Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Нестор Німцов
Хитаючись, бреду кордоном між Буденністю і Нірваною. Один чобіт у болоті марноти, на другому - відблиски Чарівного Світу.
Ненавиджу Вітер, який норовить зіштовхнути мене у той чи інший бік...


Художня проза
  1. Дороги
    Я пройшов так багато
    Шляхів і доріг,
    Що вони безнадійно
    Переплуталися
    За моєю спиною,
    Сплелися в павутину
    Химерних візерунків,
    Перетворились на тенета,
    Котрі не відпускають мене.
    Мої ноги обплутані милями,
    Підошви мої горять
    І запалюють землю,
    По якій я крокую.
    Вона плавиться,
    Потоками лави
    Стікаючи з тих висот,
    На які мені
    Доводиться дертись.
    Вона димить,
    Змішуючись
    З водою і вітром.
    Вона застигає,
    Утворюючи
    Навколо слідів моїх кільця,
    Які через мільйони літ
    Розійдуться вшир
    І стануть зватись
    Ланцюгом кратерів.
    Небо заллє одні з них
    Різнобарвними дощами
    І туманними росами,
    Населить істотами,
    Про котрих Творець
    Ще й не думав.
    Вітер засипле інші
    Пісками пустель,
    Ніким несходжених,
    Прахом вершин,
    Ніким скорених,
    Насадить лісами з рослин,
    Які не мали б існувати.
    На той час
    Я вже пройду
    Кожну п’ядь цієї землі,
    Не залишиться місця,
    Де я ще не був.
    Тоді зроблю
    Короткий привал,
    Щоб за мить
    Почати новий виток.
    Я йтиму по своїх
    Найперших слідах,
    Котрі давно вже стали
    Ніким несходженими
    Пустелями,
    Піском з яких
    Вітер засипає
    Чиїсь глибоко втиснуті
    У тіло Землі
    Відбитки ніг.
    Я йду все швидше,
    Здається от-от побачу того,
    Чиї сліди парують попереду.
    І саме в цю мить відчую,
    Що мене наздоганяє хтось...
    Той що попереду –
    Невловимий,
    Той що позаду –
    Невідступний.
    Я починаю розуміти
    Що не можу і не хочу
    З ними зустрічатись.
    Бо один –
    Тінь мого минулого,
    Другий –
    Міраж мого майбутнього.
    І зустріч з ними –
    Це зустріч із собою,
    Розмазаним по спіралі часу.
    Бог глумиться з мене,
    Зачинивши
    У замкнутому просторі
    Свого закостенілого лабіринту,
    Кожна стіна якого
    Є кривим дзеркалом.
    І я приречений
    Вічно зустрічатися
    Із собою,
    Зі своїм життям,
    Спотвореним
    Призмами свідомості.
    Бо сам давно
    Став частиною
    Цього лабіринту.
    І раптом амальгама
    Починає осипатись!
    Дзеркала розколюються
    На шматки світла,
    Якого я ще не бачив.
    Дзвін опадаючого листям скла,
    Закипаюча в аорті кров,
    Биття новонародженого серця.
    Створіння з двох половин:
    Посмішка маленького хлопчика,
    Очі дванадцятирічної дівчинки.
    Постать Бога.
    Вихор, що розгортає лабіринти
    І згортає пустелі.
    Зіткнення планет,
    Про орбіти яких
    Знав лише Всевишній...
    Ом.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Den Tod
    Він чекав у своїй задушливій норі, чудом не зруйнованій бурхливими потоками води. Зачаївся, доки брудні струмені, що зруйнували більшу частину підземного поселення, не просочаться крізь плетиво тунелів углиб землі, до теплого серця Планети. Там вони принесуть на її розпечений Пекельним Полум’ям вівтар щедру жертву із тих необережних мешканців Підземелля, котрих через легковажну неуважність поглинули Караючі Потоки. Він бачив, як проносяться повз нього спотворені стражданням і жахом очі, як судомно звиваються скалічені тіла, а розчепірені кінцівки марно намагаються за щось ухопитись… Коли Смерть дихає тобі на хорду – зникає будь-яка філософія і віра у потойбічне життя. Натомість ти уподібнюєшся примітивному одноклітинному організму, якому в цю мить хочеться лише одного: ЖИТИ!
