Дослівно ця цитата звучить так: „Шекспір для світової літератури є тим, чим Гамлет є для уявної сутності літературного персонажа: це дух, котрий проникає повсюдно, котрий не можна закувати в окреслені рамки”...
Цю цитату я прочитала в блискучій статті Дмитра Дроздовського„Літературна цивілізація в іменах або Чому все починається з Шекспіра?”, опублікованій у журналі „Всесвіт” (№5-6, 2008 р.).
У цьому ж номері журналу, немов на запит моєї програми роздумів з приводу запитань щодо значення літератури в сучасному світі, надрукована не менш блискуча наукова розвідка під назвою „Європейські літератури і глобалізація: національне і глобальне у просторі художньої свідомості” Ігоря Лімборського.
Статті, хоч і різні за змістом наукового пошуку, за дивним збігом гармонійно дають відповіді на запитання, якою повинна бути література. Наведу з дозволу авторитетних літераторів, свої певні узагальнення з прочитаного. Отже, література повинна бути:
- бажано не глобалізованою або точніше зі збереженням національної ідентичності;
- щирою;
- сутнісною:
- ментально-насиченою;
- дивною (цитата Блума із статті Дроздовського, вирвана з контексту, нижче буде подана повністю „...спільне для них усіх (маються на увазі Вершини літературної творчості): вони спонукають вас почуватися незвично, ДИВНО навіть удома”, );
- історично-естетичною, як у Шекспіра.
Література може й, у принципі, повинна бути канонізованою, себто опиратися на найкращі взірці найбільш якісних літературних форм (авторів). Серед канонів, знову ж таки за Блумом, 26 авторів: „Чосер, Шекспір, Мільтон, Вордсворт, Діккенс, Монтеньє та Мольєр, Данте, Сервантес, Толстой, Борхес, Наруда, Вітмен та Діккінсен, та інші”.
Література готова промовляти до усіх громадян світу (ЧИТАЧІВ!) зрозумілою їм мовою (за відповідними ознаками національної та континентальної приналежності), але нести лише найважливіше в той чи інший час тієї чи іншої епохи з метою не просто так ставити запитання перед читачем (ЛЮДИНОЮ!), а й намагатись відповісти на них через посередництво Художнього Слова.
Отже, література готова висловитись і напоготові вислухати, омертвити вже віджиле за історичною потрібністю-непотрібністю або воскресити те, що варте постійної уваги - ІСТИННЕ.
Вона може об’єднати кордони саме заради чіткості їхніх окреслень і подолати їх, щоб іти далі в пошуках Людської Досконалості.
Література зобов’язана за своєю суттю нести естетичне задоволення, націлювати на вивещення гідного в Людині і своєрідного осуду (висміювання) ницого та нашарованого невіглавством у ній.
У Літератури стільки надзавдань, що вона необхідно потребує САМЕ ТАКИХ суттєвих розвідок і наукових досліджень та висновків. Мій респект, панове:)) І щира подяка:))
Хто і що впливає на літературу або ж точніше на письменника? Філософи, обставини життя, класики, канонізовані автори, прожите і прочитане, те, що зачепило за живе, що натягує струни душі болем та вистражданим пошуком влучного в тексті слова чи Думки (Ідеї, НадІдеї)... Чи САМЕ життя в усьому його різнобарв’ї?
Хто пише краще: той автор, що втікає у власні фантазії та повсякчас хвору уяву, чи той, хто спостерігає змальовані в своєму тексті образи У СОБІ і лише трансформує їх із себе – у життя... Пізнане, відчуте, пережите, усвідомлене, вивільнене із себе ТРАНСПОРТУЄ у власні тексти.
А може найкращий автор ТОЙ, кому після прочитання його твору хочеться прошепотіти „Дякую”?
Чи може той, про кого спершу скажуть: „занадто, незрозуміло, дивно, оригінально, тому й цікаво”. Наведу вищенаведену цитату Блума повністю:
„У випадках з усіма двадцятьма шістьома авторами я напряму ставив запитання про їхню велич: що робить автора та його тексти канонічними? Відповіддю майже завжди було – дивність (strangeness), ефект оригінальності, котрий ми або не можемо асимілювати, або який настільки асимілює нас, що ми перестаємо його помічати. Вальтер Патер говорив, що романтизм – це дивність, схрещена з красою, проте, думаю, ми можемо стосувати ці слова не лише до романтичних авторів, а до всього канонічного письма. Вершини літературної творчості від „Божественної комедії” до „Ендшпілю” – це рух від однієї дивності до іншої. Коли ви вперше знайомитеся з канонічним твором, то переживаєте не виповнення ваших сподівань, а саме відчуття дивності, незвичності й настороженості. Киньте свіжим оком на „Божественну комедію”, „Утрачений рай”, другу частину „Фауста”, на „Хаджі-Мурата”, „Пера Гюнта”, „Улісса” чи „Всезагальну пісню”, і ви побачите спільне для них усіх: вони спонукають вас почуватися незвично, дивно навіть удома”.
Кожен автор зберігає в собі таємницю і власного життя, і свого становлення, як письменника чи Людини загалом. Далебі чи не в цьому й полягає його дивність, вдало передана в тексти?
Смію стверджувати, ДИВНІСТЬ великих творів – це відображення дивності великих людей.
Очевидно, таїна, що може трактуватись і як дивина, – це єдине, що їх розважає, бо все інше повсякчас засмучує... (?)
Чи не з наміром здивувати, порозважатись, втішити своє серце вийшов Шекспір на сцену грати свої великі і малі ролі, а потім і писати для цієї сцени, для сцени самого життя, яке він назвав театром, а нас у ньому - АКТОРАМИ?..
І будучи геніальним трагіком чи може жартівником, та швидше – Диваком, чи хотів би Шекспір такого „театру” довкола свого імені? Якщо вже він був настільки визначним знавцем людських душ, то дозволимо собі припустити, що він був і дуже обізнаним у собі, у своїй схемі трансформацій ГРИ-СЛІВ-РОЛЕЙ-МЕНТАЛЬНИХ ЗЛЕТІВ І ПАДІНЬ, отже, просто був Людиною з Великої літери.
