Наше серце - це крихкий і тендітний дзбан, куди краплями стікає наше життя, наповнюючи його терпким хмілем часу, вином спитого досвіду. І час - є ніщо інше, як рідина, що крапля за краплею стікає з ємкості всесвіту у ємкість твого серця, вимірюючи вищевизначену міру випитого лише для тебе. Сердце - чаша, з якої ми п ємо своє життя, часом впиваючись і хмільніючи від усвідомлення безглуздості власного існування, адже людині набагато легше сприймати себе, як частину великого плану, за яким її прихід сюди уже визначений вищою метою, якій їй ніого не лишається, як виконати. Таким чином людина складає відповідальність з себе за власне життя, перекладаючи її на вищі сили. В протилежному випадку - наше існування не виправдане і безцільне, тому не є важливим і потрібним апріорі, що напевне, продиктовано комплексом природньої маловартості людини, існування якої може бути виправдане лише причетністю до існування вищих сил.
Проте, лише не довгий проміжок часу наше сердце вміє по справжньому сприймати життя, бо приходить момент, коли воно , відчувши тиск стрімкого потоку на свої вразливі, крихкі стінки, боїться бути розбитим тим нестримним потоком, а тому зачиняється, перекриваючи доступ до себе, проте тим самим, втрачає суть свого першочергового призначення - бути твоїм інструментом споживання , допомагати тобі втамовувати спрагу пізнання. Тому вона стає закритим і для сприйняття нового прекрасного, що повсякас народжується у світі. Самозахист стає механізмом народження догм і стереотипів, за які ми не виходимо, аби не втратити контроль ніби то над усталеним станом речей, проте над своєю системою усвідомлення. Проте, помилкове судження не перестає бути помилковим, тільки від того, що більшість за ним іде, а наше сердце втрачає здатність шукати істину, пустивши коріння в підгруння суспільних усталених норм і догматів і не маючи змоги глянути за їх обрії. Престаючи поглинати життя зі спалахами нових народжень, як прекрасного, так і жахливого, ми відмовляємо собі у нашому призначенні шукати і створювати нову істину.

... Дивний і важкий день з прихованим присмаком драматизму у третіх напівтонах його осіннього аромату... І я мов примарливий сон пливу у прохолодній терпкості смілиого чистого вмирання природи..
Вчора Я до ранку не могла заснути, серце неспокійно калатало і незрозуміла важкість вязкою задухою тисла на мене і заважала мому тілу... На світанні я впала у важкий і такий же вязкий неприємний сон.
Мені снився мій брат. Це погана прикмета, коли він мені сниться. Для нього погана. Адже завжди після таких снів у нього трапляються напади епілепсії. Андрій на вісім років старший за мене і колись ми були з ним дуже близькі, але все змінилось і наші відносини не виходять за рамки: "привіт, як справи" на черговому сімейному зібрані, але як не дивно я і досі дуже болюче сприймаю усе, що його стосується і люблю його незрозумілою хворобливою любов ю. Він давно почав мені снитися і завжди після того, як він мені наснився йому стає погано і кидає в агонях епілепсії, дуже важко кидає, як ніким не кидає...
Сьогодні він наснився мені весь в білому, на ньому був яскраво білі брюки, піджак і що особливо кинулось мені в очі, гарні, шкіряні білі чоботи. Увесь цей туалет різко контрастував з його чорним волоссям і чорними очима. Він сумно дивився на мене і ніби хтів про щось запитати...
За вікном пашіла від ранкового туману перестигла горобина і ранок запрошував у новий сповнений руху і ретро шарму багряно-сірий день. Мені чомусь забажалось бути сьогодні особливою, жіночою і схожою на осінь... Підібране на потилицю волосся, червоні губи, червоний плащик і сукня а ля 40-ві " синьо-сіра" у маленький мерехтливий в очах горошок.... Я була такою, як вона - моя пані, що любить себе таою жорстокою і холодною, але і вміє обпікати своїм терпким холодним жаром....
