
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.22
21:49
Я не ота і не моя вина,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.
Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.
Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
2023.03.22
21:46
Приснилося – отримала мій лист
моя... ота, яка його чекала
багато років тому... і не знала,
«письмо до запитань» – це на колись.
І як буває інде уві сні
від серця відлягає ця провина,
і відповідь її до мене лине
моя... ота, яка його чекала
багато років тому... і не знала,
«письмо до запитань» – це на колись.
І як буває інде уві сні
від серця відлягає ця провина,
і відповідь її до мене лине
2023.03.22
20:52
…І суть уся каліграфічна
Враз зачитався аж до шпорок…
Від я до я
уся космічна
А ще ті очі… а підбори…
Ніде внікого ні на милю
Тинок чомусь із перелазом…
Враз зачитався аж до шпорок…
Від я до я
уся космічна
А ще ті очі… а підбори…
Ніде внікого ні на милю
Тинок чомусь із перелазом…
2023.03.22
19:44
Коли в мовчанні губ твоїх
Підкреслене звучання тиші,
Злий погляд серце застеріг, -
Закреслить все, що я напишу.
Закреслить біль в звучанні рим,
Заплющить страх на чорну риску
І все розвіється, як дим,
І пустота підступить близько
Підкреслене звучання тиші,
Злий погляд серце застеріг, -
Закреслить все, що я напишу.
Закреслить біль в звучанні рим,
Заплющить страх на чорну риску
І все розвіється, як дим,
І пустота підступить близько
2023.03.22
17:38
Коли тебе торкнулася незримо
наднебна птаха - не жени її-
іще не заґратована у риму,
вона воркує на твоїм пері.
Але не варт - не налягай на плечі
поезії - вона прозора грань -
її розкрилля - слави не предтеча-
наднебна птаха - не жени її-
іще не заґратована у риму,
вона воркує на твоїм пері.
Але не варт - не налягай на плечі
поезії - вона прозора грань -
її розкрилля - слави не предтеча-
2023.03.22
17:34
І постились юдеї, і в шофар так завзято трубили, що скручений ріг барана ледь не вирівнявсь, а дощу все ще не було.
Пішли гурто до мудреця Хоні га-Меагеля й просили: «Помолись нарешті, щоб пішов дощ. Може, Всевишній послухається тебе і воздасть належне
2023.03.22
14:00
Скажи відверто, звідки ти взялась,
в яких світах ховалася допоки.
Зненацька зупинився мій пегас,
лише зачув твої легенькі кроки…
І знову ожило життя моє,
душа співає, всемогутній Боже!.
Я думаю про тебе, бо ти є…
в яких світах ховалася допоки.
Зненацька зупинився мій пегас,
лише зачув твої легенькі кроки…
І знову ожило життя моє,
душа співає, всемогутній Боже!.
Я думаю про тебе, бо ти є…
2023.03.22
11:33
Якби ти знала, хто ти є така!..
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
Якби ти знала, хто ти є така!..
Як міг тебе не знати я раніш?!
Без тебе світ – розбурхана пустеля.
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
Якби ти знала, хто ти є така!..
Як міг тебе не знати я раніш?!
Без тебе світ – розбурхана пустеля.
2023.03.22
11:16
Росія як історично послідовний ворог України.
Наступальними та штурмовими діями ворог намагався покращити тактичну ситуацію, але у ворога нічого не вийшло.
Також ворог намагається відновити втрачене положення, але знову промах.
Але Ворог лютує ві
2023.03.22
09:37
Як жаль, що я в безпам’ятті від вас,
Не випив час, щоб загубити пам'ять,
Що закрутив, дарма, в самотній вальс,
Забувши те, що спогади лукавлять;
Ведуть вони в безумство сновидінь,
Де сам на сам ведеш свої розмови,
А ти стоїш над ложем сну, мов тінь
Не випив час, щоб загубити пам'ять,
Що закрутив, дарма, в самотній вальс,
Забувши те, що спогади лукавлять;
Ведуть вони в безумство сновидінь,
Де сам на сам ведеш свої розмови,
А ти стоїш над ложем сну, мов тінь
2023.03.22
08:53
Світ такий різний, загадковий:
То з щебня гальку робить море –
вода без міцності ховає в собі міць,
а у пустелі грані пірамід шліфує вітер,
зовсім не навмисно, а граючись.