Підозрюю, йому б не сподобалась канонізація його творчості чи культ Шекспіризму у світовій літературі. З усією своєю геніальністю, він відповів би просто:
„Почитайте, панове, „Сонет 66” чи якусь із книг Платона (додам суто від себе: яким захоплювався також і ОШО, визнаючи Платона великим мудрецем і просвітленою людиною. Хоча не знаю, як оминув увагою Шекспір той факт, що Платон не допустив би в ідеальну державу поетів? Мабуть прокоментував би собі просто „Іноді мудреців заносить.”)... А ще краще, покиньте ви цей увесь скарб, всю цю найпрекраснішу і найзмістовнішу у світі макулатуру, сідайте біля мене - І ЗАХОДЬТЕ У СЕБЕ!"
(За мотивом розповіді ОШО „Алмазна сутра”: http://olgailyuk.at.ua/publ/1-1-0-21).
На сучасний манер назовемо Шекспіра ГУРУ з люлькою від Літератури, адже направду геніальний драматург і досі запрошує усіх своїми творами саме до такої НадІдеї: ПІЗНАВАЙТЕ СЕБЕ і в собі КОГОСЬ! (P.S.: хто-зна, можливо, Шекспіра?)
А Гуру він тому, що "дух, який неможливо закувати в окреслені рамки", - це про Білих птахів, про людей, які пролітають крізь віки, щоб віддати найкраще людям...

Здається починаю вловлювати цю різницю ментальностей між українцями й представниками інших націй. Власне, вловлювати в контексті літератури. Завжди помічала, що ми пишемо по-іншому, а в чому ця різниця – не могла збагнути.
Різниця у темпі мови. Письменники з інших країн пишуть не так, як наші письменники. В них інший темп: іноді він подібний на розтягнуту гумку, деталізує кожну дурницю, описує те, на що українці зазвичай не звертають уваги, і спиняється в змістовному своєму навантаженні на речі, які насправді взагалі нецікаві, але саме це і є потім найважливішою річчю, бо до неї все зводиться. І ось ця лінь, лінь успішних людей, бажання описувати саме її, як показник комфорту та успіху, переростає у деталь ТРАГЕДІЇ або драми, в кращому випадку співчутливості чи комедії. Вони такими є і в житті.
Пригадую своє спілкування з німцем українського походження. Він міг би назвати себе успішною людиною, вся його поведінка – успішного бізнесмена: сповільнені рухи, швидкий погляд, байдужість до всього живого і оточуючого, оцінюючий формат спілкування, зважені слова, легкий смуток від перенасичення позитивних емоцій через свої життєві успіхи, почуття власної ВАЖЛИВОСТІ, і стан, ніби все ним охоплено, але нічого не відчуто. Найбільше мене вражала ось це нечутливість.
І дратівливість. Помітивши цю дратівливість, розбещеність у смаках, мені просто стало його шкода.
І дуже часто я читаю описи САМЕ таких людей в іноземних авторів. Думаю, вони бачать щоденно такий рівень життя (я б назвала його вище середнього), коли людина дбає за свій бізнес і не переймається своїми внутрішніми відчуттями життя, не переймається добробутом чи точніше його відсутністю в інших людей, не бачить труднощі виживання інших. Лише себе бачить.
І спостерігає така людина лише за такими, як вона, адже спілкується переважно із рівними собі за соціальним статусом та класом.
Такі, як ми, для них - немов ескімоси. Між нами відстані, між нами майже прірви. Ми на різних берегах, бо ми щодня є свідками того, як біль раптово може влізти в життя людини, аби зруйнувати це життя; як матеріальні нестатки призводять повсякчас до плачевних наслідків; як невпевненість у завтрашньому дні робить людину чутливою до сьогоднішнього; як чекання офіційної зарпалати вирішує настрій людини на цілий день; як неможливість виконати прохання дитини породжує відчай чи довготривалу депресію і багато інших „як...”.
Вони цього всього не знають. Живуть у вимірі благополуччя і пишуть теж про нього. Про лінивих до духовних благ та гордовитих завдяки матеріальним благам, які легко можуть розтоптати квітку, подаровану від щирого серця. Які не помічають щирості, тому що навмисно ховають її за сімома замками, бо так у них прийнято.
У нас же як прийнято? Або не дають говорити правду, тому ми її на кухні все одно промовляємо коли пошепки, а коли на зло всім ГОЛОСНО, або дають висловитись, але навмисно не чують, ігнорують усіма ймовірними методами впливу: без змін у повсякденно-суспільно-політичному житті і навіть без надії на такі зміни. Ми настільки різні ментально саме тому, що живемо цілком по-іншому.
І тому ми так зачитуємось тією літературою. Хоча придившись до неї пильніше, напевно маємо право зробити висновок: що пишемо не гірше і мислимо не гірше, і живемо теж не гірше. У нас є перевага: є простір для подальшого розвитку, немає закам”яніння, немає гордовитого відчуття того, що живемо у вимірі благополуччя. Можливо, ми десь підсвідомо піддаємо це благополуччя сумніву: а раптом воно лише інший бік медалі, себто, матеріальне породжує фальш, воно зникне, а щоб воно не зникло, люди придумали назвати його успіхом?!
Ні, українці знають, що успіх полягає не в цьому, не в самообмані!
Успіх – це коли боришся і перемагаєш! Або якщо не перемагаєш – ТО БОРЕШСЯ ДАЛІ! І не спостерігаєш збайдужіло за усім, не вдягаєш маску дратівливості і не фальшивиш перед кожним тостом, а щиро бажаєш: БУДЬМО!
Ось це будьмо і присутнє в нашому темпі. Будьмо ВЖЕ і будьмо ПОТІМ – вічне гасло, пронизане в кожному українському творі... Воно нагадує про те, що ми є. Що ми ще пам”ятаємо щасливі козацькі звершення, ще віримо в щирість перших справжніх українських літераторів – засновників української мови, виспівуємо народних пісень, які завжди були формою нашого внутрішнього змісту: ТВОРИТИ ВІЧНО - згадувати у віках!
Я б хотіла, щоб зачитувались і нашою літературою. Можливо, Леся Українка за кордоном і не пропіарена настільки, щоб нею зачитувались, але наприклад Ольга Кобилянська вже давно визнана європейцями, як одна з кращих світових письменниць 20 століття.
