Газети того дня мали про що писати. "New Scientist", "Private Eye" розмалювали все на пів шпальти, бо смакувати було чим: в стіні приватного будинку знайшли замурований жіночий скелет. За підозрою у вбивстві заарештовано містера С…
Заробітчанство не з одної красунечки витягло сто років життя, не віддячивши ні одним золотим почуттям. Дні Марині тяглися довго, наче гума, всі слова довкола були однаково не рідні. «Їж, коза, лозу, коли сіна нема», - сміялися дівчата з тих статків і залицяльників, якими багатіли з дня на день, прибираючи в лондонських кафе.
Він тричі замовляв у неї каву і нарешті запитав, чим вона його так п‘янила, що й коньяку до кави не треба. Від постійних і товстошкірих клієнтів такого звороту ніколи не чула, тому глянула на нього в обидва ока. «А він нічого, - думалося, - не рудий, статний, тільки очі якісь вовчі». Слово за слово – познайомилися. «Минеться – і не змигнеться», -думала собі Марина про нового приятеля. А він прийшов і наступного дня, і наступного тижня.
- Впала ти йому в око, як пів цегли, – сміялися напарниці. – Дивись, ти, як гарний цвіт, не будеш стояти при дорозі. Наплодиш малих англійців, навчиш їх «Цвіте терен» співати. І буде все о‘кей.
«В мене нині день народження, - подзвонив з самісінького ранку, коли Марина досипала в метро дорогою на роботу. – Чекаю тебе».
І наче якийсь інший голос повторював за ним кожне слово, як луна.
День народження? Шукати подарунок, чи він чекає, що я сама подарунком буду? Цілий день крутилася, як сорочка на тину – і не присіла. Та ще й нізащо дісталося від власника. Але втішала себе: хто вранці плаче, той увечері сміється. І вимріювала той вечір. Їй бачилось, як її англійський лицар клякає на коліно і простягає обручку. Знайомить її з батьками. Який в них гарний і затишний дім. Грець із ним, що в Англії – до батьків будуть літати у відпустку. І в дітей буде інше майбутнє, забезпечене, стабільне. Рання думка в Марини пізній кланялась. І так тепленько ставало на серці, що й робота була майже приємною. Але щось глодало всередині, напружувало. Відоме шосте відчуття наїжачилося і мовчало – ні до ради, ні до завади…
Помила голову, перебралася в новеньку білизну, уся сяяла, як нова копійка. А може, те сяйво йшло з середини, бо вже вимучилася без любові.

Він поривно відчинив двері, наче зачекався на гостей. В його будинку нікого не було. І Марина відразу зрозуміла, що вечірка запланована на двох. Та їй здалося, що чиїсь кроки вона почула біля ванної кімнати. Чи то не кроки? Наче щось прошелестіло легким халатиком. А вона так квапилася… Марина обійшла свого приятеля, наче статую, і побігла до ванної. Ні, нікого, лише двері ледве відчинені. Але вона відчула, що хтось там був мить перед цим.
- Може, ти мене привітаєш? - вивів Марину до реальності її бойфренд. – До ванної ти ще встигнеш.
Як незграбно вийшло, що я роблю, дурепа. Марина картала себе такими словами, яких і не пам‘ятала. Артистично витягла з пакета фірмове кашне і накинула йому на шию – подарунок. Але він якось сахнувся.
Ото початок, міркувала собі. Обнялися, наче протезами.
У кімнаті вже чекало «Pinot» на ідеально сервірованому солі. Стратився на дорогі наїдки – значить чекає на щедріший подарунок. А її і не треба буде вмовляти – подарує себе всю, до останку.

Як мала їхати до Англії, її кішка, зеленоока триколірна красуня Ліза всіх виводила із себе: метушилася, заглядала в очі, нявчала, тільки сказати нічого не могла. Навіть снилася Марині якось дивно, наче попереджала про небезпеку. Потім сховалася у валізі – аж в аеропорту її помітили.
Таку саму кішечку Марина побачила дорогою до іменинника. Навіть з уст злетіло: Ліза, Лізонька. Кішка зупинилася, подивилася на Марину і, оглядаючись, побігла в інший бік, наче кликала за собою.

Хтось-таки є в сусідній кімнаті - знову здалось Марині. Наче якесь мугикання чути, чи скімлення. Іменинник пішов до кухні за коркотягом, а Марина тихцем заглянула за двері вітальні, звідки долинали звуки.
- Боже, мамочко… - тільки й видихнула вона. Перед нею в кімнаті, наче прибита на стіні, маячила дівчина, з голубим обличчям і довгим шарфом, обмотаним довкола шиї. Вона щось говорила прозорими губами і наче задихалася. Марина на підсвідомості зрозуміла: ця дівчина благає допомоги.
- І ти її бачиш? - з-за спини одними шиплячими звуками проказав англієць. – досі її ніхто крім мене не помічав. Така була, як ти, з України – там дівчата гарненькі. Тільки не хотіла тут бути тим, ким і була – лярвою. Я її шарфом за шию до ліжка прив‘язував. Але якось затягнув шарфа затісно. А хто її, нелегалку, буде шукати? В стіні вона замурована. Хочеш до неї в гості?
Марина ніколи не мала такої сили, яка з‘явилася в її тілі – чи то з переляку, чи з дива якого. Вона билася руками і ногами, кусалася і гарчала, як звір. Вже на вулиці зрозуміла, що не вперше оббігає якісь дерева, будинки, все миготіло, наче котилося з гори.

Полісмен, он полісмен. Але як пояснити англійцю, що те, що я побачила і почула сталося не після прийнятої дози. І взагалі що я побачила і почула? А раптом цей покидьок мене просто лякав і жінка на стіні – витвір тривимірної проекції чи як там у фільмах показують. Ні, я відчувала цей біль, цей жах. Тільки як це пояснити…
- Сер, я хочу заявити про вбивство…
Спочатку у відділку довго перевіряли її документи. Вона розповіла полісменам дещо вкорочену історію, опустивши своє видіння. Лише - про моторошне зізнання знайомого.

У мегаполісах жахи – на кожному кроці. Про них читаєш у хроніці і наче це тебе не обходить, що когось замордували, чи втопили, чи переїхали. Але коли щось подібне трапляється з твоїми знайомими або ж тебе на очах – і не переказати. Усі, хто жив на тій лондонській вулиці переповідали цю історію з непідробним жахом. Англійський чорний гумор про кістяк у шафі знайшов свого автора.
Згодом Марина заспокоїлась, лише у сни, бувало, навідувалася дівчина з тоненьким шарфом на шиї. Попереджала.