Повз Драча, повз Бажана, Тичину –
привітавши кожного за чином.
Крізь Франка аналітичні хащі,
Лесиним прадеревом болящим
до Шевченка в праведну науку –
на спині відчути «ази-буки»!
І збагнувши душу України
скласти дяку і його покинуть.
Самотужки далі, вгору, вгору
на свою Голгофу неозору.
Там Варсава – майстер самокпину –
зустрічає, перш за все, Людину…


90-ті

При кориті рохкають
підсвинки і свині.
Кабанці торохкають
рилом по цебрині.

А вже сита братія
стогне після праці…
Наша демократія –
помінялись паці.

Відійти хоча б на крок від себе.
Що там видно? Примха і пиха.
Перша – у прихильниках потреба,
друга – результат того гріха.

Відійти і липового майстра
судний день розвидниться до дна:
за душею компліментів тайстра,
в’язка компіляцій пренудна.

І стоїть маестро не на сцені –
покуття сквернить його театр…
Відійди на крок, якщо ти геній.
«Геній – я» – прекрасніша з утрат.

риторичне


Народи – сумні отари,
коли при стерні, в пастухах
злодії або нездари,
в гріхах, аки пес в реп’яхах.

Бо вождь, від слова водити,
відає голос води,
де луки життя соковиті,
уміє читати сліди...

Зі злодієм – злидні в скрині,
з нездарою – шлях в нікуди.
Вгадайте, назвУ країни
в подвійних обіймах біди.

Проснется под струи любимой погоды.
Нелепый букет со стола уберет...
Чему-то смеется, на кухню выходит,
там кофе готовит, и что-то поет.
Коньяк подливает – спасенье сквозное,
сухой сигаретой меж пальцев шуршит.
В саду под навесом, в шезлонге, в ознобе
вязальными спицами жизнь ворошит.


поч. 80-х

Иголку ищем в стоге сена,
тоску в полях вселенной сеем.
А связи нет как нет обратной,
молчат, не отвечают братья.

Быть может те, кто нас моложе
еще изобретают ложку…
А старшие – мудры как боги.
К чему им прошлые тревоги?

Как видно нам нужны мы сами…
И весь вопрос: со стороны
увидеть трезвыми глазами –
как мы глупы, как мы умны.



поч. 80-х

Віночком – косу... І вперед
на барикади зла!
І гостре слово-штик пере
і «хама» і «козла».

За Батьківщину! За любов!
За президента «Ю» !
– За мене не турбуйтесь, бо
й за себе постою!

«Принцеса газова» колись,
шукай крутіш – дарма!
Кучмізм палив, самоспаливсь,
солом'яна кучма!

Вона ж сміється як завжди,
із вогнища гука:
– Кому в прем'єри? Йди сюди,
станцюєш гопака!!!

Той помаранчевий вогонь,
мов серце із долонь...
Хто розкладав, хто зігрівавсь,
а третій – сам-вогонь!

Лиш імітатори вогнів,
постфактум так сказать,
бряжчить в троянському коні
данайців хитрих рать.

А той, хто в «кублищі химер»
на Банковій зростав,
тепер о п о з и ц і о н е р.
До власного хвоста!

Вона ж – на кухню… Тарілки
після гультяйства мить,
бюджетні зашивать дірки,
щоб стало краще жить.

І стане! І Весна-Краса
дощами перемін
омиє душі й небеса
на всі часи...
                     Амінь.

16 лютого 2005р.