    «Які ж ви дурні й недолугі створіння! Та, може, у Потойбіччі краще, ніж тут, у цих бридких вологих коридорах, вимитих у прадавньому тілі Планети Небесними Дощами, провіяних Підземними Вітрами, проритих тремтячими в страху смерті кігтями тих, що одвіку ховаються тут від Невідомості».
    Так думав він, доки Боги не змінили гнів на милість. Доки у підсихаючі лабіринти не проникли свіжі запахи Життя. Ті, кому пощастило врятуватися від розлюченої Стихії, наввипередки проштовхувалися угору. Там, де межа їх похмурого Світу і залитого Теплом і Сонцем Раю, вони вбиратимуть знесиленими закляклими тілами Небесну Енергію. Жадібних її надмір може вбити, висушити, випекти з необережних тіл мізерну і летку краплину Життя. А нерішучі загинуть згодом у холодному Підземеллі через недостатність накопиченої Благодаті. Така доля всіх немічних, старих і кволих. Їх тіла стануть поживою для паразитів, а у кращому випадку – підуть слідами тих, чиї передсмертні крики ще блукають цими закапелками після недавнього Дощу.
    Так думав він, і прогризав собі дорогу догори. Туди, де в Сонячному промінні сплітаються в коханні сотні юних тіл, щоб згодом народити собі подібних, приречених на муки Холоду і Темряви, обмежених страхом і стінами своїх барлогів. Туди, де ще достатньо свіжої поживи, несхожої на ті гнилі нікчемні рештки, котрі мешканці Підземелля ревно оберігатимуть від ласих поглядів у часи Голоду.
    Він рвався туди, де не треба чаїтися, ціпеніючи від жаху, бо поруч за стіною розгрібає собі прохід Чудовисько, котре відчуває твою присутність і прагне зжерти тебе.
    Туди, де можна почути неймовірні, обростаючі мохом вигадок і неправди історії тих нечисленних скалічених співплемінників, котрим чудом вдалося вижити у Війні з Богами. Історії про те, як мужньо вони чинили опір, як потрапили у полон. Як тисячі були страчені, підвішені за ребра на гострі гаки і ввергнуті в бездонні води на поталу хижим і слизьким Потворам. Як лише одиницям вдалося дивом врятуватись від тортур та смерті і непоміченими повернутися додому…
    Але він плазував догори в передчутті чогось, про що ніхто з живих не міг розповісти. І, коли нарешті Сонце обпекло напівсліпі зіниці, а вітер вдарив у ніздрі пахощами райських квітів, він завмер. Щоби за мить отямитись у дзьобі птаха. Щоб вперше у житті прозріти, щоб отруїтися повітрям свободи і бути пронизаним наскрізь солодким захватом польоту й пекучим болем.
    «Оце і є Смерть?»- подумав Хробак, уперше в житті підіймаючись в Небо.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  3. Нічне Небо
    Чому ми так любимо Нічне Небо?
    Навіть ті,
    Хто не любить саму Ніч,
    Бо вона гальмує життя,
    Зупиняє більшість процесів,
    Які є суть марнотою дня.
    Навіть ті,
    Кого дратує
    Щодобовий полон Сну,
    Німіють
    Перед неосяжною величчю
    Нічного Неба.
    Під ним спиняється
    Все необов’язкове.
    Тільки дихання і серцебиття.
    Та ще дещо справді вічне
    Продовжує пульсувати і вночі.
    А Небо
    Вабить до себе.
    Навіть ті.
    Хто не хоче мріяти,
    Дивлячись на Нічне Небо,
    Відчувають,
    Як починає ворушитися
    У глибинах підсвідомості
    Ген Неба.
    Вдень він спить,
    Осліплений Сонцем,
    Обклеєний блакитною плівкою атмосфери,
    А вночі
    Йому стає снаги прорватися крізь неї,
    Вже прозору і м’яку,
    Туди,
    Де закручена між сузір’ями
    Спіраль ДНК людства.
    І ми
    Починаємо розуміти,
    Що в Небі
    Більше життя, ніж на Землі,
    Що десь там -
    Наше коріння.
    І в цю мить
    Народжені літати стають напівбогами.
    А народжені плазувати - злітають...

