається у льосi.
Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.
Довкола хати бродить, як мара.
I проклятущому отому псовi
У тон пiдспiвують банькатi сови,
А вiтер волоцюга й уркаган
Прогулюється по даховi, ходить,
Сентиментальним голосом виводить
Елегiю розлуки i кохань.

5
Елегiю розлуки i кохань
Народжує тривка печаль поета.
Вiн, як заблукана мiж зiр планета,
Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.
Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан –
Сьогоднi вмер перед її портретом.
Нехай пересихає рiчка Лета,
Якщо нема надiї в сподiвань.
I знов живе, i знову помирає.
Рятує сам себе i сам себе карає.
Складає вiршi у нерiвнi стоси.
Йому червону ягiдку калини,
Немов надiї рятiвну жарину,
Синиця в дзьобику щораз приносить.

6
Синиця в дзьобику щораз приносить
Менi вiд зайця крихту пирога
I давню чутку: всiм, хто у бiгах
Амнiстiю, можливо, оголосять.
Я кров’ю вишиваю на снiгах,
А не втiкаю, як це вам здалося,
Хоча мiй слiд заплутаний i босий.
Я просто йду, допоки на ногах.
А щоб не впасти, думаю про Неї,
Як думають про сенс чи про iдею.
Дощем i сонцем пахнуть її коси.
У небi свiтиться її iм’я.
Довкола тиша. Тiльки чути, як
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

7
Траву пiд снiгом сонний заєць косить,
Мене не бачить посеред трави.
Я в нiй ховався й сам себе ловив.
Та заєць не збагне оцих вiдносин.
Ще три стебла косi до голови,
Та я не закричу: «Спинися, досить!..»
Коса замовкла. Заєць глянув скоса:
«Це ще не все. Помучся, поживи».
Смiється тихо надi мною заєць,
Вiн бо, старий i мудрий, певно знає,
Що все мiраж, химера, все обман,
Все вигадки. I наша з зайцем гра...
Навколiшки стає покiрний раб.
Рабовi сниться кара i тиран.

1997

* * *
Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка,
дiвчина, що малює на власному колiнi
вiкно, у яке стукають вiршi,
котрi сходяться пiсля заходу сонця
i приносять жарини обрiю
та усi барви неба
божевiльного художника,
втiкає зi своєї кiмнати
i стукає до мене.
Я, затинаючись, говорю про кохання,
щось банальне i до оскоми обридле
(чула бо вiд багатьох i багато разiв),
а дiвчина вивчає вчорашню газету.
Я боюся самотностi,
а вона боїться мишей.
Однак те, що вона завiтала до мене,
а не пiшла шукати кота,
я розцiнюю, як взаємнiсть.

* * *
Три квiтки,
для яких ще не вигадав барви,
але зримо уявляю форму пелюсток,
i вирiзняю аромат
з-помiж тисячi iнших запахiв,
схованi у твоєму рукавi.
У другому рукавi живе пташка,
котра посмiхається очима
i тримає в дзьобику
два гнiздечка,
наче терези.
В якому рукавi схованi квiти?
В якому рукавi живе пташка?
Зав’яжи рукави на моїй шиї,
аж поки не навчуся розрiзняти,
де лiвий рукав, а де правий.

* * *
На сьомому листочковi
четвертого дерева,
якщо йти вiд мене до тебе,
наче на долонi
можна прочитати
наше майбутнє.
Якби ми вмiли...
Ми ж не знаємо,
як читаються
нашi власнi iмена,
ми щойно навчилися
вимовляти їх
i кликати на iм’я
одне одного.

Радість
Лежу горiлиць.
Ти, перебiгши луг,
одягаєшся в домашнє
i на кухнi п’єш сiльське молоко
з хлiбом,
а надi мною
жайворонки розбирають
дах i стелю,
на долiвцi виросла конюшина,
намальованi квiти пахнуть,
а рiй бджiл
приносить золоту грушку
в дарунок нашiй домiвцi
вiд їхнього вулика.

* * *
Ходiм.
Ми вже зняли взуття,
щоб жити навпаки.
Ми залишаємо ключi,
але берем з собою дверi.
Ми збережемо ритуал
приходу в дiм.
Ми вже прийшли.
Ходiмо далi
разом.

* * *
Усе – з нiчого,
хоча болить, як справжнє.
Не знаю, де любов,
де гiлка яблунi.
Не вмiю вiдрiзнити
себе вiд тебе.
Я тiльки й вiдаю,
що грiх – це кара,
а кара – грiх.
I вiрю у нiщо.

