Газети того дня мали про що писати. "New Scientist", "Private Eye" розмалювали все на пів шпальти, бо смакувати було чим: в стіні приватного будинку знайшли замурований жіночий скелет. За підозрою у вбивстві заарештовано містера С…
Заробітчанство не з одної красунечки витягло сто років життя, не віддячивши ні одним золотим почуттям. Дні Марині тяглися довго, наче гума, всі слова довкола були однаково не рідні. «Їж, коза, лозу, коли сіна нема», - сміялися дівчата з тих статків і залицяльників, якими багатіли з дня на день, прибираючи в лондонських кафе.
Він тричі замовляв у неї каву і нарешті запитав, чим вона його так п‘янила, що й коньяку до кави не треба. Від постійних і товстошкірих клієнтів такого звороту ніколи не чула, тому глянула на нього в обидва ока. «А він нічого, - думалося, - не рудий, статний, тільки очі якісь вовчі». Слово за слово – познайомилися. «Минеться – і не змигнеться», -думала собі Марина про нового приятеля. А він прийшов і наступного дня, і наступного тижня.
- Впала ти йому в око, як пів цегли, – сміялися напарниці. – Дивись, ти, як гарний цвіт, не будеш стояти при дорозі. Наплодиш малих англійців, навчиш їх «Цвіте терен» співати. І буде все о‘кей.
«В мене нині день народження, - подзвонив з самісінького ранку, коли Марина досипала в метро дорогою на роботу. – Чекаю тебе».
І наче якийсь інший голос повторював за ним кожне слово, як луна.
День народження? Шукати подарунок, чи він чекає, що я сама подарунком буду? Цілий день крутилася, як сорочка на тину – і не присіла. Та ще й нізащо дісталося від власника. Але втішала себе: хто вранці плаче, той увечері сміється. І вимріювала той вечір. Їй бачилось, як її англійський лицар клякає на коліно і простягає обручку. Знайомить її з батьками. Який в них гарний і затишний дім. Грець із ним, що в Англії – до батьків будуть літати у відпустку. І в дітей буде інше майбутнє, забезпечене, стабільне. Рання думка в Марини пізній кланялась. І так тепленько ставало на серці, що й робота була майже приємною. Але щось глодало всередині, напружувало. Відоме шосте відчуття наїжачилося і мовчало – ні до ради, ні до завади…
Помила голову, перебралася в новеньку білизну, уся сяяла, як нова копійка. А може, те сяйво йшло з середини, бо вже вимучилася без любові.

Він поривно відчинив двері, наче зачекався на гостей. В його будинку нікого не було. І Марина відразу зрозуміла, що вечірка запланована на двох. Та їй здалося, що чиїсь кроки вона почула біля ванної кімнати. Чи то не кроки? Наче щось прошелестіло легким халатиком. А вона так квапилася… Марина обійшла свого приятеля, наче статую, і побігла до ванної. Ні, нікого, лише двері ледве відчинені. Але вона відчула, що хтось там був мить перед цим.
- Може, ти мене привітаєш? - вивів Марину до реальності її бойфренд. – До ванної ти ще встигнеш.
Як незграбно вийшло, що я роблю, дурепа. Марина картала себе такими словами, яких і не пам‘ятала. Артистично витягла з пакета фірмове кашне і накинула йому на шию – подарунок. Але він якось сахнувся.
Ото початок, міркувала собі. Обнялися, наче протезами.
У кімнаті вже чекало «Pinot» на ідеально сервірованому солі. Стратився на дорогі наїдки – значить чекає на щедріший подарунок. А її і не треба буде вмовляти – подарує себе всю, до останку.

Як мала їхати до Англії, її кішка, зеленоока триколірна красуня Ліза всіх виводила із себе: метушилася, заглядала в очі, нявчала, тільки сказати нічого не могла. Навіть снилася Марині якось дивно, наче попереджала про небезпеку. Потім сховалася у валізі – аж в аеропорту її помітили.
Таку саму кішечку Марина побачила дорогою до іменинника. Навіть з уст злетіло: Ліза, Лізонька. Кішка зупинилася, подивилася на Марину і, оглядаючись, побігла в інший бік, наче кликала за собою.

Хтось-таки є в сусідній кімнаті - знову здалось Марині. Наче якесь мугикання чути, чи скімлення. Іменинник пішов до кухні за коркотягом, а Марина тихцем заглянула за двері вітальні, звідки долинали звуки.
- Боже, мамочко… - тільки й видихнула вона. Перед нею в кімнаті, наче прибита на стіні, маячила дівчина, з голубим обличчям і довгим шарфом, обмотаним довкола шиї. Вона щось говорила прозорими губами і наче задихалася. Марина на підсвідомості зрозуміла: ця дівчина благає допомоги.
- І ти її бачиш? - з-за спини одними шиплячими звуками проказав англієць. – досі її ніхто крім мене не помічав. Така була, як ти, з України – там дівчата гарненькі. Тільки не хотіла тут бути тим, ким і була – лярвою. Я її шарфом за шию до ліжка прив‘язував. Але якось затягнув шарфа затісно. А хто її, нелегалку, буде шукати? В стіні вона замурована. Хочеш до неї в гості?
Марина ніколи не мала такої сили, яка з‘явилася в її тілі – чи то з переляку, чи з дива якого. Вона билася руками і ногами, кусалася і гарчала, як звір. Вже на вулиці зрозуміла, що не вперше оббігає якісь дерева, будинки, все миготіло, наче котилося з гори.