Буває не збагнеш: чи ціле, чи не ціле,
то три в одному, то один із трьох, –
То з щебня гальку робить море –
вода без міцності ховає в собі міць,
а у пустелі грані пірамід шліфує вітер,
зовсім не навмисно, а граючись.
Буває не збагнеш: чи ціле, чи не ціле,
то три в одному, то один із трьох, –
2023.03.22
05:24
Писати вірші треба лиш про секс!
Бо цей сюжет засмоктує відразу.
Нашіптує на вухо Ерос текст.
Та ще й в деталях. Не божок – зараза.
Її у ліжко укладав раз п’ять,
і так, і сяк, і впоперек канапи,
аж зуби вовкогризом цокотять,
Бо цей сюжет засмоктує відразу.
Нашіптує на вухо Ерос текст.
Та ще й в деталях. Не божок – зараза.
Її у ліжко укладав раз п’ять,
і так, і сяк, і впоперек канапи,
аж зуби вовкогризом цокотять,
2023.03.22
05:20
Ще вчора тиша невимовна
Була в порожньому садку,
А нині спів пташиний повнить
Бруньки в затишнім сповитку.
Нічного холоду поблажки
На гожі днини перемнож, –
І заспіває радо пташка,
І забрунькує сад також.
Була в порожньому садку,
А нині спів пташиний повнить
Бруньки в затишнім сповитку.
Нічного холоду поблажки
На гожі днини перемнож, –
І заспіває радо пташка,
І забрунькує сад також.
2023.03.21
22:47
ІЖиву щомиті, а коли існую,
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
2023.03.21
19:41
Бреде повз нас сумний, безкровний лицар,
Об землю б’ється отупілий меч,
Примарилось йому одне обличчя,
Подібне до примар його предтеч.
Ця Дама давня бранка менестрелів,
Трувер її оспівував красу,
Дарма, що більше за солодкі трелі,
Спізнати не довод
Об землю б’ється отупілий меч,
Примарилось йому одне обличчя,
Подібне до примар його предтеч.
Ця Дама давня бранка менестрелів,
Трувер її оспівував красу,
Дарма, що більше за солодкі трелі,
Спізнати не довод
2023.03.21
19:02
фрагмент фіналу)
Так, думці тій я вірний буду всюди –
Пізнав нарешті мудрості земні:
Що жити вільно будуть ті лиш люди,
Хто кожен день свій проведе в борні.
Життя в борні невпинній і суворій
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так, думці тій я вірний буду всюди –
Пізнав нарешті мудрості земні:
Що жити вільно будуть ті лиш люди,
Хто кожен день свій проведе в борні.
Життя в борні невпинній і суворій
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
2019.04.01
2019.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Сергій Корнієнко (1960) /
Критика | Аналітика
/
ПЕРЕБЕНДЯ цикл есе
ГРЕБІНКА ДРУГ, ТА ІСТИНА... глава 3
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ГРЕБІНКА ДРУГ, ТА ІСТИНА... глава 3
Перші дні заслання – відчай, який струменить із віршів Шевченка. Але більшим за відчай було внутрішнє прагнення-боріння зорієнтуватись в життєвих умовах солдатчини:
Самому чудно. А де ж дітись?
Що діяти і що почать?