Я б хотіла цього, бо ми маємо це глибинне і ми маємо ЦЕЙ СВІЙ ритм, цей свій пошук і острів, ми маємо – тому МИ ТОГО ВАРТІ!
Хоча це моє аналітичне „писання” швидше заклик для того, щоб читати ВЗАГАЛІ: як наше, так і чуже (інше...).
Власне, як і заповідав пророк Шевченко: "ЧУЖОМУ НАУЧАЙТЕСЬ І СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ"!

Усі віки створювали собі схеми наближення до небесної мудрості. З початку існування досконалого царства Атлантиди людьми було виведено об”єкт для поклоніння і схему, за якою треба було діяти, щоб почуватись комфортно в величезному і повсякчас жорстокому світі. Атланти – камінні гіганти - захищали кордони Атлантиди. І завдяки відомим історичним фактам ми знаємо, що ЗАВЖДИ існувало царство, де панувала протилежна ідеологія. Тобто, так би мовити, плюс і мінус. Є навіть версія, що саме це протилежене за змістом царство, досягнувши таємниць науки, вивело першу атомну бомбу, завдяки якій і була похована під воду велична Атлантида.
Варто було зародитись одній ідеології чи релігії чи віруванню, як тут же люди доходили до її протилежності, хвацько за неї хапалися, ніби боючись досягнути досконалості лише в чомусь одному.
Читаю нині цікавий твір Олександра Кульського „Клейноди Троянди і Хреста” (наразі – Книгу першу „Стежина над безоднею”), що опублікована невеликим уривком в журналі „Всесвіт”. Раніше я не зустрічала цього прізвища і не мала нагоди пройти короткий курс таємних релігійних чи окультних братств. Тому приємно, що така книга з”явилась і дає можливість заглянути в минуле.
Автор цікаво відзначає, що його захоплює, і на що варто звернути увагу. Свої „Клейноди” він так і назвав „Трилогією парадоксів і артефактів”.
Найцікавіший месидж його книги – „Добро завжди перемагає зло і людина по праву може досягнути рівня Бога”.
Вчора маленький Павлик, якому 6 років, заявив (абсолютно несподівано): „Хочу бути Богом і у Всесвіті спостерігати за усіма світами і планетами”. Він сказав „спостерігати, а не ТВОРИТИ”, отже, якщо йти за вищенаведеною книгою Кульського, то цей маленький хлопчик хоче досягнути шостого рівня. Рівня майже Бога, але який лише може опинитись в будь-якій точці Всесвіту, а от останній сьомий рівень передбачає можливість для людини ТВОРИТИ НОВІ ВСЕСВІТИ на зразок самого Бога.
Усі люди на землі мають безліч можливостей і, перебуваючи зараз на 4 рівні свідомості, коли їхній стан можна назвати сплячим і дужемалоусвідомленим, логічно – мають змогу рухатись далі, до 5 рівня, рівня просвітлених людей, які готові усвідомлювати значно більшу кількість речей.
Скажу чесно, і 5-ий рівень і 6-ий рівень досягаються багатьма людьми у всі віки (так вже заведено), а от 7-ий рівень - ЛИШЕ одиниці в одне тисячоліття. ОШО це називав вершиною піраміди. Але, тепер найважливіше: ДЛЯ ЦЬОГО ЛЮДИНІ АЖ НІЯК НЕ ТРЕБА ВСТУПАТИ В ЯКЕСЬ БРАТСТВО ЧИ ВИВЧАТИ КНИГИ БРАСТВА ЧИ ВОЛОДІТИ ТАЄМНИМИ ЗНАННЯМИ.
Абсолютно все людині може дати віра! (Тільки СПРАВЖНЯ віра, а не біганина до церкви заради якихось миттєвих станів трансу-поклоніння. Віра полягає не в цьому, а в щирому самопізнанні себе, як дитини Божої і Бога, як свого батька. Відбувається тісне постійне спілкування через людську думку, через людську свідомість і серце людини, де повинна панувати Любов як до Бога, так і до всіх його земних творінь...).
Тому повторюсь за Ісусом (якого чомусь багато таємних братств взагалі не визнавали): „По вірі дано вам буде”. Якщо ваша віра така ж велика, як віра Бога у вас – ви досягнете рівня Бога. І спраді будете творити СВОЇ світи для прийдешніх поколінь, і навіть несподівано для себе перекинете значну кількість нових людей у ту точку Всесвіту, де будете самі перебувати і захочете, щоб вашу радість буття розділили найближчі і найдорожчі. (Для Ісуса Христа цей новий світ ознаменувався словом - РАЙ і мабуть там вже багато тих, хто прийшов до Нього крізь земні випробування для того, щоб бути разом з Ним у його Небесному світі).
Але зауважу, яка б це не була весела і цікава гра (чи просто ВЕЛИКА ГРА, як її називає пан Кульський) по підняттю рівня свідомості і досягнення надлюдських можливостей (при всій вірогідності цього, адже Божа іскра в людині немає меж!), ви завжди станете свідком того, як хтось зовсім близько може створити паралельний світ – в десятки разів гірший за ваш. Чому так?
Бо все існування, як таке, теж тримається на Парадоксі. Палка ж із двох кінців, чи не так? Тому якщо є палиця, буде і її протилежний кінець.
А от жити постійно хоча б на 5-ому рівні свідомості складно. Весь час все знаєш, передчуваєш, хочеш змінити щось – тобі тихенько підказують: не треба, ТАК ПОВИННО БУТИ! Щось внутрішнє в тобі підказує, багатотисячолітній досвід, що криється в генетиці та духові кожної людини, адже дух людини вічний, всезнаючий, безмежний, і ти дослуховуєшся до цього досвіду, тому що він мудріший, ніж твої 25 чи навіть 90 теперішніх літ.
І дієш завжди узгоджено з усім живим, бо так треба.
А творити і переноситись, і дізнаватись майбутнє, і багато інших містичних речей людина НАСПРАВДІ МОЖЕ своєю суттю, яка найбільш досконало працює у стані між сном і реальністю. Тіло спить, суть працює...
Так про себе розповідав і ОШО. Я довгий час зачитувалась саме ЙОГО досвідом, його життєвим шляхом. І вважаю його найбільш цікавим дороговказом до пізнання істин. Але неможливо відкидати досвід інших. Він все одно буде про себе нагадувати щодня.
