Покажи мне безбрежное море
И песком накорми мои ступни,
Как не пойманный прошлым вор я,
Буду прятать тебя под юбкой.

Покажи мне свободных чаек,
Положи свои руки на шею,
Стянешь с кожи соленой майку,
От касаний твоих я млею.

Покажи мне сухие ладони,
Одарю их прохладным дыханьем,
Намочу их водою из моря,
Запечатаю мысли в тайну.

Покажи мне горящий закат,
Давай взглядом встретимся смело,
Застучат на земле пульсы в такт
Устели ее сигаретным пеплом
(2009р.)

Я встану рано-рано утром , взгляну на солнечный рассвет
И кто-то скажет с добрым утром, пошлет мне ласковый привет
Я оглянусь и не поверю, что рядом ты со мной стоишь
Ты, улыбаясь покраснеешь, смущаясь ты заговоришь.
От неожиданности этой я слова молвить не могу,
Я знаю лучше в этом мире я человека не найду.

Нас ждут удачливые дни и черных будней аромат,
Не знаю как конечно ты, но поддержу тебя всегда.
Да что о будущем сейчас вообще-то рано говорить,
Но в этот трудный летний час хочу тебя благодарить.
За те все чудные мгновенья, за чувство нежности, любви,
За сердца стук, что вырывалось в порыве радости души

Прости конечно если я сказала что-то уж не так,
Но не забудь, прошу меня, как просто жизненный пустяк.
Возьми на память этот стих, он принесет тебе добро,
Ведь в нем таится глубоко кусочек сердца моего!

Одне з найтяжчих в світі мук, що зводить з розуму любого,
І молодого і старого, хто раз в житті хоча б кохав та бід розлуки не пізнав.
Це розставання – гірка втрата, вона зламати може тих,
У кого в люблячому серці вогонь кохання не притих.
Причин розлуки є багато : життєві, вимушені й збіг
Та гірше всього відчувати, як доля робить хибний хід.
На думку зразу ж припадає історія людських сердець,
Яких незламні пута долі прирекли на свій кінець.
В далекій Греції колись, ще за часів богів та жриць,
Жили юнак та юна діва, які кохання лиш хотіли.
Та мрії пари не збулись і десь по світу розбрелись,
Коли підступна рука долі і не без помічі богів
Жорстоко й різко розірвала життєву нитку Авраїл.
Кохання зникло для хлопчини і сенс життя весь втратив смак,
Тоді звернувся він до Зевса і лиш благав її назад.
Відмовив грецький бог й сказав, що дух юначки у зірках,
Тоді промовив хлопець вмить: мене ви також заберіть!
Боги послухали його та помістили до зірок.
Та знов шляхи їх розійшлись й серця в єдине не злились.
На небі темнім уночі палають зараз їх зірки,
Нажаль невдача лиш одна ¬¬− далеко люблячі серця.
По різні боки на небеснім тлі розкидали їх чвари долі.

Ми знов зустрілись ти і я,
Як дві душі, що прагнуть возєднатись
Вони шукають в світі майбуття
Й не знають вже куди й діватись.
Хоч розставання мучало не рік,
Воно з середини все виїдало
І душу краяло, як ніж,
В полон моє серденько знов зажало.
Лиш фраза телефонного дзвінка
Спасала від очікування й болі,
Хоч голос ніжно так лунав
Та трішки сипав в рану солі.
Я тут з тобою, руку простягни,
В обійми знов поринь,як в теплу ковдру,
по тілу щось пекуче пробіжить
і в серце залетить, мов камінь в воду
Ти знаєш ми зустрілись не з проста,
Не вірю, як всі люди кажуть,
що «можеш бути ти в душі посланець зла»
Ти ж янголятко, хай мене накажуть.
Вустами ніжно слово ти промов,
Й закалатає в серці дика сила,
Дозволь на мить, поглянуть в очі знов
Та прошептати «Я ж так цього хотіла»

Сум! Він завітає неждано,
Коли твоя душа переповнена стражданням,
Коли серце виє від розпачу й обману
І зневіри дух проймає до нестями.
Відчуття оці затьмарюють мій розум,
Почуттів нема, вже зникли вони досі,
Але іскра надії являється в пітьму,-
Це як промінь сонця пронизує імлу.
Та той чорний птах слідкує за мною,
Обіймає серце готове до бою.
Він радіє за всі невдачі мої
І веде за собою у темні краї.
Все я готова і час мій настав,
Та янгольський дух зігріває печаль.
І замерзле серце від зневіри й образ
Закипає знову й стера шлях невдач.
Я беру тебе, мій ангел, за руку
Й летимо туди, де в житті є біла смуга.
Це майбутнє настало й душа розквіта,
Всі образи зав’яли, радіти пора!!!

