Сьогодні воно прокинулося самотнім: не було ні корабля, ні вітру, ні вітрил. Сонце яскраво вилискувало в його скронях, затишно нашіптувало: я – світанок, ти теж світанок... ти зі мною...
Гарно, що є світанок, - подумало море, але де ж він? Куди поплив мій корабель?
Море роздивлялося в різні боки: праворуч, ліворуч, прямо, ще далі, попливло за горизонт, хвилі накочувалися одна на одну в пошуках сніжно білих вітрил.
Де він?
Ось тут , у цій бухточці, він бував найчастіше, замріяно погойдувався на хвилях, чекав, поки втішений капітан радів своєму невимовному щастю далекого мореплавця., вільного і надійного. Тут він бував найчастіше.
А за декілька сотень миль від цього місця корабель опускав вітрила і кидав якір – він милувався заходом сонця…
А той острів нагадував йому рай на землі. Острів завжди був пустим, та без мого корабля видається ще самотнішим, - подумало море.
До вечора йому ставало все тоскніше, з самих глибин виринало почуття болю, почуття непотрібного дня, у якому навіть спогаду про світанок не було – були лише спогади про колишні світанки, якими воно любувалося разом зі своїм неймовірної краси кораблем.
Немає.
Море не вірило... Воно збурилося, підняло всі потаємні сили свого єства і нахлинуло на береги островів та материків: де він? - запитувало, вдаряючись об тверді міцні плечі землі. Де ти заховала його? - запитувало ще голосніше. Та жоден берег не бачив ні уламків, ні самого корабля, ні навіть його капітана.
Де він? - тужливо зібралося море в велику хвилю печалі. Де він? - хотіло запитати в океана, але то ж - мовчазне дно досконалості, хіба воно відповість?
Море обурилося, продовжуючи свої пошуки. Воно заглядало у вікна осель рибаків, сподівалося хоча б уламок знайти, щоб переконатися – немає більше корабля!
НЕМАЄ!
Та щось раптово призупинило важкі болісні бризки, що відлітали на сотні метрів од стурбованих морем хвиль, – вони запримітили корабель у пляшці, точнісінько такий самий, як той, що завжди втішав самотнє море своєю появою.
ЦЕ ВІН?
- Дідусю, - промовив хлопчик до старого рибака, - чому море плаче? Дивися, сльози на вікні.
- Воно шукає свою „Голубу мрію”.
- А наш кораблик в пляшці теж так звуть.
Море з останніх сил вирвалося з берегів, щоб почути розмову краще... Вікно з гуркотом розчинилося, чиста морська вода влилася плюскотом у темну кімнату і всього лиш однією краплею торкнулося пляшки, в якій тепер жив його корабель.
- Дивися-но, торкнулося таки пляшки, ще любить його.
- Кого, дідусю?
- Корабель, мій корабель.
- А чому твій?
- Я плавав колись цим морем на „Голубій мрії”, запливав у найрозкішніші бухти, бачив чарівні острови, я кидав якір, щоб помилуватися заходом сонця і завжди розмовляв з ним. Я відчував його близькість. Море колись покликало „Голубу мрію”, тоді вона й розцвіла. Вирвалася з пляшки і стала справжнім кораблем. Я був тоді маленьким світлооким хлопчиком, я так покохав свою „Мрію” і завжди дякував морю за цей подарунок. Та одного разу воно затихло в своєму таємничому спокої. Корабель на мирних хвилях відносило все далі і далі, до океану. Море не зчулося, не зчулася й моя «Мрія», і я, як нас віднесло в океанічні простори. Здійнялася буря, почалася боротьба стихій: океан так хотів поглинути море - воно не піддавалось… У цьому змаганні не було ні переможців, ні переможених: море залишилось морем, океан - океаном, тільки мій корабель ...розбило... об рифи... Усі загинули, лише мене залишив живим холодний океан. Він викинув мене на берег. Мене одного. Я довго не міг повірити, що можу жити без своєї „Мрії” та без закоханого у неї моря. Але я знайшов тебе. Твоїх батьків теж поглинула стихія, а ти сидів на бережку цього маленького поселення рибаків. Я полюбив твої темні оченята і взяв до себе. І поклявся, що ніколи більше не вийду в море, бо залишати тебе самотнім я не хотів. Я боявся, що море відбере мене у тебе так само, як океан відібрав у моря корабель, як відібрало море твоїх батьків.
- Але ж це я попросив тебе створити кораблик у пляшці. Чому ти погодився?
- Щоб потішити тебе.
- І море?
- І море.
- А я теж попливу колись на „Голубій мрії”?
- Якщо вона оживе!