Великим було і намагання розібратись, осмислити, відповісти собі чому це трапилось з ним і в такій мірі. Тут вірш-посвята Андрію Козачковському дає відповідь щонайвідвертішу, хоча й метафоричну:
А малась воля, малась сила,
Та силу позички зносили,
А воля в гостях упилась
Та до Миколи заблудила…
«Позички» і «гості» це не натяк, а констатація причини положення, в якому опинився Шевченко. Але що означають «Позички» і «гості»? Я не дошукувався хто і як тлумачив цих найбільших зовнішніх ворогів українського поета, але своє бачення запропоную. «Позички», на мій погляд, це не що інше, як благодіяння петербурзької інтелігенції відносно Шевченка, яка приймала активну участь у його розкріпачені і становленні. Він, як чуйна і вдячна людина, відчував за собою борг сумління, значно тяжчий за борги матеріальні, що теж мали місце. Борг вдячності був особливим: інтелектуальним, етичним, моральним. Його не так то просто повернути. А відчувати його на собі значить бути не до кінця вільним. Шевченко був винен багатьом добрим людям: митцям, інтелігентам, панам і паничам, всім шанувальникам його талантів. Можна зауважити: як же без цього, всі ми зобов’язані в житі своїм батькам, учителям, тим, хто допоміг нам відбутися у житті. Все це так, але викуплений Жуковським і Брюлловим із кріпацтва, наставлений Гребінкою стилістиці письма, безкорисно підтриманий петербурзьким бомондом, в тому числі матеріально, геній-кріпак лише одержав деякі стартові можливості для творчості і життя, котрі, той бомонд, мав з дитинства. Ліцеї Пушкіна і Гребінки не висіли на них «позичками», за які треба платити, а благодійний «ліцей» Шевченка довго стовбичив за його плечима незримим моральним приставом. Позички-благодіяння вищого світу визволили Шевченка з кріпацтва соціального, зовнішнього, і ввели у внутрішнє моральне кріпацтво. Те нове кріпацтво вступило згодом у конфлікт з дійсністю, коли Шевченко побачив своїх петербурзьких добродіїв земляків в їхніх українських маєтках. Там вони не виглядали вже такими лібералами-українофілами у поводженні з домашньою челяддю і селянами кріпаками. І Шевченко на панських вечоринках і балах, зовні рівний серед рівних, внутрішньо страждав разом зі своїм знедоленим братом-кріпаком.
Заразом, ми підійшли до питання: що означає вираз «воля в гостях упилась»? Декабристські ідеї народовольців, марення вищого світу ліберальними, гуманістичними державними реформами, європеїзована молода свободолюбна еліта Північної Пальміри – не могли не захопити молодої уяви Шевченка. Все це, здавалось, веде і до кращої долі всієї України, і до розкріпачення конкретних, залишених в ній, рідних йому людей. Так – його воля «упилась» народовольством петербурзької інтелігенції. Він почав піднімати голос проти царату. Це потім Шевченко відчує на собі – одна справа, коли цареві щось закидає російський поет дворянин і зовсім інша, коли це робить малорос, вчорашній кріпак-самоучка.
Можна було б не прив’язувати інтенцію «позичок» і «гостей» строго до петербурзького періоду становлення поета, якби ця тема не звучала вже на другий рік після звільнення Шевченка з кріпацтва. У вірші «До Основ’яненка» молодий поет відчувши в шістдесятирічному Квітці рідну душу «виливає сльозами» свій, як він його називає, «псалом»:
…Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
«Вороги», «чужі люде» у вірші, якщо говорити відверто, це і є оточуюча Шевченка петербурзька інтелігенція, і тому його внутрішній психологічний конфлікт з «гостями» і «позичками» зрів від самого початку:
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, – був голосок,
Та позички з’їли.
Вдумаймось, якого внутрішнього трагізму сповнені ці рядки схожі на гірку коломийку. Душа, що від Бога має свій неповторний «голосок» і пісню, вимушена озиратись на думки друзів-кредиторів. Від «позичок» у вірші «До Основ’яненка» до «позичок» вірша «А. О. Козачковському» пройшло вісім сповнених внутрішнього і зовнішнього драматизму років, але ця тема в його поезії не зникає, а стає з роками наскрізною аж до заслання включно. Десятий вірш збірки «В казематі», «В неволі тяжко, хоча й волі», гірко осмислює причину ув’язнення поета:
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Хто такі «дурні»? Про яку «калюжу» йдеться? Незручні питання – для вітчизняних шевченкознавців, смію стверджувати. Але на них треба давати відповідь, і не стандартними фразами, типу: «Тут... мотив нарікання на долю поєднано з мотивом любові до України».* Але рівняння з двома невідомими виявляється зовсім нескладним. Із вірша витікає наступне. Оскільки життя «на чужому полі» (у місті на Неві**) поет асоціює все-таки з «долею», хоча й «злою», то вже причину «неволі» напряму пов’язує з «дурнями» і «калюжею». В’язень Шевченко так називає, і має цілковите право в своєму теперішньому становищі: калюжею – Кирило-Мефодіївське товариство, а дурнями, зрозуміло, його членів. Однак, і «калюжа», і «дурні», треба сказати, не без російської дворянської закваски, зокрема, петербурзької. Шевченко спонтанний чоловік, на відміну від своїх класифікаторів, і тому його любов і ненависть до оточуючого світу, до одних і тих же персонажів, кожного разу спонтанна, але завжди адекватна внутрішньому переживанню, тобто – щира.