Молодий філістимлянин в кущах гебрейських шукає,
не завваживши смерть, буйну голову – от-от знайде…
Молодого гебрея шахідка обвила шикарна
на подвір’ї своєму – і в хату ніхто вже не йде…

Відголосять родини, найбільше ж по тому, що тіла
поховати незмога по-людськи, з обрядом святим.
І прийде чергове перемир’я в оселі. А молодь – до діла!
І весілля настануть, шашличний з’єднається дим…

І народять дівчатка синів з двох боків однієї монети,
тої древньої, що закотилась від Бога в пітьму…
Де попадали хлопці-молодці у вічній вендеті,
там і встануть в новеньких тілах, щоб зійтися в диму…

підведена риска
в наближені стрічка
в наближені річка

ТУТ РИБИ НЕМА

знялись з берегів рибарі
налізли макаки-кривляки
імітують ловитву
сумний і світлий
пейзаж

НЕО…

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

Хвилюється час
між думками про вічне
смерть його там

Подайте
убогому на диво
у дивосвіті

Я йому у вічі – тюремник
він мене – за двері
на волю

Вагаюсь будити кохану
у сні якої
проснувся

Вийшла із людських берегів
нікого не хоче знати
любов

Вийшов би
до вас на веснянки
та замовкли двері

Запросив би
на свої мовчання
та у вас веснянки

Неділя, а все навиворіт.
Сонце навіть не виглянуло.
Та залишались у виборі
Проза або поезія.
Зранку було натхнення ще,
Слово, і ритм, і солодкий щем…
Тільки кудись все вибуло
Сірим сльотавим березнем.

Стало самотньо, порожньо –
Привід для медитації.
Та замаячила привидом,
Де не взялась, тривога.
Хто ти, з чийого серденька,
Скитниця, чи скитальниця,
Хвиля страху без імені –
Б’єшся в мої пороги?

Ні, не тікай, обійми мене.
Ми часоплин відмінимо.
І розкажи себе, вишепчи –
Ти ж бо чогось приходила.
А поза часом солодко,
Зміни ідуть за змінами.
А поза іменем радісно,
Сонячний день з пригодами.

Від «цілування» до «во істину воскрес!»
Вмістився світу поступ і прогрес,
Убгалася віків ганьба і слава.
…Ми, десь, на точці «відпусти Варраву!

коли в душі клекоче Вирій,
і кличе мріяти крильми,
не дай – космополіта міри,
бо ж ми Твоє – і «я», і «ми»…

Треба бути Південним Бугом,
Щоб далеким сліпим джерельцем
Усотати до моря тугу,
Розіллятись у сліз озерце.

Може моря того й немає,
Бо ніхто його тут не бачив…
– Прощавайте джерела краю,
йду шукати…
– Лови удачу!

Полем, лісом, і знову лугом.
Нижче, вище: чи ще не видко?
Треба бути Південним Бугом,
Щоб про море питати квітку.

Морем мріються срібні хвилі,
Розростаються, берег сунуть.
Понад Бугом вже чайка квилить:
Ніби щастям, неначе сумом…

Хто не мріє – не має туги.
Там де світло – густіший морок.
Треба бути Південним Бугом,
Щоб скликати усіх до моря.

– Гой ви, браття мої і сестри,
Повноводі, гіркі й недужі,
Всі до моря! Течіть у серце.
Я подужаю, зможу, мушу…

Згар і Снивода, Соб і Дохна,
Недотека, Єланець з мулом.
З Мертвоводом якщо не здохну,
Оживу зі святим Інгулом.

Закохаюсь у Громоклію.
Гей, мала, ти ж сама хотіла
Стати морем, єднаймо мрії!
Морем будуть душа і тіло.

…Страх жене у меандри мандри,
Відчайдушність виводить з кругу.
За лиманом уже нірвана
«у» на «о» перемінить Бугу…

Снігів доторкання і подих морозу,
Берези, берези… причастя і сльози.
Берези і сосни, берези, ялиці.
Кущі забіліли, запіли синиці.
Дерева зусібіч прийшли закружляли –
Відсутність у часі, загубленість в далі…
Пропасти, згубитись... Утрата дороги,
Утрата всіх прагнень, утрата тривоги.
Турботи утрата, а завтрашній ранок –
Пробудження в спокій, без древньої рани.
Утрата досади, образи, рутини,
Утрата всіх «треба», «ти мусиш», «ти винна»…

Незнана земля, чи планета спочатку?
Душа, як праматір, безвинне дівчатко.
Сусіда – сам Бог, а дияволу – пусто,
Нема заборони, нема і спокуси.
Не стало зміїного жала пізнання –
Утрата сивин і утрата страждання.
І тиша безкрая і хор повнозвучний.
Утрата запитань, учителя й учня.
Сплітаються віти – зливаються лиця,
Утрата стіни і утрата границі.
Неначе вигнанку додому вертають,
У рідну оселю забутого раю.
Розкрилося серце, як двері – у свято.
Вигнання вигнання! Утрата утрати!