Полісмен, он полісмен. Але як пояснити англійцю, що те, що я побачила і почула сталося не після прийнятої дози. І взагалі що я побачила і почула? А раптом цей покидьок мене просто лякав і жінка на стіні – витвір тривимірної проекції чи як там у фільмах показують. Ні, я відчувала цей біль, цей жах. Тільки як це пояснити…
- Сер, я хочу заявити про вбивство…
Спочатку у відділку довго перевіряли її документи. Вона розповіла полісменам дещо вкорочену історію, опустивши своє видіння. Лише - про моторошне зізнання знайомого.

У мегаполісах жахи – на кожному кроці. Про них читаєш у хроніці і наче це тебе не обходить, що когось замордували, чи втопили, чи переїхали. Але коли щось подібне трапляється з твоїми знайомими або ж тебе на очах – і не переказати. Усі, хто жив на тій лондонській вулиці переповідали цю історію з непідробним жахом. Англійський чорний гумор про кістяк у шафі знайшов свого автора.
Згодом Марина заспокоїлась, лише у сни, бувало, навідувалася дівчина з тоненьким шарфом на шиї. Попереджала.

Біля джерела у парку – купка бабусь. Як підбіл на ще холодній після зимової пори землі. Чіпляються за життя, як тінь за дерева. Здоровлять одна одну, що дожили до весни, радіють першому сонечку. Моляться у збудованій громадою капличці, де комусь явилась Матір Божа. І вважають, що й вода тут така ж свята.
Відірвав стареньких від того заняття молодик з вівчаркою. Собака влізла з лапами до рукотворної кринички. Бабці заохали: де ж так пускати тварину! Там і діти пють воду, і дорослі набирають в домашній посуд. Та й ікони дивляться на ту воду...
Як хоче пити собака, мовляв, набери хоча б у пригоршні і відведи убік.
У відповідь на сокотання стареньких полетіла груба лайка.
- За таке, - обізвалася зовсім сухенька зграбна бабуся, - за Польщі заплатив би 30 злотих штрафу. А за ті матюки – ще більше. Ото мій вуйко вірив крепко у всякі дива, - обернулася до своїх подруг, - а особливо снам. Колись-то наснилось йому, що битий буде. А мав на базар по щось їхати. Геть посварився з жінкою, бо вперся: з хати й кроку не ступить. Виліз на пєц – перележати лихий час. Жінка бачить – марна справа – зібралася сама.
Вуйко на всяк випадок пса спустив, аби кого нечистий не приніс.Ото лежить хлоп, аж чує: коло хати хтось ходить, собака бреше, аж виє. Йому й дух зі страху заперло. Постукали до хати, - знов нічичирк. Мовчить вуйко. Перележав з якихось півгодини і злазить донизу. Цікавість переляк здолала. Виглянув у вікно – нема нікого. Поволі двері відчинив – а там поліціянт стоїть:
- То ваш собака? – питає.
- Мій, - вуйко йому.
А той прикладом – геп по спині. Та ще раз, та ще... Ото за те, каже, що собаку вдень спустили і вона по дорозі на людей кидалася. Мені от мало форми не подерла.
Чималий на ті часи штраф заплатив вуйко за свій переляк.
Після того, однак, був упевнений: чому бути, того не минути.
Замовкла старенька, згадуючи чи то перекази, чи очевидні їй історії добротнішого життя. Змовкли її співбесідниці, по-різному реагуючи на цю історію. Не поворушилося лише обличчя гіпсової скульптурки Матері Божої, яка неоціненною нами силою берегла нас від нас самих.

«...шумить гай зелений, шумить…
Козаче-соколю, порадь, що робити,
тоді, коли серце болить».
В тітки Василини грудний голос. Коли вона співала тужливо «боли-и-ть»в мене аж шлунок стискався, наче і в мене душа нила від болю.
І тітка Василина, і Ганя, Дозика мама, і Марія Лапацониха зимою часто збирались у нас. Приходили інші жінки з вулиці аби шити-вишивати гуртом, приповідаючи різні історії, затягуючи на три голоси таких пісень, що нині й не чули. Поспівають – і легше...
Кожна жінка має той вік, на який заслуговує – це відома сентенція, яку часто повторювала моя мати, коли до хати сходились сусідки. Навіть у ті скрутні та непрості повоєнні часи вони намагалися бути жінками. Мати вміла шити не тільки потрібні, але й модні речі з картинок затертих польських журналів та так майстерно, наче кінчила вищі курси крою і шиття. Особливою популярністю користувалась білизна - як казали сільські баби - лівчики. Вміла їх правильно вистрочувати – і жіночі груди стояли, як на тарілочці. Тому в мами завжди була черга охочих підкреслити своє достоїнство.
Особливим в тітки Василини те достоїнство було навіть за мірками породистих сільських жінок. Та й вся вона не була маленькою чи кволою. Я малий заглядаю з печі і не можу втямити, як в такої міцної тітки та серце болить. Але то стало не найдивнішим.
Тітка Василина, як Руслана Писанка, така жвава, як біс уночі, гримить на всю хату до мене, коли тихцем заглядаю, як вони міряють шиті обновки: «Дивись, Ромцю, настільки, щоб шапка не злетіла…» І заводить своєї :
До мене ти ходиш і з мене смієшся,
та я полюбила тебе…
Та будь же проклятий, шукай собі другу,
а я піду втоплю себе.
Піду я втоплюся до тої криниці,
З котрої ти воду береш,
ти підеш до неї води набирати
і труп мого тіла знайдеш…
А я лежу і уявляю, як тітка Василина йде топитися. Голосить: ой, доходилися ніжки, доробилися ручки… і усіма силами намагається втопитися в нашій битій криниці. Ту криницю ще називали «помпа» і в нас у всіх сусідів такі були. Інакшої я й не бачив.
Таємницю того втоплення розвіяв трохи пізніше, коли побачив велику криницю з цямриною та відром. Туди тітка Василина, думав я, важко, але втиснулась би.