* * *
Я так i зробив.
Кровi було небагато,
але цiлком достатньо,
щоб вимазати
не тiльки пальцi,
але й обличчя.
Зате битого скла
було всюди.
Душа ходила боса,
а я вiдчув потяг до малювання,
Сюжети висмоктував
iз мiзинця,
видивляючись
у розбите вiкно.
Ти думаєш, щось змiнилось?

* * *
Це був не я.
Я ще не був.
Чавив мiж пальцiв вишнi,
як чавлять пальцi в дверях,
i дякував усiм,
хто шарпав клямку.
В обiйми падав
дощ зi стелi,
вiрнiше, дощ iшов,
а падав я
i повз
повз нього.

* * *
Допоможи зiбратися з думками,
згорни слова холодними руками,
збери i викинь
пiд черевики,
як злу личину,
нехай спочинуть.


Годинник спить,
йому наснилась гамiвна сорочка.
Я долiлиць рахую пульс
старiй зозулi.
Повiсив серце в дверях
замiсть дзвоника,
воно мовчить.

* * *
час для кохання
час для справ
час вибору
можливiсть вибору
передбачає
його вiдсутнiсть
а отже
вибiр зроблено
завчасу

* * *
Це ангел сумнiвiв,
це ангел розпачу,
це...
цей ангел мiй.
З зимовим прiзвищем,
з iм’ям, подiбним на ромашку,
i з синiм вiршем
п’є чорну каву.

* * *
На кожен дотик
ти реагуєш, мов їжак,
бо ти i є їжак,
маленький їжачок,
колючками
всередину.
На кожен дотик,
ба навiть
на саме бажання
дотику.

1997

* * *
Коли ти спиш,
дихаючи у моє плече,
два зайцi,
подарованi менi
твоєю подругою,
ходять кiмнатою
навшпиньки,
тримаючи в переднiх лапах
по морквинi,
що нагадують
менi два стручки
червоного перцю,
а тобi – два вогнегасники.
Один заєць схожий на тебе,
а другий спантеличений.

* * *
До верхнє, нижнє до,
нi крихти фальшi в синiй гамi...
Сидить на плечах вiчний дощ,
а мокре небо – пiд ногами.
Пташа на синьому сiрiє,
покоси струменiв, стерня...
Я дощ у пазусi зiгрiю
й погладжу, наче кошеня.

* * *
Дотримуюсь звичаїв,
та не вiрю в прикмети.
Коли поспiшав до тебе,
дорогу менi перейшла
жiнка з порожнiми очима.
Спиняюся, вагаючись:
попрошкувати в завтра,
чи повернутися у вчора?
Сьогоднi ти не чекатимеш,
а мене не буде вдома.

* * *
I ти приходиш – нетутешня,
немов з небес або з iкони,
кладеш у рот менi черешнi –
холоднi гранули червонi,
цiлуєш у вуста зеленi,
лiкуючи вiд всього свiту...
Гукаю подумки: – Олено!..
Уголос кличу: – Серафiто!..
I ти приходиш, ти приходиш!..
Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу...
Зi схованим в волоссi нiмбом...
i не зникала нiби.

* * *
Усе не так. Не так. I все.
Душа полощеться на вiтрi
така блiда, аж бiла,
така безформна, що
аж шкода –
така нiкчемна.
Усе не так. Так не буває.
Буває лиш нiяк.
Задумавшись про щось,
вiд мене сховане,
заглиблена сама у себе,
не помiчаючи, що робиш –
пiдсвiдомо –
виводиш пальчиком
на вогкiй шибцi,
за якою нiч збиває жовтi грушi;
на синьому пiску,
що взимку стане снiгом;
на полiрованiй поверхнi столу,
пiд яким ми не ходили пiшки,
за руки взявшись –
малюєш викрiйку,
аби за нею мiг витяти з душi
для себе спокiй,
який врятує вiд думок
про те, як не буває.

* * *
Лiворуч сонце, справа мiсяць,
в зенiтi бриль з соломи.
Лiтає ангел над Полiссям,
у небi крила ломить.
Лiтає ангел небом, наче
самотнiй чорний бусол,
то заспiває, то заплаче,
то мрiє про бабусю –
у зморшках лагiдне обличчя,–
що прийме на гостину
з словами: «Ти ж моя дитино!..» –
i поцiлує тричi.
Спiває ангел, плаче жiнка,
котра не жiнка ще – дiвчатко.
I вiрш болить на всю сторiнку,
якiй нема кiнця й початку.