The life is hard but don’t be sad,
The future will be not so bad.
Believe in fortune it will help,
Forget the failures be so glad.
Sometimes you soul really cries
And you have maybe broken hurt.
I wish you always have a smile
And will be white, not black you life.

The shadow of dark around myself,
The shadow of dark surrounds my way.
How easy to live without a smile,
Like wolf howls on moon, I scream in the night.
The wind touches the trees, the mystery comes,
I feel in the theatre, in tragedy mask.

Хочешь услышать ангела плачь?
Мучает грешника ночью палач.
Плачет все небо красной водою,
Льются грехи багровой рекою.

Слышны лишь крики, ангела нет,
Кончилась жизнь – прервали совет.
Нет больше крыльев, нет человека,
Смерть захватила тело навеки.

Втих вітер надії, зламав мої крила,
Заплуталась в вітах і зникла вся сила.
В тих сонячних днях я лишаю натхнення
І сірість думок замалює будення.

У проміжках часу я буду кричати
Не зможу спокійно вночі засинати,
З віт дуба лунає мелодія Баха,
Це звіт перед світом, вмира в душі птаха.

Очима світлої дитини
Поглянь в майбутню далечінь,
Нема ні щастя, ані втіхи,
Лиш потиск рук людських створінь.
А може сміх, обійми, радість,
Душі порив, як свічки дим,
Її ти гасиш через слабкість
І віск бажань не є чужим.
Та не бентеж даремно розум,
Не йде весна, а потім осінь.

А час летить, життя спливає,
Як швидкоплинна течія,
Біжить вона, хоча й не знає,
Як дороге комусь буття.
Для когось це краплинка крові,
Що так потрібна в певний час,
Зника вона в бездоннім морі
І почуттів уже нема.
Для когось це частина долі -
Проіснувати довгий вік,
Іншому життя – неволя,
В терновій клітці дикий звір.
Хтось так бажає вмить відчути
Гіркий цілунок смерті й зліт,
Там, де на нього вже чекають
Дарунки неба і душі політ.
Огорне темрява й настане
Це довгождане забуття,
Кінець прибігшого галопом,
По сірій течії, життя.