- Ваша дочь Лина - как скатина, - в церковь не ходит, Богу не молится! – мало не щонеділі кривила рота до сусідки Марія Андріівна.
- Так і ваш Яків не ходить… - відказувала та, стримуючи себе, ковтала решту слів перед церковною брамою.
- Якову нельзя, он партейный, - напирала побожна сусідка і високо піднявши голову йшла спілкуватися з вищими силами у храмі.
Та «партійність» була треба Якову, як битому собаці кий. Він бачив свою приналежність до правлячої партії лише в одному керунку – писав на людей анонімки як «бдительный член общества».
Не минула участь спілкування з участковим і пойнятими голову колгоспу, ще кількох людей з контори, одним словом, усіх, хто в селі хоч трохи був начальством. Єдиним з робочого люду, на кого «стукав» Яків, був його сусід Василь.
Любив Васько добру самогонку і гнав її – як сльозу – з буряків, і зерна, сливок, грушок та іншої садовини. Якщо комусь в селі треба було доброї, двічі перегнаної самогонки чи на лікарство, чи так, на свято причаститись – йшли до Василя. А в того добра душа - не дер «сім шкір» за свій продукт, міг і просто так вгостити. Не терпів лише сусіда Якова, який слідкував за ним, як цербер – і вдень, і вночі. В участкового Балабаєва вже ноги вихиталися щотижня перевіряти «сигнали доброжелателя». Навіть довірився Василю у своїх здогадах, хто строчить ті доноси, бо добряче набрид той писака. І хоч знав участковий, що Василь таки жене первачок, так мало хто в селі не гнав.
Якось зговорилися вони про помсту анонімнику. Василь ще зранку почав рихтуватися – наче береться гнати самогонку. То жінку посилає по бутлі, то голосно кличе малого потримати за трубку. А Яків – на сторожі – відразу побіг телефонувати в міліцію. Так, мовляв, і так, злісний елемент Василь Півень знов жене зовсім не радянський продукт.
Василь тим часом тихенько злив у бутлі воду з ночов, з яких пили качки і закопав у сховок в садку. Та постарався так, щоб те місце було помітне.
Приходить за годину участковий Балабаєв, за пойнятого взяв «бдітельного» Якова.
- Гражданін Василь Півень. Чи гнав ти самогон? – почав допит з порогу.
- Та нє, - каже Васько, - не гнав.
Почали шукати в хаті, в садку, побачили свіжоскопану землю, відпорпали бутлі. Участковий взяв кружку:
- Пий. – до Василя.
- Не буду! – вперся той категорично.
Тоді участковий - до свідка: продегустуйте продукт і підтвердіть, чи це самогон.
Яків ковтнув каламутного пійла:
- Та ні, - каже подивовано, - звичайна вода.
Тоді участковий знов насідає на Василя: кажи, що то за баланда. Довго впирався Василь, нарешті скривлено розказав: є таке повір’я, коли близькі родичі помирають, то воду, якою обмивали ноги мерцям, треба закопати на обійстю, тоді щастя хати не покине. Ото, мовляв, недавно жінчина сестра померла, воду й закопали…
Якова, як почув про той трафунок, до кінця дня рвало.
Балабаєв та Василь тихцем потішалися з такої пригоди. Аж під вечір натякнули йому, що доносити на сусідів не варто. А жінка Якова, Марія Андріївна, більше не називала сусідську Ліну ніяким назвиськом.