В тому числі словами „По вірі дано Вам буде”.
Я пояснила Павликові, що для здійснення такого бажання, йому треба увійти у відповідний стан і тоді мандрувати Всесвітом. Треба відкрити своє внутрішнє око, прокинутись свідомістю і уві сні входити у стан, коли можеш відчувати Всесвіт. І він відповів так мило: „Я нічого не зрозумів”.
„- Тому що ти ще маленький. Підростеш, розум стане більший, і свідомість збільшиться і тоді ти прийдеш до тьоті Олі і запитаєш, а я тобі на всі питання дам відповідь, добре?”. „Так”, - відповів малий хлопчик, який прагне досягнути колись висот Всесвіту. Хто-зна, може це вдасться також і йому?
І як мріяв колись ОШО, це буде вдаватись багатьом людям на планеті. ОШО вказував шлях через медитацію, через самозаглиблення – один із найлегших шляхів і найбільш вагомих. Як кажуть, і на небі, і на землі безпрограшних!
Тому вперед кожному бажаючому: „Заходь у себе і пізнавай ВСЕ!”
До речі, пізнавати без віри в Бога неможливо. Адже і я кажу, і всі інші казали: Життя – це БОЖИЙ Дар.
Все решта – просто знання. Лише знання Вам досвіду не принесуть, треба пережити те, що написано кимось тисячоліття тому. І тому час втрачає свої межі, простір втрачає свої межі – і тільки Любов зберігає дороговказ: туди, де хочеться побувати понад усе.
По вірі дано ВСІМ буде!

ПРО СЕКС І ЛІТЕРАТУРУ
(Із циклу "Майже трактати або просто - РОЗДУМИ")
Якось мені сказали, що література тісно пов’язана з сексом і що вона повинна приносити таке ж задоволення, мовляв, добрий той твір (поезія, проза і т.д.), до якого хочеться повертатися знову й знову. Інакше навіщо взагалі займатися літературною мастурбацією?
Потім я ламала голову: а чи маю я текст (не свій, чужий), який хотіла б перечитати вдруге-втретє-вчетверте?
І чи можу я таке прочитання порівнювати, хоча б частково, з хорошим вдалим сексом?
Ні, на жаль ні. У мене є безліч творів, які я пам’ятаю саме тому, що не перечитую і саме тому, що з першого ж разу прийняла їх за хороші тексти....
Вони відклалися в моїй пам’яті насамперед як повчальний твір, а не твір, що приніс мені задоволення. Отже, я не читала в своєму житті жодного твору, який задовольнив би мене на зразок сексу.
І водночас я не можу сказати, що секс дає мені таке ж почуття наповненості, як хороший змістовний твір.
Ну от: що ж тоді секс і що таке література?
Наразі я говорю від свого імені, власне тому, що пишу не абстрактно, а конкретно.
Література буває різною: від відверто примітивної (графоманство) до геніально-красивої (Шевченко, Стус, Рільке, Леся Українка). Література має різні призначення. Мушу зауважити, що приносити певне задоволення, подібне до насолоди сексом, можуть лише тексти змістовно неглибокі, тексти своєрідної “курчачої” літератури – заради потоку позитивних емоцій. І глибоко задівати наше єство призначені тексти високої духовної культури.
Зрештою, так само, як і секс, приносить задоволення, але не заповнює внутрішній зміст життя людини без одного вельми важливого фактору – фактору почуття. (Звісно, мається на увазі почуття кохання).
Отже, і призначення хорошої літератури повинно полягати в умінні правдиво і сильно передати найглибше, найзмістовніше, що має людина, – почуття та людські роздуми. Проте таку літературу важко назвати розважальною. Слід звернути увагу й на те, що ця література високо цінується шанувальниками мистецтва слова.
І мабуть, мало знайдеться людей, які б хотіли, щоб їхні почуття зневажили, використавши лише їхню пристрасть, себто тіло.
І література, й секс лише тоді приносять справжні відчуття, коли ти бачиш в тому зміст, а не просто насолоду.
Що таке зміст сексу?
Насамперед це продовження людства! Це продовження роду людського! І недарма в літературі існує вислів “плід кохання”. Такий плід може подарувати лише кохання, але твориться він через секс.
ОШО називав секс потрібним з ще одного погляду –погляду медитативності сексу. Саме в моменти оргазму людина наближається до найперших глибин свого єства – яке принаймні в ті моменти ні про що не думає, лише про цей момент. Отже секс – це ще й момент медитації людського розуму і тіла. Чи можемо ми в такому разі ігнорувати секс? Мабуть, ні. Бгахвану Шрі Раджнешу (ОШО) казали: якби ти не говорив стільки про секс, ти був би визнаним учителем в Індії і ми б сповідували твоє вчення, але ти... і ОШО щиро їм відповідав, що готовий їх почути, якщо вони почують його, але немає цього взаєморозуміння, бо він говорить про елементарні природні речі, і мовчати про них було б з його боку гріхом. Як можна мовчати про секс, якщо саме через нього ми й з’являємося на цей світ?
Отже, зміст безумовно є!
Що таке література та її призначення, себто змістовність? Це те ж продовження людства.
Здається, на цьому етапі дуже збігаються поняття сексу й літератури, але не поспішайте ставити знак дорівнює. Якщо література - продовження людства саме в плані духовного поступу, то в такому разі вона виконує, найперше, виховальну функцію. Чи може нас виховати секс?
Тут і з’являються ті вагомі розбіжності між літературою й сексом, які не дозволяють ставити їх на один щабель. Більше того, література це – ПОЧУТТЯ! Це філософія життя людей, це їх прагнення до самовдосконалення, до гуманізації суспільного ладу в новій цивілізації періоду Християнства. Це те, що каже Бог: “Спочатку було слово і слово було Бог.”