* * *
Якогось дня менi конче захотiлося
бути тобi потрiбним,
як щось таке,
без чого людина неспроможна жити,
я прагнув стати:
твоїм хлiбом,
твоєю водою,
твоїм повiтрям...
Але виявилося, що я тобi непотрiбний.
Непотрiбний,
як небо,
на яке забуваєш глянути;
як зорi,
яких не помiчаєш;
як поезiя,
з якої немає користi;
як кохання,
без якого можна чудово обiйтися...
I я розгубився
вiд щастя
бути тобi непотрiбним.

* * *
Я б розповiв тобi про те,
як дрiбно тремтить автомат,
вимовляючи слово «смерть».
Але що я знаю про смерть?!
Я тiльки й умiю вiдтворювати
тремтiння...
Я б розповiв тобi про те,
де починається тиша
i якого кольору голос у зозулi,
про що мовчать риби
i скiльки лiт жайворонковi...
Я б назвав тобi iм’я квiтки,
але що я знаю про життя?!
Я тiльки тямлю в його iмiтацiї...
Я б розповiв тобi,
о котрiй годинi прилiтає ангел,
i чим душа прив’язана до неба,
хто вигадав метелика
i як малювати самотнiсть...
Але що я знаю про любов?!
Я тiльки й умiю любити.
Я б розповiв тобi про себе,
але про себе я знаю значно менше,
анiж про смерть, про життя
i про любов,
про них я не знаю нiчого.
Я знаю тiльки тебе, а отже,
я знаю все.

* * *
Ти ховаєш руки за спиною,
а я вiдгадую,
у котрiй руцi моє серце,
але кожен раз помиляюся.
Пiсля закiнчення гри
кладеш серце
до фiлiжанки з-пiд чорної кави,
i ми сiдаємо лузати
гарбузове насiння.
Фiлiжанка збентежена.

1997

* * *
Я побудую схрон,
аби сховатися у схронi,
i окрики ворон
лiчити буду, мов патрони.
У лiсi вирию печеру
пiд шелестом ялин.
Запарю чаю на вечерю
з трави полин.
I на лице моє роса
уранцi капатиме з стелi...
Я в цiй оселi буду сам,
я побудую цю оселю.
Пiсень спiватимуть пернатi,
зазеленiє мох...
Лише цвiркунчик буде знати,
що схрон збудований для двох.

* * *
Ти є. У мене. Тiльки ти.
В усьому свiтi бiльш нiкого.
Нас лише двоє перед Богом.
Прости менi. Прости менi. Прости!
У чорну падав я розпуку,
холодний волохатий вiдчай
все зазирав менi у вiчi.
Вiзьми, вiзьми мене за руку.
Iдуть оленi до води,
як до причастя люди.
У мене ти була завжди,
i ти завжди у мене будеш.
Обiйдемо людей, минемо кладку,
до броду вийдем, як оленi,
i будем пити тишу з жменi
наприкінці життя як на початку

* * *
два рази сiм
душа гукає в комин
я вiрю всiм
не вiрячи нiкому
коса не тне
а чорний грiх залiза
впiзнав мене
душа у комин лiзе
їсть очi дим
i засипає жаром
хай згине молодим
нехай побачить старiсть


* * *
То чорна ластiвка,
то бiлий лебiдь,
то дощ в очах,
то дощ на небi,
то диво-свiтло,
то чудо-квiтка,
то звiдусiль,
а то нiзвiдки,
то тихий смуток,
то щира радiсть,
то колiр квiтня,
то листопаду,
то запах лiсу,
то запах поля,
то голос скрипки,
то голос долi...

* * *
Твiй бiль
вiзьму собi,
вiзьму гiркi твої печалi,
що мовчки у тобi кричали,
вiзьму твiй хрест,
вiзьму усi твої розп’яття,
всi кари, що з небес,
усi людськi прокляття –
вiзьму на себе.
Тобi зоставлю небо
i лiтню зливу...
Я залишу тобi тебе щасливу.


* * *
Iз оберемком польових квiтiв
ти простуєш до мене,
хоч щойно вирушила
у протилежний бiк,
а час тягнеться
так повiльно,
що равлики
перебiгають тобi дорогу –
туди й назад –
i не задихуються.
Це – розлука.