переклад з російської

Коли я з’явлюся,
в не дуже старому костюмі,
бо часу так обмаль,
практично його і нема –
на пошук обнови
в якомусь захмарному ЦУМі…
Коли я з’явлюся,
не скажеш: «Ти їхав дарма»?
Мене ти впізнаєш –
я буду з вазоном, це кактус.
Та ти не лякайся,
він ніжно, небесно цвіте.
Він так салютує, на радощах,
рясно, ручкасто –
всю акупунктуру
йому пробачають за те…
А нам хай проститься
цвітіння небес бірюзою.
Зустрінуться очі,
ну як не цвісти небесам…

Коли ще з’явлюся
удосвіта вмившись росою...
Зустрілись у слові,
і то вже, як Божа роса.

– Які в тебе плани на весну?
– Ніяких, бо я не політик…
З весною якщо не воскресну –
піду невоскреслим у літо.

– А як тобі бачиться літо
у разі твого воскресіння?
– Зозуля у лузі, і квіти,
і ми, ніжні-ніжні, у сіні…

І знову про слова,
Про явища – ні слова.
Нехай собі киплять,
Буяють і цвітуть
Без наших пишних назв,
Тлумачень кольорових,
І, звісно, без питань –
Хай трохи віддихнуть.

А ми собі – про нас.
Про слово, себто, наше.
Бо нижче – звірина,
А вище – слів нема…
Комусь забракло слів –
Ввійшов у серця чашу,
Хтось серце роз'ярив,
А звідти рик і тьма...

Така чудна стіна,
Вербальний мур, забрало.
Та в нього все життя
Вмуроване моє.
Сердечний діалог
Словесна цегла вкрала.
Душевне тет-а-тет
Крилом об стіни б’є.

Блажен, кому слова
Приносять насолоду,
Надію подають,
Пакуються в томи.
Та хочеться весни,
Ріки життя без льоду,
Де слово – зайвина,
Де зовсім інші ми…

Люблю твоє ім’я –
Легку вуаль, серпанок.
За нею даль ясна,
Іду – у далину…
І раптом: «Пане, Ви…
Ви помилились, пане…»
Цеглинка ще одна
Лягла в нашу стіну…

Бентежні тіні еллінського міфу
Лягли на сонцесяйну чистоту.
І ми вклонились еротичній німфі,
Спровадивши русалчину цноту.
І ми втішались плетивом химерним
Занурившись у шал перипетій:
Героїв і богів, звитяг і скверни,
Не нам властивих мислень і подій.
На полі ратоборствували дужі,
Ярило батько в небесах горів.
Та Зевс повадивсь у відсутність мужа
В опочивальні наших матерів…
Не від меча біда бува найглибша.
О, Господи, гріхи наші тяжкі!
Зневажені, такі близькі, найліпші –
Боги навшпиньки вийшли, за дужки…
А ми взяли чужий на душу камінь,
Ще й не один, замурували світ,
І розписали прийшлими богами:
Печаллю – стіни, страхом – небозвід.
Мальовані і двері, і віконця,
У цьому склепі виходу – нема.
І тільки в крові шаленіє сонце,
Коли морозом допіка зима.
Нехай пече, у день сонцевороту
Ярило вийде за тілесну гать.
І тільки в жменьці сміху, для народу,
Зостанеться Марена міцно спать.

притча

Це схоже на казку.
А може вона на реальність…
Калиновий міст стугонів,
І виходив з-під мосту Іван.
Та мабуть казкар задрімав,
Не нагледівши бубликів в’язку.
Бо стільки років, де там днів,
За рікою спливло в океан.