Чи може таку ж виховальну функцію, пізнавальну і необхідну, виконувати секс? Мабуть, не може. Мабуть, не на тому рівні. Хоч, безперечно, в ньому є багато своїх позитивних моментів. Секс може призвести до любові, може призвести до саможертовності, але дуже небажано, щоб секс призводив до залежності та рабства. Тут слід згадати Соломона – мудреця, який останні роки свого життя провів у власному гаремі, забувши і про мудрість, і про своє призначення як мудреця. Що примушувало його знаходити насолоду в звичайному сексі? Адже не міг би він всіх своїх прислужниць кохати по-справжньому! Легенда про Суламіф, що появилася в житті Соломона, описана, як ідеальна легенда кохання. Тобто, знову ж таки, не може бути правильним те, що неосмислене сповна. Бо нерозумна залежність як від сексу, так і від почуттів, (на прикладі життя Соломона) ще раз доводить, що втрачати своє духовне вважається несвідомою поведінкою людини. А ВСЕ, ЩО НЕСВІДОМО, ВВОДИТЬ В ОМАНУ!
Тобто ні література, ні секс не повинні вводити людину в оману, інакше вирватися з тенет болю, до якого це, безперечно, призведе, буде дуже й дуже важко.
Що таке біль сексу? І що таке біль літератури? Потрібно розглянути й цей бік медалі, хоча б через те, що він таки існує.
Біль з’являється тоді, коли секс приносить розчарування, і не дає бажаного відчуття – відчуття потрібності та поваги. Рано чи пізно він проїдається. Набридає. Здебільшого не обом сторонам відразу, а комусь одному – і хто-зна, кого більше болить: того, що залишив свого партнера, чи того, хто залишений. Адже залишений страждає з причини відсутності такого сексу, який призвів до залежності (в іншому випадку навіщо страждати? Забув – і все!) А той, хто залишив, має осмислену причину свого вчинку – принаймні в передчуттях, у підсвідомому прагненні отримати щось глибше від подібного зближення – не просто секс... інакше навіщо було взагалі розлучатися?
Біль сексу з’являється тоді, коли щось не так, і задоволення втрачає своє підґрунтя та необхідність. Уникнути цього можна, лише вчасно розпізнавши симптоми такого своєрідного захворювання і вміло його вилікувавши.
Біль літератури інший – цілковито інший. Він немає нічого подібного з сексуальними проблемами. Він закономірний лише в тому випадку, коли ти читаєш те, що тобі не цікаво. Або те, що не знаходить в тобі відгомін. Або те, що викликає почуття депресії... (до речі, до цього може призвести й дуже хороша, професійна література!) Біль в літературі багатосторонній! Він може бути зумовлений навіть відверто несприятливим для читання настроєм і викликати різку антипатію та неприязнь до прочитаного тексту.
Висновок: якщо вам нецікаво – не читайте, мабуть то несправжня література або ви на цей момент не налаштовані до сприйняття справжньої літератури, тому вона й не цікава.
Якщо вам не хочеться - не займайтеся сексом. Значить такий секс вас не заповнює змістом, і це не ваша людина...
Якщо ви хочете відчути насолоду – тоді відкиньте думати про зміст та біль сексу – замовте (знайдіть, звабте) собі людину для розваги, яка просто задовольнить тілесну необхідність.
Якщо ви хочете відчути насолоду при читанні – візьміть те, до чого доріс ваш розум – або дуже змістовний та високохудожній твір, який, можливо, викличе і біль, і співчуття, і відчай -або доволі розважальний, щоб запудрити собі мізки легкими історіями про незначне...
Але не намагайтеся поєднати секс і літературу. Вони насправді різні. Кажу це і письменникам також!
Що ж до літературної маструбації доводиться констатувати, що то швидше відхилення, ніж закономірність...
Повертатись же до текстів своїх чи чужих слід теж САМЕ під настрій. Хто-зна, можливо це повернення змінить ВАШ СВІТ!

Він не зміг повірити, що вона має білі дерева за пазухою. Вона сама про це сказала:
- Я не знаю, ростуть собі... В’януть, опадають попелом на мій живіт і ростуть знову.
Йому стало шкода, що ростуть знову, і що знову опадають попелом, подібним на штучний сніг, і що вона при цьому почувається достатньо добре, принаймні, не бере собі до голови таку незвичність, як білі дерева на грудях.
Ходила взад-вперед, розповідала щось... Потім від неї слова не доб’єшся: дерева білі – білі дерева – і все!
Чому білі, якщо чорні?
- Де ти бачиш чорні? – майже кричала.
От маєш тобі, знову рве волосся.
- Нехай будуть білі.
- Ти втомлюєш мене, більше я не прийду.
- Жартуєш?
Він відкрив очі... Сни зводять з розуму – сни, як той біль, нічого не мають, крім здатності зводити з розуму. Наступної ночі вона буде встромляти свої ароматизовані палички до декоративного плетеного крісла з милою лялечкою („Нащо їй та лялечка?”) – вигадала таке! Опісля буде говорити про любов: одне і те ж, одне і те ж. Про те, що я – жорстокий, що я - жорстокий! Я – жорстокий.
- Ні, люба, я ж тебе не проганяв, не хотів тебе просто...
- Не хотів, мав би совість таке говорити, тому й дерева мої в’януть... Знову... Ну хіба я не красива для тебе? Довге волосся – я знаю, що в твоєї дружини воно було довгим. Губи тонкі, але виразні... Зате у мене ноги он які, у неї – коротші!
- Я не про ноги... Я все бачу...
Аромат сандалу псує мені настрій, хіба вона не розуміє цього: така вишукана, легка, вічна, а таких звичайних речей ігнорує собі. Грець тобі до одного місця - не приходила б більше і все.
Він остаточно прокинувся, напився води з крану і завмер: третя ніч без сну - стан видінь і дрімоти. І суперечки з нею уві сні... Одне і те ж.
„Отже, цей запис може свідчити про внутрішню напругу після довгої психологічної боротьби. На початковій фазі хвороби виявляться лише бажання заснути і не бачити її. Проблема: Він+Вона+Дерева=Сон”. Втомлена свідомість видає приховані емоції: це може бути покинута в юності дівчинка поміж беріз, наприклад. Здається, саме тоді у пацієнта вкрай понизився зір, лікування проводилось невчасно, тому й розвинувся потяг до уяви, він спрацював у ті миті, коли бачилося все гірше й гірше... Розпливчасті плями перед очима...” – психолог Лідія Примха написала свої зауваги-роздуми швидко і впевнено. Наступної миті вона вже гріла пальці біля калорифера і націлювалась покинути робоче місце, виконавши усі умови завершення робочого дня: перше – це вимкнути електричні прилади, потім прикрити жалюзі на вікнах... Сердито закрутила кран і хотіла виходити, як щось її несподівано повернуло до столу. Вкотре переглянула ту ж саму справу – справу „Сонного”, як вона його називала. Дописала: „Він її хотів, але не вірив у щось...”. Вийшла.