Тема внутрішнього конфлікту із друзями-ворогами, на яку так мало звертається уваги, здається невичерпною у творчості Шевченка. У вірші «Холодний яр», що входить до збірки «Три літа» він говорить:
У всякого своє лихо,
І в мене не тихо;
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Тобто за два роки до вірша «А. О. Козачковському» знову звучить мотив «позички». Частково після періоду «Трьох літ», а повністю, здається, вже на заслані, як не гірко це усвідомлювати, Шевченко вивільниться з-під того внутрішнього гніту, та «силу» в її первісному окриленні вже «позички» зносили, а «воля» – «заблудила» до Миколи.
У 1850р., через два з половиною роки після вірша «А. О. Козачковському», вірш «Чи то недоля та неволя…», написаний у Оренбурзі, відданий цій темі повністю. Він демонструє ту ж таки експресію гніву і каяття. Там теж, оточуючі поета люди названі «ворогами». Але вони, повторюсь, не безликі ім’яреки, як те, нажаль, усталилось в шевченкознавстві, а дуже, навіть, відомі особистості. Ось тільки одна цитата, яка не двозначно це підтверджує:
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе – і писать
погані вірші научили.
Ну, хіба ми не знаємо петербурзьких літераторів, які безпосередньо і опосередковано його «писать погані вірші научили». Парадоксально! Шевченко кріпацькі роки називає святим небом? Що ж то за «алмаз чистий і дорогий» сяяв у козачка в неволі у Енгельгарда, і ще раніше, у кирилівського хлопчика серед односельчан-кріпаків, і який потім «украли, в багно погане заховали…» письменні добродії «нехристияне»? Алмаз, цінність якого, поет ставить вище своїх натхнених творів? У мене нема іншої відповіді, це – душевна незалежність і свобода.
В Оренбурзі, в цей період, ним написаний вірш «Якби ви знали, паничі…». Як же ж довго, спочатку царська, потім радянська, і тепер уже «незалежна» просвіта вкладали і вкладають у молоді уми думки про якихось майже абстрактних, відсторонених від Шевченка «паничів», в той час як вони відомі поіменно в його біографії. Більше того, він мав з багатьма справу, добрі стосунки і після заслання. Ми ніби не бажаємо збагнути, що поезія Шевченка це його особиста висока глобальна полеміка зі світом несправедливості і вона не щадила в пошуках Правди навіть християнських устоїв, не кажучи вже про смертних сучасників. Я уявляю як діставалось би від нього «на горіхи» нинішнім українським можновладцям, т.зв. шанувальникам його слова. І зовсім не думаю, що його сучасна доля істотно відрізнялась би від тієї. Однак, в побуті, Шевченко багато чого, і багато кому прощав, як істинний християнин, і сам просив вибачення. Але в поезії не мало бути «зерна неправди». Що вже казати про паничів, або й царя, коли поет дозволяє собі ставити запитання Богу:
За кого ж ти розіп’явся?..
*стаття «В неволі тяжко, хоча й волі», Шевченківський словник, Київ – 1976.
**порівн. «І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї». Тобто «виріс» у С.-Петербурзі, а «сивію» на Кос-Аралі, де й написано вірша.
Що діяти і що почать?
