- Ваша дочь Лина - как скатина, - в церковь не ходит, Богу не молится! – мало не щонеділі кривила рота до сусідки Марія Андріівна.
- Так і ваш Яків не ходить… - відказувала та, стримуючи себе, ковтала решту слів перед церковною брамою.
- Якову нельзя, он партейный, - напирала побожна сусідка і високо піднявши голову йшла спілкуватися з вищими силами у храмі.
Та «партійність» була треба Якову, як битому собаці кий. Він бачив свою приналежність до правлячої партії лише в одному керунку – писав на людей анонімки як «бдительный член общества».
Не минула участь спілкування з участковим і пойнятими голову колгоспу, ще кількох людей з контори, одним словом, усіх, хто в селі хоч трохи був начальством. Єдиним з робочого люду, на кого «стукав» Яків, був його сусід Василь.
Любив Васько добру самогонку і гнав її – як сльозу – з буряків, і зерна, сливок, грушок та іншої садовини. Якщо комусь в селі треба було доброї, двічі перегнаної самогонки чи на лікарство, чи так, на свято причаститись – йшли до Василя. А в того добра душа - не дер «сім шкір» за свій продукт, міг і просто так вгостити. Не терпів лише сусіда Якова, який слідкував за ним, як цербер – і вдень, і вночі. В участкового Балабаєва вже ноги вихиталися щотижня перевіряти «сигнали доброжелателя». Навіть довірився Василю у своїх здогадах, хто строчить ті доноси, бо добряче набрид той писака. І хоч знав участковий, що Василь таки жене первачок, так мало хто в селі не гнав.
Якось зговорилися вони про помсту анонімнику. Василь ще зранку почав рихтуватися – наче береться гнати самогонку. То жінку посилає по бутлі, то голосно кличе малого потримати за трубку. А Яків – на сторожі – відразу побіг телефонувати в міліцію. Так, мовляв, і так, злісний елемент Василь Півень знов жене зовсім не радянський продукт.
Василь тим часом тихенько злив у бутлі воду з ночов, з яких пили качки і закопав у сховок в садку. Та постарався так, щоб те місце було помітне.
Приходить за годину участковий Балабаєв, за пойнятого взяв «бдітельного» Якова.
- Гражданін Василь Півень. Чи гнав ти самогон? – почав допит з порогу.
- Та нє, - каже Васько, - не гнав.
Почали шукати в хаті, в садку, побачили свіжоскопану землю, відпорпали бутлі. Участковий взяв кружку:
- Пий. – до Василя.
- Не буду! – вперся той категорично.
Тоді участковий - до свідка: продегустуйте продукт і підтвердіть, чи це самогон.
Яків ковтнув каламутного пійла:
- Та ні, - каже подивовано, - звичайна вода.
Тоді участковий знов насідає на Василя: кажи, що то за баланда. Довго впирався Василь, нарешті скривлено розказав: є таке повір’я, коли близькі родичі помирають, то воду, якою обмивали ноги мерцям, треба закопати на обійстю, тоді щастя хати не покине. Ото, мовляв, недавно жінчина сестра померла, воду й закопали…
Якова, як почув про той трафунок, до кінця дня рвало.
Балабаєв та Василь тихцем потішалися з такої пригоди. Аж під вечір натякнули йому, що доносити на сусідів не варто. А жінка Якова, Марія Андріївна, більше не називала сусідську Ліну ніяким назвиськом.