Ще перший зміїсько,
Шаркань шестиглавий, раз по раз
Давав передишку,
Бо сам припочивку просив.
Ішли, хто куди,
Повсякденні діла свої порать.
А з ранку – до бою,
І так шість годин, доки сил…

А в того Івана і справи
Не вельми чудесні…
Вже й батькова хата
По вікна у землю вросла.
Казали женися,
А він їм – про панну небесну…
Був годен Іван
До рептильного лиш ремесла.

А другий шаркань,
О дванадцяти главах, наскочив –
Якраз у хустинку
В’язав язики Побиван.
І билась зміюка за брата
Від ранку до ночі.
Дванадцять годин
З новим гадом – той самий Іван.

А дівку собі він придумав,
Та сам і повірив.
«Щоб тільки небесна,
Коли вже до пари» – казав.
Сміялися люди:
«Не той для корони одвірок…»
Іван би – привів,
Та калиновий міст не пускав.

Поклав горічерева
Другого сторожа мосту.
Відтяв язики,
Задивився в небесну блакить…
Недовго й дивився –
Пащек аж дві дюжини, просто
На нього вергають вогнем,
Де вже там відпочить!

До бою Іван –
Як ото чоловік до роботи,
якому крім бога,
нема кого звать: «поможи!»
Та клята зміюка послідня –
Вже повна турбота,
Як би не та панна
Давно кісточки би зложив.

Надумав собі,
Що вона звіддаля помагає.
Простий чоловік
Як надумає, так і стає.
Іванові сили в бою
Ніби хто підливає.
А змія не треба жаліти,
Бо в нього все є…

Під змієм останнім
Місточки усі і дороги,
І села з містами,
І люди, і долі людські…
А в того Івана –
Думки про небесні чертоги.
Та й то ще не факт,
Що колись їх побачить таки…

А слово й справді має владу
(ото америку відкрив…)

І те, що проти шерсті гладить,
І те, в якому порух крил.
Чи зле – пекельного кипіння,
Чи слово ніжне – хоч до ран.
Чи гостре, що бере на кпини,
Або затяте – як баран.
На них ще знайдуться обради…

Та є, могутнє, як біда:
Прийде, відкриє голу правду,
І безнадія привіта...

Не сумел я, как было угодно, –
Шито-крыто, –
Я, напротив, ушел всенародно –
Из гранита!

В.Висоцький

Марудить від базікання й наруги:
Той – упорядник творчості співця,
Той – ліпший кореш, той – не миє руку
з тих пір як він подався к праотцям…
І вже – музей, і місце на Парнасі:
«Нехай Пегаса класики пасе…»
А той кричить: «ділили з ним парашу!».
А церква, може, в святці занесе?
Канатчикова дача! Глум та й годі.
Жива душа, що тілом знемогла,
вібрує ще в останньому акорді,
хрипить правдивим словом серед зла.
Вже чуємо «поет і бард Росії» –
чом не Москви, Таганки – ще точніш?
Нема чужої пісні в небі синім,
і крає землю сатанинський ніж.
Він входив в Київ другом, а не гостем
і грізний Володимир над Дніпром
йому всміхався, бо ж одної кості
ревнителі за поступ і добро…
Гітарою він Русь хрестив, як предок.
Радів Славута і Москва ріка.
І корчився, звивався осередок
поганства у Кремлі від співака.
Нові часи, боввани і поклони,
та рабська суть у погані – одна:
вчорашній ідол тішився в колонах,
сьогоднішній у хаос порина.
Жирує плоть, буяє фарисейство,
із владою злягається попса.
В гендлярській пісні ні душі, ні серця.
Співає ректор – плачуть небеса.
Та, хай сидить у казино, богема,
нехай Верховна плодить жебраків –
дух непокори вже нуртує в генах,
нових, ще небувалих співаків.
Їх посилає істина висока,
вони зросли у тайни на крилі,
вони вже йдуть, і зірка ВЛАДВИСОЦЬКИЙ
їм світить в небесах і на землі.