* * *
Наче мапу розгортаю
зоряне небо,
устами знаходжу
сузiр’я Лебедя
на твоїй лiвiй щоцi,
зорi вiдбиваються
на дiвочому тiлi
золотими родимками,
рахую їх,
а щоб не збитися –
цiлую кожну
тричi.
Над ранок
згортаю небо у сувiй,
ховаю пiд подушку
на випадок розлуки,
тодi я небо розгорну –
i в ньому вiдiб’ються
усi золотi родимки
твого чистого тiла.
Для людей близьких
лишаю свої координати:
шукайте мене
в сузiр’ї Лебедя
або нiде.

1997

* * *
Приватна китайська стiна.
По рiзнi боки двоє:
ти – найвродливiша
i найчарiвнiша
мiж квiтiв,
я – найнещаснiший
серед людей.

* * *
До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,
а я щодня ходжу топитися,
але чумаки щораз мене видобувають,
укритого саваном солi,
iз тихою, наче маятник незаведеного
годинника,
механiчною зозулькою на шиї,
i викидають,
як звичайний непотрiб –
а що зi мною робити? –
на хлiб не посиплеш,
пивом не зап’єш,
нехай мене забере повiнь.
Стiкаю у кутик тремтячих уст
i чую, як двi сльозиночки на вiях
вдаряються одна об одну –
видзвонюють за мною.

Твоє ім’я

Обручка виготовлена iз диска сонця
i трохи сплющена пiд тиском
обставин,
вiд чого збоку нагадує яєчко,
що стало навшпиньки;
вибитий молочний зуб
старого дракона,
на мiсцi якого вирiс зуб мудростi;
приручений серпик мiсяця
з накинутою вуздечкою;
двоє, що тримаються за руки
у найостаннiшу мить прощання,
а може, й навпаки,
i зiллються за хвилю
в єдине цiле на вiки вiчнi;
чоловiк у профiль,
який iде направо i несе перед собою
стос добрих намiрiв та порожнечi;
бедрик,
незвичайний малюнок крилець якого,
якщо дивитися зверху,
нагадує вагiтного гапличка.
О л е н к а

* * *
Спускається з дзвiницi день
i вечорiє.
А небом втомлена iде
з малям Марiя.
Туман зливається в рiку,
i пахне м’ята,
у вишиванiм рушнику –
зелене свято.
Марiя Дiва i маля,
обоє босi.
До неба горнеться земля,
вологи просить.
I я молюся i прошу
в Марiї Дiви
хоча б двi пригорщi дощу,
прохаю дива.
Марiя Дiва i маля –
все далi й далi...
I враз побачу знак здаля,
що диво сталось.

* * *
Коли ти в глечику жила,
а я пас бедрикiв,
помiж кульбаб тодi текла
вода солодка – мед-рiка.
Зелена макiвка – твiй дiм
i мiй притулок,
над нами в небi золотiм –
крилатий вулик.
Жили ми в глечику колись,
пили з горнятка,
до нас дощi у гостi йшли
i дощенятка.
Не знали ми тодi грiха,
жалю не знали.
I я тебе тодi кохав,
i ти мене кохала.

* * *
Подарую тобi своє серце
у виглядi кулона
Не вiдмовляйся
мотивуючи тим що нинi
ця прикраса немодна
Ти не потребуєш прикрас
ти взагалi нiчого не потребуєш
тому-то й дарую
тобi рiч нiкому не потрiбну
тобi ж вона служитиме
оберегом
Наслухатиму як б’ється
моє серце в твої груди –
знадвору чи з середини?

* * *
Пiсля дощу до кiмнати
залетiв зелений метелик
i став кружляти
над золотою голiвкою дiвчини
з райдугою за плечима
Коли я нахилився
щоб її поцiлувати
то побачив що це не метелик
а два листочки
котрi побралися за руки

* * *
Сестра моя – печаль,
сестра моя – Оленка.
Заплакана свiча,
прозора i тоненька.
Заплакана свiча,
заплакана сестричка
i мiсячне зайча –
в долонях – з мокрим личком.
Лякливе зайченя –
холодний, мокрий носик –
iз зорями щодня
спить у твоїм волоссi.
Мiй подих у щоку
i подих зайченяти...
Люблю тебе таку...
мов на штиках пiднятий.
Вмирав, та не помер...
А уникав я смертi
для того, щоб тепер
з тобою мiг померти
у глечику. Дiвча
беззахисне й маленьке...
Моя сестра – печаль,
моя печаль – Оленка.