Великим було і намагання розібратись, осмислити, відповісти собі чому це трапилось з ним і в такій мірі. Тут вірш-посвята Андрію Козачковському дає відповідь щонайвідвертішу, хоча й метафоричну:
Та силу позички зносили,
А воля в гостях упилась
Та до Миколи заблудила…
«Позички» і «гості» це не натяк, а констатація причини положення, в якому опинився Шевченко. Але що означають «Позички» і «гості»? Я не дошукувався хто і як тлумачив цих найбільших зовнішніх ворогів українського поета, але своє бачення запропоную. «Позички», на мій погляд, це не що інше, як благодіяння петербурзької інтелігенції відносно Шевченка, яка приймала активну участь у його розкріпачені і становленні. Він, як чуйна і вдячна людина, відчував за собою борг сумління, значно тяжчий за борги матеріальні, що теж мали місце. Борг вдячності був особливим: інтелектуальним, етичним, моральним. Його не так то просто повернути. А відчувати його на собі значить бути не до кінця вільним. Шевченко був винен багатьом добрим людям: митцям, інтелігентам, панам і паничам, всім шанувальникам його талантів. Можна зауважити: як же без цього, всі ми зобов’язані в житі своїм батькам, учителям, тим, хто допоміг нам відбутися у житті. Все це так, але викуплений Жуковським і Брюлловим із кріпацтва, наставлений Гребінкою стилістиці письма, безкорисно підтриманий петербурзьким бомондом, в тому числі матеріально, геній-кріпак лише одержав деякі стартові можливості для творчості і життя, котрі, той бомонд, мав з дитинства. Ліцеї Пушкіна і Гребінки не висіли на них «позичками», за які треба платити, а благодійний «ліцей» Шевченка довго стовбичив за його плечима незримим моральним приставом. Позички-благодіяння вищого світу визволили Шевченка з кріпацтва соціального, зовнішнього, і ввели у внутрішнє моральне кріпацтво. Те нове кріпацтво вступило згодом у конфлікт з дійсністю, коли Шевченко побачив своїх петербурзьких добродіїв земляків в їхніх українських маєтках. Там вони не виглядали вже такими лібералами-українофілами у поводженні з домашньою челяддю і селянами кріпаками. І Шевченко на панських вечоринках і балах, зовні рівний серед рівних, внутрішньо страждав разом зі своїм знедоленим братом-кріпаком.
Заразом, ми підійшли до питання: що означає вираз «воля в гостях упилась»? Декабристські ідеї народовольців, марення вищого світу ліберальними, гуманістичними державними реформами, європеїзована молода свободолюбна еліта Північної Пальміри – не могли не захопити молодої уяви Шевченка. Все це, здавалось, веде і до кращої долі всієї України, і до розкріпачення конкретних, залишених в ній, рідних йому людей. Так – його воля «упилась» народовольством петербурзької інтелігенції. Він почав піднімати голос проти царату. Це потім Шевченко відчує на собі – одна справа, коли цареві щось закидає російський поет дворянин і зовсім інша, коли це робить малорос, вчорашній кріпак-самоучка.
Можна було б не прив’язувати інтенцію «позичок» і «гостей» строго до петербурзького періоду становлення поета, якби ця тема не звучала вже на другий рік після звільнення Шевченка з кріпацтва. У вірші «До Основ’яненка» молодий поет відчувши в шістдесятирічному Квітці рідну душу «виливає сльозами» свій, як він його називає, «псалом»:
Жити з ворогами!
«Вороги», «чужі люде» у вірші, якщо говорити відверто, це і є оточуюча Шевченка петербурзька інтелігенція, і тому його внутрішній психологічний конфлікт з «гостями» і «позичками» зрів від самого початку:
Якби малось сили;
Заспівав би, – був голосок,
Та позички з’їли.