січень 1995

Геть, забрало! Йди на Ти!
Не вагайсь нітрохи,
хай горять твої мости –
свідками дороги…
Бачитимуть що кидав,
відривав від серця:
рідну хату, гуси, став,
Галю із відерцем.
Той, ненависний тобі,
здалеку відчує:
серце прагне боротьби,
грізний бій віщує.
Вийде – очі до очей –
у танок смертельний.
Зніме голову з плечей,
або ляже стервом.
А якщо в бою крутім
встоїте обидва,
буде добрий побратим –
не остання битва…

(українська жартівлива)

Ой, у вишнях горобців,
Як того народу.
Хтось кидає камінці
До мого городу.

Камінець за камінцем –
Як же ж їх багато!
Вже не хочу горобцем –
Побудую хату.

У хатиночці камін –
Посеред змурую!
Викладу: WELCOME – COME IN.
Камінь не змарную.

Свисну брату горобцю:
«Політай швиденько,
Приведи мені, оцю,
Знаєш – не маленький…»

Одягнуся у Kiton,
Начеплю медалі.
Вийду лагідним котом:
Мр-р-ня-я-у… і так далі…

Вітер січе, у кишені дірка.
Боже, не треба палаців – сховища!
Хай – в несерйознім вірші Лазірко,
Дай заховатись від Януковича.

Били мене, бачиш, пика заюшена?
Я не прошу заступатись за мене.
Дай мені, Боже, укритись від Ющенка.
Хоч у рядочку Лазірка зеленім.

Господи! Світ! Голуби: гулі-гулі…
Кришить дитина їм булку й сміється.
Боже, сьогодні, ні крихти від Юлі.
А у Лазірка й горілочка ллється.

А у Лазірка нарізка астралу,
Пляшка плероми і мама Ідея.
Милий мій Боженько, я і без страви
Ладен забути: хто я і де я…

Нічка мине, і мене ніби з люльки
Викине з віршика к бісу хазяїн.
До Януковича, Ющенка, Юльки.
Ті – не поети… Образ не прощають.

Вже давно, хлопчаком, задивився на вроду.
І земля – в небеса, і додолу – душа…
І її відпустили, згори, на свободу.
А його огорнула долина чужа.

А при мачусі ж як: поспішив – не доїхав,
Розгубив – не надбав. Не ступив на поріг.
У чужому саду частували горіхи.
І незримий із боку хтось душу стеріг.

Лиш у снах… Лиш у снах, ще так щемко літалось,
І в долину «курли» долинало з небес.
І приходив, аж двічі, щоб долею стала
Та розгорнута книга прозорих словес.

А коли натрусили на голову снігу
Пустуни снігурі – світ мов кров з молоком –
Вийшла з хати вона, і – додолу вериги…
Задивися на душу – хлопчак хлопчаком.

Людей нема, є лиш Прелюд.

Олесь Бердник

Тепер на цьому місці телевежа.
Довкіл – набусурманені брати.
І так, за колом коло, до безмежжя,
І в кожному занедбано «прости».

Тут, за легендою, вона стояла.
І височіла аж до Стіп Святих.
Чого тим людям ще недоставало,
Що на вершечку написали – гріх?

У чому він, яка його закваска?
Ні пари з Вуст, а я – недоберу.
І ніби квочка – з крашанками паска,
За колом коло водить дітвору…

А ми – за нею, вчені і товчені,
Нам’явши об роки собі боки...
Як важко жити з тим курчам печеним,
Обписаним знадвору, від руки…

У кожного своя рука – владика:
Не дочитаєш брата до Христа.
І котиться життя безладне й дике,
І не дається істина проста.

Мовчить Любитель Логосу – Філолог.
І я, в «майстри» пошився як на зло…
Аби стояти напряму під Словом,
Аби «майстрів» між нами не було.

Та, все одно, мовчить… А може треба
В його Святе Мовчання увійти
І дочитати тишу аж до неба,
Аби воскресли сестри і брати?