- Тітко Маріє, я до Вас на іменини приїду. А ви до кінця листопада маєте бути здорові, як цвяшечок… Чуєте, бо полюбила вас, як свою рідну бабцю, – так щебетала Леся до моєї мами, яку виписували з лікарні.
Була ця жінка з тих, в кого душа нарозтвір. Плакала, прощаючись, наче ми були знайомі не чотири дні, а пів життя. Я і сама прикипіла до тої Лесі, до її щирості. Ніби вона виявилась не була кількаденним епізодом у важкі дні материної хвороби, а давньою подругою дитинства, з якою хочеться при короткій зустрічі наговоритися.
- А чоловік мій як почув, що мене забрали в лікарню – їде з Польщі, із заробітків – все кинув. Любить…
Леся світиться щастям від однієї думки про зустріч. І якщо не поділиться тим світлом щастя зі всіма, хто в палаті – наче погасить його. На підсвідомості розуміючи: той вогонь в душі, вогонь почуттів можна зберегти лише передаючи його далі. В своїх сорок Леся виглядає мало не дівчиськом: світло русі нефарбовані зроду коси лягають хвилями довкола худенького, змученого хворобою личка, ніби обрамлюють ніжний графічний малюнок. Злегка потерті джинси та светрик роблять її жіночу поставу злегка хлопчакуватою. І не подумаєш, що ця жінка – матір чотирьох дітей.
Вдруге вийшла заміж Леся вже свідомо - знайшла свою людину, того чоловіка,який береже її від її ж довірливості. Бо надто щире серце Лесине торочать спритні люди, наче старого светра. А їй і не шкода. А їй і невтямки, що можна жити інакше, криючись у своїх переживаннях та емоціях. Накопичуючи довкола себе пишноту,стираючи скарби на денці душечки макової…
Каже її чоловік, що за кілька місяців в них пішло вісім мішків муки. Ну, любить вона пекти – догоджати своїм рідним. Сусідки теж люблять пекти, а не завжди мають борошно – ходять до Лесі, як до продовольчого складу. Та й родина знає – що вона завжди талує торбу всім, що Бог послав, тільки спитай.
З одною такою родичкою познайомилася в лікарні. Кума Ірина привезла «швидкою» Лесю з коліками в животі. Щось там вони святкували вдома – обоє були трохи «під градусом». Але якщо Леся відразу зі всіма серед ночі перезнайомилась, а потім пішла іншими палатами шукати цигарку, то Ірина майже на вухо, але так, щоб чула ціла палата, жалілася:
- Ото маємо щастячко. Недавно позбавили батьківських прав - відреклася своїх дітей , пиячить. Шия з намистом, а голова зі свистом. – іще багато чого такого нашептала, від чого Леся в моїх очах зробилася мізерною.
До ранку, пильнуючи хвору маму, не зімкнула очей. І всякчас переді мною виринало четверо діточок, які йшли шнурочком, невмивані, голодні, затинаючись малими ніжками від безсилля десь біля дитбудинку… Як так можна, – наростало обурення в моєму єстві.
Приглядалася до неї, ніби на лобі мало бути написано, з якого вона тіста замішана. Акуратно зі смаком вбрана – не скажеш, що п’яниця. Правда, слів не особливо вибирала, говорила голосно і надто емоційно, певно, через горілку. Господи, четверо дітей кинула…
А кума Ірина піддавала жару, сяючи золотими зубами. Мовляв, яка пташка, така й пісня. Мала такого доброго чоловіка, ну, пив, ну, ревнував, але то через раз в сім’ях буває. Чотирьох дітей надбали, а вона – фіть – і пішла від нього. Діти малі, грошей нема, а Леська зі своїми вимогами. Але якогось заарканила. Пішов на чотирьох дітей, певно налила йому якогось зілля. Годить їй, як лихій болячці…
Ірина – повна протилежність кумі. Вдягнена якось похапки, нерозбірливо, одна нога в порваній шкарпетці, яку вона постійно ховала під одіяло, а інша – взагалі боса. Певно, коли Лесі стало зле – не мала коли збиратися, думала я.
На другий день Ірина поїхала до Лесиного дому в приміське село, бо її оселя далеко – на Сумщині. І так там кілька днів господарювала, що чоловік, коли приїхав з Польщі, тиждень відмивав та чистив хату. Потім розповідав: не знав, що бувають такі капарні жінки.
А Лесина енергія поширювалася не тільки на сусідів по палаті. Шастала вона десь кожних півгодини за межі кімнати, як виявилось згодом, до одинокої бабці, яка лежала самотньою. То занесе їй що поїсти, то покличе медсестричку, то просто зайде спитати, чи чогось треба. Зі всіма людьми вона сходилась буквально за секунди спілкування. Бо її безпосередність та щирість розправляла запечатані байдужістю душі.
То півбіди, що в самої проблеми зі здоров’ям, – вона роздавала те, що на вагу не йде. І, як на мене, навіть не замислювалася, чому їй не всі відповідають тим самим. Іржавоока заздрість не заглядала до її душі так часто, як до інших. Тому для неї було все простішим та звичайнішим - комусь допомогти навіть не за «дякую», бо так має бути.
В нас надумали багато приповідок до подяки. Майстер з ЖЕКу казав: «Дякую забагато, а чвертка – саме то!», мало не щодня чуємо:«За «дякую» тато з мамою не спить», «Дякую» не булькає», «Дякую» на хліб не намастиш». Забуваючи, що кожне слово, вимовлене з вдячністю, несе великий енергетичний посил. Лінгвісти «розшифровують» слово «дякувати» приблизно так: «Ви мені зробили добро, я думаю, що пам’ятаю про це». Тож первісне значення слова «дякувати» пов’язують зі словом «думка». А моя бабця казала, що відповідати на подяку «нема за що» не можна. Краще - «на здоров’я!»
Отак собі згадала за бабусині приповідки, коли сказала «на здоров’я» малому Сашку, якого вгостила яблучком. Діти прийшли до Лесі з самого ранку. Старша донька - студентка, вбрана, як картинка, з маминими русими косами, з очима, в яких втопилося небо - такі сині. Троє хлопців доганяли одне одного віком і зростом. І видно було відразу, що сестра для них – авторитет. А маму обняли-обліпили, як бджоли вулик.
Як дітям треба мами… Як вони до мами горнуться, хоч вона їх покинула, думала я, дивлячись на те сімейство. І таки не втрималась:
- В дитячому будинку, певно, не їсте щодня цукерки, візьміть, маю кілька шоколадок, потім собі порозкошуєте…
- В якому дитячому будинку? – Леся аж зіщулилася вся, наче її обдали холодною водою, - про що ви?
- А хіба діти не живуть з вами порізно? – якось машинально вирвалось у мене запитання, хоч в голові пазлики почали складатися в картинку. Надто виразно було видно з Лесиної реакції, що таке запитання вона чує не вперше і воно в неї викликає не злість чи роздратування, а подив. Не мни слова, говори просто, казала мені бабця. Тому я не вигадувала ніяких обхідних натяків:
- Тут розповідали, що ви дітей віддали до дитячого будинку, коли вдруге побралися…
- Знову Ірина обливала брудом! – видихнула Леся, - скільки вже років знаємо одна другу, скільки пережили, скільки її совістила. А вона знов і знов вигадує якісь жахливі історії про мою сім’ю, бо зі своєю не склалося…
Тут я вимовила із жалем, що зачепила цю тему, якісь фрази про людську заздрість і попросила пробачення за те, що погано подумала про неї. Леся лише махнула рукою, мовляв, не вперше, не беріть до голови.
Як казав один філософ,чим ширше ти відкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти…