* * *
Впав хрест вечiрнього вiкна,
впав через груди на обличчя.
Я витиму на сонце, на ...
Але рятунку не покличу.
Молюсь до заходу i сходу,
до Духа, Сина i Отця...
Ти прийдеш так, як бiль приходить,
i знiмеш чорний хрест з лиця.

* * *
Чорнiє дiрочка мiж брiв,
повiльно тане грудка болю...
Я вже тобою вiдхворiв,
уже вiдмучився тобою.
I не дружина, й не сестра,
i не отрута, i не лiки...
Ще тiльки вчора помирав,
а нинi видужав навiки.

* * *
До лiсу... В лiс... У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.
До лiсу... В лiс... Посеред ночi...
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.
До лiсу ... В лiс... Ледь-ледь добрiв...
Тут лиця з нiмбами й рогами...
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.
До лiсу ... В лiс ... Тебе немає...
Не буде... Не було. Нема...
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.


1997

* * *
Я просто був. Хоч все було непросто,
а дечого i зовсiм не було.
Я жив, як мiг: молитвою i постом,
Впадав у грiх, приносив зло...
На вишнi iз Антоничем-хрущем
ховавсь вiд свiту й вiд самого себе.
Я просто був. А ти була дощем.
I ти жила тодi на небi.

* * *
Iз уст твоїх солоних злiтають птахи
рожевi з голосами скрипок,
а крила пахнуть хвоєю i воском,
так пахне свято i вчорашнiй смуток,
i я роблюся деревом гiллястим,
щоб дати їм притулок
I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу
i мiряєш її Чумацьким Шляхом.
Не плач, я посаджу в твої долонi
мiсячне зайча
з холодним носиком
i лоскотним м’яким iм’ям,
яке читається так само легко,
як i слiди вiд лапок,
котрi ведуть до усмiху.

* * *
Самотня i натхненна,
ти жала дощ,
i серпик мiсяця в твоїх руках,
легких, як крила ластiвки,
свiтився тепло та рiшуче,
стинаючи цiвки пiд корiнь,
щораз торкавсь мого волосся.
Ти струменi в’язала у снопи
й складала у пiвкопи
людських марнот.
Ти рятувала свiт
вiд кари,
вiд потопу.
Ти рятувала свiт,
якого я зрiкаюсь
заради пальчика
утятого серпом.

* * *
Спускаючися на дно криницi,
глибина якої дорiвнює сподiванню,
побачити на деннiм небi
помiж зiрок зелених
два жовтих згустки
свiтлої й тремтячої печалi
очей черницi,
келiя якої зачинена зсередини.
Криниця глибша вiд самого неба,
на самiм днi – веселка,
зiткана для тебе.

* * *
Розпущене волосся
тисячами ниток Арiадни –
кожному заблудлому волосинка –
вказує дорогу
iз тванi зубожiння
до бази вiдпочинку
од щедрот
на березi бурштинових очей.
Пiду до Цербера,
та не пiду з усiма.
Мене врятує лише волосся,
сплетене у косу.

* * *
Вiд дiвчини з волоссям
кольору соломи,
гречки та вiвса,
котра живе за межами
чужого розумiння
i виклала з очей,
якi стрiчалися з її очима,
мозаїку прозрiння
на тильнiм боцi неба,
а всi її слова
помiряно в каратах,
чекаю жайвора,
аби принiс її мовчання,
що адресоване менi
вiд дiвчини,
котра не любить телефонiв.

* * *
– Уже не день.
– Iще не день.
Твiй ангел в сутiнках iде
зi свiчкою. Аж смалить крила,
так затуляє, щоб горiла.
I божевiлля з божевiль:
мiй ангел, як велика мiль,
повзе кудись в куток вiд мене
i там в пiтьмi кусає вени.

Освідчення, або два способи самовбивства

Мої слова, наче кров із горла
після поранення в груди:
– Я не можу без тебе жити!..
А ти оповідаєш мені,
як любиш сутінки
й закохана у дощ.
Опиняюся перед вибором:
перетворитися у дощ
чи розчинитися у сутінках?]

