Не сумел я, как было угодно, –
Шито-крыто, –
Я, напротив, ушел всенародно –
Из гранита!

В.Висоцький

Марудить від базікання й наруги:
Той – упорядник творчості співця,
Той – ліпший кореш, той – не миє руку
з тих пір як він подався к праотцям…
І вже – музей, і місце на Парнасі:
«Нехай Пегаса класики пасе…»
А той кричить: «ділили з ним парашу!».
А церква, може, в святці занесе?
Канатчикова дача! Глум та й годі.
Жива душа, що тілом знемогла,
вібрує ще в останньому акорді,
хрипить правдивим словом серед зла.
Вже чуємо «поет і бард Росії» –
чом не Москви, Таганки – ще точніш?
Нема чужої пісні в небі синім,
і крає землю сатанинський ніж.
Він входив в Київ другом, а не гостем
і грізний Володимир над Дніпром
йому всміхався, бо ж одної кості
ревнителі за поступ і добро…
Гітарою він Русь хрестив, як предок.
Радів Славута і Москва ріка.
І корчився, звивався осередок
поганства у Кремлі від співака.
Нові часи, боввани і поклони,
та рабська суть у погані – одна:
вчорашній ідол тішився в колонах,
сьогоднішній у хаос порина.
Жирує плоть, буяє фарисейство,
із владою злягається попса.
В гендлярській пісні ні душі, ні серця.
Співає ректор – плачуть небеса.
Та, хай сидить у казино, богема,
нехай Верховна плодить жебраків –
дух непокори вже нуртує в генах,
нових, ще небувалих співаків.
Їх посилає істина висока,
вони зросли у тайни на крилі,
вони вже йдуть, і зірка ВЛАДВИСОЦЬКИЙ
їм світить в небесах і на землі.

січень 1995