2015

Гавайською гітарою гуде вагон приміського потягу. Скриплять напнуті сухожилля рейок і тарахкотять, як пасажири навпроти. Всі квапляться до ненависних соток дачної ділянки, які забирають сили і дають дещицю упевненості, що взимку буде що покласти до рота поза пенсійним достатком.
А її серце гепало обледенілим дзбаном. І хоч той стукіт чула лише вона, здавалося, що серце бухкає на пів світу.
Задуха гралася з нею в доміно: то чорніло в очах, то наставав просвіток.
Де ж він пішов? Залишив біля неї тяжкі сумки і свій німб. Себе поніс, як пава хвоста, в сусідній вагон – завжди знайдеться перед ким свою блискучу освіченість показати. Літа його не виправили...
П‘ятдесят літ пручалася від смутку і вигадувала собі чоловіка, який її любить. Та, видать, в кожного те почуття росте за своїми законами – в одного хирлявіє, як не підживлюй, в іншого буяє без сонця любові. В садівництві вона добре зналася, бо все життя перебирала ту земельку - грудка за грудкою – пошерхлими руками. І хоч мала фах інтелігентський, а тягло її до клаптика городу, як до мами.
А в культивуванні життєвої ділянки була профаном. Жила тими емоціями, які тепер в книжках пилом припадають. На її конвертику Доля наклеїла чорно-білу марку нелукавого серця. Отож бо воно й судомило у грудях...
Її чоловік опікувався тільки своїм серцем.
Кажуть, боги сміються, коли люди отримують те, чого прагнуть. І коли вона серед багатьох хлопців, ладних перед нею ходити на напівзігнутих вибрала його, а він дозволив себе любити, десь там, у високостях відбився сміх.
Так тяжко наробилася нині. Посапала буряки, квасолю (ой, скільки тої городини), прорвала картоплю від повійки. Минулого року воювала з пирієм, тягла його з землі з весни до осені. А цьогоріч внадилась ця повзуча трава і множиться, як борги. Зібрала полуниці для внуків, бо чоловік збирав лише до рота. А як гарно зацвіли дзвіночки! Квітів у неї - вистачить обсадити половину ділянок. Коло них відпочиває. І коло вітру.
А тут, у вагоні задуха.
Хоч би він прийшов хоч цього разу, бо щось дуже кепсько їй. Ніби йдуть з дому разом, а завжди виходить поодинці. Отак і несе свої пластилінові від варикозу ноги з одного беріжка до іншого.
... Коли вона очуняла, якась жінка пхала їй під язик валідол, а інші допитувались, чи хтось є з нею, бо вже доїжджають до Тернополя.
- Ні, я сама доберусь, я сама... – пересохлим ніби в піску язиком виштовхнула вона повітря. – Розвиднілось.

