священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

від Сіверського Донця до Батурина
як виявилось — короткий шлях
морем — через порт Маріуполя
сушею — через ліси Бучі
нація дозріває могилами на полях
та все ніяк не засвоїть, ніяк не доучить
уроку
єдиного у зашурганій, а — новизні
у смерті священній
у боротьбі та ґарті —
не можна вірити псевдо пророкам
звірятися псевдо рідні
і довіряти ординській варті
не можна скидати князя щоб мати царя
не буде козаччини де козаки не в славі
отара овець не вартує й одного коня
населення не дорівнює державі
без мови немає мовця — тільки свита й хор
хто вірить і не боїться — того не збити
хто знає свій шлях — той іде назирцем, як хорт

лежав у Бучі Христос убитий
у Маріуполі плащаниця
біля Чернігова руки й ноги
в Харкові дихання зупинилось
у Сіверськдонецьку серце стало —
несли вінки йому й ранні квіти
осиротілі налякані діти
якщо придивитися — неспроста
на мапі нагадує хреста
моя золота країна

уперше Христос воскрес коли Сагайдачний встав
удруге Христос воскрес
на четвертий Універсал
утретє Христос хотів і майже піднявся та
ударила по хребту змосковщена гопота

на віко поклали діти броню автомата й каску
у Бучі Христос убитий лежав як живий

молилася Україна —
могили копаючи
ріллю засіваючи
вимішуючи паски —
за тиждень Пасха, Боже
за тиждень воскресни, Боже
за тиждень останній шанс — твій!

(с) Тата Рівна / Tata Rivna, 2022

45 градусів по фалосу –
сутність мого роману
послухай, історіє персональних страждань, —
коли він нарешті ляже
а я нарешті встану —
щоб перетнути гарячу точку горизонтальних вражень
виставлю нову вертикаль —
Річка моя безводна тоді впаде до ніг Океану
і заволає мій власний камінь Фаль
ще необроблений — чистий голос хаосу
найгучніший свідок мого безнадійного риму
маленьких великих — а все руйнівних пожеж
45 градусів — з гори у воду
антиутопії кожного білого дня
авжеж
йдучи на звитягу варто думати про хороше
лягати на все що завгодно окрім щитів
коли я нарешті ляжу —
а він нарешті встане
й запустить таймер нових життів
і вражень старих як світ і як світ солодких
вже буде доста — ніби піднесені королям яства
тоді почнеться нова історія нові канони нового блядства
ця казочка не про інтим —
на кону жодного витязя який би здолав дракона
на кону жодного козиря який би бив туза
я — дівчинка з силою Лаоокона
гроза
втомилася бути настільки стожильною
щоб тримати небо
втомилася бути рупором й налигачем
послухай, я душила його голими руками
я стримую вітер плечем
Річка моя безводна пустеля тече і тече і тече
і немає цьому ні розради ні краю

а він упирається звивається не конає
він обвиває мене як шибарі — забагато пут
45 градусів по фалосу — гострий кут

убити можна або завдати болючих ран
хоча — якщо придивитись — стріла Зенона
ще зовсім трішки і допишу роман —
нову історію нові канони

мені сказали що я не з піни — що я з ребра
я жертва чорної трансплантації — не стихії

послухай, не треба ніяких вигнань ніяких драм
я — дівчинка з силою Лаоокона
я знаю як розмовляти зі зміями
це вроджене вміння — його народили в мені мої порожні надії
мої незакриті гештальти мої розтринькані дні
я дуже добре розумію змія
бо він — у мені
коли Танатос приходить в гості несе шампану —
ридає Ерос
бо сили нерівні у цих двох

45 градусів — міцний смак у мого роману
автор якого — Бог

цей світ покотився за двері й ворота він випав у жменю як жуйка із рота він втратив сакральність наближеність тіло
— і став незручним ніби спінене мило
чужим нероз’ясненним надто пекучим задуже нав’язливим гостро колючим
холодним гарячим — нестерпним до біса
долоні — єдина надійна завіса
закриюся! буду сидіти й мовчати
чекати чогось чи на когось чекати
хто раптом зніме цю шалену напругу дугу розімкнувши струсивши мій страх
і сім горобців як судові присяжні
на гілці рядочком смішні й неуважні мене звинуватять у смертних гріхах —
на кожен один буде пісня пташина
така дивина — а не йде з голови
я буду сидіти й тримати коліна мов бруствер який захищає рови

я буду вростати по груди та шию по вуха по голову по горизонт а кіт підійде кіт погляне умиє і тихо мене обійме як уміє і тихо зчитає мене ніби зонд
і дані кудись передасть — у космічні
намріяні виміри — інші світи
і я зупиню цю хвилину — у вічність
щоб вишнею там прорости

(с) ТатаРівна, 2021

після осені неодмінно наступає віра в диво вона
бере за горло жижки трусить і плаче
ніби діва яка не так щоб дуже щаслива
але вірить у щастя своє собаче

після осені буває зима — це незмінне
проте тільки якщо жити та серцем битися
кожна зупинка занурює у глину
у важкі чорноземи торф’яники полісся
і не бійся тоді дитино нічого — тільки одного бійся
що бога немає й тебе навіки підвісять
у чортовім схроні де тисячолітні душі на гаках висять
одна одну вже тисячу років бісять
ніби занудна стара мелодія в смартфоні

після осені точно буде хрумка капуста
рапаті яблука й темне листя вишні
яким вимощені товсті м’які подушки квашенині
й єдина серед білого братства чорна гуска
що на Різдво зробить велику приємність усій родині

після осені завжди щось буває або буває щось —
в залежності від очікувань погоди номенклатури
а світ стоятиме незважаючи ні на що —
ніби дивакуватий бронзовий київський Щорс
на перетині Шевченка з Петлюрою

дихати свою зиму
ходити нашубканою та вразливою
пам’ятати що на морозі очі кришаться
шкодувати голубів із відмерзлими лапами
опущеними крилами
і бездомного пса який усе не надишеться
свободою за відсутності вибору бути чиїмось
плентатися на повідку гавкати за наказом
а крига річку накрила кривими латками
і захистила щитками шуги дороговкази
рятуючи чи від вірусу чи від вроків —
однаково в карантин вони безучасні

я вивела пса що зимою уже надихався —
вигулюєм щастя.

17.01.2021

я добре не знаю її –
не вийшло пізнати
юна дівчина років середніх
білява дрібна
коси бавовни квітка або
вовна
очі сині
справді сині не для слівця
сині як вицвіла
хустка
лиця

вуста – оксамитова
ясна пастель
коли ніби насухо витерте –
не говірка
ця дівчина тиха ріка
її акварельна рука жестикулює
наче навколо німа
стіна
з якою їй домовлятися про союз

живе утраченим –
я трохи її боюся
але чим довше на неї дивлюсь –
тим виразніше проступає
вона із глибин
свого дна

мінчанка киянка
в долонях – донька і сни
красиві плаття –
екіпаж у минулі часи
ілюмінація час від часу дружніх
розмов
про неважливі речі про все чудово
вона нагадує пташку
з води й роси
їй не позичати краси

якби я обирала дороговкази
шляху свого то
хотіла б зустріти її знову

© Тата Рівна, 2020

викинь свій календар суїцидальних справ
нас чекає
мила моя сестра
вода і сонце
вітер та сіль
і білі слова дитинства
і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

плаття китайські — твоє
з качатами моє
червоне
жаба якою ми годували
бабу
Галю
пиво на кучері
рожева каністра з вином
терновим
та дикий
нестримний шал
липневого
першого
балу

викинь свій календар суїцидальних справ
скоро тобі поверне його медсестра —
грузнемо-грузнемо —
вгрузаємо у пісок
ось тобі полюси —
ставки-луг
ти допаси свою
я на росу встаю
хлопчик чорнявий нам принесе грушок

що у сухому залишку? —
сніг-трава
липи які не мовчали
шовковиці-драми

і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

і спогади що
перетворились
на храми

2020

На подорож у минуле немає квитків
Лікар мій каже, що це шкідливо – не варто
Вертатися у місця прожитих життів
Вертати вже спиту порепану кварту

«Минулого не повернеш. Не твоє. Забудь!» –
Спросоння шептали подушка й гіпертонія
Але я уперта то й, може, коли-небудь
Забронювати подорож цю зумію...

Кожен
хто сподівається виплисти – врешті втоне
Люди гуляють парами парками та скверами
У місті активізувалися притони
Та кімнати з дешевими інтер’єрами
Що вирішують погодинну долю спраглих
Швидкого кохання за не всі гроші світу

Я ходила одна цілий вечір цим дивним містом
Сподіваючись чогось собі находити –
Чи життєвих позицій твердих чи надій на завтра
Чи розпродажів з платтями ніби в принцес
англійських
Чи з дитинства утраченого динозавра
Знову стріти хлебтати із ним гидко-тепле віскі
Що ношу (це секрет) в дамській сумочці замість брому
У маленькій фляжечці з черленого мельхіору

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
Місто безнадійною втомою втомою хворе

Я – це місто безсиле. Я його гвинтик – і – значить
Його суть та осердя – найважливіша частина – але
День закінчується мов калачик в руках дитини

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
І немає цьому ніякої – жодної ради
Динозавр показав мені шлях той додому — тільки
Ми не раді...


© ТатаРівна, 07.11.2020

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

Всюди ношу за собою свої слова я
Немає цьому ради
Вони розсунуті по кишенях відділеннях сумки
Дротах мого внутрішнього радіо

Кожної миті пнуться щось казати
Бовкати глаголити ректи скандувати
Течуть одне за одним як пінні хвилі
Думаю усі слова мерзенні воліла б мовчати
Однак на ділі таке мені не по силі
Бо світ — зітканий зі слів
Він існує лише в межах внутрішнього діалогу
Бо бог для мене абсолютно неможливий
Якщо я не казатиму йому: «боже» бо

Все що словами тавроване — проявлене
Все що поза ними — то темна ніч служіння Ваалу
Безсловесною була душа онімілої дівчинки
Під час одного відомого балу

А після нього — боюсь котів та назвалась тією
Що важить слова як наркоторговець грами
Всюди ношу за собою ці безкінечні слова я
Внутрішню нескінченну телеграму

Таку коштовну що витягує з мене живе й суще
Кожне слово — секунда яка минула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула...

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не ...

© Тата Рівна, 2020

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
У голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

Потяг кричить ізраненим динозавром
Білий ретривер вирвався на свободу
Знову весна - і немає шляху назад
Впала зима у спогади ніби в воду
Треті ще не виспівують солов’ї —
Трелі рано виводити світанкові
Світ потребує віри, а я любові
Світ потребує сили, а я сім‘ї —

Діти — далеко, пахне їм дим кострища —
Пораються в садку — розчищають хащі
Смажать зефір, фільмують як вітер свище
Шлють мені фото, міряються хто вищий
Я — догоряю. Падає сонце в пащу
Леву й потроху зводиться на нінащо

Вранішня зірка гасить примари нічні
Пуп‘янок кожен тягнеться до Бога
Світ потребує віри, а я нічого
Світ потребує сили, а я вже ні

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Ти не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено бродить король той у чорній короні
І сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть ховає пробірки у полах старого пальто

Що лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати обличчя, наказати малим та старим —
Дихай глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай глибше! І може ми зможем побачити літо

Ти отримав сей час на думки на слова на любов —
Ти отримав його примусово але своєчасно
Чорне сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас диявол не візьме, ні разу ще не поборов.

© ТатаРівна, 2020

Нестерпні діти — вони ростуть повільно роблять усе не так

Вічно розсунута постіль розкидані черевики доводять до сказу
Помальовані книги зошити брудні кишені крихти крихти на столі
У них синці подряпини й інколи температура і шмарклі о боже

Вони ще навіть не розмовляють а вже дістають як можуть
Вони ще зовсім малі й усяку погань до рота вишпортують із землі
Вони не хочуть вчити вірші на пам‘ять із першого разу

Вони катують кота а кіт катує мене
Коли ж вони виростуть й усе це мине мине
Я стану своєю — собі господинею — дому
Піду до театру на каву — з такого дурдому
Виберусь у доросле життя барвисте й хмільне
Й кіт нарешті припинить ненавидіти мене

Заслана постіль черевики під нитку доводять до сказу
Нові книги без плям зошити чисті порожні кишені пустка на столі
Всі ночі спокійні тихі минають швидше потягів у метро о боже

Вони не телефонують ніколи хоча не складно можуть —
Умовні відстані не так багато часових поясів на кульці-Землі...
Чекаєш чекаєш не спиш та чекаєш марно знову і марно щоразу

Вони не катують кота кіт катує мене
Минули роки та вже скоро життя промине
Я стала своєю — собі господинею — дому
В театри ходила й на каву — такого дурдому
Нема більш як це сьогодення доросле й хмільне
Лиш кіт дяка богу так само не зносить мене


Нестерпні діти — вони виросли швидко роблять усе не так

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах скриплять хребти хвіртки
Рипучий голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилились у поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хльосткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Що таке мова? Мова це люди
Буде їх більше — буде їх мова — всюди
Будуть люди родитися, співати
Буде їх мова під саме небо лунати

Янголи та чорти — всі почути мають
Що українці безмовно не помирають

Десять століть зневаги всотались у клітини
Наших людей виховували німими

Марна це справа — хмара пройде й розтане
Сонце висушить сльози, омани, тумани
Янголи та чорти — вже напевне знають, що
Українці безмовними не бувають

Десять століть наруги — бути з колиски битим
Мову свою не знати та не любити

Ніби соромитись можна власної суті
Ніби не ми самі є для себе судді

Що таке мова? Мова — це люди
Буде нас більше — почують наше всюди
Доведеться кожному зрозуміти —
Мова пульсує, уміємо говорити

Що німота минула — знову не стане —
Мова моя розкотиться над світами
Що таке мова? Мова — це ми із вами.

