Час - велетенський і могутній океан,
котрий поховав у собі мільйони імен та подій,
котрий безжально ковтає
надто необережних та зухвалих.
Йому не в силі опиратися ніщо на Землі,
як і сама Земля,
Хіба що Сонце та Небо.
Що ж казати тоді мені, людині,
коли вага моя на вузькому березі сучасності
не набагато більша за вагу піщинки,
котра щойно втонула у холодній хвилі?
Ці хвилі - метр за метром
розмивають береги моєї пам’яті,
їм допомагає вітер,
здуваючи рештки моїх споминів
у темну воду прибою.
І після кожного відпливу
все менше деталей минулого
залишаються на цьому березі,
все важче його впізнати.
Вітер майбутнього навіяв
цілі дюни нових вражень і вподобань.
І раптом інколи стискає груди
і холоне в животі
коли натрапляю випадково
на може навмисно кимось оголений кістяк,
укритий шаром намулу та сухих водоростей,
коли впізнаю у ньому обриси чогось,
що здавалося, назавжди втопилося
у глибинах моєї пам’яті.
Щоразу мені все більше бракує цього "дежаву",
цих артефактів
моїх давно забутих спроб та помилок,
розчарувань та завоювань.
Тому я далі частіше заходжу у воду і пірнаю,
сподіваючись розгледіти:
що минуле ще ховає від мене?
Мені бракує мого минулого, моїх спогадів так,
як бракує хіба що повітря.
Воно ніколи не надоїдає, не приїдається.
І як виринувши я не можу надихатись,
так пірнувши не можу насмакуватися
своїми спогадами.
Я пірнаю щоразу глибше і довше,
ризикуючт колись перейти межу,
за якою вже не вистачить сили повернутись,
за якою ми станемо минулим,
назавжди оселившись у нашому "колись".
Там всі чекають, коли черговий норець
зможе розгледіти в глибинах часу
їх спотворені товщею води
та переломлені розплющеною призмою очей
фігури та пози,
часто невиразні і вже малозрозумілі.
...Але чи кожен посміє пірнути так далеко?
Чи кожен знає, де плавати?
Чи не один був накритий з головою хвилею
саме тоді, коли з легковажністю качки
бовтався на мілководді?
Чи не один потрапив у підводну пастку
із плетива скалічених ним чужих життів
та сміття, ним же розкиданого по дну,
що було колись берегом?
Час не прощає неповаги до себе,
не прощає коли його вбивають.
Минуле не прощає, коли від нього відвертаються.
І будь чию тиху затишну лагуну
рано чи пізно може поглинути буря,
що зародилася колись там,
за рифами нашої пам’яті;
там, де дно вкрите уламками чужих кораблів;
кістяками друзів та ворогів, котрих вже немає;
перлами, що ніколи
не прикрашатимуть намистом чиїсь груди.
Чи ж не достатньо знати це,
щоб згадати кожен свій крок,
подивитися звідси, згори,
зануривши у воду хоча б тільки обличчя,
на свій пройдений шлях,
котрий зміїться десь там, на дні минулого
химерними візерунками
переплітаючись з дорогами тих,
про кого ми не хочемо пам’ятати?..
Чи розгледиш ти себе на дні?
Чи станеш ти колись підводною скелею,
об котру розбиватимуться хвилі і кораблі,
а чи порожньою, виїденою мушлею,
котра ніколи не завагітніє перлиною?

На дні залишаються лиш ті сліди,
які були втиснуті в пісок так сильно,
що він став твердішим за камінь;
втиснуті так глибоко в надра планети,
що бризки магми з-під ніг випаровують воду,
міняють географію майбутнього,
утворюють нові материки.
Кроки титанів породжували землетруси і цунамі,
які потепер, прокочуючись похмурим
і велично-спокійним океаном Часу,
заливають сьогодення
і підтоплюють майбутнє.
Тому я і на березі, і під водою
шукатиму ту точку,
де зможу залишити свій слід.
Головне, треба намагатися
пробити цю Землю наскрізь.