Сиди собі і плач, хоч очима витечи. Нікому до тебе діла нема. Бо що ті жіночі сльози –хіба якісь задавнені образи, миттєві емоції, внутрішня напруга, що рве єство, як блискавка небо. Кому яке діло, що тобі дихати не хочеться без нього…
- Народи мені сина, – сказав він в перший день їхнього роману, якого не обговорював лише лінивий. Роману, який почався з казки.
«Я народила б тобі кілька синів, якби могла…» - Бриніла вона серцем та нічого нікому не казала про вирок лікарів. Ще не змирилася з діагнозом «безпліддя», бо напевне знала, що в житті ще продзвенить щастя дитячим сміхом.
- Я народжу тобі сина, лише не хочу, щоб ти був йому «недільним батьком».
Не зазвучав її голос твердо чи пронизливо, тільки долетів, проникнув у святу святих – де все звершується. Кажуть, що бажання треба формулювати для всесвіту правильно, туди не долітає частка «не».
Вона відразу зачала дитину. Хоч важко носила, та раділа кожним днем, гарнішала у своїй вагітності. І зовсім неважливо було: хто що говорить, як на все це дивляться родичі. І взагалі – усе окрім коханого стало неважливим. Бо він виявився найпершим, довершеним, справжнім наповненням її сутності. Коханням її життя…
Щастя просто обліплювало, нашаровувалось на її душі картинками зустрічей, моментів передчуття і очікування. Вона жила, як у сповільненій зйомці, коли від однієї його усмішки «привіт, моя радосте!» до іншої – минала вічність.
Синок, тільки почав рухатися в лоні, теж реагував на присутність батька, як зайчик-чеберяйчик. «Назвемо його Дмитриком», - додавав, коли слухав, як рухається дитина. Цілував у живіт і йшов додому.
А вона залишалася зі своїми думками і бажаннями в порожній квартирі, яку він винаймав. Та не почувалася одинокою, адже її маленький Дмитрик постійно нагадував за себе. Літала у своєму світі фантазій і вигадок – тренувала підсвідомо у собі творця. ЇЇ фантазування, вплітаючись у вереницю сил, які рухають світом, наче оживали, штовхали до дій та вчинків. І вона навчилася перетворювати безвихідь – у вихід.
Хоч втомлювалась на рутинній роботі, надвечір брала в руки палітру, вмикала настроєву музику і малювала.
- Чого ти пів ночі стояла за мольбертом, тобі ж треба добре їсти, гарно спати, - корив її при черговій зустрічі, - берегтися…
- Мені треба берегтися від порожнечі, яка зносить мене, коли тебе немає поруч… - поривалася розповісти йому про всесвіт своїх почувань.
Але йому вистачало лише сексу.
Дмитрик з‘явився на світ трішки швидше, ніж вона собі вираховувала. З‘явився зранку, у важких пологах, які мало не забрали його матері. Та обоє виявились міцними.
Всесвіт відгукнувся на її прохання, подарувавши вимріяну радість материнства. Коли вона вирішила повідомити радісну звістку, в телефоні почула його знервований голос:
- Чудово, просто чудово. Я зараз не можу розмовляти, передзвоню…
Вона розуміла, що коло нього дружина і слова, які в той момент були найважливіші, просто застрягли в його горлі, не з‘явились, не народилися.
«Сиди собі і плач, хоч очима витечи», - квилила вона, бо сильним жінкам не так і важко розродитись сльозами. Плакала вона, плакав Дмитрик на руках, плакала осінь за вікном пологового будинку, поставивши в анкеті життя прочерк навпроти слова «батько».
- Давай поговоримо навстіж, - наступного дня твердо сказала йому в слухавку, бо прийти в пологовий сам не наважився. Просив подумати, «не пороти дурниць», не квапити подій. Та в ній наче щось перемкнуло. І все те вивершене наповнення її сутності його голосом, усмішкою, дотепністю, ласкою - розтануло, розвіялось, щезло за ніч.
На квартиру вона приїхала лише, щоб забрати речі. Знайшла прихисток в домі давніх знайомих, які працювали за кордоном. Почала малювати відразу, хоч була виснажена до краю. За кілька ночей, які Дмитрик подарував їй завдяки спокою і міцному сну, вона завершила картину. Так і назвала її – «Поговоримо навстіж» - де вивершила все, що прагнула сказати коханому…
Картини народжувалися одна за одною і критики навперебій вихвалювали її творіння. Полотна немовби здобули крила і розлітались в різні кінці країни, в різні домівки, де прагнули побачити ескізи справжніх почуттів.
Коли в черговий раз в телефоні прозвучало його патетичне: «ти мене втратиш», вона констатувала: «Це не страшно, адже я знайшла себе…»
2016

Федір повернувся додому змучений до решти. Цілу зміну відцигикав і був як рак печений, якому всеодно, у якому казанку його варять. Скинув черевики на ганку, шкарпетки, одна з яких вже просилася на пенсію через віконце на пальці, постояв босоніж на бетонній стяжці. Остигав.
Його улюбленець – Барон, статний вівчур, підвискував з радощів, що господар прийшов. Може й пограється з ним.
Та Федору не хотілося і пальцем рухнути. Він був з тих, хто упевнений: як постелиш, так потім і вигрієшся. Тому працював тяжко і в цеху, і вдома, коло обійстя. Бувало, вертаючись зі зміни частенько доводилось обходити птицю, підсапувати городину – та що тільки не доводилось…
Його дружину, Лізу, Єлизавету, як вона представлялася при знайомстві, мати навчила одному: «хоч до сивої коси сиди, а за ледащо не йди». І Єлизавета дочекалася свого Федора, який годив їй, як лихій полячці. Спочатку закохався в її дощ з русявого волосся, в її кругле личко, круглі щічки, округлі ніжки та ще багато чого. А потім з‘явилася Олюся – маленька копія тещі, така ж капризуля та впертюха. І ці три жінки різного віку та однакових натур гідно керували Федором одна наперед другої.
Отож ще завидна остигнувши кілька хвилин та перекуривши, Федір подався звичним маршрутом до своєї чергової зміни вдома. Насовпався, накректався, ще й пальця притиснув, аж згадав усі міцні, як махорка, дідові приповідки до такого випадку. Знов остигнув на ганку, вже втретє цього тижня думаючи над тим, що зумів він у своєму житті вкласти руку в осине гніздо.
- Лізо, що там в нас повечеряти знайдеться? – гукнув у пройму дверей. Та жінка не відповіла. Федір зайшов до хати – наче й не до своєї: такого рейваху давно не бачив. А Ліза вийшла до нього із закладеними спереду руками:
- А що ти хотів на вечерю, як води в нас не було…
І тут Федора аж підкинуло. Він мовчки вхопив відра і погнав до криниці. За кілька хвилин дійшов до помпи, що була нижче вулицею, набрав води, вернувся до хати і вилив серед кімнати. Знову вхопив відра і поки його жінки стояли в ступорі на мокрій підлозі – залив в кімнату нову порцію води.
Ото знявся лемент, але Федір наполегливо носив і носив воду. Десь після сьомого разу сили його залишили, він кинув відра, щиро загнув слівце:
- Ото, дорогенькі маєте воду…
І пішов спати, бо зранку його чекала зміна. Удосвіта Федір пішов на роботу навіть не перекусивши, принципово. Тільки під ніс собі бубонів: «надіявся дід на обід, та й без вечері спати ліг…»
Ввечері Барон скакав, як мале цуценятко, аби лизнути господаря хоч в руку. А Федір курив і остигав. Все як завжди. Тільки Єлизавета, побачивши у вікно чоловіка, притьмом кинулася гріти вечерю, підпихаючи в плечі малу Олю, щоб та кликала тата поїсти.
2016