Кабінет опустів раптово, стало сумно.
Вулиці Львова дивились на неї здивовано: у великих окулярах з довгим темним волоссям і впитливими очима, худорлява, виснажена і водночас світла – вона була подібна до освітленого майдану, що поряд з темною вулицею. Гармоніювала з природою, забираючи від неї основне – себе! Життя в ілюзіях інших – то не приваба!
Зайшов сусід – втомлений і високий. І втома, і ріст йому не личили. Привітався. Відповіла, відчиняючи двері. Код чотиризначний, легко запам’ятовується, але знову довелося порпатися у мобільному, щоб якомога швидше віднайти і зайти нарешті до цієї чотиризначної квартири.
І чому б це чотиризначної, якщо я живу тут одна? – ні, не можна скільки працювати.
Вона схилилась і вдихнула його. Волосся спадало їй на обличчя, дуже повільно стаючи туманом.
- Бачиш, туман теж білий, - цілком спокійно промовила і різко відкинулась назад. – Так красиво за вікном – ти бачиш? Чому ти не дивишся знову?
- Очі болять...
- А...
Очі не болять, але я майже сліпий, щойно буде два роки, як вона мене покинула через те, що я –сліпий...
І тоді я запитав ЇЇ, „Сонну” - так називав дівчинку без визначеного віку, що мала білі дерева за пазухою:
- Як ти мене любиш?
- Безнадійно.
- Це добре.
- Чому б це було добрим, коли усе в цьому не добре. Ну я піду, - вийшла, несподівано перебравши його звичку гримати дверима.
„Хто тут? – Лідія здригнулась усім тілом, - Чи не зарано влазити у чужі сновидіння? Ні, я однозначно працюю забагато. Цієї людини за даними архіву немає в живих вже півроку... Хоч ніхто до моргу тіла не передавав. Звідки ж ця бздура про смерть? Справу „Сонного ” я отримала у спадок з легким застереженням: працюй, але не захоплюйся.”
Вона встала з ліжка, ліниво натягнула на ноги пантофлі-песики і темнотою зайшла до кухні. Ліхтар з вулиці вдало освітлював розміщені на столі прилади. Кавоварка не вмикалась хвилин із п’ять, тому їй довелося затлумити спрагу ковтком холодної кави, як завжди, надто міцної для того, щоб наважитися заснути знову.
„Чи були в неї окуляри? У нього вони були?”. Ліда повільно вдягнулася і замовила таксі.
- На Вірменську, будь ласка.
- У 2-ій годині ночі?
- Так, офіс цілодобово охороняється.
- І що там забули, панюсю?
- Себе, здається – яка різниця?
Сек’юріті впустив її одразу, не розпитуючи ні про що – звичне явище бачити цю молоду особу у будь-яку мить доби. Тим більше, вона таки вміє зачаровувати – сумні очі і весела посмішка...
Її рука похапцем витягнула потрібну папку з великими літерами „Сонний”.
Чому такий сторонній запис? Він писав це як письменник, а не свідок:
„А потім вона таки його звабила – зробила це вміло, легко, проникаючи cвоїм тіло, немов повітрям, немов вона - дух, лагідно і замріяно торкалася адамового яблука на шиї, невідомо чим торкалася – спочатку йому здалося, що то губи, потім – груди, потім він не вірив, що це її тіло торкається – швидше, то все було просто потягом: ніжним, сміливим – найсправжнішим потягом.
Довго не надходив оргазм, від чого йому ставало млосно і тяжко водночас – чому так довго? Аж тут закінчуються її ноги, ось ступня, пальці, неповторний вигін, такий витончений, як сльоза, що падає з образу святих... Було відчуття кохання із надреальністю, яку можна назвати і Богом, і Сяйвом, і ким, і чим завгодно.
Це надлюдське руйнувало залишки розуму... Після того вона йому більше не снилася...”
Звідси починається відлік загострення хвороби і фатальний кінець. Ні, це не хвороба. Симптоми стану просвітлення через любов (ймовірніше навіть - секс) – і не більше. Після цього запису його вже ніхто не бачив... Не виходив на вулицю? Де ж та адреса? Де вона? Ось: „вул. Глібова...”
Вже через хвилину вона знову викликала таксі. Той самий шофер про те ж запитав:
- І що там забули, панюсю?
- Себе або його – яка різниця? – відповіла з уточненням...
- І який він з себе той пан – подібний на вас?
- Ні.
Машина рухалась повільно, викликаючи болісні передчуття, змішані із страхом, розпачем і водночас – радістю. Поворот наліво здався нескінченно-круглим, немов би вони завертілися на місці, ожеледиця пронесла їх вбік, швидкість стишили і поїхали далі. Тепер вже недалеко... ось він – будинок №23. Не варто прощатися з цим шофером:
- Зачекайте мене хвилин десять – потім можете їхати собі, - схвильовано мовила.
- Добре, бо ви тут не знайдете його, ви ж не вірите...
- Ні, я просто маю в серці біль, але він недовгий... Повинен бути недовгим – тільки різкий дуже.
Ліда зайшла до неосвітленого під’їзду, піднялася на третій поверх. Квартира 10. Дзвінок.
Він відчинив двері – худий і змарнілий:
- Ти?
- Я.
- І що? Прийшла знову? Ти більше не снилася...
- Так, читала про це.
- Де?
- Ти помер насправді?
- Коли?
- По паперах приблизно півроку тому.
- А, тоді? Ні, пішов з лікарні, підпаливши палату. Ми з моїм сусідом тим часом помінялися ліжко-місцями. Я підлаштував усе.
- І що далі?
- Заходь...
- Ні, мене чекає таксі.
- Ми з тобою гарно кохалися – заходь...
- Ти не віриш у моє існування...
- А ти у мою взаємність...