Корисно, браття, іноді спіткнутись...
Відчути спротив, силу ще якусь.
Спіткнутись, означає знову збутись
Буття цілунком – вдаром, щоб аж вгруз
В залізний тік по богатирські плечі.
Знов вибратись і змієві по карк
Ввігнати тік його староотечий,
Котрому літ і літ: пацан Ікар!
Бо в ступах пролітали ще до Змія.
Ще був стручком у полі цар Горох.
Потоп про повінь ще свою й не мріяв –
Вже козаки збиралися «на трьох».
І думали, а де те Сонце сходить,
Куди заходить те людське життя.
Як добре, що воно на світ приходить,
І що відходить… Дихає Буття.

Прийшла і стала на межі
Поміж утраченим і сутнім.
Де ти раніш була, скажи,
Що так пройшли роки – безпутні…

Прийшла і розгорнула даль
Із цього світу в потойбіччя…
Нащо мені ота печаль,
Вона й сама вже лізе в вічі.

Проходь, не зачіпай своїм
Із рукавів – магічним світом.
Я марив ним, я вів бої…
Десь того мрійника убито.

Лишилось недобите «я»,
І дійсність вперта – курва люта.
Ми обнялися, ми сім’я.
Кружляємо її цикуту.

І тільки істина свята
Шле промінцем останню втіху:
Не те, що входить у вуста
Розставить всі крапки і віхи…

Прийшла…проходь…не йди…

Я – весь ОКей!
Хокей?
Я не такий,
як всі,
але й не навпаки.
О, Я дурний
як світ,
та в ньому
мудрість літ.
Коротше,
Я – ОКей!
У творчості – мартен.
А поміж вас
Я – Кей
морожений…
Хокей?

I

Як добре – є куди проснутись...
…Уже на тебе йдуть з ножем,
ні вивернутись, ні спорснути –
під серцем вістря. Жах. Невже
кінець…За що? Не треба! Боже!
І ти у поті крижанім
себе знаходиш вже на ложі.
В кімнаті тихо, на стіні
годинник: цок, цок, цок… Десь близько
у білосніжних подушках
спить половина, наче кицька
щось муркотить крізь сон. Не жах
дістався видно половинці,
коли на трон зійшов Морфей,
і розіслав свої гостинці:
кому – my love, кому – мишей…
Та, слава Богу, жах розтікся,
уже ні сліду від біди…
Як добре, світку мій, не Стіксе,
що є прокинутись – куди.


II

На кухні, імені Верьовки
співає хор, а за вікном
дві прачки на одну вірьовку,
що аж Гоморра і Содом!
За прачками, так, трохи збоку,
«на трьох» під липкою – мужі.
Мов ті філософи, нівроку,
місцевих студій, не чужі…
Коли у прачок передишка,
у рідкісний такий момент,
з-під липки можна чути: «Кришка,
в усьому винен президент!»
За пияками, далі – траса.
Реве та стогне Окружна.
Бігборд з насупленим Тарасом:
мовляв, якого ще – рожна?
А з того боку магістралі,
йому у відповідь: «Не зрадь!..»
І їдуть зраджені, страждальні,
і бубонять під ніс: «Нас – рать!»
У місті Кия, місті Лева,
в Одесі-мамі, чи в Криму –
гуляє Зрада королева
з Обманом прихвоснем – в диму…
За димом рідної Отчизни –
Європи, Азії дими…
Планету оповив нечистий,
обняв сморідними крильми.
І строчить чисту правду в пресі:
«Кохана Земле, підожди
з десяток літ, отих процесів
безповоротних – аж тоді:
кохання жар, і Стікс, і Лета,
не те, що в дохлому Криму…»

Такий от сниться сон Поету.
Куди прокинутись йому?..

лицар підпав під владу сатани лише тому,
що легковажно глянув на дівочу вроду

Айвенго

Три шістки «Літавицям» – від Народу!
Народ, він знає – скільки і кому…
Про душу – він, а ті йому про вроду,
Про панночку, а він їм – про Хому.