І БІЛЬ І ГОРЕ Й СУМ ВІДЧУЛА
ЗАЛИШИВШИСЯ БЕЗ ТЕБЕ В САМОТІ,
МЕНІ НІХТО ВЖЕ РАДІСТЬ НЕ ПРИНОСИТЬ,
НЕМАЄ ЩАСТЯ, ЩО ДАРУЄШ ТИ.
СИДЖУ ОДНА НА СІРІМ ПІДВІКОННІ
І ДОЩ МЕНІ БРИНИТЬ В ВІКНО,
ОСЬ БАЧИШ НЕБО ПЛАЧЕ І НЕ В ЗМОЗІ
ЗАЧАРУВАТЬ МЕНЕ Й ПОРИНУТИ У СОН.
ЛЮБЛЮ Я ДОЩ, ЙОГО КРАПЛИНИ,
ЩО СКАПУЮТЬ З СТАРЕНЬКОЇ ЛОЗИ
ТОМУ,ЩО В НІМ В ЧАС ТЕМНОЇ НЕГОДИ
ХОВАЮ Я ПОТІК СЛЬОЗИ,
ХАЙ ЙДЕ НЕВПИННО, БЛИСКАВКИ ПУСКАЄ,
ВІН ЗУПИНЯЄ ЧАС НА МИТЬ
ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ Й ВІН ТИХО ЗАТИХАЄ,
А В СЕРЕДИНІ В МЕНЕ ВСЕ КРИЧИТЬ.
ШКРИБУТЬ НОЖІ ПО ЮНОМУ СЕРДЕНЬКУ,
А ТИ НАПЕВНО НЕ ВІДЧУЄШ ЦЕ,
СИДЖУ САМА В ПУСТІЙ КІМНАТІ
І МНУ В РУЦІ СВОЄ КІЛЬЦЕ.
ВЖЕ НІЧ НАСТАЛА, МІСЯЦЬ В НЕБІ,
А Я ЩЕ ДОСІ В ТЕМРЯВІ СИДЖУ,
Я РОЗГЛЯДАЮ НАШЕ ФОТО
І ВСІ ДУМКИ У ГОЛОС Я КАЖУ.
ТИ ЗАПИТАЄШ: «ЩО Ж МОЖЛИВО
ПОБАЧИТЬ В СВІТЛІ ФАР АВТО,
ЩО ЗРІДКА ПОРЯД ПРОЇЖДЖАЮТЬ
НЕ БАЧАТЬ ЗНАКУ СЕРЦЯ СТОП?»
ТА ВІДПОВІМ УСЕ МОЖЛИВО
ТА ГОЛОВНЕ, ЩО ВІРА Є
НЕ БАЧУ Я ОЧИМА СВІТЛА
ТА СЕРЦЕ БАЧИТЬ ВСЕ СВЯТЕ.
Я РВУ ПАПІР, СКИДАЮСЬ ПО КІМНАТІ
ВОНА МОВ КЛІТКА, Я Ж НЕВТРИМНИЙ ЗВІР
ТА СИЛИ МЕНЕ ШВИДКО ПОКИДАЮТЬ
І НЕ МОЖЛИВО СКРИКНУТИ, ПОВІР.
ВЖЕ СОН МЕНІ ВСЕ ТІЛО ОБВИВАЄ,
ЛАМАЄ СИЛУ ВОЛІ НЕЗЕМНУ,
Я В СВІТ ЧУДЕС НА РАНОК ПОРИНАЮ,
І З ДУМКОЮ ПРО ТЕБЕ Я ЗАСНУ.

Ти бачиш очима чиїсь відчуття,
Ти стогнеш від болю людського життя,
Ти б’єшся об стінку, шукаєш натхнення,
Ти твориш історію злого будення.
Папір, олівець тобі вічнії друзі,
Ти долі митець і не діло в науці.
Ти зірки частина, космічного пилу,
Ти ніби не звідси ,- так вищі схотіли.
Ти чуєш думки, які інші ховають,
Ти мислиш глобально та це не сприймають.
Творити лишається тільки тобі,
Сприймати весь світ в сьогочасній журбі.
Пиши, лиш пиши, хай люди побачать,
Пізнають тебе і ніколи не втратять.
Знайди лиш того, хто тебе зрозуміє,
Послухати зможе і не знахабніє,
Ти можеш, я знаю, такі люди є
Ти знов озирнися і знайдеш своє.

Осінній день, шурхоче листя,
Душі неспокій зобража,
Повіє вітер й заколише
Вже посірілі небеса.
В повітрі сум, як реквієм по втраті,
У вітах дуба чути скрипки звук,
Душі забутої, мов зрада,
Мажорні ноти, серця стук.
Ні голосу людського, ні відради,
Ні співу птаха, тільки біль струни,
Сліпої як сльозинка з ока
Та рідної, як дотик материнської руки.
Кремезний дуб посивів за століття,
Лишився він на пагорбі один,
Він пережив незгоди лихоліття
І каторги жахливої війни.
Під ним пролиті ріки крові
І попелище спалених років.
Єдиний слід від часу і неволі –
Залізний хрест та дуб катів.

Дитячий крик серед темного лісу
Обличчя заплакане, в горі дитя.
Він втратив у серці спокій та тишу,
Чекає тепер гірка доля життя.
Ніхто не обійме, не візьме за руку,
Без ласки лишилось маленьке хлопча,
Приніс своїй матері біль він і муку,
Без бірки тепер дитяча рука.
Холодне, замерзле лежить під дубочком
Ні крику, ні голосу, звуків нема,
Закриті сльозами наповнені очі
Злетіла на небо дитяча душа.

Я хочу відчути твій дотик
В пориві блаженного щастя,
Безцінна ця мить і у злотих
Не вимірять цінність червової масті.
На тлі візерунків похмурих
Закладений вогник надії
Палає, жевріє розкутий,
Вогонь− символ долі і віри.
Пожежа всередині й зовні,
Ніхто її вмить не загасить,
Кохання рветься назовні
На крилах в польоті пегаса.