Вони робляться згорбленими та старими
Ті чоловіки які колись ходили прямо
Першими у них помирають надії
Потім - мами

Непомітно виростають діти
Раптом підвищують голосИ
Кричать їм «Ну що розумієш ТИ
У цьому вирі у цьому світі?!»
Вони припиняють розуміти
Вони починають старіти та кам‘яніти
Потроху вгрузають у землю
Набуваючи рембрантівських рис
Ті чоловіки які колись ходили прямо
І знову стають красивими ніби
Маленькі пересувні храми
Милуєшся ними торкаєшся звіддаля їхніх небес
Й наче сам воскресаєш їх німбом освітлений

Першим у тих чоловіків сивіє волосся
Далі — плями повзуть темним — по світлому
Шкіра шершавіє й робиться фактурною
Буцім дубове корито

Вони ще багато могли б сказати
Та — розучилися говорити
Мовчання живих буває проймаюче чутним
Але їх нікому почути

Вони відходять кожен своєї пори
Ветха двірничка змітає за ними двори

Слідами коліс на мокрому шосе
Авто за автом – оце й життя усе....

І.
поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі —
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене — літературна осінь
і будинки із пенопласту —
сто покоїв — домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпасту.

IІ.
я прокидаюся кожного разу коли читаю(ть) вірші
щоб умерти від сорому чи тиші
не можу писати не писати не можу
але ви — не пишіть! —
залиште по собі спокій дітей із онуками
запилені серванти з неоМадоннами
захаращені комоди забиті поламаними телефонами
шнурами зарядних пристроїв батарейками й візитками
непотрібних людей
світ переповнений пластиком та ідеями
тому він гине від пластику ідей

ІІІ.
Еразм Роттердамський точно мав виразку
й не мав оргазмів
бо мислення — процес руйнівний з якого не глянь боку —
сумніви напір архетипів стереотипні штампи
паузи внутрішнього діалогу
роздуми — похвала Глупоті найвища
ці вправи не допомогли навіть Богу
прямий доказ — усі відомі епохи
події історії містифікації тліну
в яких свище вітер розчарувань
тому —
не роздумуйте
ні про погане ні про хороше —
лише гроші й соціальна стабільність
сексі гроші —
погляд в чужі спини слина жаги
й можливо ви не уникнете пострілу в спину
але позбавитесь смерті від нудьги...

ІV.
їх у мене дві — морська царівна та упирівна
серцево- судинна й душевна ла‘ди
страшна одноока смішна хромонога
перша голубить чорта друга боїться Бога
та часто змінюють на цій вахті одна одну
ілюструючи дуальність світу й хиби пози
бо позери незмінно тонуть упавши в гівно
ніби у хвилі лебединого озера
під звуки гімнів чи романтичної балади

їх у мене дві — від натовпів бандерлогів
ховаються — перша в глибинах друга у тіні
довічні мої обидві — це вирок дару
птах розіп‘ятий на небі — доля пташина
там його самість пустки його — вершина
двоє у мене їх — віра й розум —
ще необтяті пишні —
розгорнувши — лину до птаства
розкинувши ніби руки —
спускаюся годувати змілілу паству

дві їх у мене — перша боїться чорта друга голубить Бога
два їх у мене — не дають упасти

(с) Тата Рівна, 2019

живи життям
дісталося — живи!
дісталось (не дістало ж?) — це суттєво
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли...
бо не мине й години — поли бога
розріжуть акварель твоєї мли —
пізнаєш світ та кам‘яну дорогу
пізнаєш дивну милість бога твого
це яблуко — пропущені голи —
ти аутсайдер, єво
дівка клята
ти скуштувала щось що не тобі
малесенькі пухнасті янголята,
прищеплювали потай на вербі
твій змій приніс і дав тяжку розплату
бо пізнання — недоля та недуга
ти втратила і господа і друга —
лиш глина від ребра свого вар’ята
остову шмат
хто вигадав таку?
веди! бо твій адам подоба й може
ожила лялька копіпаст на «тата»
проте з який чудних фантазій божих
ти зародилась, юна герострато? —
спокуснице! ці рольові секрети
нам сам не видасть на порозі храму
з чийого малював тебе портрету?
кого він уявляв?
коханку
маму?

живи тепер
як склалося — живи
то врешті справа тільки прижиттєва
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли


21.06. 2019

місяць схожий на келих повний вина й туману
зорі розсипались салом на сковорідці
сонце дрімає у запічку мертво-п'яне
хмари як чоботи
тонуть у синій річці
неба

мені не треба навіть снів при такій яві
пасу небесних корів горілиць поночі
мої реальні світи не всякій уяві
під силу
не кожен це бачити схоче
треба визнати врешті
решті людей не до небесних корів —
їм аби земного узяти сповна
зібрати усю свою решту
не потопити човна
моя ж душа бездонна тому
що світ навколо неї не має дна
немає стін
перепон немає
щоночі ви засинаєте —
а я відлітаю
у цьому різниця між нами
смисли наших цілей —
ви хочете бути ситими
виспаними умитими
закоханими багатими

я — хоча би цілою
не розіп'ятою

У телепорталах наших голів — телепорти
Я на твоєму світловому шляху — ти на моєму
Передаємо з очей ув очі уліс буття
Світить холодна півпосмішка місяця дзенькає гріш —
Ніби це ми із тобою Чарльзи Стрікленди Сомерсета Моема
Ніби це ми прототипи нащадки персонажі Гогена
Ніби це ми перші люди і перші грішники
Ніби це ми — безутішні закохані з Верони
Загублені серед всесвіту Білі Ворони —
Рондо закручується
Звужуються межі краї кордони
Діти ростуть й проростають над нами
Ми приростаєм хребтами
Дно пробивається головами —

Мій Големе
Ми із тобою народилися жили й помремо голими
Нас закопають голими
Мій Големе
Ми — особливий підвид підопічних доктора Хаосу —
Нагромадження каміння й валунів порослих мохом
Сіамські близнюки що росли нарізно й зрослися після телепортації душ
Мій Голіафе
Ми — особливий підвид
Нерозривні пута один одному — шпори шори хрести й рамена

Наше з тобою рондо — аутодафе
Мій Голіафе
Злет на гарячих крилах — назви це так

Наша драбина униз та вгору — Сізіфів шлях
Та ми — сяйні таути зрівняні з ельфами
Кельтські боги обернені на схід
Наш із тобою інший світ — це Сид
Вір мені —
Я на твоєму довічнім шляху — ти на моєму.

Хлопчику поклади свою голову в мої долоні
Ми на вершині нашої Ошхамахо
На самісінькій горі з самого її краю —
Станемо і дивитимемось униз
Нехай заволає камінь Фаль — фальшу немає
Мій Голіафе
Тільки іще не штовхай — Агасфер подрімає хоч мить —
Alter ego Вічно блукаючий Жид
Нехай меч Нуаду зблисне
Тоді заволає камінь Фаль
А за сим вже штовхай якщо хочеш

Твій Давид

ти рефлектуєш ниєш кусаєш губи в кров
голишся сумно у ванній —
порожнє життя без любові твоє
подібне до голого короля на старім протисненім дивані
орле! вимий-но вуха щоки виголи! мачо! —
ти бездоганний
життя — небездоганне
ти — небездоганний
життя — без догани не може
схоже голи інколи мало що значать — серце — не м’яч і не м’ячик —
шматок м’язу не заточений на змагання
орле! вимий ті вуха щоки виголи перестань нити в холодній ванній
і прийде до тебе нарешті твоя омріяна очікувана
заніжена до мозолів любов
іванівна


10.11.2018

Коли у тебе розривається шкіра на пальцях ніг
Просто тому що кришталеві черевички стерлися в скельця
Просто тому що життя — це твій вершник твій пан
У нього — батіг у нього овес у нього все що врешті-решт має сенс
А тобі — решта
Твої вії давно не віяла твої вії посеред балу перетворилися на решета
Витікає море з твоїх очей й вишиває біллю
Світлотінями моделює чи то скісний хрест чи ламане дерево
На щоках- і лишає слід на ранах твоїх білою сіллю

Ти даремно бігла цим колесом хитким теремом
Виховання казали тобі бракує —бути чемною
Хисту казали тобі бракує — повторюєшся темами
Світла казали тобі бракує — помреш темною

І ніхто не відкрив що вижити ще те благо що даремно ти
Бігла старим рипучим колесом приймаючи його за пишний терем
Приймаючи за даровані хутра власний хвіст
Приймаючи за слова осанни протяжний свист
Батога вершника свого превелебного пана

Ти остання
Інші майбуть вже впали — безталанні клячі
Ти остання —
Інші давно прозріли узріли бачать
Дивлять в саму суть речей у саму їх сіль
І не плутають з біллю біль
Не напитують про мистецтво серед трупняків та іншої гнилі
Не шукають тепла душевного у могилі
Не біжать зашорені й очумілі —
Гривами в лентах а спинами в милі... ти епічна дурепа
За відвертість надмірну прости
Пошукати ще треба таких як ти... й не знайти
Моя дівчинко інструктована в серце самого чорта вишита там решетилівською морокою — взором чистим

Коли у тебе розривається шкіра на пальцях ніг
Ця дорога перетворюється на червоний рушник без вивороту
А дні втрачають числа

Смисли стають стислими ніби відкритий куб Левітта Сола
Хрип твого відчаю переливається у соло

Бо це ти остання — інші давно зійшли з дистанції пекло надто близько
Що ж
Біжи
Біс із тобою дурне дівчисько
Дні посіріли ніби нитка-куниця лагідне полотно зносилось у шмату
Ніби і є ще порох в порохівницях
Але крім себе нікого стріляти

Сни твої стають неймовірними як літаючі люди Марка Шагала
Тільки в кольорі зовсім не так густо — твоя історія червоноязика gusto della busco Жаклін де Жонг
Лонгрід із постперестроєчних талонів
Покажи мені свої долоні псевдо мадам Вонг
Бо здається твої Олімпи Голгофи Говерли Фудзі — не більш як затерті сцени в Кантоні
І решетилівські зірочки на лініях де замість ліній — гілки хмелика
Ти зійдеш з дистанції зійдеш із розуму зійдеш на пси
Дівчинко із крильцями метелика
Дівчинко блажена єси

Розірвати планету або збудувати планету
Врятувати планету — планктону потрібна планета
У поета призначення бути всього лиш поетом
Архітектором душ — на поета чекають проекти
Як палати чекають сенаторів чи пацієнтів
Як імпланти чекають хірургів або деміургів
Світ цей надто закритий — тюряга для спинних не впертих
Світло небагатьом хто уміє розплющити очі
Світло тільки тим — хто хоче

Ваші ж очі заплющені
Муркотіння заглушене галушками штифтами вкручене у піднебіння
Ваші горлянки — склепи
Наші — склепіння божествених нервів
Ми — проміння —
Ви як мертві —
Спини та животи на поверхні
Над поверхнею моря над цілим усім океаном
Ваші спини — кліше
Медузи Горгони ваших душ — тлусті пуза

Сподіватись на більше — нізвідки
У Всесвіту
Більше немає програми захисту непотрібних свідків

Ви — планктон ви дрібнота і тільки тому бездоганно
Уникаєте сітки
Списів та стріл куль ножів і плювків звідусюди
Постсовкові «гертруди» в дисгармонії плинній —
Пандора всередині вас
Церемонізалежні поклоновкалічені усічені задовго до золотого січення
Дорогесенькі люди — пандемія планети сіра холера землі —
Мої любі

А поету усе це зайве
Ви буденність — ми будівничі
Нас не спинять ваші віче чи наш відчай
Навіть хаосу крик у вільгу вічність —

У поета є дивне завдання — войовниче вольовниче —
Вам планети даруючи проектуючи та будуючи
Руйнуючи і лікуючи оперуючи чи емігруючи в іншу систему координат —
Затуливши собою сонце чи явивши собою сонце
Насадивши спаливши або написавши божественний сад
Не порушити ненароком
Пересічність
Ваших довічних шляхів до пекла
Вашої доброї дороги в ваш персональний ад!

24.08.2018











- [ ]

Я їх не забуду — отих людей, їхні лиця
Жовті вилиці, стурбовані очі, стиснені губи
Це був звичайний жовтневий день у центрі столиці
І навіть не Гурби...
Вони ішли як пророки, як провидці
Вони щось знали, якісь завітні таємниці
І був між них сивочубий
З такими легендарними вусами, прямою спиною
Ніби тятива протягнена крізь нього
Всі знали його видатною людиною
Сміливою й незламною, а тому
Трішки Богом —
Всі вірили йому тоді більше, як радіо чи
Священику свого приходу
Він йшов у натовпі, з усіма, шепочучи
Закон (закреслено) Універсал (закреслено) Акт — про свободу
Про волю українського духу, народний експеримент —
Вкотре здобути того привілля
Яке виполювали з наших голів
Як баба — зілля

Морем текли ті люди — великі й малі
Ніби хвилі спліталися й розливалися по землі —
Інтелігентного виду ботани, патлаті ще-майже-діти
Романтики, скептики, співчуваючі неофіти,
Політики (куди ж без них) — ласуни до профіту
І голодні, і ситі, і усміхнені, і злі
Йшли собі як абстракція політичних контекстів
Ніби сни Сальвадора Далі
Не стрункими рядами, а як риба — у сіті
Так розгорялася Революція на граніті....

А згодом, майже рік по тому, справжній триєдиний Бог
Що вірить українцям попри всі помилки й судоми
Узяв — й показав сонце та шлях-до-дому
І покреслений текст з учнівського жовтого зошита
З жовтого жовтня столичного граніту
Став Актом про незалежність України —
Для нас і для всього світу.

Життя утікає стрімко — кожен із нас перехожий
Кожен із нас відійде, як тільки завершить своє.
І, може, колись згадають, що був між нас сивочубий
Із легендарними вусами, на когось картинного схожий
Такий казковий герой, що героєм і є...

Проходять наші звитяжці
Зошити їх — у музеях.
Тіла їх уже в землі.
Збудовані колізеі чомусь у млі.
Сховалося сонце за димом.
Україна незмінно в вогні.
І думи рояться роєм —
Відходять наші герої...

Та в небі міцнішає братство —
Небесне вкраїнське лоббі
До Бога прилинуть наші
Розкажуть йому все чесно
Та й Бог нас освітить німбом
А може й огріє німбом
По лобі....

Немає надій на панство, яке козиряє нині
Відсвічує в телеекранах по всій країні —
Холодні серця в них, очі. Ми знову отара — не паства...

