Наше серце - це крихкий і тендітний дзбан, куди краплями стікає наше життя, наповнюючи його терпким хмілем часу, вином спитого досвіду. І час - є ніщо інше, як рідина, що крапля за краплею стікає з ємкості всесвіту у ємкість твого серця, вимірюючи вищевизначену міру випитого лише для тебе. Сердце - чаша, з якої ми п ємо своє життя, часом впиваючись і хмільніючи від усвідомлення безглуздості власного існування, адже людині набагато легше сприймати себе, як частину великого плану, за яким її прихід сюди уже визначений вищою метою, якій їй ніого не лишається, як виконати. Таким чином людина складає відповідальність з себе за власне життя, перекладаючи її на вищі сили. В протилежному випадку - наше існування не виправдане і безцільне, тому не є важливим і потрібним апріорі, що напевне, продиктовано комплексом природньої маловартості людини, існування якої може бути виправдане лише причетністю до існування вищих сил.
Проте, лише не довгий проміжок часу наше сердце вміє по справжньому сприймати життя, бо приходить момент, коли воно , відчувши тиск стрімкого потоку на свої вразливі, крихкі стінки, боїться бути розбитим тим нестримним потоком, а тому зачиняється, перекриваючи доступ до себе, проте тим самим, втрачає суть свого першочергового призначення - бути твоїм інструментом споживання , допомагати тобі втамовувати спрагу пізнання. Тому вона стає закритим і для сприйняття нового прекрасного, що повсякас народжується у світі. Самозахист стає механізмом народження догм і стереотипів, за які ми не виходимо, аби не втратити контроль ніби то над усталеним станом речей, проте над своєю системою усвідомлення. Проте, помилкове судження не перестає бути помилковим, тільки від того, що більшість за ним іде, а наше сердце втрачає здатність шукати істину, пустивши коріння в підгруння суспільних усталених норм і догматів і не маючи змоги глянути за їх обрії. Престаючи поглинати життя зі спалахами нових народжень, як прекрасного, так і жахливого, ми відмовляємо собі у нашому призначенні шукати і створювати нову істину.