Місто лежало в руїнах, безпорадно захлинаючись у знемозі і чекаючи на оновлення під впевненими наглими пальцями процесу перманентної реконструкції. Спалахуючи спочатку поодинокими вогнями, зараз заповнювалось мелодією нечутного, але ритмічного, сміливого вальсу ліхтарів і неону, місто поскиглювало від тиску байдуже і заклопотано поспішаючих автомобілів і автомобільчиків з однаково сумними і втомленими очима, що вміло ховались за яскравими масками купленого лоску і витонченої манірності. Автомобілі і автомобільчики штовхалися, дихали одне одному в потилицю і пронизливо істерично визчали, ніби тільки їм було куди поспішати, вибудовуючи таким чином довгі і втомливі черги.
Місто посміхалося, купаючись в ніжності вечірньої весняної знемоги, що дарувала солодку спокусу тепла і розбещеної ніжності. Місто ладне було голосно заливатися нахабним сміхом, незважаючи на сірі втомлені обличчя і безформний хаос розрухи, поглинувшого його.
І як недивно саме цей весняний напівфабрикат, неякісний продукт суміші постсоціалістичної реальності та утопічно-казкового шарму лицемірних реклам примусив мене згадати про те, що я так наполегливо і заповзято день у день наказувала собі забути. Як, ну як серед галасу вічно купуючих і продаючих спекулянтів почути голос, що потребує тебе, а не дешевої блискучої іграшки? Як, ну як не стати товаром, патріотично крокуючи в ногу з країною, що щойно стала на рейки ринкової економіки і всіляко намагається виправдати виказану їй довіру, в готовності продати ну що завгодно, аби тільки продати. Як не стати товаром, коли скрізь прискіпливі погляди нового покоління торгових агентів скрізь вішають на тобі бірки і пропонують ціну? Єдине радує, поки я противилась таким товарно-грошовим відносинам моя ціна росла. Важко залишатись людиною у добу розквіту капіталізму, коли правила диктують не совість і мораль, а теорія меркантилізму, коли краса стає продуктом споживання тих, хто не втрачає гостроту слуху до шарудіння лискучих папірців з водними знаками, а любов знецінюється під тиском фальшивого мерехтіння розрекламованих спокус. Важко залишатися людиною, а не товаром.
Я скажу просто: просто не забути шелест трав і солодку ніч, сп’янілу від поцілунків спраглих одне одного шалених коханців, просто не забути бурхливого аромату бузку, що так відчайдушно заполонив твої легені незалежною прохолодою свого напою, просто не забути найпрекраснішого в світі обличчя, що сяє смарагдовим теплом невтомно сміливих, чистих, мудрих очей твоєї матері, просто не забути тих перших невпевнених слів і смішного, криштально чистого рум’янцю на зніяковілих, відвертих щічках, просто не забути якою солодкою буває роса і гострими зорі, якими сміливими бувають перші невпевнені зізнання і чистими доторки бажання, якими ніжними бувають сухі виснажені, потріскані мамині руки і яким терпко легким буває багряно-жовтий смуток останнього вересневого вальсу після якого усе так стрімко змінюється і ти мчишся, пориваючись озирнутись туди, аби запам’ятати і вже ніколи не забути, але шалений вир поглинає і кидає тобою у неймовірних ритмах, не залишаючи крихітної змоги озирнутися.
- Квиток, дівчино, придбайте виточок! - замахала переді мною руками маленька жіночка кондуктор, повертаючи мене з небуття своїх роздумів до консервної бляшанки вщент заповненої, щільно укомплектованої маринованою продукцією урбанізації глобального конвеєрного виробництва. От цікаво мені і чому проїжджаючи повз руїни реконструкції Московської площі я кожного разу починаю думати про кохання? Де зв’язок? Може тому що я також хочу бути зруйнованою. І бажано не частково, як ця площа, а вщент! Так, я хочу бути зруйнованою, і не тому, що я собі не подобаюсь такою, як є, а тому ,що яке значення має оте саме яке я є, коли поруч нема того, для кого бути-о, як закрутила! Так, хочу бути зруйнованою, аби стати новою, ще більш прекрасною і наповненою життям, ще більш важливою і досконалою. Хочу бути зруйнованою під натиском бажання жити і відчувати, і лежати, похлипуючи у легкій знемозі, випроставшись на простирадлі, чекаючи на оновлення!