І тільки небесне братство
Єдине небесне братство
Могутнє небесне братство
Стіною стоїть міцною
Прямими спинами
За — Україну і над Україною!

розбиті голови-кавуни купами горами повсюди курганами насипані
перекриті перериті дороги перебиті знаки перетиснені артерії
мітинги ринки риштування котловани буде вам діти бонусом паб у бункері коха за те що паличка коха в річці усті — як у аромаванній

містом пройти проїхати пролетіти не під силу й птасі яка долала дніпро
про це літо ти скажеш що воно було гарячим червоним липким швидко сохло
це літо пропахло кров’ю та кавуновим соком ніби борделями лондонське сохо
це місто у стилі бохо засипане листям пилюкою кісточками блохами обжите нагадує первородний гуртожиток
уживане тимчасово постійно оббите обдерте упите уперте — ой, бляха, це ж бохо —
все вірно — стиліст левел бог і власне ось він не бомж це — будьмо знайомі, боже!
на шаховій сій площині ти ж за білих — інакше не можеш? чи можеш?
бо білих чомусь цього разу немає — червоні руді зелені доріг кольору поту та слини
а білих мов крила твоїх янголяток мов синовий саван мов пір’я твоєї перини —
немає!
то вибери колір собі до вподоби зелений як шмарклі червоний як сік кавунових голів чи сірий мов очі померлої риби — який же?
мій боже ти знову цю місію партію битву програєш.... так жаль...ходи вже!

скрутилося місто котом і мурчить ніби ситий вдоволений звісно ж кастрований звісно ж (усе по скрижалях) породистий перс чи британець чи хто там іще
священні корови на мерсах лендроверах бентлі бугатті порше
ганяють собі проти шерсті без жодних на те перепон — ніби й шудри але навпаки
у гідри лернейської сотня голів і вони — з тої сотні таки і ще сотні таких —
провінційних та професійних людей-людоловів із документами на право вибуху вибору індульгенціями та розп’яттями
а піпл як піпл — хавають та ховають своїх у яскравому конфетті
повсюди їх голови — ніби й не хочеш а тягне підбити з ноги —
курганами горами купами вічна могила урбанізованих душ
це літо мені цього літа не до снаги —
занадто гаряче червоне липке швидко сохне та пахне борделями тільки без сохо гуде неприкаяним дрифтом несправним ліфтом
страшне ніби постскриптум буденної щоденної гільйотинізації смердить каналізацією

я мрію в осінь у листя зірчасте сонце упасти спиною щоб дрифтерам покрутило шини повітря запахло вільгістю й апельсинами
читати салмана рудші з дорослим нарешті сином і пити какао
а просто зараз — у душ —

розріж кавуна — пом’янемо це літо як ніби й годиться у світлі найкращих треш-традицій
немає чому радіти — ми стали протерміновані ще на одне літо давно не діти багаж завеликий — розпакуванню не підлягає можна возити туди-сюди з осені — в зиму з зими — у весну з весни — у літо подіти нікуди — літати задорого зарано — у бітум —

коханий! давай розпакуємо хоча би лиця — візьмемо травневі сповнені надій й сталого тепла
а там вже як піде була не була ця гра ніби сон на шпицях
я білими граю завше але сьогодні немає білих я пам’ятаю авжеж

мій боже я знову цю місію партію битву програю.... так — я теж!

коли ти пишеш вірші здається — легшаєш
нібито вбираєшся в пір'я вивільняєшся з тіла й серце може злетіти саме по собі
ніби ти у червоному німбі будди або той
хто дарує вино та рибу ходить по воді
ніби можеш зігріти всесвіт чи остудити з груба нахрапом руську піч
проте – розтає ніч – ти прокидаєшся умиваєшся повстаєш з мертвих вариш каву одягаєш носочки
стаєш прозаїком буденних клопотів рабом побуту клопом з натовпу
точкою незворотності
увечері мовчки падаєш – таки життя дає під дих кричить – на тобі!
по голу – за цих і за тих!
голову бережи – духовна недуго доросла жінко
згинаєшся дугою захищаючи печінку та інші органи свого божественого тіла
робишся важкою як місія робокопа ескалібур або нечиста сила – такою
як погляд горгони медузи пояс волонтера з ІДІЛу
волочиш крила
та як би хто не хотів як би ти не хотіла як би я не хотіла – минає все –
нікому немає до нас діла –
у богів інші плани та варіанти розвитку дій
а все що умієш ти – писати вірші власної безнадії
песимістичні опуси про соціо-паті соціопатів
про психопата у колі психопатів
духовних кастратів в прострації псевдоелекторат прокуратора й
сучасні офіційні варіанти давнього палкого обряду саті
уколи від представників іншої школи іншої віри іншої статі
про школоту із вулиць та касту що в мармеладі довічно
гейби засуджені на двадцять прижиттєвих строків суворого едему
це все що умієш ти – більше
немає тем –
вічність закрито на вході
там табличка «не відкривати – уб’є!»
наші життя – твоє-моє – пролонгований МММ від одного хитросплетеного мавроді
якому частина вкладників вірить – частина ж заперечує що він є

коли ти пишеш вірші дівчинко
то даруєш волю розв’язуєш шворочки послаблюєш ринговочку виймаєш ножа
й – вона дихає вільно у ці хвилини рукописання
твоя остання акція безумного вкладника –
твій персональний кальцифер –
твій головний заряд –
твоя (даруй за банальність) – душа

ти пишеш дівчинко свої вірші – цей світ точно не стає гіршим
я видаю тобі ліцензію на довбання дзьобом ядра даю сервітут на фонтануючий буцім «стрибаюча відьма» літературний гейзер –
пиши майко!
сяй яскравіше врешті хто як не ти світ сколихне червоним німбом будди
вибухнеш – розбуди мене хочу побути зрячою у цю мить стоокою
роздивитися як ти покинеш остогидлу окію
ступиш упевнено в зимове коло ховаючи сяйво сором’язливо
на шість мідних зірок застебнувши свій темно-синій блейзер
гейшо моєї самотності аlter ego α оri....

лист адресовано втомленим автором
любій його бетельгейзе

У порожній кімнаті — зрадливі тіні
Ніби видіння — на тій он стіні
На цих стінах на тих стінах
На кожній із них —
Мов чорно-біле кіно за романом Лавкрафта
Ну ти ж не проти що я навпроти
Ну ти ж не проти що я з портрету дивитимусь пильно
Ніби я Вольф Мессинг чи Ріхард фон Ебінг-Крафт
Ніби я дівчинка Хідекі Юкави — та сама — ядерна й сильна
Четверта з-поміж фундаментальних сил природи

Слухай
Ти можеш кричати якщо хочеш
Якщо можеш
Якщо не заціпило рота
Квантова хромодинаміка — це так звана Сучасна модель
Збірна знань про мікросвіт
А ти мені — про тіні на стінах
Тут показує кіно телестудія Потойбічний Світ
Для неофітів та давно навернених сивих-аж-синіх
Від життєвих потуг досвідчених людхантерів
Визначся вже на якій ти стороні
Й не дихай так шумно ніби у тебе задавнена хвороба Хантера
Ніби ти побачив наживо Мату Харі на тій стіні

Лиши своє серце — мені
Мій любий
Я вже у іншому світі та ти — ще ні
Ти зачаровано вдивляєшся у тіні на цих стінах ніби на старовинну таємну карту
Не варто
Мій любий -
Дограєшся до інфаркту

У тебе більше немає спроб
Немає карт
Немає фарту
Це не роман Берти фон Зутнер - Ні!
Я чекаю тебе у нашім новім кіні - бачиш для тебе он там є місце на стіні
Твоя свідомість вже здійснена -
Буття по Сартру

У тебе лишилися — берета палець куля та лоб
Порожня кімната
І кілька секунд до старту

24.08.2018

я лежу в своєму ліжку кімната сяє мов церква
простирадла білі обличчя біле за склом вікна біліє небо
я лежу в своєму ліжку – розірвалося серце
холодець у неї серце було – кажуть – так їй і треба

і коли я встану
коли я зберу червоні бризки в букет троянд
коли я зумію перевернути рубікон догори дриґом
тоді пролунає з могильної ями мій останній ямб
міф римоплетіння а поки обличчя біле ніби припудрене снігом

поки я ще пульсую –
не знаю як довго триватиме це чекання у передпокої
шматки мого серця розтягли вже мурахи миші інші споживачі дармової манни
біла кімната біль перебитий спокоєм
третє сонце зійде – і тоді я встану

будуть трояндами встелені ваші шляхи
будуть утеплені моїм теплом ваші нори
миші мурахи інші споживачі дармової манни
небо впаде небо вам роздушить хребти
аж тоді я встану

розриваються гранати бомби петарди
кулі наповнені рідиною суєта фальш старту
переброджені бутлі банки із консервацією
і серця переповнені менструальною кров’ю нації

тихо-ша каже мені душа
я ще тут потерпи почекай лоукосту моя манюся
я дивлюся на неї я чую її та сміюся –
я не вмію молитися тому й не молюся
стиха тону у тоннах води – рубікон дороги дриґом – мені душем
тихо-ша каже біла біла моя душа
і цілує мене востаннє
і душить


17.08.2018. Рівне

Це місто сердешне миле ніби умите Матір’ю
Стереометрія простору під паттернами дощу – під останніми краплями –
Така…. –
Німби ліхтарних стовпів – остовпів алкоголік-гуляка і я остовпіла –
Змито усю провінційність місто оголене стерео огорнуте небом стерво
Захоплене у полон сірих калюж й холодного подиху –
Озонової хвилі – дихай! Кричить мені місто. – Дивна ти дика ти –
Ось твій декатилен хвора на все горло птахо. Краплі важкі мов тахо*…
Наче удар важковаговика
З верби з берези граба та дуба з кожної гілки з кожного даху
З кожного помаху крил з кожного капелюха з кожного божого духа –
Краплі важкі мов тахо… вбито задуху збиту пилюку пущено до водостоків
Надмірний об’єм кровотоку стоки мого міста знову бурлитимуть мовби після
Битви двох велетенських Моріарті на полі їх власної морфійної брані
Дощ місту вимив вуха дощ йому вимив рани дощ був його Іоаном
Залиті вулиці заснули заколисані оргАном дощу – ця ніч для спасенних
Бредемо із песиком булькаю черевиками – блажен хто йде
Вузькою смужкою суші між рукавів Океану
Ми йдемо по дощу
Я впаду – і наступним дощем встану
Я вимию вуха мого міста я вимию його рани я буду його Іоаном
Його стереометрією простору
Коли мені на смужці вузькій
Світла у світі Ра не стане

Краплі важкі мов тахо —
Падай
Птахо...


*тахо - українські патрони для мисливської зброї

Я підійшла до східного вікна – там темінь густо висне, ніби шора
У мене голе серце, вікна голі, оголені слова — немає штор
Я підійшла до східного вікна. Там німота – не чути і цикади
Мені не раді з цього боку, тут
Мені – мовчать і я їм теж не рада –
Боюся визнавати все, як є
Боюся їм дивитись в очі дивні –
Мої роки не східні, не дитинні, а сиві коні, зірвані у шал
Летять, несуться, колісниця б’ється, литі колеса залипають в глині
І залишають колію як рану –
Я їм кричу щосили: «Тихо! Ша!
Не поспішайте – я втрачаю шанс у цій гонитві вгледіти нірвану
Не поспішайте – я втрачаю шанс....»
Та коням що? Їх доля – рись, галопи
Або у «Париз’єлі» – ескалопом
Гасити чийсь гарячий апетит
Мій час летить! Дурним лошам летить
Не розібравши шляху – просто ради
Якоїсь недосяжної елади
Розмитої непевної мети.

Лишилось мало – сили віднайти і перейти убрід цю бальну залу
Де танцювали всі, хто міг лише, долаючи шаблони та кліше
Долаючи уроджену кульгавість, шершавість рук й задуху від жабо

Я перейшла нарешті бальну залу –
Я підійшла до західних вікон –
А там священний місяць, мов віконт, поважно вів розмови з небом раннім
Киваючи ріжком то так, то ні
Там був Георгій, звісно ж, на коні –
Зі списом у руці жилавій дуже
Знесилений, бо ж змія знов подужав
Цього смеркання, як щокожний раз – не зрадила рука та спис поцілив
Гаспид упав, хлестала кров із тіла, з тієї крові розлилась зоря
Все небо-землю затягнувши млостю
І ребра хат світилися, як кості на добре не засипаних вуглях

Я заглянула в західне вікно –
Там був останній змах крила та тіні
А далі – тиша й, ніби, все-одно, що я стою і видивляюсь гостро
Що ниє голка в сонячнім сплетінні –
Я тут стороння, гостя не чекана
Я ще зарано біля цих вікон, де сон панує, вічний сон по ГОСТу
І ребра хат так світяться, як кості
А може то зовсім не ребра хат...
І страшно так – нема путі назад
Я озираюсь, а позаду — тиша – І навіть вітер листя не колише
І навіть я, напевно, не дишу
Стою одна – Розгублена – Що ж далі?
Зачинена в порожній бальній залі
Без права переписки чи дзвінка
І що мені тепер слова й медалі?
І що мені тепер меди й мигдалі?
І що мені тепер твоя рука?

Здолала Рубікон –
А далі – буде...
Аж поки не покличуть сурми суду
Не проведуть чужі байдужі люди
До західних вікон


11.06.2018

Скрики скрипки
Скрипи ліжка
Хрипи втомленого тіла
Це – Великдень, – каже книжка.
Розговілись, як зуміли.

Тату!

ти тільки не кажи тату

тату не треба казати нічого

нехай собі смалить свої прилуки

нехай собі човгає

доки човгає…

я ж повернувся

живий

нівроку

майже такий як і був торік

хіба залатаний зверху збоку

але ж – чоловік!


Мамі!

ти їй ні слова

їй знати не треба таких дрібниць

мама вже сива

вона нездорова

їй ні до чого

і так не спиться ночами мамі

ночами сивими

такими сивими як сама

мама не знатиме й буде красивою

буде вірити а там – зима

тепло нашубкаюся - не помітять

якось у потемках переб’юсь

весною забудеться

звикнеться

у мами квіти

у тата оранка

я оженюсь


Ганусі…

ще постривай не зараз

Гануся рушник вишиває

(я вчора підгледів потай)

така молода амбітна

замріяна над роботою

мугиче щось там собі під носа

про командирів героїв

Гануся домашня боса

Гануся простоволоса

Гануся гарна як зброя

нащо їй знати завчасно

деталі про героїв

деталі про командирів

деталі про воїнів

і бачити завчасно

героїв без деталей


їй бо…

ми ж кіборги

ми Боги

нам ні до чого руки та ноги

у сталій пропорції

власне була би погода

було б сонце

що іще треба світу?



