Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нестор Німцов /
Проза
Den Tod
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Den Tod
Він чекав у своїй задушливій норі, чудом не зруйнованій бурхливими потоками води. Зачаївся, доки брудні струмені, що зруйнували більшу частину підземного поселення, не просочаться крізь плетиво тунелів углиб землі, до теплого серця Планети. Там вони принесуть на її розпечений Пекельним Полум’ям вівтар щедру жертву із тих необережних мешканців Підземелля, котрих через легковажну неуважність поглинули Караючі Потоки. Він бачив, як проносяться повз нього спотворені стражданням і жахом очі, як судомно звиваються скалічені тіла, а розчепірені кінцівки марно намагаються за щось ухопитись… Коли Смерть дихає тобі на хорду – зникає будь-яка філософія і віра у потойбічне життя. Натомість ти уподібнюєшся примітивному одноклітинному організму, якому в цю мить хочеться лише одного: ЖИТИ!
«Які ж ви дурні й недолугі створіння! Та, може, у Потойбіччі краще, ніж тут, у цих бридких вологих коридорах, вимитих у прадавньому тілі Планети Небесними Дощами, провіяних Підземними Вітрами, проритих тремтячими в страху смерті кігтями тих, що одвіку ховаються тут від Невідомості».
Так думав він, доки Боги не змінили гнів на милість. Доки у підсихаючі лабіринти не проникли свіжі запахи Життя. Ті, кому пощастило врятуватися від розлюченої Стихії, наввипередки проштовхувалися угору. Там, де межа їх похмурого Світу і залитого Теплом і Сонцем Раю, вони вбиратимуть знесиленими закляклими тілами Небесну Енергію. Жадібних її надмір може вбити, висушити, випекти з необережних тіл мізерну і летку краплину Життя. А нерішучі загинуть згодом у холодному Підземеллі через недостатність накопиченої Благодаті. Така доля всіх немічних, старих і кволих. Їх тіла стануть поживою для паразитів, а у кращому випадку – підуть слідами тих, чиї передсмертні крики ще блукають цими закапелками після недавнього Дощу.
Так думав він, і прогризав собі дорогу догори. Туди, де в Сонячному промінні сплітаються в коханні сотні юних тіл, щоб згодом народити собі подібних, приречених на муки Холоду і Темряви, обмежених страхом і стінами своїх барлогів. Туди, де ще достатньо свіжої поживи, несхожої на ті гнилі нікчемні рештки, котрі мешканці Підземелля ревно оберігатимуть від ласих поглядів у часи Голоду.
Він рвався туди, де не треба чаїтися, ціпеніючи від жаху, бо поруч за стіною розгрібає собі прохід Чудовисько, котре відчуває твою присутність і прагне зжерти тебе.
Туди, де можна почути неймовірні, обростаючі мохом вигадок і неправди історії тих нечисленних скалічених співплемінників, котрим чудом вдалося вижити у Війні з Богами. Історії про те, як мужньо вони чинили опір, як потрапили у полон. Як тисячі були страчені, підвішені за ребра на гострі гаки і ввергнуті в бездонні води на поталу хижим і слизьким Потворам. Як лише одиницям вдалося дивом врятуватись від тортур та смерті і непоміченими повернутися додому…
Але він плазував догори в передчутті чогось, про що ніхто з живих не міг розповісти. І, коли нарешті Сонце обпекло напівсліпі зіниці, а вітер вдарив у ніздрі пахощами райських квітів, він завмер. Щоби за мить отямитись у дзьобі птаха. Щоб вперше у житті прозріти, щоб отруїтися повітрям свободи і бути пронизаним наскрізь солодким захватом польоту й пекучим болем.
«Оце і є Смерть?»- подумав Хробак, уперше в житті підіймаючись в Небо.
«Які ж ви дурні й недолугі створіння! Та, може, у Потойбіччі краще, ніж тут, у цих бридких вологих коридорах, вимитих у прадавньому тілі Планети Небесними Дощами, провіяних Підземними Вітрами, проритих тремтячими в страху смерті кігтями тих, що одвіку ховаються тут від Невідомості».
Так думав він, доки Боги не змінили гнів на милість. Доки у підсихаючі лабіринти не проникли свіжі запахи Життя. Ті, кому пощастило врятуватися від розлюченої Стихії, наввипередки проштовхувалися угору. Там, де межа їх похмурого Світу і залитого Теплом і Сонцем Раю, вони вбиратимуть знесиленими закляклими тілами Небесну Енергію. Жадібних її надмір може вбити, висушити, випекти з необережних тіл мізерну і летку краплину Життя. А нерішучі загинуть згодом у холодному Підземеллі через недостатність накопиченої Благодаті. Така доля всіх немічних, старих і кволих. Їх тіла стануть поживою для паразитів, а у кращому випадку – підуть слідами тих, чиї передсмертні крики ще блукають цими закапелками після недавнього Дощу.
Так думав він, і прогризав собі дорогу догори. Туди, де в Сонячному промінні сплітаються в коханні сотні юних тіл, щоб згодом народити собі подібних, приречених на муки Холоду і Темряви, обмежених страхом і стінами своїх барлогів. Туди, де ще достатньо свіжої поживи, несхожої на ті гнилі нікчемні рештки, котрі мешканці Підземелля ревно оберігатимуть від ласих поглядів у часи Голоду.
Він рвався туди, де не треба чаїтися, ціпеніючи від жаху, бо поруч за стіною розгрібає собі прохід Чудовисько, котре відчуває твою присутність і прагне зжерти тебе.
Туди, де можна почути неймовірні, обростаючі мохом вигадок і неправди історії тих нечисленних скалічених співплемінників, котрим чудом вдалося вижити у Війні з Богами. Історії про те, як мужньо вони чинили опір, як потрапили у полон. Як тисячі були страчені, підвішені за ребра на гострі гаки і ввергнуті в бездонні води на поталу хижим і слизьким Потворам. Як лише одиницям вдалося дивом врятуватись від тортур та смерті і непоміченими повернутися додому…
Але він плазував догори в передчутті чогось, про що ніхто з живих не міг розповісти. І, коли нарешті Сонце обпекло напівсліпі зіниці, а вітер вдарив у ніздрі пахощами райських квітів, він завмер. Щоби за мить отямитись у дзьобі птаха. Щоб вперше у житті прозріти, щоб отруїтися повітрям свободи і бути пронизаним наскрізь солодким захватом польоту й пекучим болем.
«Оце і є Смерть?»- подумав Хробак, уперше в житті підіймаючись в Небо.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