1997

Дикі гори, мертва тиша,
Вся природа жаром дише.
Ниють м’язи, піт — струмками…
Тут стріляє кожен камень.
Вибух тиші — перший постріл
Навмання, у світ, у простір.
Світ і час такий, що, звісно,
Жити людям дуже тісно.
Хто за місяць, хто за зірку…
Куля в серці вирве дірку
Дірка в серці — в грудях тиша…
Матері листа напишуть.
В дикі ігри легко грати.
Страх короткий. Втрати, втрати…
Кулемет тремтить всім тілом —
Руки стерпли, заніміли.
Хто ж убивця? Де тут винні?
Звір прокинувся в людині.
Чорні гори, свято смерті,
Люди дикі, люди мертві.
Бій у розпалі. І рота
Піднялась грудьми на дота.
Вбитих четверо, а п’ята
Стогне істина розп’ята.
Хто це чує?! Хто це бачить?!
В зуби все чотрам собачим!..
Хто за місяць, хто за зорі…
Бій триває. Бідні гори…

Співають кулі, мов джмелі,
І притискають до землі.
Так, як колись в дитячій грі,
Засів десь ворог на горі.
Дано наказ: до висоти
Як можна ближче підповзи
І — лиш вперед. Нема назад.
Ми всі, немов один солдат.
І доля в нас усіх одна,
І вибирає нас вона.
Повзем, повзем, за п’яддю п’ядь,
Годину, дві, а може й п’ять.
На шлях помножився той час,
А ще помножиться на нас.
І щем у грудях, в горлі лють,
А кулі зверху смерть несуть.
Там кулемет невпинно б’є,
Нам підвестися не дає.
Але команда… й підвелись,
В єдиний м’яз тугий злились,
Рвонули вибухом "ура!"…
Здригнулась кам`яна гора.
І словом сковані одним,
Вже не спинити нас нічим.
Перемогли. І бій затих.
А мертві — плата за живих.
А скільки нас боїв ще жде?
І хто заплатить з нас і де?
Коли ж він той останній бій?
Вже й автомат стомився мій.

Конав верблюд, на ноги п’явся,
Він йшов напитися води,
Але здригнулася земля вся…
І обірвалися сліди.
Стерв’ятники на кров летіли…
Аби знаття, ще б рік не пив.
Забув про воду, бився тіло
Змінився гострий біль тупим.
А очі повні сліз і болю.
Останній хрип з худих грудей…
Він проклинав верблюжу долю,
А ще людей.

Дим цигарковий шкріб легені…
Чи знає той військовий геній,
Що посилає їх сюди,
Як виїдає очі дим?

Раніше не курив ніколи.
Тому, напевне, в грудях коле,
Тому і нудить його так,
Тому і кривляться уста.

Шакал десь вив і ворон каркав…
Тремтіла у руці цигарка.
Він жадібно смоктав її,
Здавалось, не курив, а їв.

Сьогодні він убив людину,
Осиротив чиюсь родину.
І ще не висохла земля,
Де він ворожу кров пролляв.

Ще не схолола їхня зброя.
А наших теж упало троє.
Він чув ще їхні голоси…
Тоді й цигарку попросив.

I
Стою на варті,
Стою, бо треба.
Пикатий місяць
Пливе по небу.
Пливе повільно,
Мені байдуже.
Не ворогуєм,
Ми з ним, не дружим.

Купаюсь в сяйві.
Мов на долоні…
У владі світла,
В його полоні.
Далеко бачу,
Здалека видно,
А кругла пика
Морга єхидно.

Стою, бо треба
Чи я, чи інший…
Мені не страшно,
За мною більшість.
Купаюсь в сяйві,
Мішень чудова,
Та я на місці
І я готовий.

Ні, все спокійно
І скоро зміна,
А місяць корчить
Противні міни.
Пливе по небу,
Як сир в сметані.
Прекрасні ночі
В Афганістані.

І раптом місяць
Чомусь здригнувся
І над обличчям
Моїм нагнувся,
Хтось в нього стрілив —
Він розлетівся,
Шалемно блимнув
І завертівся.

Він на осколки
Друбні розпався,
Один з них в тіло
Болюче вп’явся,
А інший в груди
Наскрізь проходить…
Який був місяць!
Розбили… Шкода.

II
На місці вибуху димить.
А я в землі, а я в крові.
А я боюсь, я маму кличу,
Але мужчині страх не личить…
І я від рани не помру.
Думки свої назад беру.
Мені нічого не болить.
А я без слова на устах,
Я на носилках, я в бинтах…
І гори довгими були.