А потім Мар янка цілий день плакала і я ніяк не могла її заспокоїти... Вона отримала звістку про смерть свого друга, ще два дні тому вони бачились і вона була така щаслива, повернувшись з прогулянки з ним. Вона розповідала і розповідала без упину, який він цікавий, чудовий, смішний і суворий одночасно, вона розповідала, як вони грали разом всі у квача і як готували їжу на свіжому поітрі, вона не могла приховати свого збентеження від того, що він їй подобається, а сьогодні їй сказали, що він загинув, розбившись на машині... І маленька моя плакала і плакала, а я просила припинити і розбивати себе. От дурна, я розумію, що дурна, але мені так хотілось її підтримати, але я ніколи не знаю, що казати, чи як себе поводити у таких випадках. Його звали Андрій. Я його не знала, але вже встигла проникнутись цікавістю і симпатією по тому, що стільки всього нарозповідавла мені Марянка. Я її люблю, вона така в мене чудова, Марянка, маленька Марянка, найдобріша істотка з усіх, кого знаю... На англійській я була в прострації і на всі закиди викладача, яна плиз тел ас ... ай ансверд: ай ем нот реді... Я не хтіла і не могла ні на чому зосередитись, мене кликав за вікном багряніючий голосієвський ліс і співав мені тонку хвилюючу пісню, а я намагалась вловити ту мелодію, ніби щось неймовірно важливе... Ніби відповідь на питання, яке я не могла сформувати у свідомості і лише підсвідомість грала у свої злі насміхуваті ігри.
Злоті ворота - ще одна з зупинок мого повсякденного життя - робота. Після якогось часу ритмічного поклацування по клавіатурі, через жалюзі у спустілі стіни колишньої лікарні 7агло посміхаючись заповзає ніч, сміючись голосно з мене і мої самотності... Зате яка я сьогодні гарна... Драматично гарна серед нудних байдужих кадрів повсякденного життя, в якому нічого не тапляється, окрім поодиноких рідких запрошень піти до ресторану від одружених чужих чоловіків, яким я певне ніщо інше як черговий екзотичний трофей...

Сьогодні я сподіваюсь на краще, чекаючи , що завтра воно візьме і прийде, оте " краще", але насправді нема нікого "завтра", бо воно перетворюєтться на сьогодні ... а парадокс саме в тому, що чекаємо ми хорошого не від "сьогодні ", а саме від "завтра",- от ми і продовжуємо чекати, і чекати, а ж поки не приходить момент, коли ми розуміємо, що в нас уже не буде ніякого"завтра" і що час минає.... надто швидко . І врешті решт починаємо жити "вчора". ..
Тож життя поділяється дуже товстою межею між "завтра" і "вчора", і, як не парадоксально, не кожен у своєму житті знаходить місце для "сьогодні", але, хто врешті решть знаходить в собі сили жити сьогодні, того можна назвати щасливим!...
Кожен день, ми живемо так, ніби це лише генеральна репетиція перед великою грою, перед великим виходом на сцену, ми живемо так, ніби лише завтра почнеться справжнє життя, а сьогодні - сьогодні ще тривають приготування до його початку... Кожен день ми чекаємо, що ось ось - ще трошкиі воно почнеться, оте справжнє життя і всі основні люди і події ще попереду, а потім приходить момент, коли ти розумієш, що вони пройшли ті основні події і основні люди повз тебе, що можливо ти їх втратив, через те, що не сприймав їх серйозно...не сприймава їх як частину твого справжнього життя!
Жити, сподіваючись на те, що завтра буде краще як найменше наівно, як найбільше- шкідливо для вашого благополуччя, яке ви маєте будувати вже сьогодні. Ви і ваше життя - це не якесь там майбутнє, завтра чи післязавтра - це сьогодні - і ви ніщо інше, чим ви є сьогодні. Але, жити, згадуючи, те як було гарно колись, ще більш небезпечно і шкідливо, бо такий стан призводить до байдужості до себе і викреслює вас зі сприсків сьогодення.