- Я не говоритиму більше про любов – навіщо тоді заходити?
- А що: дерева білі пов’янули?
- Ні, їх і не було ніколи.
- А-А...
Сигнал від таксі примусив її прокинутись остаточно. Господи, ну навіщо ці сни?
Треба поміняти жалюзі – ці з кожним днем тускніють і все стає геть нецікавим – немає на чому погляд спинити... немає нічого. Крім снів. Треба випити чаю. Треба послухати „Клуб Шанувальників Чаю”... Треба забути все до ранку. Ранок – порятунок, за межею буде сонце...
І розпланувати, з чого складатимуться два наступних кроки мого життя.
Те, що я не люблю цього хворого – це без сумнівів. Я нікого не люблю. Не можу! Він заважає мені кохатися з іншими. Він стоїть весь такий виснажений і болісно вдивляється в очі. Ну що тобі від мене потрібно? Ти себе не порятуєш – я тобі не чарівник, що паличкою змахне, і все стає весело та гарно. Борися, якщо віриш! Або залиш мене! Залиш – я не страждатиму. Ніколи!
Ні-ко-ли...
Зараз щойно зроблю ін’єкцію і поживу собі далі... Вона взяла диктофон і повільно записала свій останній роздум, подих, світ... У її житті було два письменники – про цього не знав ніхто:
А ти! Ти – минуле! Не рухай моєї аури – я її не для тебе вдосконалювала щомиті свого життя. О, як же ти нічого НЕ ХОЧЕШ розуміти. Пишеш свої дурноваті, не потрібні нікому тести (романами це не назвеш. Який з тебе романіст, коли ти ще жодної жінки не кохав, як слід, навіть своєї...) Лиш розвагами маявся, маятник нещасний: куди не рухни – ти перший. Ти в усьому мусиш бути першим. Ти мусиш бути кращим, ніж інші, бо це ТИ!.. Іди геть, іди собі.
Я ніколи тебе не любила!
О, Господи, дай мені сили пережити цю ніч, - її голос майже розтанув у повітрі. Ліда відкинула диктофон. Хотіла встати з дивану, але похитнулась. Хвилини збігали... Черговий напад болю примусив її завмерти.
Вона змогла лише набрати номер швидкої.
І знову біла палата. Білі дерева – суцільні дерева... Високі, німі... Ваблять її, вбирають поступово груди. Заколисують дух....
Минулого разу теж приходив він - третій, Третій у її короткому житті. Він зайшов у білому халаті і посміхнувся їй:
- Що тобі зашкодило гарно відпочити на вихідні?
- Відсутність ін’єкції.
- Це вагома причина. Ввечері я проведу тебе додому.
- І затягнеш у ліжко?
- Якщо дивитимешся на мене так, то зроблю це із задоволенням.
- А чому не тут?
- Дівчинко моя, я чекаю на твою взаємність вже років шість, а ти й далі іронізуєш... І до чого тут твоя хвороба? Ми могли б вже третю дитину мати з твоїм діагнозом.
- Дозволь мені побути одною.
Лідія прикрила очі і вже не відкривала. До останнього подиху. Кінець наступив раптово. Непомітно навіть для неї. Він все тримав її руку – відчував як холод вбирає пальці в полон... Потім вже нічого не відчував. Покинув палату швидко, на ходу втираючи сльози.
Сонний саме заходив до лікарні, коли її переносили на ношах. Він побачив лише руку, що раптом заділа його, якимось чином випавши із нош. Він був певний, що то гілка від білого дерева – уламок останнього сну.
- Стійте, хто це?
- А тобі що до того?
- Я її знаю.
- На тому світі познайомились?
- Не пішов би ти, га?
Він боязко відкинув край простирадла і побачив її – ту, що шукав вже в житті, бо в снах вона не з’являлася більше.
- Як її звуть?
- Лідія Примха, лікар-психолог, відома тим, що вивчала справу „Сонного”.
- Може, „Сонної”?
- Ні, вона так називала свого пацієнта – письменника. Вона любила його твори і сни. І не вірила ні в його, ні у свою смерть. Але він помер ще півроку тому. Тепер їй залишилось лише наздогнати... Взагалі, це дивна історія. Але що тобі до того?

Кінець.

Сьогодні воно прокинулося самотнім: не було ні корабля, ні вітру, ні вітрил. Сонце яскраво вилискувало в його скронях, затишно нашіптувало: я – світанок, ти теж світанок... ти зі мною...
Гарно, що є світанок, - подумало море, але де ж він? Куди поплив мій корабель?
Море роздивлялося в різні боки: праворуч, ліворуч, прямо, ще далі, попливло за горизонт, хвилі накочувалися одна на одну в пошуках сніжно білих вітрил.
Де він?
Ось тут , у цій бухточці, він бував найчастіше, замріяно погойдувався на хвилях, чекав, поки втішений капітан радів своєму невимовному щастю далекого мореплавця., вільного і надійного. Тут він бував найчастіше.
А за декілька сотень миль від цього місця корабель опускав вітрила і кидав якір – він милувався заходом сонця…
А той острів нагадував йому рай на землі. Острів завжди був пустим, та без мого корабля видається ще самотнішим, - подумало море.
До вечора йому ставало все тоскніше, з самих глибин виринало почуття болю, почуття непотрібного дня, у якому навіть спогаду про світанок не було – були лише спогади про колишні світанки, якими воно любувалося разом зі своїм неймовірної краси кораблем.
Немає.
Море не вірило... Воно збурилося, підняло всі потаємні сили свого єства і нахлинуло на береги островів та материків: де він? - запитувало, вдаряючись об тверді міцні плечі землі. Де ти заховала його? - запитувало ще голосніше. Та жоден берег не бачив ні уламків, ні самого корабля, ні навіть його капітана.
Де він? - тужливо зібралося море в велику хвилю печалі. Де він? - хотіло запитати в океана, але то ж - мовчазне дно досконалості, хіба воно відповість?
Море обурилося, продовжуючи свої пошуки. Воно заглядало у вікна осель рибаків, сподівалося хоча б уламок знайти, щоб переконатися – немає більше корабля!
НЕМАЄ!
Та щось раптово призупинило важкі болісні бризки, що відлітали на сотні метрів од стурбованих морем хвиль, – вони запримітили корабель у пляшці, точнісінько такий самий, як той, що завжди втішав самотнє море своєю появою.
