У великому Крижаному місті жив маленький Сонячний Промінчик.
Він як і всі день у день ходив на роботу, харчувався у Макдональдсі і ,іноді, мав випадковий секс.
Дивно,- думав промінчик, гуляючи холодними, закутаними в полон байдужості, вулицями,- і звідки серед царства вічної мерзлоти міг взятись промінь сонця?..
Ніч запалювала мережива яскравих, істерично-сміливих вітрин, що сипали насмішкуваті, зверхні погляди бездоганної гламурної надії випадковим, втомленим буденністю, перехожим...
Так ось воно яке! - думала крапелька світла, кутаючись глибше у комірець у надіїї сховатись від пронизливого холоду і ринучи думками у комфорт обіцяючого сяйва вітрин..Але наступний ранок знову стукав у його вікно безнадією сірих буднів, розсіваючи ілюзії обманного сяйва нічних мерехтливих фей..
- Слухай, ну хто тобі сказав, хто?.. з чого ти вирішив, що ТИ - ПРОМІНЬ світла?- питав його рудуватий блідий чоловічок, закутаний у товстий шмат такрго ж рудого хутра, поглинаючи з засмальцьованих пальців останній кусінь мегабургера.-..Ну будь ти як ВСІ, слухай, ну от що, що тобі дає оте твоє світло, якого напевне і немає...От ти його бачив, твоє світло?..Може його й нема.? Тільки проблем собі зайвих придумуєш! Ну от хоч, я тобі куплю таку ж шубку, як і в мене? Головне, буде тепло! Хоч?.. - вторив смішний чоловічок, облизуючи пальці.
А Промінь все вдивлявся у далечь, заплутану темним ковтовинням тяжіючих нависаючих хмар, і не ясно йому було, яким то таким чином можна було закутати у шматок хутра усе Місто, аби хоч трохи зігріти його прозябаючі, затихаючі подихи.
Там за тою важкою хмарою, що там - за тою хмарою? Невже таке ж тихе, поснуле у товщі вічної криги царство?...І промінчик будь-що вирішив дізнатись, що ж там, за товщею сірого нависаючого над містом мороку...
...Крізь вязкі клуби Хмар пробивався самотній промінь сонця!...І кржен крок боляче і гостро врізався у його втрачаюче тепло тільце... Крок...і ще Крок...Все, більше не можу!..Але раптом холодна слизька плазма почала заповнюватись смішним різнокольоровим світінням , сотень, тисяч промінців, що поширювались і в унісон співали якусь дивну тонку, обєднуючу їх у єдиний щільний потік світла, мелодію. Світло поширювалось і поширювалось, танцюючи і співаючи, поглинаючи у своїх теплих кольорах темні плями тяжіючого пригнічення... Він так швидко почав рухатись, що ї не помітив, як став єдиним всеосяжним потоком загальної піднесеної радості...і раптом...він вирвався по інший бік хмари..чи може хмари вже просто не стало...Але він був там..куди так довго і тяжко йшов - НА ІНШОМУ БОЦІ. Там було ЙОГО МІСТО!!! Уявляєте, його ж рідне, знайоме місто, але зовсім інше: в ньому уже встигла своїми тонкими пальчиками торкнутися усього Весна - крига скресала і з -під залишків її холодної синяви пробивалась перша ніжна, тепла блакить пролісків..
- Тепер я знаю, що не місто визначає, хто у ньому народиться, а той хто в ньоому народився визначить яким буде місто...Найбільший злочин - байдужість! - подумало Сонце, вітаючи ранок своїм теплим ніжним поцілунком: Час прокидатися, Місто!!!