Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.25
10:42
Вчергове. І наче вперше.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.
Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.
Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
2025.11.25
07:19
Пробачте мене добрі люди,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.
За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.
За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
2025.11.24
22:14
Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
2025.11.24
12:28
Мій любий щоденнику!
Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Ч
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
2025.11.23
17:27
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
2025.11.23
14:44
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
2025.11.23
14:12
У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
2025.11.23
13:17
Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
2025.11.23
12:39
Хоча багряне листя впало
й далеко до весни,
Свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
А я закохана, щаслива
й далеко до весни,
Свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
А я закохана, щаслива
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нестор Німцов /
Проза
Den Tod
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Den Tod
Він чекав у своїй задушливій норі, чудом не зруйнованій бурхливими потоками води. Зачаївся, доки брудні струмені, що зруйнували більшу частину підземного поселення, не просочаться крізь плетиво тунелів углиб землі, до теплого серця Планети. Там вони принесуть на її розпечений Пекельним Полум’ям вівтар щедру жертву із тих необережних мешканців Підземелля, котрих через легковажну неуважність поглинули Караючі Потоки. Він бачив, як проносяться повз нього спотворені стражданням і жахом очі, як судомно звиваються скалічені тіла, а розчепірені кінцівки марно намагаються за щось ухопитись… Коли Смерть дихає тобі на хорду – зникає будь-яка філософія і віра у потойбічне життя. Натомість ти уподібнюєшся примітивному одноклітинному організму, якому в цю мить хочеться лише одного: ЖИТИ!
«Які ж ви дурні й недолугі створіння! Та, може, у Потойбіччі краще, ніж тут, у цих бридких вологих коридорах, вимитих у прадавньому тілі Планети Небесними Дощами, провіяних Підземними Вітрами, проритих тремтячими в страху смерті кігтями тих, що одвіку ховаються тут від Невідомості».
Так думав він, доки Боги не змінили гнів на милість. Доки у підсихаючі лабіринти не проникли свіжі запахи Життя. Ті, кому пощастило врятуватися від розлюченої Стихії, наввипередки проштовхувалися угору. Там, де межа їх похмурого Світу і залитого Теплом і Сонцем Раю, вони вбиратимуть знесиленими закляклими тілами Небесну Енергію. Жадібних її надмір може вбити, висушити, випекти з необережних тіл мізерну і летку краплину Життя. А нерішучі загинуть згодом у холодному Підземеллі через недостатність накопиченої Благодаті. Така доля всіх немічних, старих і кволих. Їх тіла стануть поживою для паразитів, а у кращому випадку – підуть слідами тих, чиї передсмертні крики ще блукають цими закапелками після недавнього Дощу.
Так думав він, і прогризав собі дорогу догори. Туди, де в Сонячному промінні сплітаються в коханні сотні юних тіл, щоб згодом народити собі подібних, приречених на муки Холоду і Темряви, обмежених страхом і стінами своїх барлогів. Туди, де ще достатньо свіжої поживи, несхожої на ті гнилі нікчемні рештки, котрі мешканці Підземелля ревно оберігатимуть від ласих поглядів у часи Голоду.
Він рвався туди, де не треба чаїтися, ціпеніючи від жаху, бо поруч за стіною розгрібає собі прохід Чудовисько, котре відчуває твою присутність і прагне зжерти тебе.
Туди, де можна почути неймовірні, обростаючі мохом вигадок і неправди історії тих нечисленних скалічених співплемінників, котрим чудом вдалося вижити у Війні з Богами. Історії про те, як мужньо вони чинили опір, як потрапили у полон. Як тисячі були страчені, підвішені за ребра на гострі гаки і ввергнуті в бездонні води на поталу хижим і слизьким Потворам. Як лише одиницям вдалося дивом врятуватись від тортур та смерті і непоміченими повернутися додому…
Але він плазував догори в передчутті чогось, про що ніхто з живих не міг розповісти. І, коли нарешті Сонце обпекло напівсліпі зіниці, а вітер вдарив у ніздрі пахощами райських квітів, він завмер. Щоби за мить отямитись у дзьобі птаха. Щоб вперше у житті прозріти, щоб отруїтися повітрям свободи і бути пронизаним наскрізь солодким захватом польоту й пекучим болем.
«Оце і є Смерть?»- подумав Хробак, уперше в житті підіймаючись в Небо.
«Які ж ви дурні й недолугі створіння! Та, може, у Потойбіччі краще, ніж тут, у цих бридких вологих коридорах, вимитих у прадавньому тілі Планети Небесними Дощами, провіяних Підземними Вітрами, проритих тремтячими в страху смерті кігтями тих, що одвіку ховаються тут від Невідомості».
Так думав він, доки Боги не змінили гнів на милість. Доки у підсихаючі лабіринти не проникли свіжі запахи Життя. Ті, кому пощастило врятуватися від розлюченої Стихії, наввипередки проштовхувалися угору. Там, де межа їх похмурого Світу і залитого Теплом і Сонцем Раю, вони вбиратимуть знесиленими закляклими тілами Небесну Енергію. Жадібних її надмір може вбити, висушити, випекти з необережних тіл мізерну і летку краплину Життя. А нерішучі загинуть згодом у холодному Підземеллі через недостатність накопиченої Благодаті. Така доля всіх немічних, старих і кволих. Їх тіла стануть поживою для паразитів, а у кращому випадку – підуть слідами тих, чиї передсмертні крики ще блукають цими закапелками після недавнього Дощу.
Так думав він, і прогризав собі дорогу догори. Туди, де в Сонячному промінні сплітаються в коханні сотні юних тіл, щоб згодом народити собі подібних, приречених на муки Холоду і Темряви, обмежених страхом і стінами своїх барлогів. Туди, де ще достатньо свіжої поживи, несхожої на ті гнилі нікчемні рештки, котрі мешканці Підземелля ревно оберігатимуть від ласих поглядів у часи Голоду.
Він рвався туди, де не треба чаїтися, ціпеніючи від жаху, бо поруч за стіною розгрібає собі прохід Чудовисько, котре відчуває твою присутність і прагне зжерти тебе.
Туди, де можна почути неймовірні, обростаючі мохом вигадок і неправди історії тих нечисленних скалічених співплемінників, котрим чудом вдалося вижити у Війні з Богами. Історії про те, як мужньо вони чинили опір, як потрапили у полон. Як тисячі були страчені, підвішені за ребра на гострі гаки і ввергнуті в бездонні води на поталу хижим і слизьким Потворам. Як лише одиницям вдалося дивом врятуватись від тортур та смерті і непоміченими повернутися додому…
Але він плазував догори в передчутті чогось, про що ніхто з живих не міг розповісти. І, коли нарешті Сонце обпекло напівсліпі зіниці, а вітер вдарив у ніздрі пахощами райських квітів, він завмер. Щоби за мить отямитись у дзьобі птаха. Щоб вперше у житті прозріти, щоб отруїтися повітрям свободи і бути пронизаним наскрізь солодким захватом польоту й пекучим болем.
«Оце і є Смерть?»- подумав Хробак, уперше в житті підіймаючись в Небо.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