ЮБНВЧЖВНННГО –
По шістці кожній панні із шести.
Та вже з хрестом вертається Айвенго –
Це так він списа із мечем схрестив.

…Народ, Айвенго, шістки – Бог із ними.
Тлумачить всякий, як душа велить.
Я ж бачу тільки шістку серафимів,
Що в небесах Поезії летить.

Як можу я свій скромний дар
До генія твого рівняти.
Твій геній – пан в ясних палатах,
Мій дар – у полі орендар.

Мій вірш в чорноземі стопою,
А твій – крилом у небесах:
Аби ти тільки щось писав –
Поправить геній за тобою…

Мене поправить вже Творець.
Спитає душу полонянку:
«Ну, як там лірика, без няньки?
Внесіть йому – його вінець».

В лялечці дрімав метелик.
Снився сон йому веселий:
Десь летить він бережком
Над заквітчаним лужком…
Сон минувся. Оченята
Він розплющив – годі спати!
Тільки, що це? Леле, де я? –
Сполохнувсь малий метелик.
Темрява довкіл густа,
І страшенна тіснота.
Ніде крильцями змахнути,
Навіть лапкою двигнути…
Ні, цього не може бути!
Та почав він ворушитись,
І пручатися, і битись –
Розкололась тіснота,
Розлетілась темнота.
Ой, як хороше на світі!
Сонце, небо, трави, квіти!
Поблизу блакитна річка,
Всюди братики й сестрички
У барвистому вбранні
Наче квіти чарівні.
І метелик так зрадів,
Крильцями затріпотів
Й понад лугом полетів…

Ось Океан життя, а в нім – плавець
поміж плавців, машин, будівель, вулиць.
Житейських бризок пристрасний ловець,
наїзник хвиль, артист, паяц, безумець.

А ось плавець, в якому – Океан,
в якому сонм світів, безодня грізна,
і на краю – каприз, самообман:
артист, паяц, безумець, хвиль наїзник.

Коли вже замете снігами,
що ні проїхать, ні пройти,
і на землі не стане й плями,
і сніг сховає всі сліди,

сліди суєтності, тривоги,
сліди бажань і каяття –
я не піду шукать дороги
свого вчорашнього життя.

А стану снігом. Білим снігом.
Невинним наче немовля.
І засміється білим сміхом
новонароджена земля.

Блаженний сніг, він знає небо.
Високоплинний Білий птах
змахне крилом і вже не треба
блукати по чужих світах.

Нема свого – нема чужого…
Є тільки біла круговерть.
І пада сніг… А що до нього?
Розлука з ним, і сон про смерть…

Мій білий сніг не сон, а дія.
Душі людської ніжний цвіт.
Останню замете – надію,
і починається політ…

Попезія сія,
знесла іще яєчко.
Важкенько йшло воно,
Мабуть що, золоте.
– На  ко-н-н-н-курс! Ко-ко-ко!
І різати – овечку,
бо творча вся сім’я
зійшлась на диво те.

Тож будемо радіть!
Попети і попетки
по милому слівцю
несучці піднесуть.
– А ти, сюди не сунь,
індику, до кокетки!
Заткни критичний дзьоб,
шукай деінде – суть.

– Кукуріку! Індик
крадеться до яєчка!
Щільніше, ще щільніш.
А що це, потекло?
Казала – непросте...
Жаль, золота овечка
пішла під гострий ніж…
Все ж інше – як було...

О Юносте, усе б тобі казитись на траві.
Дрібні to be or not to be – мов бісер в голові…
Та тільки-но вона чи він коханнячку: «па-па…»
– О, not to be! – серденько в дзвін, і всесвіт на попа!

О Старосте, а де твої премудрості сади,
А в них співучі солов’ї і золоті плоди?
І чим піклується щодень сивенька голова?
– Було колись, тепер не те… не та тепер, трава...

О Зрілосте, твій Діоген з вогнем посеред дня,
Поміж плебеїв і богем увись ліхтар підняв –
Тебе шукає, із богинь найліпшу, най, най, най…
А люд – йому: «Омано, згинь! Ізгою, оминай!»