Вдумаймось, якого внутрішнього трагізму сповнені ці рядки схожі на гірку коломийку. Душа, що від Бога має свій неповторний «голосок» і пісню, вимушена озиратись на думки друзів-кредиторів. Від «позичок» у вірші «До Основ’яненка» до «позичок» вірша «А. О. Козачковському» пройшло вісім сповнених внутрішнього і зовнішнього драматизму років, але ця тема в його поезії не зникає, а стає з роками наскрізною аж до заслання включно. Десятий вірш збірки «В казематі», «В неволі тяжко, хоча й волі», гірко осмислює причину ув’язнення поета:
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Хто такі «дурні»? Про яку «калюжу» йдеться? Незручні питання – для вітчизняних шевченкознавців, смію стверджувати. Але на них треба давати відповідь, і не стандартними фразами, типу: «Тут... мотив нарікання на долю поєднано з мотивом любові до України».* Але рівняння з двома невідомими виявляється зовсім нескладним. Із вірша витікає наступне. Оскільки життя «на чужому полі» (у місті на Неві**) поет асоціює все-таки з «долею», хоча й «злою», то вже причину «неволі» напряму пов’язує з «дурнями» і «калюжею». В’язень Шевченко так називає, і має цілковите право в своєму теперішньому становищі: калюжею – Кирило-Мефодіївське товариство, а дурнями, зрозуміло, його членів. Однак, і «калюжа», і «дурні», треба сказати, не без російської дворянської закваски, зокрема, петербурзької. Шевченко спонтанний чоловік, на відміну від своїх класифікаторів, і тому його любов і ненависть до оточуючого світу, до одних і тих же персонажів, кожного разу спонтанна, але завжди адекватна внутрішньому переживанню, тобто – щира.
Тема внутрішнього конфлікту із друзями-ворогами, на яку так мало звертається уваги, здається невичерпною у творчості Шевченка. У вірші «Холодний яр», що входить до збірки «Три літа» він говорить:
І в мене не тихо;
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Тобто за два роки до вірша «А. О. Козачковському» знову звучить мотив «позички». Частково після періоду «Трьох літ», а повністю, здається, вже на заслані, як не гірко це усвідомлювати, Шевченко вивільниться з-під того внутрішнього гніту, та «силу» в її первісному окриленні вже «позички» зносили, а «воля» – «заблудила» до Миколи.
У 1850р., через два з половиною роки після вірша «А. О. Козачковському», вірш «Чи то недоля та неволя…», написаний у Оренбурзі, відданий цій темі повністю. Він демонструє ту ж таки експресію гніву і каяття. Там теж, оточуючі поета люди названі «ворогами». Але вони, повторюсь, не безликі ім’яреки, як те, нажаль, усталилось в шевченкознавстві, а дуже, навіть, відомі особистості. Ось тільки одна цитата, яка не двозначно це підтверджує:
Взяли меж себе – і писать
погані вірші научили.
Ну, хіба ми не знаємо петербурзьких літераторів, які безпосередньо і опосередковано його «писать погані вірші научили». Парадоксально! Шевченко кріпацькі роки називає святим небом? Що ж то за «алмаз чистий і дорогий» сяяв у козачка в неволі у Енгельгарда, і ще раніше, у кирилівського хлопчика серед односельчан-кріпаків, і який потім «украли, в багно погане заховали…» письменні добродії «нехристияне»? Алмаз, цінність якого, поет ставить вище своїх натхнених творів? У мене нема іншої відповіді, це – душевна незалежність і свобода.
В Оренбурзі, в цей період, ним написаний вірш «Якби ви знали, паничі…». Як же ж довго, спочатку царська, потім радянська, і тепер уже «незалежна» просвіта вкладали і вкладають у молоді уми думки про якихось майже абстрактних, відсторонених від Шевченка «паничів», в той час як вони відомі поіменно в його біографії. Більше того, він мав з багатьма справу, добрі стосунки і після заслання. Ми ніби не бажаємо збагнути, що поезія Шевченка це його особиста висока глобальна полеміка зі світом несправедливості і вона не щадила в пошуках Правди навіть християнських устоїв, не кажучи вже про смертних сучасників. Я уявляю як діставалось би від нього «на горіхи» нинішнім українським можновладцям, т.зв. шанувальникам його слова. І зовсім не думаю, що його сучасна доля істотно відрізнялась би від тієї. Однак, в побуті, Шевченко багато чого, і багато кому прощав, як істинний християнин, і сам просив вибачення. Але в поезії не мало бути «зерна неправди». Що вже казати про паничів, або й царя, коли поет дозволяє собі ставити запитання Богу:
*стаття «В неволі тяжко, хоча й волі», Шевченківський словник, Київ – 1976.
**порівн. «І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї». Тобто «виріс» у С.-Петербурзі, а «сивію» на Кос-Аралі, де й написано вірша.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію