“Та пам‘ять, мов невпинна кровотеча...”
Василь Терещук




А пам'ять моя, спинившись, впаде і проломить підлогу. Тому боюсь, щоб вона зупинялася чи завмирала на якійсь картинці мого минулого надто довго.
Носить затиснуті в жмені жовтороті дні, мої дні, ще не одягнуті в пір'я. Вона геть неговірка. Нехай, аби не зупинялася.

*
...Дитятко на руках, маленька світловолоса дівчинка, оповила її шию рученятами. І так застигла. А жінка, притиснувши дитину, все йшла вгору. Високими храмовими східцями вгору. Неначе на саме небо несла свою покуту.
І східцям тим кінця-краю не видно – все в сріблястому мареві небесної порцеляни. Наче надлітаєш до вічності...
Так щоночі вона бачилася з ненародженою дочкою. Так щоночі дитяча пучка, складена до молитви, перевтілювалась на промінчик, що відлітав ув огром порожнечі. А відголосся церковних хорів ставало прозорим забуттям.
*

Тіні, повиті павутинням. Вони витікають з дірявої руки пам'яті, з якої вже повилітали жовторотики-дні. І пхаються в святу святих – в ту комірчину душі, де вершиться влада емоцій та віршів. А зась! Слово – мій духівник, охоронець і наглядач називає речі своїми іменами - і тіні зникають.
Катуляє давня моя пам'ять порожніми кулаками обрусом життя і робить складки на світлих історійках, якими я обмінювалася , як крашанками, з приємними серцю людьми.
- Пам'яте моя! Я залишила тобі все, а в тебе руки спорожніли. Тепер ти, в'їдливо всміхаючись, кажеш мені: “Хто кому має дякувати?”

*

Вона – не фреска, на яку дивишся лиш в одній площині. Вона – не втіха, яку можна купити і не смуток, яким так приязно діляться. Вона не надимається ковальським міхом. Вона надто просто існує в мені – моя пам'ять.
Вона відсиділа на останній парті стільки уроків життя, не отримавши іспиту славою.
Я полюбила її лише за схожість.
Як Святовид, вона бачить на чотири боки все, що залежалось у закамарках моєї свідомості. Й мені від того кепсько.
Я прощаю тебе, пам'яте. За те, що ти не була такою, якою я тебе вигадала.

*
Лежу ницька на долівці глиняної, старезної, як саме життя, хати. Хутірець Помірки, який вже розвалили роки, війни, бомжі. Від якого зостався захаращений садок моєї бабусі. Лежу на долівці, притиснута страшною руйнівною силою, яка змітає все у моєму сні, окрім отого хутірця. Неба не бачу, та знаю: воно у загравах. Тримаюся руками за змащену глиною землю, як за матір. Буря перейшла, десь подалась, ревучи і шмагаючи бідами, на схід.
Підняла голову – і на небі побачила вогняні літери старослав'янською. Прокинулась з жахом і умиротворенням одночасно. Знала, що це знамення надважливе. Та все наче вигоріло з пам'яті.
Я прощаю тебе...

*
Ти долю мою підпираєш, пам'яте моя. Та як пророкувала Вічна Книга : для всього свій час...Час обіймати і час ухилятись обіймів. Мов птахи у сільце, мої жовторотики-дні захоплені, бо залежні від часу та нагоди. І знову вони затиснуті в твоїй жмені. А ти геть неговірка...

*
Закриваю очі – і бачу величезну гуму, яка поволи стягується і розтягується. Може то не гума, а клітина мого тіла. Щось в ній переливається і пульсує. Вона розумна і відає про все на світі, але я не знаю її мови. Може то не клітина, а якийсь позапростір, що у напівсні входить у мої очі, витягуючись і сплющуючись, наганяючи підсвідому напругу. Вже котру ніч мучуся здогадами, які множить одне і те ж видіння з німою інформацією. Тільки як це втямити?

*
Бачу себе трирічною в Одесі, де ми мешкали. На сусідському подвір'ї до двох дерев підв'язаний гамак – це предмет моїх найбільших і найпотаємніших мрій. Не іграшки, не солодощі... Сусідські діти кілька разів кликали погойдатися в гамаку, але мені не зручно проситися знову. І я заздро, вперше у житті заздро дивлюся на щасливих володарів такого скарбу.
Але знаю, що ми не можемо собі дозволити купити такий самий гамак. Настрій у мене псується. І я зачиняю у кімнаті бабу Валю, німу господиню обійстя, яка любила мене, як свою дитину. Зачиняю на великий гак і баба Валя півдня сидить в кімнаті, а потім вибиває скло в дверях. Вона тяжко дивиться на мене, коли мама приходить з навчання. І все без слів розуміючи, мама вперше ставить мене в куток подумати над життям.
Пам'яте, яка ти зловтішна...

*
Пощерблена об порожнечу, ти, пам'яте, вигадала роки, які настали.
Отак, сама мерзнеш, а вогнем розкидаєшся, розпорошуєш, роздаєш. Мої жовторотики-дні вже звили гніздо в капузі і цвірінчать тобі на вухо - що заманеться. Пам'яте, схаменися, ти вицвітаєш котрий раз, мов старе пальто, тебе вже перестріває сльоза, ти запечатуєш у собі голоси, як стільники.

Дай мені свою руку – підемо подихати свіжим повітрям...