Так живу і я, розриваючись міііж " вчора", у якому був "він", і між завтра, у якому буду "Я", не залишаючи місця в своєму житті для сьогодні, в якому нема "його", нема успішної і блискучої мене, але ж є інші6 друзі, близькі - небайдужі мені люди і є така "я", яка є, незалежно від того, хочу я того, чи ні... але шлях до майбутноього лежить через усвідомлення мене сьогоднішньої і я маю навчитися жити сьогодні!

Місто лежало в руїнах, безпорадно захлинаючись у знемозі і чекаючи на оновлення під впевненими наглими пальцями процесу перманентної реконструкції. Спалахуючи спочатку поодинокими вогнями, зараз заповнювалось мелодією нечутного, але ритмічного, сміливого вальсу ліхтарів і неону, місто поскиглювало від тиску байдуже і заклопотано поспішаючих автомобілів і автомобільчиків з однаково сумними і втомленими очима, що вміло ховались за яскравими масками купленого лоску і витонченої манірності. Автомобілі і автомобільчики штовхалися, дихали одне одному в потилицю і пронизливо істерично визчали, ніби тільки їм було куди поспішати, вибудовуючи таким чином довгі і втомливі черги.
Місто посміхалося, купаючись в ніжності вечірньої весняної знемоги, що дарувала солодку спокусу тепла і розбещеної ніжності. Місто ладне було голосно заливатися нахабним сміхом, незважаючи на сірі втомлені обличчя і безформний хаос розрухи, поглинувшого його.
І як недивно саме цей весняний напівфабрикат, неякісний продукт суміші постсоціалістичної реальності та утопічно-казкового шарму лицемірних реклам примусив мене згадати про те, що я так наполегливо і заповзято день у день наказувала собі забути. Як, ну як серед галасу вічно купуючих і продаючих спекулянтів почути голос, що потребує тебе, а не дешевої блискучої іграшки? Як, ну як не стати товаром, патріотично крокуючи в ногу з країною, що щойно стала на рейки ринкової економіки і всіляко намагається виправдати виказану їй довіру, в готовності продати ну що завгодно, аби тільки продати. Як не стати товаром, коли скрізь прискіпливі погляди нового покоління торгових агентів скрізь вішають на тобі бірки і пропонують ціну? Єдине радує, поки я противилась таким товарно-грошовим відносинам моя ціна росла. Важко залишатись людиною у добу розквіту капіталізму, коли правила диктують не совість і мораль, а теорія меркантилізму, коли краса стає продуктом споживання тих, хто не втрачає гостроту слуху до шарудіння лискучих папірців з водними знаками, а любов знецінюється під тиском фальшивого мерехтіння розрекламованих спокус. Важко залишатися людиною, а не товаром.
Я скажу просто: просто не забути шелест трав і солодку ніч, сп’янілу від поцілунків спраглих одне одного шалених коханців, просто не забути бурхливого аромату бузку, що так відчайдушно заполонив твої легені незалежною прохолодою свого напою, просто не забути найпрекраснішого в світі обличчя, що сяє смарагдовим теплом невтомно сміливих, чистих, мудрих очей твоєї матері, просто не забути тих перших невпевнених слів і смішного, криштально чистого рум’янцю на зніяковілих, відвертих щічках, просто не забути якою солодкою буває роса і гострими зорі, якими сміливими бувають перші невпевнені зізнання і чистими доторки бажання, якими ніжними бувають сухі виснажені, потріскані мамині руки і яким терпко легким буває багряно-жовтий смуток останнього вересневого вальсу після якого усе так стрімко змінюється і ти мчишся, пориваючись озирнутись туди, аби запам’ятати і вже ніколи не забути, але шалений вир поглинає і кидає тобою у неймовірних ритмах, не залишаючи крихітної змоги озирнутися.
- Квиток, дівчино, придбайте виточок! - замахала переді мною руками маленька жіночка кондуктор, повертаючи мене з небуття своїх роздумів до консервної бляшанки вщент заповненої, щільно укомплектованої маринованою продукцією урбанізації глобального конвеєрного виробництва. От цікаво мені і чому проїжджаючи повз руїни реконструкції Московської площі я кожного разу починаю думати про кохання? Де зв’язок? Може тому що я також хочу бути зруйнованою. І бажано не частково, як ця площа, а вщент! Так, я хочу бути зруйнованою, і не тому, що я собі не подобаюсь такою, як є, а тому ,що яке значення має оте саме яке я є, коли поруч нема того, для кого бути-о, як закрутила! Так, хочу бути зруйнованою, аби стати новою, ще більш прекрасною і наповненою життям, ще більш важливою і досконалою. Хочу бути зруйнованою під натиском бажання жити і відчувати, і лежати, похлипуючи у легкій знемозі, випроставшись на простирадлі, чекаючи на оновлення!