а він упіймав мене...

таки упіймав мене

а я до останнього біг я тікав

а він упіймав мене

Мамо



Ганусі купив кульчики квіти

мамі купив парфуми шоколаду –

з татом на пиво підем – обмиєм мою зарплату

точніш повезе мене тато…

повезе мене



Тату!

коли я жив там коли я мерз

я думав що бога нема

я бачив що бог наш – Марс

що в нас за бога міфічний персонаж

що в нас війна

війна…

але я згадав «Вірую» «Богородицю» «Отче наш»

не знав і згадав – до слова до вдиху

молився на схід на захід і просто вгору

Тату! там справжня війна

справжня війна

там стріляють тату

там ціле горе

і ми стріляємо також

у відповідь чи до запитань


Тату!
ти не кажи мамі

нам часто не було що їсти що пити

не було одягу та навіть штанів берців


Тату

кіборги – то генерали

бо це у них немає серця



осінь пройшлася пензлем ясним

над мертвими і живими

стоять воскові дід та баба

над трунами золотими

Гануся бавить своїх малят

далеко – їй добре спиться



і років через двадцять-тридцять

а може й раніше стане то

нащадки розтягнуть їх на свічки

для ярмаркування Різдвяного

виллють із бронзи інших вони бабу діда

виллють із бронзи солдатиків мамок

а горя подіти нікуди воску подіти нікуди

цей спадок – довіку із нами

еге ж

Мамо?



2014


Авторське виконання за лінком: https://youtu.be/T-Z7LDaKnV8

слухай
а остудити доменну піч
подихом лише дотиком лише
зможеш?
ти ж така холодна
що кров зміїна в тобі стає інеєм
ти ж така холодна
що відбиваєш синім на білий світ
ти — чистий лід
я — гарячий як віскі з колою
ніби котяче соло у березневім o sole mio

наша істина не така вже й сумна —
розмішати тебе у мені
і —
пити до дна!

а коли нарешті прогляне дно
ми будемо щасливі п’яні
нам буде все-одно
у персональній нірвані

ми зародимо нове життя
ми заробимо мозолі любові
розмішати б тебе у мені —
до єдиної крові

але поки у тебе під
шкірою сніг-та-лід
я просто шептатиму цю мантру без зупину
а ти
зумій
кохана
випити мій голос згола
дотиком лише подихом лише
запалити доменну піч
і —
не стріляй
у спину....


за лінком - авторське виконання віршика)

Тридцяте квітня. Благодать. Жаби.
Шашлик. Співають втомлені баби –
Сільська засмага – обсадились, ох!
Дитина плаче. Сльози, мов горох –
Морозиво беркицьнулось в траву
І мамка молоденька, тиха, ву-
ста солодкі, очі, як вишні
приказує «Не плач, малий, мені.
Ми зараз от підемо у кафе
ми купимо тобі бізе, парфе,
цукерок, лигуминок фунтів три –
я обіцяю. Тільки не реви!»
А далі тягне сина в парку глиб,
До озера, його качок і риб.

Вже завтра травень. Свято. Вихідний.
Той самий парк. Баби. Жаби. Малий.
Ті самі аромати шашлику,
Морозиво заквецяне в піску.
Ті самі кольори – дерева, синь.
Асфальту блиск. Ніяких потрясінь.
Ніяких прапорів, облич, промов.
Червоний – це вуста, це щоки. Кров,
коли коліна збиті – ну, бува…
Та раптом чую, слух мій – тятива
Натягнута. По ній ковзає час.
Я чую те, що відрізняє вас –
Нові Великі Люди, Інший Світ
Наш Всесвіт, Дивоцвіт, наш Динаміт. -

Він каже: «Мамо, що за первомай?
Це щось таке, де першим був Мамай?
Хороше свято. Тепло. Вихідний!»
А мама молоденька: «Так, малий!»
І йдуть щасливі, просто, не в строю.
А я стою. І їх услід лю-б-лю.

30.04-01.05.2018

Я не знаю чому і кому і для кого й навіщо
Вітер свище на вухо оці березневі диктанти
Як поводити тіло здіймати вітрила все вище
І тримати спідницю і не заморозити гланди

Шпильки цокають шпильки впиваються — гостре у моді
Коси падають наче гріхів первородних копиця
Мордор міста гарячим цілунком — печаттю на морді
Вийде з хати схвильована дівка — прийде молодиця

Буде спекою встелена кожна у парку шпарина
Буде сходжень без ліку а вершин та вершків досхочу
Ця весна пробудилася наче голодна дитина
Захлинається криком волає і я — не-е мовчу

11.04.2018

Мене питають - як ти чуєшся?
А я чуюся.
Мене питають- а ти кохаєш?
А я кохаюся!
Мене питають - як тобі пишеться? — А я пишу як живу.
Мене питають - життя твоє річка чи вітер, чи, може, її замулене дно, або його холодні ляпаси?
Життя твоє — яке воно? Воно вино? Чи, боже упаси, дивна суміш абсенту й меляси?
Воно — твоє? Ти точно не маєш співзасновників чи замів?
Ну розкажи нам, просять вони, все як є, як би ти розказала мамі

А я мовчу. Моя мама знає менше, ніж кондуктор тролейбуса, яким я їжджу не частіше, ніж раз на півроку
Усе моє - таке недолуге, однак - білобоке - собі вилискує на сонці, виливається воском та
рипить на протягах
Моє життя не проти померти, та поки я ще не заслужила цей спокій
Моє життя ніби й не моє. Чортів урбаністичний покер
Мафія проклятих років, де сплять завжди — лише янголи-охоронці
Де упирі отак взяли й загасили сонце, розбили дзеркало, кинули уламки на вітер
І що ж тепер робити?
Що робити?
Мене питають - ти поет чи просто жінка?
А я не знаю як на це відповідати
Я просто жінка, я більше - навіть, матір, службовиця, кандидатка, я на зарплаті державній уже чверть віку і
бляха муха, кохаю свого чоловіка
Але коли я сідаю за клавіші ноутбука....
Моє життя перетворюється на звуки. Ця жінка в мені стає навісною, з роздертим серцевим м‘язом.
Ця жінка дуріє від невиказаних слів, неправильних дороговказів.
Ця жінка хоче узяти все відразу, віддати все відразу — випити всесвіт ніби легкий моет
Запросто, без закуски.
Так, я - поет!
Я словотвір сама, я є свій Бог. Я є свій чорт, мій янгол тому не спить ніколи
Його долають химери та потвори і кожної миті хочуть спробувати на смак
Спокусити, вкусити, просіяти через сито, пробити
Прикрасити пір‘ям його крил свої боа
Німбом його освітити свої лабіринти
А я не годна захищати його
Чи захиститися сама
Я умію лише творити, жити та пити банальні вина ковтком одним та їсти світ своїми голодними очима
Я знаю — мій Янгол поруч, ми часто говоримо з ним
Він— є за моїми плечима!
Ночами він стоїть на варті, тримає мене за тінь, підсвічує зліва, підказує часом рими й
літературні порносайти
Мені дуже тихо— з ним!

Мене питають - а ти пішла би за ким?
А я уже пішла. — Бувайте!

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

зустрінеш привида - й на тому все!
потонеш у ліриці в сентиментах ніби в багні
бо термін давності як у вині
бо осад горло твоє знесе
таке бісівське есе –
що було що мало бути або не мало
цього достатньо аби сп’яніти цього не мало
що має статись – те все відоме
хоч не оракули але ж досвід
пече та смикає мов судома
тяжкою ношею досліди ці над власною ци

дурдом всередині психлікарні
нарада блазнів в стінах дурдому –
у в’язнів врешті не має дому
тому їм нікуди розвертати сни

безкарні спогади опіатами
лягають сніжно сизо на звивини
ні
він не муж мені
ні
він не брат мені
і він не друг мені
а він ніхто мені
це так –
душевний белль біль дзвони прострочених забобонів
симфонічний оркестр на руїнах життєвих потуг
і до сьомого поту рясного холодного поту
я його вирізнятиму в натовпі полпотів
серед мракобісів й пожирачів собак –
свого привида із далекої гавані
червоних стін та високих стель
і клюватиме ворон мою печінку
приковану жалуваними ланцюжками
до скель
ця синіх відблисків окулярних
О! Cool...
лярвам моїх спогадів –
моху у пельки!
пекла їм та каленого металу!

тільки свічка дітьми запалена
привида прожене
але діти не знають - той привид забрав мене
зібгав мене ніби я знову Белль

у дурдомі немає стель там немає скель
тільки постіль холодна й стеки слугують зброєю
заливаючи очі тим самим сьомим потом –
по тілу пливе акварель маск-мейк-апу чи
карамель присягнень-до-скону й
солодкий дощик кохання –
на простирадлах –
пожираючи білий простір
забираючи рештки чистого кольору

я колись не дала собі волі
не розпустила духів
і довіку тепер на колінах щоденної жалоби
скнітиму молитимусь глухо
у холодному холі Замку Страховиська
всередині себе
у власній сирій холодній сірій
таємній
церковно-приходській-школі

Він каже мені: гальма!
Правою, йопт, ногою гальма тисни!
А я хочу в душ,
у Середземне або, на крайняк, у Тису...
Я хочу пірнати у хвилі та проминути справи,
Але на перехресті нам - знову вправо
Кого пропускати, куди пропускати - й навіщо?
Реве мотор, у вухо інструктор свище –
Він наче обструкція, нібито пневмонія
Навис над душею і душить мене він змієм
Я ж тисну ті гальма! Тисну, а він - німіє...
І другі педалі в підлогу ввігнавши зло
Мене приклеює на лобове скло!
І каже, та ба! – Хрипить, що уже не раз
Показував та, блін, педалька - то газ....
Ну, газ...
Подумаєш, газ...
Врешті показував лише кілька раз...
А волає, ніби у нього сказ!

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

Спи, моя дівчинко, спи, мій горобчику, бай…
Я не стривожу твій сон, твої мрії сентиментальні
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя дівчинко,
Просто відпочивай, баю-бай.

Сніг розтавати почав, сонце голить обличчя міст,
Бані соборів сяють закоханими очима
Я пишу тобі сон цей, дівчинко, як довгий лист
Послання у пітьмі, наосліп. Мої причини
Всі складні, незначні і до всього – я оптиміст,
Що доведений вже до краю. Цих ран і рань
Більше як гайвороння…та випустим зайві деталі
Всі причини мої – не вартують твоїх питань
Не дивуйся, маленька, я просто не хочу далі
Більше подвигів, гідр та агієвих стайнь,
Світ нехай постоїть. –
Зупиниться, відпочине.
Тільки мить
Поки я допалю цю цигарку, додумаю. – Мить!
Ту, що спинить тебе, що поглине тебе і розчинить
У мені
Вдушить мною, моєю густою журбою.

Ти ж зануришся і почуєш відразу – щемить
Дуже голосно, голко болить у душі тобою
То-бо-ю…
Го-рить!
А між тим, в завіконні інша пора бринить,
Нерест транспорту, миготіння осіб-та-персон –
Какофонія світу у найгострішім підкаті

Ходять чорні ворони бруківкою без перепон
Хто їм цар? Хто їм бог? Хто їх спинить
Ці орди закляті?
Увійди, моє серце, по вінця у сон
Обійди, моє серце, купальські багаття –
Не стрибай – то язичницькі драми, а ми – лихварі
Ми міцні урбаністи, ми хіпстери, ми – ідіоти
Що не вірять у бога, не вірять у чорта, вигадують ботів
Вживлюють їм інстаграм ніби додаткові життя у грі

Ботічеллі умер би, оплачуючи такій ботокс
Незрівнянній трансгендерній донні, своїй Ма…
Із сторіччя два-два-один, де вічна зима
Саме так, кохана, все – саме так, все зима
І зима, і зима…холоди уже геть дістали
Сніг ось-ось лише відступати почав,
Наш з тобою Всесвіт лише ось-ось зтеплів
Тільки перші промінчики, блискавки і – кристали
Твоїх сліз на моїх долонях. Та я не зумів
Зупинити весь холод, що дме з низини, із чрева
Що з холодного Кая скоро зовсім ізробить труп
Всі закохані вірять спочатку у па-де-де, пристрасть рук-і-губ
Парні спроби створити нові початки, зустріти нові світанки
Та раптом приходить такий ранок, що в одну хвилину
Дозволяє прозріти на третій чинник веселого – о-ппа! –
Па-де-труа!
І зрозуміти, що там, у тій кімнаті, у тих обіймах, у тих личинах –
В очах тих голодних пантер чи гарячих левів,
Чи пухнастих котиків чи сріблястих рибок
Крім, власне, них самих, завжди є Снігова Королева
Завжди відсоткова ставка брехні, безперечно, красива
Ніби фейковий Рібок - китайське економічне диво.
Спи ж, кохана, від ночі до ранку, від ранку – до ночі.
Спи ж, кохана. Ти мусиш одвічно спати. Я так хочу
Щоб сон твій не перервався ниткою Аріадни.
Не зім’явся ляком або якимсь привидом із реаліті-шоу
Якому позаздрив би сам Бернард Шоу
Й котре отам, за стінами твоїми – щодня.
Спи, моя дівчинко, у тебе є броня – мої долоні
Які затулятимуть вічно оченята твої сонні….
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя рідна, усі твої клопоти – дим
Я пишу тобі сон цей, кохана, як довгий лист
Так. Занадто заплутаний лист, одначе
Я казав тобі вже, маленька, я – оптиміст
Але ще реаліст і буденність мерзлу собачу
Я не хочу впускати у наші щасливі дні –
Я тебе залишаю навіки у сні.
Закривай оченята, горобчику, закривай.
Хлопчик твій тобі вічно співатиме, твій Кай.
Баю-бай
Бай…

10.03.2018. Рівне.

на Барбадосі живуть маленькі й великі боси
дрючать матросів ходять босі товсті боси по Барбадосу
люблять русалок
русалки їм миють коси –
жеруть дорогі екзотики
розводячи босів як котиків
та стиха глузують
із тлустих плішивих босів

гавайську сорочку придбавши іще у маї
Петро відлетів погрітися на Гаваї
летів не один –
у вирії Петрів та їхніх Марічок
у боїнгу сріблястого кольору риби
красивий-красивий Петро – в сорочці та капелюсі
зі стрічкою
з метеликами в пузі
ну і з Марічкою
а що Марічка була не нашенькою –
Петро звав її Машенькою

у Києві просто посеред Москви місцями живуть тупі хохли
вірять усім
усьому
в усе
дують у вус коли пронесе
п’ють чорний кофе
грузинський чай
жеруть печеньки
понад інше люблять печеньки та неньку
неньку нізащо нікому ніколи не продадуть
але обміняти на пару кіль гречки можуть таки
звісно не всі
переважно старі жінки
та окремі упороті мужики
із району Упорто-гріхо
що тримаютьу роті той смак гречки-з-дитинства
якої тоді вони не їли
ну й тому що дибіли
без усіляких поправок на політкоректність
і – (тихо) –
населення зрештою будь якої країни чи континенту
це в основному дибіли
на десять відсотків тих хто дає гречку
на ще піввідсотка тих хто дає гречку тим хто потім усім дає гречку

гречана імперія зла –
завоює кожного козла
це смішно
та не до сміху
то лозунг Упорто-гріхо
написаний чорнилами з молока
на безкоштовних яєчних лотках
та виведений сердечно
на мішках гречки

у Антарктиді не відкрили острів
нічого ніхто тепер там не відкриває
живуть альбатроси полярники та пінгвіни
комуною мирною
жеруть консерви відмінні
п’ють на відмінно спирт пекельний агліцкий
мріють самкам кудись там позаглядати

полярникам чорне життя насправді біле
хоч все не мед
якщо полярник естет

шкода що жодного острова чи замерзлої ріки
не відкривають ці незнайомі мужики –
герої часу Х – фіксіки загальноземного значення

у Брюсселі чергове євробачення
не музичне однак кому яка різниця –
медики й педики зібралися на великий конгрес
балакати про ведмедиків Тедді та їх вагомий вплив
на цитомегаловіруси у першому класі загальної школи
трохи зачіпають Еболу
обережно
щоб не підхопити
намагаються красиво балакати естетично жерти та пити
усі при параді з метеликами вище пуза
жінки в прикрасах-медузах платтях до дна до підлоги
милі такі –
кумедні бандерлоги – окремий підвид ситих створінь

еволюція поколінь –
раби уже не раби а мени
котрі купивши за мані собі імена
приходять щоразу на бал твій великий Воланде

а з іншого боку цієї трембіти –
діти діти діти
невинні милі створіння
різні –
сопливі щасливі сльозливі діти-видіння
діти-примари діти-зомбі діти-феї
діти
на цій планеті немає місця для вас –
ви надто теплі ви надто живі ви епохальні
епічні
ви ідейні
ви нахабні
ви неспинні
ви – творці всесвітів
музики душ
а ми – прості свині
красиві великі свині
які навчилися приймати душ
ми – спинні

у дорослих рабів дорослі тенета –
інтернет теледурка дейлі-ньюз
чи інша якась провінційна газета
чи інший союз із медіаринком
ні
звісно ж
медіаграмотних нас
не купиш за мандаринку
ооо - не такі наївні
але на гречку гарні слова олію –
клюємо як окунь на муху
принось(те) будь ласка
зжеремо
спакуха
братуха

доросла казка –
на пейоті по кастанеді
не казка – бро
а конгрес про медведиків Тедді
де ми – волохаті мачо
де ми – бритоногі леді
вчимо дітей життя та етики поведінки
не сьорбати штовхатись ліктями збирати пінки
варитись у найгострішому соусі щодення
ми робимо з них варення – з своїх божественних нектарин
ми робимо з них дим
щоб задихнутися ним

у Китаї Таї інших третіх вимірах
в горах Тібету в Карпатах у Японському морі
ще трохи снують люди які не вимерли
справжні люди –
дикі мАорі чи маОрі
сільські жерці
шамани провидці душ знахарі характерники
маленькі перлинки живого без істерики
та нагнітань електросвіту – в чистому відчутті
єднання із богом
майже святі – існують щоб тягнути за вуха
щогодини
запекло
людство від кратеру пекла
подалі
і навіть не за медалі

ми чули про них
десь читали
бачив хто мало
та все ж ми трошки із них насміхаємось –
без фейсбуку?
ну як це?
так не буває у нормальних
ей –
прожити день й не написати про що ти думаєш тодей?
чи евірдей?
ой ну…
це неможливо серед людей

а знаєш
коли заграєшся – втрачаєш опору
відчуття часу реальності підлоги
бачиш себе тутангамоном богом
бачиш усіх навколо неправими
буцаєш роздратовано землю-м’ячик

і якщо ти станеш справжнім медведиком Тедді
лисим босим обмацаним русалкою з Барбадосу
одягненим у гавайку просвітленим у Китаї
з метеликом вище пуза на форумі у Мукачево
цілованим тричі в складені гузкою губи

колись ти натиснеш маленький червоний пимпик
і ця планета рване к чертям собачим
чи просто – до чорта в зуби

Це місто порожнє без листя та люду.
А лютий лютує – морозить, не йде.
Весна – нігілістка то, мабуть, не буде
Весни цього року – вона не прийде.
Ніщо не виказує сонця чи спеки,
Нема журавлів, та й закоханих – теж.
Птахи ще за морем, ще надто далеко –
Зарано збиратись в пташиний кортеж.

Стоять при надії, завмерлі в чеканні
Дерева із повними кронами хмар. –
Один Ісаак тихо йде на заклання,
Покладений батьком старим на олтар.
Ні, це не трагедія – лиш передмова,
Складна репетиція завтрашніх драм,
Аврам забере, врешті, сина малого
І видихне вдома, і вцідить стограм.

Вже скоро Великдень, у березні, ніби –
Цей рік дуже рано нагадує нам
Як міцно прибитий, підсвічений німбом
Він жінці одній каже ніжно: «Ну, мам…
Не плач, чуєш, будуть ще весни гарячі,
Я дам тобі крила з небесної мли…»

А жінка не чує, а жінка так плаче! –
Бо сина сьогодні її розп’яли.

Коляд-коляд-колядниця,
Чому знов тобі не спиться?
Чому знов?
Віє виє хуртовина
Вітер б’ється, мов рибина,
Утікає час неспинний
Сторчголов.
Всі банальності та рими
Весни, осені чи зими –
Всі літа
Тиском скачуть в лихоманці –
Чинять вирви, риють шанці
Неспроста –
Знов призов, війна поганська
Битва хитра, ой, циганська,
Але ж ти
Кажуть, мусиш взять за руку
І у жертву чи на муку
Свого Пана Господаря
Привести.
Бачиш, онде чорна купа
Не лякайся, то не трупи,
А всього-лиш нерозібрані
Хрести
Обирайте по одному –
Вам нести –

Перший рік – за божий шлях,
Другий рік – за нашу кров,
Третій рік – за блиск промов,
А четвертий – просто так.

Коляд, коляд, коляда –
Іржа серце роз’їда,
Коле терен скроні,
Крапле кров з долоні
У Христа
На твоїй іконі.

Коляд, коляд, колядниця,
Помреш сама, молодице,
Будеш пишна, будеш гарна
Удовиця
Білотіла
Повновида
Яснолиця

2018

Змії дерев обвили обняли обдурили.
Яблук небесних хотіла? А яблук – нема!
Ти сподівалася, Діво, ти вірила в диво.
А за вікном – дощі, бо ж –
Зима…

Нам народився Ісус
І розквітли троянди –
Цього шаленого січня співають птахи.

Місить малеча багно, оминаючи ями,
Гроші рахуючи, гублячи копійки.
Ми засинаєм. Щедра кутя-від-мами
Свічка не гасне. Ходором ходять гріхи.
Тихі прийшли з того світу впокоєні душі –
Кожній – є крихта і крапля, і місце є…

Діво, ти втратиш Його цього року скоро –
Тільки три місяці буде життя твоє.

10.01.2018

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке і вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

З усіх нот які можна виловити у скрипі вісі земної
Вичути у мелодіях неминуче тонучого корабля
Я чую лише до-мі-нуючу тишу
Намагаючись розчути щось більше хоча б ля

рукописи умирають на самоті
журливо муркоче пустка
тече вином венозною кров'ю не в жилах а поміж ними
ти вперто кажеш на потім чомусь потОм і потім те потім
виходить із тебе пОтом дев'ятижильним котом
і заколисує ниви
небесних риб що зловились на вудку Того у сріблястім човні
який обіцяв небесне життя й мені
а дав земне
ті будні мої земні так тяжко перетравлюються у вині
ні не
думай що я нарікаю на це - земне...
я знаю - воно мине й це найбільше бентежить мене...
мине
ми не
уявні ми не такі про яких віршують рядки ми не
сріблясті риби безкрайньої ріки ми
восьмижильні
вічні мужики що рибалять рибалять рибалять печуться на сонці
падають від утоми і тоді
марять мріють снять як прийдуть колись до свого моря почують своїх риб і будуть
нарешті
ходити по воді...

є люди
які стимулюють чакри чужими мізками грають чужими членами в нарди та Ґо
вживають власний статус щоранку мов псевдо ефедрин –
вона перестала писати вірші бо почала писати цитатник власного его
плакати над тим що їй незнайоме рухати ним
ніби горіхами в роті описувати їх шершавість з точки зору професора з медицини
вона була безумовно у тренді й багато хто йде за такими
тому що тепер популярно для жінки бути чутливою й синьозаплаканоокою
бавитись порожніми фразами із вікіпедії у високе чи ворушити давні фантомні болі нації
але щоб вірили –
треба мати гарні груди пухкі вуста й котячу грацію
трьох коханців одночасно і щоби кожен – старший удвічі
дивитися наївно в очі своїм сучасникам ніби вони гівно а ти – муза-да-вінчі
або і сама
прости господи
мадемуазель да-вінчі-воскресла-із-гробу
бо мертвяки – як і мистецтво – вічні!

вона любила об’єктиви й необ’єктивність закоханих у неї підстаркуватих самців
вона ловила їх останні стрибки й ховала в кишені
і потім
заварюючи їм чаї женьшеневі вона почувала себе на сцені
свою догравала роль із останньої вистави
себе коронувала і всяко ставила у різні позиції пози та відповідно інструкціям з камасутри
своїми руками розчісувала хутро
на їхніх сивих спинах

вона
ковтала всі соплі та інші рідини тіла
приймаючи їх за божественну слину благоговіння
і тліла
її душа присмолена до її тіла
й хотіла аби про неї казали – сама Сивілла
погляньте он вона – біла
а всі казали – її поверхня темна – вона сибілла
вона не доросла ще до жінки яка
жива просто так
а не для корИсті чи мужика
чи власних панічних атак
що уміють живити деяких мертвих жінок не гірше як хороший коньяк
вона проклинала всіх хто казав отак
але всі казали отак

вона перестала писати вірші бо почала писати Євангеліє від себе
агіографію власних всенощних і одкровення від панни
вона кількох перетворила на мощі не розрахувавши з гідазепамом
ховали їх урочисто бо це були старці з не останніх
перед гідазепамом вони пили віагру аби догодити панні
й не втримали жезли своїх життів випадково спустивши сперму та дух

вона колисала вітер замість колисок
і це був її єдиний людський рух

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде на Україну,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.

- Це Українська – тридцять п’ять!
Сходьте, пані, ваша зупинка, пані.
А вікна там – темні і вигуки – п’яні
І списаний весь матюками паркан..
- О, хіба мені вже? Може, їдемо ще, пане?
Я тут не зостанусь сама, не лишіть мене, пане –
Серце – стане….

У підсумку – двоє дітей та малий котопес.
Любов як любов. Ви ж до моркви не ставитесь свято?
Життя моє – схоже на рух, на зелений експрес
І зовсім не схоже на персик чи свято.

Уже – тридцять п’ять? Раптом, помилка?
Хакер-атака на мій Джі-пі-ес?
Я скачала ці карти на торентах – не ліцензійні…
Вже давно продають алкоголь мені у магазині.
Вже давно захолонула кров у моїй пуповині.
Вже давно ходжу я на роботу в обдертий «собес».
І все рідше торкаюся неба чи, радше, небес…

- Ваша зупинка! Номер по білому – чорним!
Пані, я мушу вертати, звантажив валізи…
- Що? Просто так? Мене впустять? А віза?
- Пані, для вас – вже без візи! Віднині – без візи…
В двері оті ледь помітні над чорним асфальтом,
Вгрузлі по клямку. У торбі моїй – уламки..
Шматки недороблених справ, недолюблених душ.
- Скажіть, ви не чули, чи є там нормальний душ?
Чи там є життя? Чи, хоча би, заграйте туш,
Бо ця драматичність моменту – мені така…
Гидка!

- Пані, пустіть мою руку… Ну нащо вам моя рука?
- Остання опора – рука…

Все б нічого, але хиталась Земля під ногами,
Я стояла сама і знала, що – не здалося.
Час – поїхав! Нажите – сплуталось, переплелося.
Відбулося, збулося – зайшло на мене з ногами…
Догорала юність, попіл сипався на волосся.

11.06.2017

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

а груші обернулись на гілля
обсипались посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові
цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
дивився бог – нам літньо так
так добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не поїдженої ще
тріпоче між гілля остання «ля»
все небо нам погрожує дощем
а ми незрілі ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені
а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»

холодні будні бутлі та слова
олія розлилась.. така олія..
гануся оступилась
все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана
дива
скотилась та й розсипалась корою
на вітрові
цей вітер - звідкіля?

а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

13.09.2014

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

це літо закінчується слізьми
Боже! хіба ж так треба дощу?
не стало одного трьох восьми
були ще дітьми були мужами
були такими за кого б заміж
хоч завтра пішли дівчата строєм
а їх – в одностої на поле ратне
шукати болю долати атеро
гасити ватру, варту чи вату
чи те і те ну і…помирати


пішло туди їх кілька тисяч
вернулись – п’ятеро

ще сотня підвально чекає бартеру
лишився спомин як крик матері
німий
бо й задушений одностроями
зеленими плямами порожнечею


інші лишилися бути героями
і бити пам’яттю нас, - приречених
шукати у снах імена курсивами
обличчя між натовпу вирізняти
вони були гордими і красивими
вернулись - п'ятеро...


в них вилиці жовті в нас вулиці сиві
реальність немов атака хімічна
скажи мені, за що тебе сину
не мовчи за що тебе, батьку
прирекли на життя вічне?


все просто – ми стали зашкарубілі
немов підошва важкої бутси
ми деградуємо у дибілів –
Бог дав нам курси:
уроки людяності і права
уроки сумніву та сум'яття
уроки віри у добрі справи
і просто віри…вернулись - п'ятеро...


було у матері як волосся
синів прекрасних та світлоносних
а в травні раптом упало листя –
а з травня – осінь!
лишилась батьку одна правиця
лишилась дівці одна розрада

і наші сльози на їхніх лицях
попроростають ще виноградом


22.08.2014

спить Центральна і Західна, вже й позіхає Схід
сплять вояки, цивільні, колодязь та самокат
спала б я собі також, та горе – не спить мій кіт
він стрибає як слон по мені уперед-назад

ці коти, я скажу вам, потвори вони з потвор
і не треба зважати на мімімішність облудну
бо створіння котиське - насправді дряпучий Тор
і воює із людством створіння це препаскудно
умикає перпертум мобільний мявкучий мотор
коли спати вляглися усі культурні люди

спить Гавана, диван, спить москаль й маленький москіт
навіть мишка комп'ютерна й та задрімала наче
та не спить мій страшний, ненормальний тварюко-кіт
він немов дурнуватий стрибає собі і скаче

я клянуся - в той день чи в ту ніч як терпцю капець
як урветься терпець і буде мені до сраки
що котів нам із космосу поприсилав отець
для нірвани. - Я плюну й куплю таки собаку!

2014

коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би славну компанію - маркіза де Сада, Жорж Санд і Хемінгвея з сушеною воблою
юного Маяковського ще не простріленого Лілічкіними кулями очима скляними її безлюбові любові а обіруч кованої фіртки кутики вуст Жуковського живуть окремо як кіт чи як притаманно коту на готовім
І там же жоржинами бальзамінами жінки у шампанському віці у капелюшках і з бульбашками на стеблах тремких
ще цілий загін маленьких та менших Принців приручених - вуха почищені, нігті підстрижені – все як треба
у тому саду жасмином бузком самшитом шиті стіни садові фігури живі й уміють дихати і коли гуляєте ви пастельно картинно буває у спину опівночі можуть пчихнути…буває
червоні омнібуси скриньками поштовими біжать перед домом – першими по новини й кутики вуст Жуковського мов коти на готовому муркочуть пухнасто повигинавши спини

Спини мене, діду
старезні твої хронографи чи цокають ще у рідких субстанціях часу?
спини мене, це життя почалось надто стрімко, воно недоречне штучне і передчасне
воно випереджує старших – не по сезону – достиглим плодам не місце в задусі цвітіння.
коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би там лише горбаті тіні

слухай життя поруділо як трави листопадові я вже не хочу ні тіла твого ні любові
холодно опинитися десь при дні без опори і без чудес
і світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою і
телеефірами, мемами аватарами чорними пацюками просто тарою
пустою скляною з металу чи полімерною
та врешті дешевою мертвою
травень отравою димною кіптить флудить
колами колами колами… нудить
крутиться голова від перетрубацій моєї нації
усі вороги любі друзі люди чужі і рідні
смаляться на цій сковорідні
чорні тюльпани море море море
слухай це місто оскоплене місто хворе
місто осліплене місто пусте і значить
просто притулок собачий – реінкарнація міста
окраїна вже руїна і хто не скаче – накриє піна
із ванни і кока-кола і тих, що в обладунках і голих…

бухати або померти колами колами колами
життя і смерті у чортовій круговерті у цім конверті
конвертер валюти назва якої – люди
наші хороші люди просто чиясь валюта
слухай життя поруділо як трави листопадові
грози травневі грунт напоїли кров'ю
світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою

16.05.2014

Закохався я в Оксанку.
В неї лижі, в неї санки
І льодянка жовта слизька
І яскраві ковзаниська

Цілий рік Оксанка чемно
Працювала недаремно
Маму слухалась і тата
Вчилась по складах читати

І за те їй Миколай
Все приніс – отак і знай!

Пише, шиє, миє, в'яже,
Віршик правильно розкаже.
Просто диво ця Оксана
Я таким, на жаль, не стану.

Миколай вчепив на дверку
Тільки різку і цукерки..

Я бешкетник – скрізь влипаю
Тільки бігаю й стрибаю
Їм погано, вчусь не дуже
Та зате я дуже дужий

Можу нести для Оксанки
І портфеля в школу зранку,
І льодянку жовту слизьку,
Лижі, санки й ковзаниська…

Я Оксанку почекаю
Після школи біля гаю
І удвох із нею разом
Покатаємось одразу.

Швидко-швидко, наче вітер,
Як уміють лише діти
На льодянці жовтій слизькій,
Лижах, санках, ковзаниськах

Класна дівчинка Оксанка
Дуже гарні в неї санки

Ти котилась з горища горошинками пилу проникала в кімнату крізь дірки і шпари і у час передвісний тихий, коли всі спали ти співала моєму коту і мені співала тремким ніжним сопрано…. години текли мов миті, я літав уві сні і літали коти умиті, шурхотіло прання на мотузках –і рано-рано сонце сходило тихим співом твоїм, мамо..

Сиро.ти не приходила потім, я тихо плакав, кіт сидів на дивані, брав мою руку в лапу і лизав теплим дихом мою нерозпиту душу… вітер вив наче віхола, начебто Брамс. Я мушу бути білим, дорослим, втомленим чоловіком, заробляти на мрії чи на потреби тіко мати джокера у кишені й за зірками чути відблиски твого тихого співу, мамо…


Ти котилась з горища горошинками пилу проникала в кімнату крізь дірки і шпари і у час передвісний тихий, коли всі спали ти співала моєму коту і мені співала тремким ніжним сопрано...

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого. Блідого сяйва опромінення – твій бітум плавиться
й деформується… Я буду, люба моя, тебе ліпити і
душа за пам’яттю зарубцюється..
зітреться літо в дощах пронизливих,
весна нагноєна чорнотінями… де я мурахою з самого низу вис
між почеканнями і нехотіннями.. любові дикої, не медом п’яної..
я був розчавлений і був піднесений…і в одночасності такого стану я
жив житієм, яким жити не весело…
Тягнути воза свого калимного, годити дітям і жінку тішити..
Котився віз пилюгою димною..а з ним життя попід возом – кішкою…
Втекло..
розсипалося, розтрусилося, розбіглось краплями води технічної…
і що ж… розхристаний благаю: Господи!
Не подаруй - то хоч позич мені сум’яття грішного, від яблук кислого
Щоби звело язика до німості… я хочу знати
як то зависнути
Тому, хто добре вміє увись іти….
І все зблагалося – смолою дикою, твердим сланцем у моїй руці
Ти опинилася. Так мало віку нам.. мені лишилося..а тобі…
В ріці
полощемо ноги. Весело. Боюсь тебе застудити забавою
у мене жовтень є і, певно, є сім’я. Ця осінь впала мені Любавою…

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого….

дощить, вертає на сумне…

питає, чи налити чаю
дівча захекане, мене,
яке працює із відчаю
не на учительських хлібах,
а у вагончику-чаївні,
хоча і пед.. але не мед
життя
сучасної
царівни…

В її літах іще б літати,
свою шукати пектораль,
вершити неозорі верші –

Але вона готує чай.
Рахує витрату і решту...

Лишилася вишня від торта…
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика…

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми..
І синя, дивна, іржава поштова скринька
і три свині нетверезих... урба-мафія…

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями..

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…

Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних..
Химерна і біла, Андріївська ворожійка…
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових..
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш..
Я недоцільна такому...я лЮблю умитих,
котрих типовою палітрою розмалюєш...

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати...

І дощ з балкона, і липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна і звана...
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта...

І
Як мандрівний бурлака,
старець або кобзар
жити
і не боятися половців чи хозар
рекету чи інфляції –
тільки хвороб ліричних,
і пити горілку повільно
і думати про вічне…

ІІ

Дніпро..Петро…
Ріка й рука..

Без рибки і без мужика –
Не проживеш..
Твій шлях – вода
І капітанська борода…

Вгризаюсь у тістечко..
Грамів…без ліку…
Та що там!
Нести ж на руках – чоловіку!

Хай буде дарунок для нього.
До діла. –
Носити любов
Не як хрест! А як тіло:)))

Півроку до півроку..і вже й прожив, неначе...
до першого уроку..якого й не побачив
вертаєшся думками і згадуєш насилу...
той час, коли настачив душі на зиму силос...
бо годувати треба щоранку і щовечір...
сю внутрішню амебу у чорноті чернечій,
що причаїлась доки ти ще живий хоч трохи...
колись ти ганив спокій і шив взувачку блохам..
і знав, що не минеться чуття мурах лоскотних..
у грудях серце б*ється... прадавньої істоти
шукаючи відлуння у власних пориваннях,
в солодких мріях юні... у темному старанні
любовного напалму...
а зараз...чисте зілля і краплі валер*яни...
і вдоволь зимних видів, пейзажів для покути...
наш бог нас ненавидів і не хотів почути
ніколи, ні за яких найтребніших обставин
він викинув нас голих і байку про нірвану
шепнув аби для "пташки" чи так...кому до сміху
і дав життя нам наше, і дав людську нам втіху...
і казку про небесне буття чи пробування...
Воскреснув!.. і воскресне? з колін підніме й твані
незвідану ще досі і лячну досі силу
земля їх носить… коби їх небо ще зносило...

І ти там скоро будеш в кумпанії старечій
а зараз...юди й люди...
у шкурах не овечих, а вовчих у кутюрній
обробці модерновій...яскраві і гламурні
холодні до розмови не вбраної у шати..
і нікому почути...і нікого спитати..
нічого не вартує у світі сьогоденнім..
а матері годують з потроєним натхенням
своїм тілесним болем і білою тугою
дітей, що будуть вбиті байдужістю й покоєм...
що до зими нездатні, ще зовсім не готові..
без силосу..без сили..без почуттів..без крові...

Намісники..а чи месники?.. Господи, стільки питань
розлітаються хрестиками, тушаться в сметані..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім… -
шию строї вершникам.. по погоді й моді..

куховарю труєним – не троянським дітям.
І шукаю схованки, де б себе подіти,
де б ховатись.. Боляче.. Янгол тихо плаче..
Ланцюги примножуєм на життя собаче

Коб ножем розчиркати цю тяжку стільницю
і зробити картою, і пустити кицю
у стольград найпершою – на удачу білу…
але ж…як карасиків - на виделку й вила

піднімуть мов знамено вороги й підблюдки,
діти інших вершників, з іншої маршрутки,
у вбранні напитому золотим мусліном,
зроблені із доброго, твердого поліна….

Їм театрів…бубликів… букваря – до грубки
І м’ясця придатного щоб до м'ясо.рубки…

Без надії томляться вершники у строях…
по погоді й моді, годні до двобою..

Годні до намісництва і до помсти-жури.
Та співають лірники, промовляють джури:
не буває верхній пан на два ока ситим
не давай дітей у бій – втратиш свої діти

шию строї вершникам.. по погоді й моді..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім…
розлітаються хрестики! тушаться у сметані

А молитви безнадійні і…всі святі самозвані!

Сьогодні день спекотний – гусне кров…
в турботах, у примарах
сьогодення

а в мене ще півночі на любов…
крутити в поті тіла
із натхненням
не перса – тільки персики..я так
люблю його –
із персиків варення)

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…

У страны моей взяли всю кровушку
И народ мой отдали в приют
На святую златую коронушку
Нечистотами горько плюют….

У моих тополей нету племени
И у птиц отобрали столбы…
И пустили леса стоелейные
На гробы..на гробы..на гробы…

Ветродувы – на ставке с процентами,
Трубадуры, как прежде, в цене
И младенцы ценны лишь плацентою
В этой новой и грустной стране…

Выйди в сад и пойми меня, матушка –
А в саду благодать…тишина…
Отчего не в саду нашем, матушка,
Похоронена наша страна?

На могиле ее – толпы топчутся,
Барабаны гремят и ревут…
Ее вены открытые сочатся,
Пищу воронам диким дают….

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…
2007

Отчего мы с тобой так похожи,
Наше сердце – одно на двоих,
Мне так хочется веять счастьем
В зацелованные глаза,
Мне так хочется ненасытной
Быть любовью твоей земной,
Быть любовью твоей небесной
Быть любовью твоей одной
Быть однажды тобою взятой
В предпоследний вагон экспресса
И почувствовать, что принцесса –
Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья…
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?

Если я не забыла цифры,
Значит, время прошло внезапно,
И сегодня теперь уже завтра,
А вчера – это наши мифы.

Отчего мы с тобой так похожи,
Смысл ли вложен какой,
Или просто,
Я должна ощущать кожей,
Как прохладна твоя простынь,
Как печальны твои вопросы
И банальны твои ответы,
И что в комнате мало света,
Только где ты?
Сейчас где ты?
Далеко? Или очень близко?
Высоко ли? Еще выше?
Может быть, ты сейчас на крыше,
По карнизу гуляешь лихо,
Может, кофе пьешь в Сан-Франциско
С маникюршей или портнихой
Или с важным директором банка?,
Или просто обняв собаку
На скамейке листаешь прессу…

В предпоследний вагон экспресса
Быть однажды тобою взятой…

Звать так громко, чтобы услышал,
Даже если в ушах вата,
Даже если слова другие,
Даже если брачные узы. –
Ты мне нужен,
Зачем иначе
Существует гордиев узел –
Разрубить, и не быть уязвимой,
И не быть осязаемо павшей,
Даже если сочтут нахальной
И напавшей.

