у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.