У великому Крижаному місті жив маленький Сонячний Промінчик.
Він як і всі день у день ходив на роботу, харчувався у Макдональдсі і ,іноді, мав випадковий секс.
Дивно,- думав промінчик, гуляючи холодними, закутаними в полон байдужості, вулицями,- і звідки серед царства вічної мерзлоти міг взятись промінь сонця?..
Ніч запалювала мережива яскравих, істерично-сміливих вітрин, що сипали насмішкуваті, зверхні погляди бездоганної гламурної надії випадковим, втомленим буденністю, перехожим...
Так ось воно яке! - думала крапелька світла, кутаючись глибше у комірець у надіїї сховатись від пронизливого холоду і ринучи думками у комфорт обіцяючого сяйва вітрин..Але наступний ранок знову стукав у його вікно безнадією сірих буднів, розсіваючи ілюзії обманного сяйва нічних мерехтливих фей..
- Слухай, ну хто тобі сказав, хто?.. з чого ти вирішив, що ТИ - ПРОМІНЬ світла?- питав його рудуватий блідий чоловічок, закутаний у товстий шмат такрго ж рудого хутра, поглинаючи з засмальцьованих пальців останній кусінь мегабургера.-..Ну будь ти як ВСІ, слухай, ну от що, що тобі дає оте твоє світло, якого напевне і немає...От ти його бачив, твоє світло?..Може його й нема.? Тільки проблем собі зайвих придумуєш! Ну от хоч, я тобі куплю таку ж шубку, як і в мене? Головне, буде тепло! Хоч?.. - вторив смішний чоловічок, облизуючи пальці.
А Промінь все вдивлявся у далечь, заплутану темним ковтовинням тяжіючих нависаючих хмар, і не ясно йому було, яким то таким чином можна було закутати у шматок хутра усе Місто, аби хоч трохи зігріти його прозябаючі, затихаючі подихи.
Там за тою важкою хмарою, що там - за тою хмарою? Невже таке ж тихе, поснуле у товщі вічної криги царство?...І промінчик будь-що вирішив дізнатись, що ж там, за товщею сірого нависаючого над містом мороку...
...Крізь вязкі клуби Хмар пробивався самотній промінь сонця!...І кржен крок боляче і гостро врізався у його втрачаюче тепло тільце... Крок...і ще Крок...Все, більше не можу!..Але раптом холодна слизька плазма почала заповнюватись смішним різнокольоровим світінням , сотень, тисяч промінців, що поширювались і в унісон співали якусь дивну тонку, обєднуючу їх у єдиний щільний потік світла, мелодію. Світло поширювалось і поширювалось, танцюючи і співаючи, поглинаючи у своїх теплих кольорах темні плями тяжіючого пригнічення... Він так швидко почав рухатись, що ї не помітив, як став єдиним всеосяжним потоком загальної піднесеної радості...і раптом...він вирвався по інший бік хмари..чи може хмари вже просто не стало...Але він був там..куди так довго і тяжко йшов - НА ІНШОМУ БОЦІ. Там було ЙОГО МІСТО!!! Уявляєте, його ж рідне, знайоме місто, але зовсім інше: в ньому уже встигла своїми тонкими пальчиками торкнутися усього Весна - крига скресала і з -під залишків її холодної синяви пробивалась перша ніжна, тепла блакить пролісків..
- Тепер я знаю, що не місто визначає, хто у ньому народиться, а той хто в ньоому народився визначить яким буде місто...Найбільший злочин - байдужість! - подумало Сонце, вітаючи ранок своїм теплим ніжним поцілунком: Час прокидатися, Місто!!!