* * *
Коли ти спиш,
дихаючи у моє плече,
два зайцi,
подарованi менi
твоєю подругою,
ходять кiмнатою
навшпиньки,
тримаючи в переднiх лапах
по морквинi,
що нагадують
менi два стручки
червоного перцю,
а тобi – два вогнегасники.
Один заєць схожий на тебе,
а другий спантеличений.

* * *
До верхнє, нижнє до,
нi крихти фальшi в синiй гамi...
Сидить на плечах вiчний дощ,
а мокре небо – пiд ногами.
Пташа на синьому сiрiє,
покоси струменiв, стерня...
Я дощ у пазусi зiгрiю
й погладжу, наче кошеня.

* * *
Дотримуюсь звичаїв,
та не вiрю в прикмети.
Коли поспiшав до тебе,
дорогу менi перейшла
жiнка з порожнiми очима.
Спиняюся, вагаючись:
попрошкувати в завтра,
чи повернутися у вчора?
Сьогоднi ти не чекатимеш,
а мене не буде вдома.

* * *
I ти приходиш – нетутешня,
немов з небес або з iкони,
кладеш у рот менi черешнi –
холоднi гранули червонi,
цiлуєш у вуста зеленi,
лiкуючи вiд всього свiту...
Гукаю подумки: – Олено!..
Уголос кличу: – Серафiто!..
I ти приходиш, ти приходиш!..
Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу...
Зi схованим в волоссi нiмбом...
i не зникала нiби.

* * *
Усе не так. Не так. I все.
Душа полощеться на вiтрi
така блiда, аж бiла,
така безформна, що
аж шкода –
така нiкчемна.
Усе не так. Так не буває.
Буває лиш нiяк.
Задумавшись про щось,
вiд мене сховане,
заглиблена сама у себе,
не помiчаючи, що робиш –
пiдсвiдомо –
виводиш пальчиком
на вогкiй шибцi,
за якою нiч збиває жовтi грушi;
на синьому пiску,
що взимку стане снiгом;
на полiрованiй поверхнi столу,
пiд яким ми не ходили пiшки,
за руки взявшись –
малюєш викрiйку,
аби за нею мiг витяти з душi
для себе спокiй,
який врятує вiд думок
про те, як не буває.

* * *
Лiворуч сонце, справа мiсяць,
в зенiтi бриль з соломи.
Лiтає ангел над Полiссям,
у небi крила ломить.
Лiтає ангел небом, наче
самотнiй чорний бусол,
то заспiває, то заплаче,
то мрiє про бабусю –
у зморшках лагiдне обличчя,–
що прийме на гостину
з словами: «Ти ж моя дитино!..» –
i поцiлує тричi.
Спiває ангел, плаче жiнка,
котра не жiнка ще – дiвчатко.
I вiрш болить на всю сторiнку,
якiй нема кiнця й початку.

* * *
Якогось дня менi конче захотiлося
бути тобi потрiбним,
як щось таке,
без чого людина неспроможна жити,
я прагнув стати:
твоїм хлiбом,
твоєю водою,
твоїм повiтрям...
Але виявилося, що я тобi непотрiбний.
Непотрiбний,
як небо,
на яке забуваєш глянути;
як зорi,
яких не помiчаєш;
як поезiя,
з якої немає користi;
як кохання,
без якого можна чудово обiйтися...
I я розгубився
вiд щастя
бути тобi непотрiбним.

* * *
Я б розповiв тобi про те,
як дрiбно тремтить автомат,
вимовляючи слово «смерть».
Але що я знаю про смерть?!
Я тiльки й умiю вiдтворювати
тремтiння...
Я б розповiв тобi про те,
де починається тиша
i якого кольору голос у зозулi,
про що мовчать риби
i скiльки лiт жайворонковi...
Я б назвав тобi iм’я квiтки,
але що я знаю про життя?!
Я тiльки тямлю в його iмiтацiї...
Я б розповiв тобi,
о котрiй годинi прилiтає ангел,
i чим душа прив’язана до неба,
хто вигадав метелика
i як малювати самотнiсть...
Але що я знаю про любов?!
Я тiльки й умiю любити.
Я б розповiв тобi про себе,
але про себе я знаю значно менше,
анiж про смерть, про життя
i про любов,
про них я не знаю нiчого.
Я знаю тiльки тебе, а отже,
я знаю все.

* * *
Ти ховаєш руки за спиною,
а я вiдгадую,
у котрiй руцi моє серце,
але кожен раз помиляюся.
Пiсля закiнчення гри
кладеш серце
до фiлiжанки з-пiд чорної кави,
i ми сiдаємо лузати
гарбузове насiння.
Фiлiжанка збентежена.

1997