    Думка потребує простору.
    У кімнаті вона мов куля
    Рикошетить від стіни до стіни,
    Не знаходячи виходу,
    Доки не сповільнюється і не зупиняється
    Назавжди.
    Тому
    Навіть маленьке
    Загратоване віконечко
    У камері-в’язниці -
    Це прорив до Всесвіту.
    Синє склепіння денного Неба
    Також обмежує політ думки,
    Хоча й дає їй змогу
    Рухатись відносно вільно,
    Як левові у просторому вольєрі.
    І лише Нічне Небо -
    Це абсолютна свобода для духу,
    Обмежена хіба що
    Здатністю цього духу
    До уяви.
    І
    Чим частіше
    Ми віддаємося
    Нічному Небові-
    тим далі щоразу
    Насмілюється мандрувати
    Наш дух.


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг 4.75 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. РИФИ ПАМ’ЯТІ
    Час - велетенський і могутній океан,
    котрий поховав у собі мільйони імен та подій,
    котрий безжально ковтає
    надто необережних та зухвалих.
    Йому не в силі опиратися ніщо на Землі,
    як і сама Земля,
    Хіба що Сонце та Небо.
    Що ж казати тоді мені, людині,
    коли вага моя на вузькому березі сучасності
    не набагато більша за вагу піщинки,
    котра щойно втонула у холодній хвилі?
    Ці хвилі - метр за метром
    розмивають береги моєї пам’яті,
    їм допомагає вітер,
    здуваючи рештки моїх споминів
    у темну воду прибою.
    І після кожного відпливу
    все менше деталей минулого
    залишаються на цьому березі,
    все важче його впізнати.
    Вітер майбутнього навіяв
    цілі дюни нових вражень і вподобань.
    І раптом інколи стискає груди
    і холоне в животі
    коли натрапляю випадково
    на може навмисно кимось оголений кістяк,
    укритий шаром намулу та сухих водоростей,
    коли впізнаю у ньому обриси чогось,
    що здавалося, назавжди втопилося
    у глибинах моєї пам’яті.
    Щоразу мені все більше бракує цього "дежаву",
    цих артефактів
    моїх давно забутих спроб та помилок,
    розчарувань та завоювань.
    Тому я далі частіше заходжу у воду і пірнаю,
    сподіваючись розгледіти:
    що минуле ще ховає від мене?
    Мені бракує мого минулого, моїх спогадів так,
    як бракує хіба що повітря.
    Воно ніколи не надоїдає, не приїдається.
    І як виринувши я не можу надихатись,
    так пірнувши не можу насмакуватися
    своїми спогадами.
    Я пірнаю щоразу глибше і довше,
    ризикуючт колись перейти межу,
    за якою вже не вистачить сили повернутись,
    за якою ми станемо минулим,
    назавжди оселившись у нашому "колись".
    Там всі чекають, коли черговий норець
    зможе розгледіти в глибинах часу
    їх спотворені товщею води
    та переломлені розплющеною призмою очей
    фігури та пози,
    часто невиразні і вже малозрозумілі.
    ...Але чи кожен посміє пірнути так далеко?
    Чи кожен знає, де плавати?
    Чи не один був накритий з головою хвилею
    саме тоді, коли з легковажністю качки
    бовтався на мілководді?
    Чи не один потрапив у підводну пастку
    із плетива скалічених ним чужих життів
    та сміття, ним же розкиданого по дну,
    що було колись берегом?
    Час не прощає неповаги до себе,
    не прощає коли його вбивають.
    Минуле не прощає, коли від нього відвертаються.
    І будь чию тиху затишну лагуну
    рано чи пізно може поглинути буря,
    що зародилася колись там,
    за рифами нашої пам’яті;
    там, де дно вкрите уламками чужих кораблів;
    кістяками друзів та ворогів, котрих вже немає;
    перлами, що ніколи
    не прикрашатимуть намистом чиїсь груди.
    Чи ж не достатньо знати це,
    щоб згадати кожен свій крок,
    подивитися звідси, згори,
    зануривши у воду хоча б тільки обличчя,
    на свій пройдений шлях,
    котрий зміїться десь там, на дні минулого
    химерними візерунками
    переплітаючись з дорогами тих,
    про кого ми не хочемо пам’ятати?..
    Чи розгледиш ти себе на дні?
    Чи станеш ти колись підводною скелею,
    об котру розбиватимуться хвилі і кораблі,
    а чи порожньою, виїденою мушлею,
    котра ніколи не завагітніє перлиною?