Марія не могла йти, але й не могла спинитися. Ноги самі собі проторювали шлях міськими вуличками, які того вечора тулилися одна до одної, як бідні родичі.
«Це, певно, в присмерку все таке сіре й одноманітне. Чи життя насправді таке, коли не мережиш його яскравими кольорами?» - проговорювала жінка подумки кожне слово і їй здавалося, що в ній говорить хтось інший. Хто опинився в її свідомості випадково і, роззираючись в подіях Марійчиного життя, не може дотямити, чого вона така самотня…
А присмерк з‘їдав місто крок за кроком, лише центральні магістралі відвойовували територію світлом ліхтарів та фарами автомобілів. Вуличка, на яку притягнуло Марію незбагненне відчуття самоти, була такою ж потонулою у власних відчуттях та сумнівах, заглибленою в сутінь і принишклою. Жінка зупинилася. Раптом у цій понурій тиші їй захотілося почути не лише свій внутрішній голос, а просто чийсь оклик, розмову, навіть п’яний регіт.
Вона завжди себе знала. Коли ти одна на світі і всім чужа, все життя живеш серед людей, для яких нічого не значиш – найпевніше починаєш усвідомлювати свою сутність. А душа Марійчина купалася у власних барвах. Та й сама жінка замолоду була ставною і аж занадто гарною. Не скаржилася на брак залицяльників ніколи, але так і не зійшлася ні з ким. Бо одні були не милі серцю, а інші не подобались її мамі.
Так, в її матері був свій владний погляд на доньчине життя.
- Подивися на того Омелька, в якого велика сімейка, - кпинила Марію останньою її пасією, - там хіба воші не голодні, а всі решту сім душ братів та сестер твого коханого Миколи, певно, і котів ловлять та їдять. Гриза зі злиднів шкіриться!
І хоч Микола був добрим та роботящим, а Марії йшов тридцятий рік, матір не дала благословення на шлюб. А донька не вміла перечити… За багато років Марія виховала в собі лише вміння сумніватися у власних силах. А ще – тонке відчуття гармонії.
Останнє вміння гріло їй душу, коли матір її покинула в цьому світі одну, завершивши свою життєву подорож. Марія вхопилася за голку і нитки, як за рятівну соломинку, що мала втримати і витримати. Вишивала сорочки та сукні, скатертини та рушники, киптарики, пальта, килими – усе, де можна прикластися хрестиком чи гладдю було вимережине її руками. Тепер вишивки нагадували музей ужиткового мистецтва, бо багато років вважались немодними і пилилися на полицях прадавньої шафи.
Марія знову прислухалася до вулчиної тиші, яку розбавили спогади про зів’ялі роки. «Отак сиділа днями і ночами, снувала тою голкою, наче павучиха, назбируючи не життєві утіхи та враження, а лиш візерунки. Ні сім’ї, ні дітей. Навіть друзів розгубила, зачинившись у своїй маленькій квартирці з пенсійним достатком…»
Раптом Марію почали душити ці спогади. Наче невидима образа прослизала її горлом – вище та вище – і вирвалася криком. Жінка кричала посеред темної вулички, наповнюючи простір вимовленим жалем за життям, яке пробігло поруч, та не зачепило, не збентежило, не відбулося...
На першому поверсі ввімкнулося світло і молода жінка, на ходу накидаючи на себе плаща, бігла на людський крик. Крик не розпачу літньої жінки, а спорожнілої душі, яка не мала пристановища.
- Що трапилось? Чого ви кричите? – Підбігла до Марії, намагаючись підхопити під руку незнайомка. – Хтось образив?
- Ні, дитино. Все добре. Вибач, що злякала своїм лементом, – прийшла до себе Марія. – Так буває, коли вже не годен в собі то все носити…
Молодиця Маріїну самотність одразу відчула.
- А ходіть-но вип’єте чаю чи води, вам стане одразу легше, - майже поволокла Марію до своєї квартири, з якої визирали двоє переляканих дітей.
Так і познайомились Марія з Наталкою та її близнятками – Юлею і Яною. Після кількамісячного спілкування з якими вже кликала її своїми внучками. Не видихнута, не осяяна молодістю любов нарешті знайшлася в Маріїній душі і виплеснулася на чужих дітей, які бувають уважнішими за рідних…
А вишиванки Марія віддала в краєзнавчий музей, де їм і місце. Ходила на виставки своїх робіт, які викликали шалений інтерес фольклористів та етнографів.
Тільки жила вже не ними.