Сред будних дней, сред лжи и мрази,
Сред городской до боли мрачной суеты,
На серой улице, среди потоков грязи
Померкший ангел слег от чей-то злой мечты.

Его промокшие от ливня крылья
Не двигались, смерившись от тоски,
И не смотря на долгие усилья,
Нет сил, чтобы скрыться с глаз людских.

Он все лежал и злые ада взоры
Терзали падшую из неба плоть,
И нагло все смеялись тела воры,
Пытались сердце ангела вколоть.

Он скован был цепями ада -
Цепями черных душ людских,
За что такая ему плата?
За что зажали жизнь в тески?

Но он молчал, лишь слезы лились,
А смех прохожих не стихал,
Он закричал – остановились,
Но сердце их он не пронял.

Растерзан, зол, забытый всеми
Он сел, опершись об фонарь,
Он так просил о вознесении,
Не знал, зачем ему сей жизни дар.

Рыдало небо, молнии пускало,
Как сына неба можно в рай вернуть?
Как выручить его, оно не знало,
Как с тела потоки крови заткнуть.

Но это желанье, мечта человека,
Который у Бога так сильно просил,
Чтоб ангел, упавший свыше навеки,
О счастье небесном при жизни забыл.

Как можно такое желанье иметь,
Чтоб ангела с неба на землю упрятать,
Но выход один - ему умереть,
Чтоб в рай вновь попасть и с горя заплакать.

За сонячним світлом простягни свою руку,
Повір в небеса, забудеш ти муку.
Повітря лоскоче обличчя ласкаво
Когось,не тебе,це мабуть злякало б
Розправ білі крила на поклик весни,
Поринь з головою в солодкії сни
Там пахне свічками і цвітом троянд,
Там ти поринаєш в чаруючий сад,
Там тихо, спокійно, так ніжно,приємно,
Забудеш про все, вдихнеш ти натхненно.
Відкрий свої очі,ти в світлі блукаєш,
Хоч там так самотньо,ти ж того не знаєш.
Торкнися до хмар, ти щастя відчуєш,
Вони приголублять й на них заночуєш
А вранці проснешся від вітру в обличчя
Ти в небі, мов птаха, на краї сторіччя,
Поглянь в відображення в темній імлі,
Там в озері ще хтось блукає на дні.
Такий же самонтій та того не знає
Але все ж він горе у мулі ховає.
Почуй тихі крики, то радість гукає,
Заплющуєш очі-вона не знакає.
А час все ж настав додому летіти
Та краще було б по дорозі зомліти.
Та знай прийде час вдягнеш свої крила,
І знов в світ чудес,щоб радість накрила.

Наступит ночь, зажгутся звезды,
Луна поманит в вечный сон,
И слышен плачь, людские слезы,
Как песнь Тарреги манит он.

Огни мерцают в стеклах окон,
Свеча пылает как костер,
Срываешь маску, словно кокон,
На пламя обращаешь взор.

Небесный взвод так сильно тесен
Для вознесения души,
Он в этот миг так интересен,
Но исчезать пусть не спешит.

В душе как будто пустота,
Непониманье радости и горя,
Душа – мажоры Моцарта,
Как Lagro Генделя у моря.

Приходит сон, а с ним мечтанья
Органа звук сред волн морских,
Невыполнимое желанье,
Небесный звук всех снов моих.

Слова – вода, слова – вогонь,
Слова як дотики долонь.
Слова – це ніжний поцілунок,
Слова – найкращий подарунок.
Вони образливі й м’які,
Гидкі, нестерпні й золоті.
І милозвучні і тужливі,
Солодкі, милі, ще й сварливі.
Душі так дорогі бувають,
По серцю лезом пробігають.
Із ними будьте обережні,
Від слів всі люди все ж залежні.
Іноді це лезо затуплених ножів,
А часом біль і сум дощів.
І вірить їм не завжди варто,
Отримаєш моральну травму.
Хоча надія має жити,
Не може розум її вбити.
Слова – образа, гнів, ненависть,
Слова – багатство, людська слабкість,
Від слів людина може вмерти,
Не можна з пам’яті їх стерти,
А так хотілося б забути
І біль у серці не відчути.
Нехай вони ідуть в минуле,
Під землю зникнуть, в глиби мулу,
Хай їх вогонь святий очисте,
Нечистий дух із слів хай зникне.