Это та, которую любят,
Это та, которая знает
Все причины недомоганий
И которая помогает
Удивляться –
Смеяться –
Плакать,
Отпускать все потери с Богом,
Все желанья.
И с которою та дорога
Будет малой тропою к лесу…
Может быть, ты позволишь на день
Побывать мне твоей принцессой?
2007

Не варто дітям шкодувати книг -
У них дива і досвід всього світу
В них чародійник – хочеш? Зробить літо
а хочеш? - Зиму ти знайдеш у них…

у книгах мудрі-мудрі цьоці й дяді
сховали все, в чім були багаті,
і навіть (прикро, але все ж) багаття
тепліше з них, хоч книги не горять…

ви зекономте на усім, що body
хай пшикне вам колега стиха: псих!
Але ж купіть нових хороших книг
Або старих хороших книг..сьогодні..

Нехай душа окрилиться від тих
Чужих думок, що стали вже своїми
Шляхи земні лишаються простими –
Не варто дітям шкодувати книг…

Життя неспинне, Україна гине -
Земля твоїх блаженних і святих…
А знаєш ХТО їй дулом чуха спину?..
Ті, що колись відмовились від них..

Історій дивних, трішки неправдивих,
Героїв, схильних до пригод смішних,
Веселих і напружених інтриг…
Які до серця перейшли із книг…

Різні люди, тіла сусідні
і слова не доходять цілі. –
ми ж хотіли суцільно вкрити
мармеладом серця свої…
знову сонце встає, і завтра
встане сонце і вийде. Знову.
Я не вірю в нову промову
про безкошмарне майбутнє,
про льодяники і цукерки,
і про ніжну любов грабіжну
абордажну на віях твоїх -
Не вірю. Я в голос вию,
ніби живо вирвані жили
ніби вибір жене рулетка -
виплести кокон собі чи ні? –
викувати у металі?! –
витесати із ялини?! я
цими руками зумію все. Й
не загину! Чуєш? – виживу.
Просто на зло годинникам
і копітким жовтявим свічкам.
Хай догорає старий фітиль,
Стрілку нервить, сіпає тяжко,
послухай, піде надія –
прийде розтяжка, розуміння
банальне про заідеальне,
про світ чужоземців, в якім ми
спотворене тло урба душ –
різні люди, тіла сусідні.
Ми сліпці, кобзарі незрячі…
Ти не думай...ти пробач мені…
Просто плюнь і пробач мені.
2 чужаки на дорозі життя.
У різні боки націлені
стріли. Ті, що не вміли знайти
те, що самі ж і згубили.

Просто окремі люди,
Холодні немов зброя.
Ні! Не єдина душа! –
їх двоє!…

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
неутеплена гола коробка,
в ній коти витанцьовують вальси,
в ній трава проросла крізь цеглини,
в ній птахи оселились, літають,
бо ж даху немає.
Якщо зверху дивитись –
всі люди – малі мишенята,
гноми, карли. Щоранку
свої покидаючи шпари,
поспішають, біжать. Наче час
їх життя вже скінчився.
Цей невистиглий світ,
як невиспана жінка дозріла –
повновида, хотяща,
та сповнені очі печаллю…
залишилась сама серед
білого-білого моря
почуттів і зневірених кіс,
що гаптують подушку.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
чи забута господарем хата.
Без жалю замете і завіє,
без туги заколише довіку –
цю жебрачку, будівлю холодну,
цю повію під небом неквапним.


Коли дивишся вгору –
то сонце, неначе п’ятак,
лиш чистіший стократ
за оті, що в кишенях белькочуть.
Підніми оченята, поквап
подив, подих, знання про незнане.
Розпізнай з висоти свого лету
І те місто, і сонце побач.

Хочеш бути довершеним –
місце собі на землі
обери не долинне,
щоб битим не стати зненацька.
Розторочуй, скорочуй свій шмат
До єдиної грубої нитки,
І пусти по ній всю свою кров,
І все тіло своє обв’яжи. Примотай
Його до горизонту
І зависни довіку між сонцем
та отим невибагливим домом,
що уже пророста крізь цеглини.

Вираховую, вираховую, вираховую…
Додаю, віднімаю і множу…
І від себе сама приховую –
Невмолимо життя триножить.

В нашім часі повно цікавого,
Та не встигнеш подивуватись,
Як татарин пригостить кавою,
А візьме, як за душу, плату…

…навіщо ти заходиш в цей під'їзд? -
старий будинок, сходи дерев'яні,
ляльки у вікнах, посмішки криві,
беззубі двері шамкають безсило,
подагрою скалічене коліно
перил…

…а голуби не полишають гнізд…
і зараз, тут - хоч гості не призвані,
а сміють жити. Теплої крові
вливають в цегляні старечі жили,
подякуй їм уклінно,
не мори…

…купи ще фарби, білої - для рам,
зеленої - на двері і на сходи,
віддай їм трохи сил - тебе колись
у школу проводжали, скреготіли
як пізно вертався з вечорниць -
то сум і є…

…чи був далеко, чи ходив не там -
і сталося! - він просто вийшов з моди,
старий твій дім…а птахи прижились,
і туркотять, як завжди туркотіли.
Й на даху співає горілиць
життя твоє…

для нього місця в серці вже нема,
лиш клопотів - нові апартаменти,
чекають, перші кроки робить син...
Cтрибай, твій потяг рушив - ти чуєш, свист?
і спогади нові, ласкавші
наче…

…а щось трима… Воно таки трима!
якийсь фабричний брак твоєї ленти
примушує сюди прийти. Один
навіщось ти заходиш у цей під'їзд,
із фарбою у торбі. Сморід. Миші.
Привіт,
юначе…

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013

Я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах,
коли населення вбоге виходить, немов з печери
і дідо в старих, перемотаних шматкою, шкарбанах
видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю
коли смердючі цівки снігу і не снігу-
стікають, немов пиво горлянкою біса
який прийшов подивитися на це лігво,
на це місто у екскрементах пост марксизму…
на блямби неонові, заляпані брудом гойності,
грязюкою чистоправди у мареві псевдо байок..
тут бог не проїде, ці вулички надто промовисті
Хіба що цей бог сталевий – заправський материй байкер..

Калюжі замутнені, непрозоро-тлусті
Як плями серед вуличного песимізму
Відображають залишки таунгордості
Ранковий мейк ап нічної діви стриптизу
Такий має вид у променях світанкової зірки
В протуберанцях сонця на диво блищить спотворене
Її обличчя як марево, наче солодка сірка
Абсентної ночі Вулі зі снів Мерфі-Уорена…

Піски сахари, що гоїли слизькість вулиць
лежать принижено...символи вчорашнього..
і лиш коти, затиснені між чарами киць
готуючись до відбору рукопашного -
волають і верещать про вічне щоночі, про бутнє
про довгі котячі мрії із риб'ячими хвостами
їм пофік увесь цей постмарксизм, гнилий як зуби кутні
в дев'яносторічної діви...стриптизерки й путани

а зранку, бачучи у вікні - ні до чого
не припасовану сірість як мамалигу
я хочу снігу, пилу, чи нові чоботи
і переспати з тобою оцю відлигу

Живи сьогодні, як у день останній..
На носі жовтень і нема води
Гарячої…так холодно у ванній
Щоранку..ніби й не ходи туди…
Ииии…

Сумні шкарпетки виснуть сиротливо
Оплакує герань останні дні
палкого літа..завтра вітер..зливу
пророчать ці синоптики мені…
Ііі…

У магазині на слизькім бетоні
Стоїть Тамара вже у чобітках
На носі жовтень…чобітки на Томі
І светр новий і квітка на цицьках….
Вах..!

Млинці схололі і сметана кисла…
Ця осінь самотиною торка
І ти, моє життя, не маєш смислу
Без Томи у новеньких чобітках…
Ах…

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

Кофе. И кофе. Все так банально.
Утро. Две чашки опять в моей спальне.
Тонкий дымок, как дыхание феи.
Кофе. Война. Изгоняем Морфея.

Просто. Одеться и выйти в прохладу.
Утро. Грязища. Кому это надо?
Но остановка гудит и тиранит.
Утро. Маршрутка. И снова затянет

Ритм… пробивание сердца на вдохе.
Люди как люди и люди, как блохи.
Гул. В подземелье опять не пробиться.
Ну почему этим людям не спится???

Лифт/эскалатор и просто ступени –
Стол. И рабочий накал до забвенья.
Шеф. Очень грозный.. и снова не в духе..
Люди как люди и люди, как мухи

Сонные. Буду. Ты будешь? Не сладкий.
Кофе. И кофе. Он вместо зарядки.
Тихо. Печатаем. Рядом в стакане
Кофе дымится и кофе дурманит.

Вечер. Улыбка усталой собаки.
Всем до свиданья. Прощальные знаки.
Ручкой и ручкой - коллегам, блокноту.
Грозному шефу и глупым заботам.

Снова метро. Как Харон-турникеты.
Пыльно. Воняет. Журналы, газеты.
Булки несвежие, пластыри, карты,
Мыло, шнурки…и свобода до завтра..

Стоп. Остановка мигает лукаво.
Мой магазин. Пахнет львовская КАВА.
Дайте одну. С молоком и без пены
Кофе…я пью его самозабвенно.

Дома. Собака. Гулять. Телеужин.
Ноут. И скайп мой опять перегружен.
Ночь. Две свечи. Тихо-тихо Прокофьев.
Завтра…Я завтра хочу тебя, кофе…

На розі Котлярської і прозаїка Куліша
Я зустріла Його – красивого, мов царівну..
Свого ненаписаного вірша
Що приїхав за мною потягом…
Аж із Рівного

З пересадкою..до Любартового шалашу,
А за тим по дорозі на Паланок
У душотрясці
Він сидів тихенько і волосся його, мов шовк
Ароматом бігме перебивало яйця
варені і амбре вчорашніх котлет
і якісь шкарпетки нашвидку бюджетно прані
і я знала, що він зі мною на тет-а-тет
не готовий…бо я в дорозі до поля брауні..

Він хотів..сподівався - Свободою пробіжу,
Перекинуся знову птахом і знову зможу я
І увечері…у готелі його напишу…
Чи, бодай, наспіваю здивованому перехожому…

А у Львові мені не загоїлася душа..
Розшматована ще задовго до тої латини,
Що катедра дарує…не написала вірша…
Недовиносила…недовиторкнула…Винна

Знаю.. Винна. Болить рука від книжок, які
Накупила без ліку...потреба у ілюстраціях..
І душа, яка заглохне без коньяків
Зупинившись..на півдорозі десь між станціями…

А у Львові мені не загоїлася душа…
Все без змін…Тільки ноги набрякли..
уже так буває…
Я зустріла його.. ненаписаного вірша…
Десь на розі пекла мого і мого раю…

Україна – не дишло..не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта..ще й славна кобіта..
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок..а в свято-хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…

Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона осталась..без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…

Одного дня в кав’ярні файній
На розі Пойного і Коні.
У час обідній же, звичайно,
вампіри їли борщ червоний

Далеко десь дзинчав трамвайчик,
поштурхуючи рейки сонні.
Окрайчик хліба розділивши,
вампіри їли борщ червоний

Щось вирувало, щось боліло -
Десь нісся натовп осторонний,
Наливши чарочку до діла,
вампіри їли борщ червоний.

В кав’ярню вікна низько-низько,
Кивнуть аби кому – з поклону.
Так споглядаючи людиська
вампіри їли борщ червоний

Спадала спека потихеньку,
і вечір близився законний,
обідній час минувсь давненько –
вампіри їли борщ червоний

Потроху гамір наростався,
вже скоро натовп – у загони,
чутно-сь трамвайчик повертався,
вампіри ж - їли борщ червоний.

Вже й ніц було не розгледіти,
крізь сині патьоки імли.
Доївши, й знудившись сидіти
вампіри встали, та й пішли.

Хто хоч раз зігрівав чорним золотом дім –
Той за НАС –
За Донбас!
Хто плече підставляв, в кого друг не один! –
Той за НАС –
За Донбас!
Хто корінням торкає Воронцова й Боссе
Проростає, мов пагін і зліта як Пегас –
Той додому вернеться хай би як…попри все…
На Донбас!!!!
І до НАС…
В кого пам'ять жива, хто Гаскойна і Юза
Знає краще Аскольда….живе хто від пуза –
Кожен день, як останній…в кому дух не загас –
той за НАС –
за Донбас!
В кого символ один – з металевої рейки!
Десять чорних листків - і уся наша сила,
Що Мерцалов та Шпарін без єдиної склейки
Сотворили її молотком та зубилом…
Той минає Олімп…Єверест і Парнас..
І до НАС –
На Донбас!...
В цій землі є усе…і козацький розліт..
І голодних років іронічний анфас…
Він старий…він старий вже…бо літ йому й літ…
Але мудрий завжди
НАШ Великий Донбас!!!

Імбирний сон. Прозріння, мов ріка.
Сміливі думи і в руках доречно
Хустина…
Хребет уже напнуто до стрибка
До бігу з перепонами чи втечу
Неспинну…
Пегас заглох. Я сіла на «Газель»
Життя триває. - Мить або хвилина…
До втечі..
Хребет вже зачекався карусель…
Та тисне і тріщить господня глина
Стареча….

Останні краплини холодного дійства
Вбирає, немов поролонова губка
Весна, що прийшла господинею в місто…
І став голоснішим шансон у маршрутках..

Отримали шанс ще вчорашні невдахи –
Любити і бути достойними свята..
Бруньки на березі…Замучені птахи.
І сонце, неначе сигнальна граната…

Кравчині сьогодні не тра на роботу
У домі її вихідний – можна спати…
І можна себе від’єднати від дроту
І просто лежати, і просто літати…

Усім посміхається жінка в береті –
У неї квітки нарозхват – є копійка…
А значить, увечері будуть котлети
І може, дістанеться з шафки сулійка

Дахи поскидали шапки і хустини –
Розсипались коси, упали на плечі –
Короткі-короткі свобідні хвилини….
Ще трохи – і гнізда тримати лелечі.