Так день за днем, за віком вік мудрець із волоцюг,
Шукає дивний чоловік – ЛЮДИНУ, щоб ланцюг
Гармонії буття колись розірваний людьми,
ЛЮДИНОЮ піднести ввись мов той вогонь з пітьми.

Вже Ойкумена як діжа розсохлась, прогнила.
Де гомо сапієнс лежав – відходів купа зла.
Там – Юність в бісері дрібниць – збирається в життя.
Там – Старість нахилилась ниць – перебира сміття.

Мій щирий, друже, що тобі болить?
Я знаю, ти не вельми до розмови…
Та, якось натякни, і Айболить
Хоч би коли – з шприцом одноразовим.
Літа, літа… Начхати на літа,
Ми ще – ого! І тут, і в Інтернеті.
Хай, зір не той, і пам’ять вже не та –
Нас просто так не витурити в неті*.
Ти плачеш? Не бреши, блищить сльоза…
Та й смуток ув очах стоїть вселенський,
Космічний смуток… Що тобі сказать,
Мене він теж з’їдає помалесеньку.
Не помирай, без тебе я – куди?
Рибальство і куліш – пусті без тебе…
Мій Боже, душу чисту відпусти,
Хіба їх мало там, у вас, на небі?
Не забирай! Бо тут, одна користь,
Гендлярська щирозубість, а від нього
Така розкутість, а якщо вже злість,
То непідробна, праведна, від Бога.

Осінній день, як тихо пада лист
І повертає синю даль ясну…
Мій друг кудлату голову схилив,
Смиренно так, на лапи, і… заснув.


* старослов. небуття

Коли ми всі залізем в Інтернет,
що, очевидно, вже не за горами,
останній гомінід зачинить браму,
даруйте, сайт, найкращої з планет.

Добраніч, світе, і солодких снів!
В «три дабі крапка», віртуальній хаті –
труди тисячоліть, ума палати,
і вікна, вікна – до глухих кутів…

Тут всі часи говорять про своє –
одномоментно! Поруч – Фройд з Нероном...
Всі яблука спокус, всі заборони,
тут є про смерть, і про безсмертя є.

Плітки, пророцтва (що кому болить)
вигулькують з комп’ютерного лона.
З Печерських гір шмига до Вашингтона
сіренька мишка за коротку мить.

Гасає пройда, відкрива світи:
філософи, гурмани, педофіли…
Усе, чого б душа не восхотіла,
гайда у бравзер і обрящеш, ти:

«а з ъ
б у к и
в є д і. . .
к а к о
л ю д і. . .
ч є р в ь» –
рече, створіння боже чи потвора,
що виповзає з мозкових печер,
і суне електронним коридором.

Вже й панотці, покинувши догмат,
за паствою гайнули у тенета,
церковну мишу ловлять в Інтернеті,
задерши ряси: хто, кому тут брат?

Я й сам, хвалю прогрес! Не ретроград,
не б’ю поклони до свічі із воску.
І я, в чарунку Інтернет-авоськи
споживачем навідуюсь стократ.

Та нам повідав вічності Творець,
через Христа: «В людині – Царство Боже»,
а в Царстві сонм світів для житла гожих.
То хто ти, «дня суботнього» – вінець!?

Ти сам, невіртуальний Інтернет,
якщо ретельно дослідить Писання!
Душа – не для земного копирсання,
задля Божественного «тет-а-Тет».

«Не плачте, дітки, – чується згори –
даю вам іграшку порозуміння,
бо час настав громадити каміння,
скінчився час смертельної ігри!»

…Складає в скрині все «добро» і «зло»
останній витвір пана Інтелекту.
Від «Альфи» до «Омеги» путь далеку
зашморгує вкінці мирським вузлом.

Готово! Далі – палець на вуста:
новий щабель, нове буття планети,
чи всеземна мережа Інтернету
вінець терновий Господа Христа?



1995 - 2008