    На дні залишаються лиш ті сліди,
    які були втиснуті в пісок так сильно,
    що він став твердішим за камінь;
    втиснуті так глибоко в надра планети,
    що бризки магми з-під ніг випаровують воду,
    міняють географію майбутнього,
    утворюють нові материки.
    Кроки титанів породжували землетруси і цунамі,
    які потепер, прокочуючись похмурим
    і велично-спокійним океаном Часу,
    заливають сьогодення
    і підтоплюють майбутнє.
    Тому я і на березі, і під водою
    шукатиму ту точку,
    де зможу залишити свій слід.
    Головне, треба намагатися
    пробити цю Землю наскрізь.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  5. Руни
    Вже вкотре
    Я починаю свій день
    З чистої сторінки,
    Намагаючись прочитати
    У спалахах перших променів Сонця,
    У примарних ранкових тінях
    Досі не розшифровані мною
    Знаки.
    В цих тінях ховаються,
    Тануть залишки Ночі,
    Котра щойно володіла половиною світу,
    А зараз відступає
    Від прийдешнього Дня,
    Здаючи
    Свої позиції
    Такому невеликому,
    Але могутньому Світилу.
    Де ж
    Ті закони і твердження, котрі
    Були аксіомами уночі,
    А зараз
    Брутально розчавлені
    І невблаганно перетираються
    Жорнами Сонця і Землі?
    Де ті знаки,
    Які Ніч малювала мені
    На важкому склепінні небозводу ?
    Де ті руни
    Чи сліди поцілунків, що ними
    Було рясно
    Помережане моє тіло ?
    День заливає все рожевою,
    А згодом блакитною барвами.
    Так само варвар
    Цинічно замальовує
    Обличчя Богів
    У чужому
    І незрозумілому йому храмі.
    Диктат Сонця
    Завжди гнітив мене,
    Непокірного і волелюбного.
    Світло Дня
    Обволікає мене
    Гамівною сорочкою,
    Сковуючи душу,
    Стискаючи серце,
    Вичавлюючи з моєї свідомості
    Думки і вольності,
    Навіяні анархісткою-Ніччю.
    І вже немає сил
    Опиратися світлу.
    Осліплений Сонцем,
    Я опускаю очі додолу,
    Недостойний
    Споглядати його грандіозну велич.
    То ж чи зможу прочитати
    Ці незрозумілі мені
    Ієрогліфи світла,
    форми
    і кольору ?
    Чи роздивлюся серед них
    Ті єдині
    Правдиві руни,
    Котрі старанно
    Виписувала для мене Ніч?
    Всі вони
    Перекреслені однією
    Наймогутнішою
    РУНОЮ СОНЦЯ...
    І позначені нею
    Я мушу бути як всі,
    І мушу жити як всі,
    Чути і бачити, як всі.
    Але я хочу
    Дожити до вечора,
    Витримати комендантську годину Дня,
    Втекти звідти,
    Де надто багато очей,
    Котрі розглядають тебе ;
    Вух,
    що підслуховують тебе ;
    Язиків,
    Що оббріхують тебе.
    Ось і ходжу
    Очманілий від спеки
    Осяяними сонцем дорогами,
    Підставляю тіло
    Його випроміненням,
    Дивлюся і бачу речі
    Лише такими,
    Якими
    Освітило їх Сонце...

    Навіть при заході,
    Дещо осмілівши,
    я глянув на Нього -
    І потупився.
    Сонце
    Ще довго пекло мене
    Десь у зіницях,
    Я бачив Його
    Навіть із заплющеними очима.
    Воно
    Не хоче відпускати мене до Ночі,
    Мов ревнива жінка.
    Мабуть,
    Вільні від Сонця
    Лише сліпці.

    Але наступає мить,
    Коли День і Ніч
    Знаходять рівновагу на гойдалці Часу.
    Свіжа,
    Повна сил Ніч,
    Тихо продираючись
    Крізь густі зарослі вечора,
    Нечутно
    Підкрадається до мене
    Ззаду.
    Вона
    Затуляє мені очі
    Прохолодними
    І вологими від роси долонями.
    Наче вибачається,
    Що кинула мене зранку,
    І втекла туди,
    Куди зараз
    Закотилося Сонце.
    Я кидаюся
    До неї в обійми,
    Полегшено зітхаю,
    Коли вона здирає з мене
    Осоружну гамівну сорочку,
    Я вже чую
    Початок тієї пісні,
    Котру Ніч
    Співатиме мені до ранку.
    Я смакую наперед
    Ті втіхи,
    Що нас чекають.
    І,
    Зібгавши й викинувши
    Кудись у темряву
    Зіпсовану,
    Перепалену Сонцем сторінку дня, що минув,
    дістаю
    Новий чистий аркуш,
    І починаю з нової сторінки
    Свою ще одну, нову ніч !


    Коментарі (9)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5