Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.18
09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
2026.03.18
06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
2026.03.18
06:35
Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавськи
2026.03.17
22:01
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
2026.03.17
19:35
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Р
2026.03.17
17:57
Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
2026.03.17
12:43
І
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
2026.03.17
12:22
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я л
2026.03.17
11:46
Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
2026.03.17
09:33
«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...
– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій под
2026.03.17
06:18
Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
2026.03.17
01:48
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2026.03.17
00:30
Російсько українська війна – війна за виживання. Українців – як нації, московитів – як імперії.
Мало повернути державність, треба повернути ще й історію.
Моральні авторитети черпають своє натхнення із кримінального минулого.
Найліпше захищати інт
2026.03.16
23:37
– Ти знову дивишся на захід, Тимоше, – її голос був тихим, як шелест шовкової завіси. – Там, де небо стає червоним, наче розлите вино твого батька. Там Молдова... чи там війна?
Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Йо
2026.03.16
19:53
«…Їх щастя тривало – як літня гроза,
На білеє личенько впала сльоза.
Лишилась вдовиця у Рашківській тиші,
Де вітер холодний легенди колише.
Ні перли коштовні, ні княжий поріг
Від лиха і згуби її не вберіг.
Розтанули мрії, мов замок з піску,
Лишивши
2026.03.16
18:13
МАГІСТРАЛ
Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.
Пронизує мовчання телефона,
Вразливий спогад назавжди закляк.
Так важко волю стиснути в кулак,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.
Пронизує мовчання телефона,
Вразливий спогад назавжди закляк.
Так важко волю стиснути в кулак,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нестор Німцов /
Проза
Den Tod
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Den Tod
Він чекав у своїй задушливій норі, чудом не зруйнованій бурхливими потоками води. Зачаївся, доки брудні струмені, що зруйнували більшу частину підземного поселення, не просочаться крізь плетиво тунелів углиб землі, до теплого серця Планети. Там вони принесуть на її розпечений Пекельним Полум’ям вівтар щедру жертву із тих необережних мешканців Підземелля, котрих через легковажну неуважність поглинули Караючі Потоки. Він бачив, як проносяться повз нього спотворені стражданням і жахом очі, як судомно звиваються скалічені тіла, а розчепірені кінцівки марно намагаються за щось ухопитись… Коли Смерть дихає тобі на хорду – зникає будь-яка філософія і віра у потойбічне життя. Натомість ти уподібнюєшся примітивному одноклітинному організму, якому в цю мить хочеться лише одного: ЖИТИ!
«Які ж ви дурні й недолугі створіння! Та, може, у Потойбіччі краще, ніж тут, у цих бридких вологих коридорах, вимитих у прадавньому тілі Планети Небесними Дощами, провіяних Підземними Вітрами, проритих тремтячими в страху смерті кігтями тих, що одвіку ховаються тут від Невідомості».
Так думав він, доки Боги не змінили гнів на милість. Доки у підсихаючі лабіринти не проникли свіжі запахи Життя. Ті, кому пощастило врятуватися від розлюченої Стихії, наввипередки проштовхувалися угору. Там, де межа їх похмурого Світу і залитого Теплом і Сонцем Раю, вони вбиратимуть знесиленими закляклими тілами Небесну Енергію. Жадібних її надмір може вбити, висушити, випекти з необережних тіл мізерну і летку краплину Життя. А нерішучі загинуть згодом у холодному Підземеллі через недостатність накопиченої Благодаті. Така доля всіх немічних, старих і кволих. Їх тіла стануть поживою для паразитів, а у кращому випадку – підуть слідами тих, чиї передсмертні крики ще блукають цими закапелками після недавнього Дощу.
Так думав він, і прогризав собі дорогу догори. Туди, де в Сонячному промінні сплітаються в коханні сотні юних тіл, щоб згодом народити собі подібних, приречених на муки Холоду і Темряви, обмежених страхом і стінами своїх барлогів. Туди, де ще достатньо свіжої поживи, несхожої на ті гнилі нікчемні рештки, котрі мешканці Підземелля ревно оберігатимуть від ласих поглядів у часи Голоду.