Я хочу говорить с тобой шепотом
Чтоб никто мои сны не услышал
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Я теряюсь в мыслях, взглядах
Сидя, письма сложив напротив,
О любви говорить не надо,
Все промолвят в письмах строки.

Помолчим, а сердца пусть промолвят
Хоть словечко, ты их не накажешь
Они счастья минуты ловят
И пусть тучки им будут стражи.

Ты глазами мне вновь улыбнешься
И возьмешь мою тень в свои руки
Нежно пальцев, ладони коснешься,
А внутри учащаются стуки.

Мы глаза на минуту закроем,
Буд-то этому солнце причина
А смущенье скрывать, тут не стоит
Наши чувства, как море песчинок.

Я хочу целовать тебя громко,
Чтоб весь мир о любви сей услышал,
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Раскаленный клинок по холодному телу
Заброшенный город потерян в мечте
Шагаешь сквозь старый терновник ты смело
По острым осколкам в кислотном дожде.

А время идет и ты жизни узник,
Закован в стальные стрелки его −
Идешь ты по кругу к медленной казни
И ждешь каждый миг палача своего

Укрытые пеплом светлые волосы
Старость стучит сапогом по вискам
Чистая кожа с запахом лотоса
Низкий поклон ушедшим векам.

На дереве вены пронзенные ветками
Плывет по ним тело в желчном соку
Длинный конвейер к проклятой клетке −
Ты перед жизнью в огромном долгу.

Дождливое, серое, мрачное утро
Мелодия осени, светлых надежд,
И горькое небо выглядит хмуро,
Тихие шорохи мокрых одежд.

Промокшая обувь, перчатки, пальто,
И вязаный шарфик роняет слезу,
Шагает по лужам одинокий актер,
С рыжей дворняжкой на поводку.

Старый, больной, замученный жизнью
Давно потерял надежду любить.
И с болью на сердце и смелою мыслью,
Решил свою боль в реке утопить.

Поднявшись на мост, заплакал он тихо,
Взглянул на величие стихии под ним,
Обняв собачонку, прикинулся психом
И маленький пес устремился за ним.

Ім’я твоє пройшло віки,
Минали дні, ішли роки,
З часів прадавніх, праколишніх
Створив ім’я твоє Всевишній.
Його любили й проклинали,
Боготворили й забували.
Це символ величі, натхнення,
Людського духу і благословення.
До нього люди закликали,
До тебе руки простягали.
Молили, гнівались, прощали,
І на вустах з ім’ям вмирали.
Твоє ім’я це, недаремно,
В тобі з’єднались велич неба,
Нестримна воля, дощ на серці,
Вся сила і блаженство смерті.
Крізь темряву в нічній імлі
Несеш ім’я це гордо ти.

Сльозою печалі накрий моє серце,
Зажмур свої очі, душа обізветься,
Потік крові з вени, розірване щастя,
Колода життя з карт пікової масті.
Малюєш, малюєш краплинами крові
Страшні візерунки, де люди у змові.
Багрова, розбавлена слізьми розмова
По шиї, по пальцях тремтіння від слова.
Коріння дерев прагне вкутати тіло,
Прорвати тканини й кістки захотіло.
Щоб спокій у ґрунті навіки дістати
І дерево духом своїм напувати…
Ні кроку, закровлений птах на сторожі,
З’їдає того, хто на смертельному ложі.
Обличчя не впізнане, відблиски камер,
Пошуки свідків, на бірці твій номер .
Тиша смертельної камери схову,
Там місце для тих, хто втратив вже мову.
Ти серед подібних, таких же самотніх,
В яких ні ім’я нема, прізвища − сотні
Завершена справа, немає в ній винних,
Не впізнане тіло, ти серед загиблих.
Розламаний хрест, свіжа могила,
На дошці табличку приколотили:
«Помер невідомий» тебе так назвали,
Ім’я в новий шлях тобі уже дали.
Спочинь Невідомий, я свічку задмухну,
Лети до небес, хай земля буде пухом.