Ремарками.
  Що можна побачити і зрозуміти, не витрачаючи часу на ґрунтовні дослідження:
• це вірш-гібрид модерністської та постмодерної поетики з сильною неокласичною дисципліною форми, обраної автором.
  Вгадується модерністське ядро, відчувається і спорідненість з експресіонізмом:
• наприклад, "лютневий одинак" (одиноцтво як відображення лютого);
• розірвані синтаксичні зв’язки;
• внутрішня напруга замість оповіді;
• логіка сну або зрушення свідомості;
Це не опис світу, а тут світ виступає як сама свідомість.
  Постмодерна інтонація (іронічна деградація сенсів).
Є відчуття маніпуляції високими і низькими регістрами:
• "кракелюр і краков’як";
• просте побажання, таке як це – "випий та іди
не зна куди о що казать";
Це вже ближче до постмодерної розмитості смислу.
  Прояв неокласичної дисципліни (що дуже важливо у тексті). Попри начебто хаос, текст тримається на внутрішній конструкції:
• короткі рядки;
• ритмічні повтори;
• майже танцювальна організація (раз-два-три);
• контрольований злам фрази;
Неокласицизм, але без його "мармурової статичності" (рівноваги).

Це модерністсько-постмодерний текст із неокласичною технікою монтажу.
Ключова річ вміщується у формулі "пишу про все, що бачу" — але це не наївний реалізм.
Це авторський задум, бо вірш на сайті не перший, і тендецію вловити можна.
З повагом, Ю.С.