А дітям розпука – розтанули міни,
Не ліпляться кулі з води і багнюки…
І мама щоранку дає вітаміни…
І світ перейшов із відблисків у звуки…

Солдату ще трохи..вже скоро до хати..
Студенти бронюють місця по інету,
У жовтім Єгипті, у рідних Карпатах…
Де нове життя для нового сюжету…

У мами нема чобітків на дощицю…
У сина затеплі вже чоботи й светрик…
Весна на планеті! І знову не спиться…
Думок кілометри…думок кілометри…

Останні краплини холодного дійства,
Останні зусилля… і світ спагіниться…
І, може, затеплить холодне суспільство..
І, може, пробудить шумлива водиця

Того, хто в горі вже дрімає сто років,
Того, хто забув про мою житяницю
Мою чорноземну, мою чорнооку…
Занедбану дітьми…Весна.. І не спиться…

09.03.2012

Життя таке - суцільна мряка,
занудний прагматизм бездушний....
і я Тебе....вщипнув...за ......
таку...таку м*яку й воздушну

одразу заспівали птиці! -
весна прийшла! - вона настала!
невже, весна в Твоїх сідницях
цю зиму люту зимувала?!

злякався відкриття такого,
аж подих сперло від натуги,
а що було б, якби, їй-Богу,
Тебе вщипнув за щось я друге?!...

боюся глянути угору,
підняти очі вище пупа -
бо літо вжарить як зандвору,
а я у валянки ще взутий....

спечусь, мов окунь на пательні,
немов билинка седед степу
у спеку люту і пекельну -
таку жадану і далеку....

Ти ходиш поруч бозна скільки -
години, дні, роки - одначе
у цю хвилину, зараз тільки
я Весну у Тобі побачив...

Каламутити воду. Щоб жити.
Щоб пити нектар –
Добувати нектар, витискаючи тіло господнє.
Добувати нектар,
Щоб платити за вхід:
Чужородним
Дорога одна –
Повз Парнас – на Голгофу.

Крові мало буває
Коли ти говориш
Про ріки,
Крові мало буває,
Коли ти говориш
Про строфи.

На Покрову незряча Мадонна
Рушником накривала планету.

На Покрову незряча Мадонна,
Взявши спиці і кошик рожевий
З павутини чи з інтернету
Виплітала нові тенета
І кофтинку ще мережеву.

Хтось буває убитим зранку,
Хтось упитим живе до скону,
Хтось прив’язує телефоном
Життя до себе.

Тільки визирни за фіранку,
Тільки стань на долівку босим –
І відчуєш - вагітніють сонцем
Абрикоси. Так треба.

Треба жити її очима,
Треба вміти в'язати тонко,
Треба знати, що чиста
Вогненна самогонка
Ллється з неба коли ридають
Святі і босі.

На рушник той вона колись
Одрізала коси.

Каламутити воду,
Щоб платити за вхід у життя:
Повз Парнас – на Голгофу,
А камінь при вході –
Отримай.

Не дури мене, світ мій,
У горщику хто виростав –
Знає все про каліцтва.

Не дури мене, світ мій,
Я здурію сама післязавтра,
Бо життя промине полохливо.

Абрикоси вагітніють сонцем,
Як любов’ю жінки.

Жовтий жовтень…жолуді та жаль.
Журавлі минули, як просоння.
Соняху не радісне осоння –
Сонечко відкочується в даль…

Жовтий мед – рідкі протуберанці.
В сотах – сонце! сотні сонць у сотах!
Стомлена бджола співає всоте:
«Сонце у моїй вощаній рамці…»

Просто жити…як живуть жоржини..
Жити просто…а зима – вже близько:
Буде слизько…холодно і слизько…
Буде чай.. варення із ожини…

А сьогодні тепло…сніг би – танув
Ще й трава зелена – не русява…
Ми удвох підем до Парку Слави
Погуляти і знайти каштани….

Ще зоріє, ще туман світанку –
Я хвилюю осені оману,
Чобітком ступаючи в сметану
Білого зволоженого ранку

Ти стрибаєш, гавкаєш скімлисто –
Клич усім! – ловіть останні миті
Теплого замріяного літа,
Осінню не знайдені між листям….

Жовтий жовтень…ми у Парку Слави
Парасольки, більші за будинки….
Ми удвох – патлатий Пес і Жінка. -
Жовтень. Ранок. Десь запахла кава....

У поета з Техасу – особливі права
Він не чує конвульсій великої Цяці)
Він свобідний, неначе дерева й трава
І спокійно виходить з конфедерації…

Тільки порох і дрібка якась тютюну,
Тільки чиста вода і пилюка в чоботях –
Він зумів обдурити колись сатану –
І тепер не лайно – чисте віскі у роті..

У поета з Техасу – особливі права
Він літає коли…інші ледве плазують)
Я його намалюю..чи впишу у слова..
Чи візьму колись голку і зататуюю –

Він – герой! Він один – поводир і пастух
Інші – вівці у стаді, інші просто примати.
У поета з Техасу особливі права –
Він виходить і вслід тихо заздрять всі штати)))

Осінній день. Останній із осінніх.
Осини сиві. Чорнота дубів
Підкреслює господні ниви сині
У крапинку замерзлих голубів…

Осінній лист. Останній із осінніх
Лежить безсило поміж гострих груд,
Що скрили ненароджене насіння
Яке воскресне після снігу тут….

Олійні фарби розлилися лісом,
Опійні чари рознесли вітри…
Скрипить гілля, мов зламана завіса
Нічийної холодної нори…

Осінній сум щемливих дум осінніх…
Останніх птиць націлені клини…
І серце…ненародженим насінням
Ховається у грудях від зими….

«Душа моя, послухай!
Як яблуня в цвіту…»
П.Тичина
У житті пастила не щодня до обіду,
Лише інколи, тільки у свято під дзвони.

Я напружилась наче дроти телефонні,
Я напружилась, наче я постріл в сусіда…
Я напружилась, наче візок інвалідний
На четвертій сходині між пеклом і раєм….
Так буває….я знаю…в житті так буває…

Тільки серце волає, і серце голосить,
Тільки просідь уже довжиною, як осінь,
Тільки просо розсипалось пружно і просто,
І незграбні долоні не ладні збирати….
Я зберу….до зернини…я мушу зібрати….

Отченаш промовляють судини і жили,
Капіляри несуть життєдайну поживу,
Будем жити іще… трохи мусим пожити….
Кров пульсує і грає запеклий свій марш:
Отченаш. Отченаш. Отче наш! Отче Наш!

У житті пастила не щодня до обіду,
Лише інколи, тільки у свято під дзвони….
Я купила сьогодні в крамничці ікону...

Я приїду…ти чуєш?...колись я приїду………….

Білить завірюха ліхтарі -
Комини, дахи і підвіконня.
Білим білить. Біло надворі,
Маревно і густо. - Авалоння.

Віхола гуляє. Аж бринять
Скло, дзеркала, очі подорожніх.
І не можна більш тебе чекать.
Й не чекати теж тебе не можна.

Завірюха білить білий світ.
Віття, душі, голубів і навіть
Ті серця, які замерзли - в лід!
Ті серця, які затвердли - в камінь!..

Віє! Віє! Виє! Заміта!
Заліта в літа мої сріблисті -
І мітлою чемною зміта
Із моїх долонь опале листя.

замінивши рапсодії на рапідол,
ми навчилися бути німими до втрати,
ми навчилися грати відомський футбол,
і голи забивати...

ми шукаєм небесного шалу, а є
тільки те, що самі віддали на поталу -
чорне серце навіки - моє і твоє,
із броньованого металу.

як довбешки, стоять непохитні людиська -
місто рухається і втікає плинне.
...подивись в мої очі зблизька -
ти побачиш людину?...

С кожи моей недоласканной
уходит молодость,
солнышко метит красками –
дерзко сдирая сизость,
осушивая все лужи,
не слушая ни единой
мольбы льда.
Я тебя не заслуживаю –
Я тебя незаслуженно
выбросила…
Снег растаял. Смыла вода.

Если бы горько, но спать.
И не видеть глупые сны. -
Может, тогда мое сердце
пело б тихонько.
Но пробегают ножки
моей весны,
капая белой капелью
на подоконники. –
Сны не уходят, явь отбирая
и зло...зло потешаясь
над несмываемой грустью.

Я. - Ботанический сад. -
Кофе тот…Ерунда….

Все, что былое –
только нелепый плакат,
глупых курортов реклама
и жизни чужой…
солнышко кожу мою осушает – года…
как их не брать? -
ведь бесценной посылкой – и лично.
Ты напиши в мою личку
что было тогда?
Я все забыла. Так нужно
для дамы приличной.

Хочет мой нос
прикоснуться к твоим волосам…
лето рвалось из груди,
и лилось через пальцы…

Стос оправданий –
вязкий безудержный спам,
люди…разорванный круг…
гололед… не сбывается…

с кожи моей уходят твои улыбки,
нежные восклицания – все тогда!…
и остается песок …зыбкий-зыбкий,
Тот, что под снегом. Его не смыла вода…

25.02.2010

Беложелтопенным
И ароматным дивом
Слива цвела. –
О, Боже!
Как цвела эта слива...
Словно лучший наряд
Нежной Одиллии,
Слива цвела
В предвкушеньи идиллии.
И на вопросы
Наверное будут ответы…
Где ты, мой милый?
Любимый, где ты?

Если постель пуста –
Значит, принцесса не та.
Значит, у принца
Есть удивительный дар –
Неуловимым,
Неуязвимым быть,
Самым желанным быть…

Тихо, мягко и безупречно. –
Красиво
спела слива –
чернильно-черная повесть
Одетты…
Слива созрела,
Спелая слива осыпалась
грусти плодами
Где ты, мой милый?
Любимый, где ты?....

28.05.2009

Моя шкура – как тот новогодний мешок
Всякой дрянью и снедью набитый до верху:
рис, булавки, узвар, свежевыжатый сок,
шарф, заколка, носки и вчерашняя перхоть.
Ноготь сломанный, два золоченых перстня,
холод, капля духов и обида на мужа,
горстка старых стихов, что ушли от меня,
горстка новых стихов, переваренный ужин.
Рюмка водки, бокал минеральной воды,
зуб, который болел и был вырван давеча,
пухлый старый блокнот, повидавший виды,
поминальный хлебец да остывшая свечка.

А накал, а навар – у огня, за чертой,
за границей всех в мире живых отношений! -
Я прошу тебя быть мне чужим. Мой покой
нарушая - избавь от иных нарушений.

Просто эти глаза… - подойди не спеша,
загляни, ты поймешь всю нелепость открытья –
это дыры сквозных продуваемых шахт
и фонарика два. – Маскировка. Прикрытие…

Я спешу отдавать понемногу из недр,
оттого, что мой час приближается звонко,
и дрожит оголенный измученный нерв,
как худая спесивая собачонка.

В том мешке, что тебе послужил, есть грехи –
много черствых, протрухших сухариков тонких,
набивая мешок – я читала стихи
и скулила голодная та собачонка.

Не проси ничего. И не бери что дают –
уходи, если в ловах лиса или рысь. –
Только белая лань. Только первый салют. –
Забирай свой мешок. Не крести. Не вернись..и…
16/01/2009

Казку, дитя, ти послухай хорошу,
Казка тебе вбереже і навчить.
Там, за вікном, вітер трусить порошу,
У хаті затишній грубка горить.

Мама закутала ніжки тепленько,
Ручки маленькі взяла в долоні.
Тихо у хаті, а котик руденький
Кличе до ліжечка твого дрімоні.

Прийдуть дрімоні, ув синіх жупа́нцях,
Смушеві шапочки стиха знімуть,
Ніченьки темної вірні посла́нці
Зорі та люлі тобі принесуть.

Будуть казати байки і примовки
Про козенят, колобка, про Кая,
Про Білосніжку та сірого вовка. –
Все, що захочеш, що запитаєш.

Стануть на чатах щоб сон вартувати,
Ще й проганяти болі-болюні,
Крильця тобі подарують – літати
І виростати будеш, манюній.

Ранок торкне прохолодою скроні,
Маревом ніжно-бузковим прогляне –
Смушеві шапки надінуть дрімоні
І осідлають коней туманних.

Сонечко встане, протре оченята,
Скочить – й покотиться небом в висі!
Ну ж бо! Промінчиком всіх лоскотати:
«Світ, прокидайся! День, розпочнися!»

Будуть забави та ігри веселі –
День пролетить, як одна хвилина –
Вечір запалює світло в оселі,
Котику, казочки клич до дитини.

Котик рудесенький муркає нишком,
Мама цілує вустонька сонні,
Квапить у сінцях чемнесенька мишка:
«Ну ж бо, хутчіш до маляти, дрімоні…»
2009

Сумним бував він трошки,
Але одну лиш мить –
Малий Котигорошко
Без діла не сидить.

То бігає, мов песик,
Вже й носа намочив,
То пузом ліг в пісочок
І човником поплив.

Погляньте! Бджоли роєм
Схопилися й летять –
Малий Котигорошко
Узявся мед качать.

Приніс димар і клітку
Ще й віника із хати!? -
Намірився він бджоли
У клітку заганяти!...

Руде коша грайливе
В кущі тіка щосили –
Малий Котигорошко
Приготував вже стріли!?

Він воїн знаменитий,
На прізвисько Сталевий,
У джунглі вполювати
Сьогодні вийшов лева.

Гукають мама й тато,
Бабуся і дідусь:
«Будь обережний, синку!»,
А він: «Я не боюсь!

Я індіанець Черрі,
Червона шкіра в мене.
Як виросту, то буду
Я захищати плем’я

Не дам конкистадорам
Маїс наш потоптати!
Я буду, мамо й тату,
Усіх вас захищати!»

Крутнувся, завертівся,
Приклацнув язичком –
Ходжа в Багдад прямує
Із вірним віслючком

Там глечики ліпити
Навчиться до пуття,
Дивись і пригодиться
Те вміння за життя –

Налив у більшу діжку,
Води до половини
І миску кинув щоби
Розмокла та у глину?!..

«Дива та й годі!» - кажуть
Сусіди без кінця, -
«Такого не прив’яжеш
До парти чи стільця!...»
Та знають мама й тато,
Бабуся знає й дід –
Малий Котигорошко
Великий наче світ.

Сумним бував він трошки,
Колись, одну лиш мить –
Бо наш Котигорошко
Без діла не сидить.
2009