2016

“Та пам‘ять, мов невпинна кровотеча...”
Василь Терещук




А пам'ять моя, спинившись, впаде і проломить підлогу. Тому боюсь, щоб вона зупинялася чи завмирала на якійсь картинці мого минулого надто довго.
Носить затиснуті в жмені жовтороті дні, мої дні, ще не одягнуті в пір'я. Вона геть неговірка. Нехай, аби не зупинялася.

*
...Дитятко на руках, маленька світловолоса дівчинка, оповила її шию рученятами. І так застигла. А жінка, притиснувши дитину, все йшла вгору. Високими храмовими східцями вгору. Неначе на саме небо несла свою покуту.
І східцям тим кінця-краю не видно – все в сріблястому мареві небесної порцеляни. Наче надлітаєш до вічності...
Так щоночі вона бачилася з ненародженою дочкою. Так щоночі дитяча пучка, складена до молитви, перевтілювалась на промінчик, що відлітав ув огром порожнечі. А відголосся церковних хорів ставало прозорим забуттям.
*

Тіні, повиті павутинням. Вони витікають з дірявої руки пам'яті, з якої вже повилітали жовторотики-дні. І пхаються в святу святих – в ту комірчину душі, де вершиться влада емоцій та віршів. А зась! Слово – мій духівник, охоронець і наглядач називає речі своїми іменами - і тіні зникають.
Катуляє давня моя пам'ять порожніми кулаками обрусом життя і робить складки на світлих історійках, якими я обмінювалася , як крашанками, з приємними серцю людьми.
- Пам'яте моя! Я залишила тобі все, а в тебе руки спорожніли. Тепер ти, в'їдливо всміхаючись, кажеш мені: “Хто кому має дякувати?”

*

Вона – не фреска, на яку дивишся лиш в одній площині. Вона – не втіха, яку можна купити і не смуток, яким так приязно діляться. Вона не надимається ковальським міхом. Вона надто просто існує в мені – моя пам'ять.
Вона відсиділа на останній парті стільки уроків життя, не отримавши іспиту славою.
Я полюбила її лише за схожість.
Як Святовид, вона бачить на чотири боки все, що залежалось у закамарках моєї свідомості. Й мені від того кепсько.
Я прощаю тебе, пам'яте. За те, що ти не була такою, якою я тебе вигадала.

*
Лежу ницька на долівці глиняної, старезної, як саме життя, хати. Хутірець Помірки, який вже розвалили роки, війни, бомжі. Від якого зостався захаращений садок моєї бабусі. Лежу на долівці, притиснута страшною руйнівною силою, яка змітає все у моєму сні, окрім отого хутірця. Неба не бачу, та знаю: воно у загравах. Тримаюся руками за змащену глиною землю, як за матір. Буря перейшла, десь подалась, ревучи і шмагаючи бідами, на схід.
Підняла голову – і на небі побачила вогняні літери старослав'янською. Прокинулась з жахом і умиротворенням одночасно. Знала, що це знамення надважливе. Та все наче вигоріло з пам'яті.
Я прощаю тебе...

*
Ти долю мою підпираєш, пам'яте моя. Та як пророкувала Вічна Книга : для всього свій час...Час обіймати і час ухилятись обіймів. Мов птахи у сільце, мої жовторотики-дні захоплені, бо залежні від часу та нагоди. І знову вони затиснуті в твоїй жмені. А ти геть неговірка...

*
Закриваю очі – і бачу величезну гуму, яка поволи стягується і розтягується. Може то не гума, а клітина мого тіла. Щось в ній переливається і пульсує. Вона розумна і відає про все на світі, але я не знаю її мови. Може то не клітина, а якийсь позапростір, що у напівсні входить у мої очі, витягуючись і сплющуючись, наганяючи підсвідому напругу. Вже котру ніч мучуся здогадами, які множить одне і те ж видіння з німою інформацією. Тільки як це втямити?

*
Бачу себе трирічною в Одесі, де ми мешкали. На сусідському подвір'ї до двох дерев підв'язаний гамак – це предмет моїх найбільших і найпотаємніших мрій. Не іграшки, не солодощі... Сусідські діти кілька разів кликали погойдатися в гамаку, але мені не зручно проситися знову. І я заздро, вперше у житті заздро дивлюся на щасливих володарів такого скарбу.
Але знаю, що ми не можемо собі дозволити купити такий самий гамак. Настрій у мене псується. І я зачиняю у кімнаті бабу Валю, німу господиню обійстя, яка любила мене, як свою дитину. Зачиняю на великий гак і баба Валя півдня сидить в кімнаті, а потім вибиває скло в дверях. Вона тяжко дивиться на мене, коли мама приходить з навчання. І все без слів розуміючи, мама вперше ставить мене в куток подумати над життям.
Пам'яте, яка ти зловтішна...

*
Пощерблена об порожнечу, ти, пам'яте, вигадала роки, які настали.
Отак, сама мерзнеш, а вогнем розкидаєшся, розпорошуєш, роздаєш. Мої жовторотики-дні вже звили гніздо в капузі і цвірінчать тобі на вухо - що заманеться. Пам'яте, схаменися, ти вицвітаєш котрий раз, мов старе пальто, тебе вже перестріває сльоза, ти запечатуєш у собі голоси, як стільники.

Дай мені свою руку – підемо подихати свіжим повітрям...