ЦЕ ВІН?
- Дідусю, - промовив хлопчик до старого рибака, - чому море плаче? Дивися, сльози на вікні.
- Воно шукає свою „Голубу мрію”.
- А наш кораблик в пляшці теж так звуть.
Море з останніх сил вирвалося з берегів, щоб почути розмову краще... Вікно з гуркотом розчинилося, чиста морська вода влилася плюскотом у темну кімнату і всього лиш однією краплею торкнулося пляшки, в якій тепер жив його корабель.
- Дивися-но, торкнулося таки пляшки, ще любить його.
- Кого, дідусю?
- Корабель, мій корабель.
- А чому твій?
- Я плавав колись цим морем на „Голубій мрії”, запливав у найрозкішніші бухти, бачив чарівні острови, я кидав якір, щоб помилуватися заходом сонця і завжди розмовляв з ним. Я відчував його близькість. Море колись покликало „Голубу мрію”, тоді вона й розцвіла. Вирвалася з пляшки і стала справжнім кораблем. Я був тоді маленьким світлооким хлопчиком, я так покохав свою „Мрію” і завжди дякував морю за цей подарунок. Та одного разу воно затихло в своєму таємничому спокої. Корабель на мирних хвилях відносило все далі і далі, до океану. Море не зчулося, не зчулася й моя «Мрія», і я, як нас віднесло в океанічні простори. Здійнялася буря, почалася боротьба стихій: океан так хотів поглинути море - воно не піддавалось… У цьому змаганні не було ні переможців, ні переможених: море залишилось морем, океан - океаном, тільки мій корабель ...розбило... об рифи... Усі загинули, лише мене залишив живим холодний океан. Він викинув мене на берег. Мене одного. Я довго не міг повірити, що можу жити без своєї „Мрії” та без закоханого у неї моря. Але я знайшов тебе. Твоїх батьків теж поглинула стихія, а ти сидів на бережку цього маленького поселення рибаків. Я полюбив твої темні оченята і взяв до себе. І поклявся, що ніколи більше не вийду в море, бо залишати тебе самотнім я не хотів. Я боявся, що море відбере мене у тебе так само, як океан відібрав у моря корабель, як відібрало море твоїх батьків.
- Але ж це я попросив тебе створити кораблик у пляшці. Чому ти погодився?
- Щоб потішити тебе.
- І море?
- І море.
- А я теж попливу колись на „Голубій мрії”?
- Якщо вона оживе!

Боги спускаються на землю дуже рідко. Вони не хочуть бувати частіше, ніж один раз на все життя. При цьому вони відразу стають на ноги і біжать...
Мають два шляхи: жовтий і синій або червоний і чорний. Та вихід мають завжди лише один – короткий: просто взяти – і вийти.
Вибирають кожен в свій час. Цікаво, що саме кожен у той час, коли прийде для нього час: жовтий у дитинстві - до просвітлення, синій – після просвітлення.
Чорний тоді, коли ще немає червоного. Червоний, коли вже немає чорного.
Робиться це так: перший крок завжди важкий... Не міцні, щойно народжені ноги ступають ще без усвідомлення. Другий крок навпаки дуже легкий – ти вже знаєш, що таке ІТИ!
Іти навіть легше, ніж встояти... Особливо перед спокусою. Зі спокусами ігри сумніші – точніше сумно саме іграм, що програють в нерівному двобої. Боги ж бо – непросто люди!
Вони вміють радувати життя навколо своєю посмішкою, такою ніжною, як сон дитини і такою ж вірною, як почуття Слова до хорошої Думки.
Вони мають сміливі задуми. Дають по носі нерозумним щеням. Вертять хвости бикам. Випускають стрілу за тридевять земель. Стають навколішки перед своєю совістю. При цьому люблять пити час з чашки ароматного чаю і ображають недругів чарівною байдужістю.
Купаються в прозорих озерах.
Геніїв важко не помітити, хоч всі намагаються їх не помічати, - вважають вони.
До просвітлення живуть тихо, нікого особливо не дивуючи, не мурдуючи і не вимагаючи того, що їм дати не можуть. Але приходить момент і жовте стає синім, а чорне – червоним, тому що так буває лише в богів.
До просвітлення вони про себе знають не більше, ніж після просвітлення, але ніколи не забувають, що насправді їх тут немає. Вони є там, де їхня присутність важить більше, ніж їхня відсутність...
Життєві позиції богів – бути смішними і добрими. Їх милосердя спрямоване на тишу і на тих, хто її прагне. Їхня радість приносять щастя всім, хто це помічає. Їхня мудрість обнадіює життя творити нових богів.
Їхнє слово – вміле, як стріла, пущена в ніч народження таємниць.
Вони мають дивне вбрання, яке потім роками не тліє. Складають його на бильці ліжка в маленькому екстазі здивованості: що це?
Вбрання – що це? - думають вони... Це бажання побачити всі можливі кольори і стати в їхньому орелі птахами віри?
Боги не мають відповіді, залишаючи відбитки своїх ран та зцілень на білому полотні посмертної слави...
Їхнє волосся коротке і акуратно зачесане на правий чи лівий бік, здебільшого – правий, але ймовірно навіть на лівий... Залежить від настрою...
Вони бувають хорошими художниками і чутливими співаками. Рідше – гарними танцюристами, частіше – вмілими поетами.
Сплять рідко і не так як інші. Сплять по-божому неспокійно, думаючи про всіх і про все, або про ніщо і про те, чи наразі повертатися туди, чи пізніше повертатися туди, де все не так, як тут, де все трішки вразливіше, бо без тіла.
Боги народжуються без тіла.
Коли це стає очевидно, вони опускаються навколішки перед людством і молять: іди вірно! Іди вірно! Іди вірно!
Воно не вірить.
Це не засмучує богів. Схопивши людство в коло перероджень та своєї вічності, боги полегшено зітхають... Тепер воно у безпеці. Тепер йому залишиться лише коло... з маленькими дірочками для нових богів...
Тих, які мають лише один шлях-вихід: істинний!
Селінджер не чекав від себе такого монологу. Але такий монолог довго чекав на Селінджера.