Марія не могла йти, але й не могла спинитися. Ноги самі собі проторювали шлях міськими вуличками, які того вечора тулилися одна до одної, як бідні родичі.
«Це, певно, в присмерку все таке сіре й одноманітне. Чи життя насправді таке, коли не мережиш його яскравими кольорами?» - проговорювала жінка подумки кожне слово і їй здавалося, що в ній говорить хтось інший. Хто опинився в її свідомості випадково і, роззираючись в подіях Марійчиного життя, не може дотямити, чого вона така самотня…
А присмерк з‘їдав місто крок за кроком, лише центральні магістралі відвойовували територію світлом ліхтарів та фарами автомобілів. Вуличка, на яку притягнуло Марію незбагненне відчуття самоти, була такою ж потонулою у власних відчуттях та сумнівах, заглибленою в сутінь і принишклою. Жінка зупинилася. Раптом у цій понурій тиші їй захотілося почути не лише свій внутрішній голос, а просто чийсь оклик, розмову, навіть п’яний регіт.
Вона завжди себе знала. Коли ти одна на світі і всім чужа, все життя живеш серед людей, для яких нічого не значиш – найпевніше починаєш усвідомлювати свою сутність. А душа Марійчина купалася у власних барвах. Та й сама жінка замолоду була ставною і аж занадто гарною. Не скаржилася на брак залицяльників ніколи, але так і не зійшлася ні з ким. Бо одні були не милі серцю, а інші не подобались її мамі.
Так, в її матері був свій владний погляд на доньчине життя.
- Подивися на того Омелька, в якого велика сімейка, - кпинила Марію останньою її пасією, - там хіба воші не голодні, а всі решту сім душ братів та сестер твого коханого Миколи, певно, і котів ловлять та їдять. Гриза зі злиднів шкіриться!
І хоч Микола був добрим та роботящим, а Марії йшов тридцятий рік, матір не дала благословення на шлюб. А донька не вміла перечити… За багато років Марія виховала в собі лише вміння сумніватися у власних силах. А ще – тонке відчуття гармонії.
Останнє вміння гріло їй душу, коли матір її покинула в цьому світі одну, завершивши свою життєву подорож. Марія вхопилася за голку і нитки, як за рятівну соломинку, що мала втримати і витримати. Вишивала сорочки та сукні, скатертини та рушники, киптарики, пальта, килими – усе, де можна прикластися хрестиком чи гладдю було вимережине її руками. Тепер вишивки нагадували музей ужиткового мистецтва, бо багато років вважались немодними і пилилися на полицях прадавньої шафи.
Марія знову прислухалася до вулчиної тиші, яку розбавили спогади про зів’ялі роки. «Отак сиділа днями і ночами, снувала тою голкою, наче павучиха, назбируючи не життєві утіхи та враження, а лиш візерунки. Ні сім’ї, ні дітей. Навіть друзів розгубила, зачинившись у своїй маленькій квартирці з пенсійним достатком…»
Раптом Марію почали душити ці спогади. Наче невидима образа прослизала її горлом – вище та вище – і вирвалася криком. Жінка кричала посеред темної вулички, наповнюючи простір вимовленим жалем за життям, яке пробігло поруч, та не зачепило, не збентежило, не відбулося...
На першому поверсі ввімкнулося світло і молода жінка, на ходу накидаючи на себе плаща, бігла на людський крик. Крик не розпачу літньої жінки, а спорожнілої душі, яка не мала пристановища.
- Що трапилось? Чого ви кричите? – Підбігла до Марії, намагаючись підхопити під руку незнайомка. – Хтось образив?
- Ні, дитино. Все добре. Вибач, що злякала своїм лементом, – прийшла до себе Марія. – Так буває, коли вже не годен в собі то все носити…
Молодиця Маріїну самотність одразу відчула.
- А ходіть-но вип’єте чаю чи води, вам стане одразу легше, - майже поволокла Марію до своєї квартири, з якої визирали двоє переляканих дітей.
Так і познайомились Марія з Наталкою та її близнятками – Юлею і Яною. Після кількамісячного спілкування з якими вже кликала її своїми внучками. Не видихнута, не осяяна молодістю любов нарешті знайшлася в Маріїній душі і виплеснулася на чужих дітей, які бувають уважнішими за рідних…
А вишиванки Марія віддала в краєзнавчий музей, де їм і місце. Ходила на виставки своїх робіт, які викликали шалений інтерес фольклористів та етнографів.
Тільки жила вже не ними.

2016