Він рвався туди, де не треба чаїтися, ціпеніючи від жаху, бо поруч за стіною розгрібає собі прохід Чудовисько, котре відчуває твою присутність і прагне зжерти тебе.
Туди, де можна почути неймовірні, обростаючі мохом вигадок і неправди історії тих нечисленних скалічених співплемінників, котрим чудом вдалося вижити у Війні з Богами. Історії про те, як мужньо вони чинили опір, як потрапили у полон. Як тисячі були страчені, підвішені за ребра на гострі гаки і ввергнуті в бездонні води на поталу хижим і слизьким Потворам. Як лише одиницям вдалося дивом врятуватись від тортур та смерті і непоміченими повернутися додому…
Але він плазував догори в передчутті чогось, про що ніхто з живих не міг розповісти. І, коли нарешті Сонце обпекло напівсліпі зіниці, а вітер вдарив у ніздрі пахощами райських квітів, він завмер. Щоби за мить отямитись у дзьобі птаха. Щоб вперше у житті прозріти, щоб отруїтися повітрям свободи і бути пронизаним наскрізь солодким захватом польоту й пекучим болем.
«Оце і є Смерть?»- подумав Хробак, уперше в житті підіймаючись в Небо.
«Які ж ви дурні й недолугі створіння! Та, може, у Потойбіччі краще, ніж тут, у цих бридких вологих коридорах, вимитих у прадавньому тілі Планети Небесними Дощами, провіяних Підземними Вітрами, проритих тремтячими в страху смерті кігтями тих, що одвіку ховаються тут від Невідомості».
Так думав він, доки Боги не змінили гнів на милість. Доки у підсихаючі лабіринти не проникли свіжі запахи Життя. Ті, кому пощастило врятуватися від розлюченої Стихії, наввипередки проштовхувалися угору. Там, де межа їх похмурого Світу і залитого Теплом і Сонцем Раю, вони вбиратимуть знесиленими закляклими тілами Небесну Енергію. Жадібних її надмір може вбити, висушити, випекти з необережних тіл мізерну і летку краплину Життя. А нерішучі загинуть згодом у холодному Підземеллі через недостатність накопиченої Благодаті. Така доля всіх немічних, старих і кволих. Їх тіла стануть поживою для паразитів, а у кращому випадку – підуть слідами тих, чиї передсмертні крики ще блукають цими закапелками після недавнього Дощу.
Так думав він, і прогризав собі дорогу догори. Туди, де в Сонячному промінні сплітаються в коханні сотні юних тіл, щоб згодом народити собі подібних, приречених на муки Холоду і Темряви, обмежених страхом і стінами своїх барлогів. Туди, де ще достатньо свіжої поживи, несхожої на ті гнилі нікчемні рештки, котрі мешканці Підземелля ревно оберігатимуть від ласих поглядів у часи Голоду.
Він рвався туди, де не треба чаїтися, ціпеніючи від жаху, бо поруч за стіною розгрібає собі прохід Чудовисько, котре відчуває твою присутність і прагне зжерти тебе.
Туди, де можна почути неймовірні, обростаючі мохом вигадок і неправди історії тих нечисленних скалічених співплемінників, котрим чудом вдалося вижити у Війні з Богами. Історії про те, як мужньо вони чинили опір, як потрапили у полон. Як тисячі були страчені, підвішені за ребра на гострі гаки і ввергнуті в бездонні води на поталу хижим і слизьким Потворам. Як лише одиницям вдалося дивом врятуватись від тортур та смерті і непоміченими повернутися додому…
Але він плазував догори в передчутті чогось, про що ніхто з живих не міг розповісти. І, коли нарешті Сонце обпекло напівсліпі зіниці, а вітер вдарив у ніздрі пахощами райських квітів, він завмер. Щоби за мить отямитись у дзьобі птаха. Щоб вперше у житті прозріти, щоб отруїтися повітрям свободи і бути пронизаним наскрізь солодким захватом польоту й пекучим болем.
«Оце і є Смерть?»- подумав Хробак, уперше в житті підіймаючись в Небо.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
