Вже вкотре
Я починаю свій день
З чистої сторінки,
Намагаючись прочитати
У спалахах перших променів Сонця,
У примарних ранкових тінях
Досі не розшифровані мною
Знаки.
В цих тінях ховаються,
Тануть залишки Ночі,
Котра щойно володіла половиною світу,
А зараз відступає
Від прийдешнього Дня,
Здаючи
Свої позиції
Такому невеликому,
Але могутньому Світилу.
Де ж
Ті закони і твердження, котрі
Були аксіомами уночі,
А зараз
Брутально розчавлені
І невблаганно перетираються
Жорнами Сонця і Землі?
Де ті знаки,
Які Ніч малювала мені
На важкому склепінні небозводу ?
Де ті руни
Чи сліди поцілунків, що ними
Було рясно
Помережане моє тіло ?
День заливає все рожевою,
А згодом блакитною барвами.
Так само варвар
Цинічно замальовує
Обличчя Богів
У чужому
І незрозумілому йому храмі.
Диктат Сонця
Завжди гнітив мене,
Непокірного і волелюбного.
Світло Дня
Обволікає мене
Гамівною сорочкою,
Сковуючи душу,
Стискаючи серце,
Вичавлюючи з моєї свідомості
Думки і вольності,
Навіяні анархісткою-Ніччю.
І вже немає сил
Опиратися світлу.
Осліплений Сонцем,
Я опускаю очі додолу,
Недостойний
Споглядати його грандіозну велич.
То ж чи зможу прочитати
Ці незрозумілі мені
Ієрогліфи світла,
форми
і кольору ?
Чи роздивлюся серед них
Ті єдині
Правдиві руни,
Котрі старанно
Виписувала для мене Ніч?
Всі вони
Перекреслені однією
Наймогутнішою
РУНОЮ СОНЦЯ...
І позначені нею
Я мушу бути як всі,
І мушу жити як всі,
Чути і бачити, як всі.
Але я хочу
Дожити до вечора,
Витримати комендантську годину Дня,
Втекти звідти,
Де надто багато очей,
Котрі розглядають тебе ;
Вух,
що підслуховують тебе ;
Язиків,
Що оббріхують тебе.
Ось і ходжу
Очманілий від спеки
Осяяними сонцем дорогами,
Підставляю тіло
Його випроміненням,
Дивлюся і бачу речі
Лише такими,
Якими
Освітило їх Сонце...

Навіть при заході,
Дещо осмілівши,
я глянув на Нього -
І потупився.
Сонце
Ще довго пекло мене
Десь у зіницях,
Я бачив Його
Навіть із заплющеними очима.
Воно
Не хоче відпускати мене до Ночі,
Мов ревнива жінка.
Мабуть,
Вільні від Сонця
Лише сліпці.

Але наступає мить,
Коли День і Ніч
Знаходять рівновагу на гойдалці Часу.
Свіжа,
Повна сил Ніч,
Тихо продираючись
Крізь густі зарослі вечора,
Нечутно
Підкрадається до мене
Ззаду.
Вона
Затуляє мені очі
Прохолодними
І вологими від роси долонями.
Наче вибачається,
Що кинула мене зранку,
І втекла туди,
Куди зараз
Закотилося Сонце.
Я кидаюся
До неї в обійми,
Полегшено зітхаю,
Коли вона здирає з мене
Осоружну гамівну сорочку,
Я вже чую
Початок тієї пісні,
Котру Ніч
Співатиме мені до ранку.
Я смакую наперед
Ті втіхи,
Що нас чекають.
І,
Зібгавши й викинувши
Кудись у темряву
Зіпсовану,
Перепалену Сонцем сторінку дня, що минув,
дістаю
Новий чистий аркуш,
І починаю з нової сторінки
Свою ще одну, нову ніч !