
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
2025.07.09
01:03
Назва.......................................................................Стор.
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Сергій Корнієнко (1960) /
Критика | Аналітика
/
ПЕРЕБЕНДЯ цикл есе
ГРЕБІНКА ДРУГ, ТА ІСТИНА... глава 3
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ГРЕБІНКА ДРУГ, ТА ІСТИНА... глава 3
Перші дні заслання – відчай, який струменить із віршів Шевченка. Але більшим за відчай було внутрішнє прагнення-боріння зорієнтуватись в життєвих умовах солдатчини:
Самому чудно. А де ж дітись?
Що діяти і що почать?
Великим було і намагання розібратись, осмислити, відповісти собі чому це трапилось з ним і в такій мірі. Тут вірш-посвята Андрію Козачковському дає відповідь щонайвідвертішу, хоча й метафоричну:
А малась воля, малась сила,
Та силу позички зносили,
А воля в гостях упилась
Та до Миколи заблудила…
«Позички» і «гості» це не натяк, а констатація причини положення, в якому опинився Шевченко. Але що означають «Позички» і «гості»? Я не дошукувався хто і як тлумачив цих найбільших зовнішніх ворогів українського поета, але своє бачення запропоную. «Позички», на мій погляд, це не що інше, як благодіяння петербурзької інтелігенції відносно Шевченка, яка приймала активну участь у його розкріпачені і становленні. Він, як чуйна і вдячна людина, відчував за собою борг сумління, значно тяжчий за борги матеріальні, що теж мали місце. Борг вдячності був особливим: інтелектуальним, етичним, моральним. Його не так то просто повернути. А відчувати його на собі значить бути не до кінця вільним. Шевченко був винен багатьом добрим людям: митцям, інтелігентам, панам і паничам, всім шанувальникам його талантів. Можна зауважити: як же без цього, всі ми зобов’язані в житі своїм батькам, учителям, тим, хто допоміг нам відбутися у житті. Все це так, але викуплений Жуковським і Брюлловим із кріпацтва, наставлений Гребінкою стилістиці письма, безкорисно підтриманий петербурзьким бомондом, в тому числі матеріально, геній-кріпак лише одержав деякі стартові можливості для творчості і життя, котрі, той бомонд, мав з дитинства. Ліцеї Пушкіна і Гребінки не висіли на них «позичками», за які треба платити, а благодійний «ліцей» Шевченка довго стовбичив за його плечима незримим моральним приставом. Позички-благодіяння вищого світу визволили Шевченка з кріпацтва соціального, зовнішнього, і ввели у внутрішнє моральне кріпацтво. Те нове кріпацтво вступило згодом у конфлікт з дійсністю, коли Шевченко побачив своїх петербурзьких добродіїв земляків в їхніх українських маєтках. Там вони не виглядали вже такими лібералами-українофілами у поводженні з домашньою челяддю і селянами кріпаками. І Шевченко на панських вечоринках і балах, зовні рівний серед рівних, внутрішньо страждав разом зі своїм знедоленим братом-кріпаком.
Заразом, ми підійшли до питання: що означає вираз «воля в гостях упилась»? Декабристські ідеї народовольців, марення вищого світу ліберальними, гуманістичними державними реформами, європеїзована молода свободолюбна еліта Північної Пальміри – не могли не захопити молодої уяви Шевченка. Все це, здавалось, веде і до кращої долі всієї України, і до розкріпачення конкретних, залишених в ній, рідних йому людей. Так – його воля «упилась» народовольством петербурзької інтелігенції. Він почав піднімати голос проти царату. Це потім Шевченко відчує на собі – одна справа, коли цареві щось закидає російський поет дворянин і зовсім інша, коли це робить малорос, вчорашній кріпак-самоучка.
Можна було б не прив’язувати інтенцію «позичок» і «гостей» строго до петербурзького періоду становлення поета, якби ця тема не звучала вже на другий рік після звільнення Шевченка з кріпацтва. У вірші «До Основ’яненка» молодий поет відчувши в шістдесятирічному Квітці рідну душу «виливає сльозами» свій, як він його називає, «псалом»:
…Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
«Вороги», «чужі люде» у вірші, якщо говорити відверто, це і є оточуюча Шевченка петербурзька інтелігенція, і тому його внутрішній психологічний конфлікт з «гостями» і «позичками» зрів від самого початку:
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, – був голосок,
Та позички з’їли.
Вдумаймось, якого внутрішнього трагізму сповнені ці рядки схожі на гірку коломийку. Душа, що від Бога має свій неповторний «голосок» і пісню, вимушена озиратись на думки друзів-кредиторів. Від «позичок» у вірші «До Основ’яненка» до «позичок» вірша «А. О. Козачковському» пройшло вісім сповнених внутрішнього і зовнішнього драматизму років, але ця тема в його поезії не зникає, а стає з роками наскрізною аж до заслання включно. Десятий вірш збірки «В казематі», «В неволі тяжко, хоча й волі», гірко осмислює причину ув’язнення поета:
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Хто такі «дурні»? Про яку «калюжу» йдеться? Незручні питання – для вітчизняних шевченкознавців, смію стверджувати. Але на них треба давати відповідь, і не стандартними фразами, типу: «Тут... мотив нарікання на долю поєднано з мотивом любові до України».* Але рівняння з двома невідомими виявляється зовсім нескладним. Із вірша витікає наступне. Оскільки життя «на чужому полі» (у місті на Неві**) поет асоціює все-таки з «долею», хоча й «злою», то вже причину «неволі» напряму пов’язує з «дурнями» і «калюжею». В’язень Шевченко так називає, і має цілковите право в своєму теперішньому становищі: калюжею – Кирило-Мефодіївське товариство, а дурнями, зрозуміло, його членів. Однак, і «калюжа», і «дурні», треба сказати, не без російської дворянської закваски, зокрема, петербурзької. Шевченко спонтанний чоловік, на відміну від своїх класифікаторів, і тому його любов і ненависть до оточуючого світу, до одних і тих же персонажів, кожного разу спонтанна, але завжди адекватна внутрішньому переживанню, тобто – щира.
Тема внутрішнього конфлікту із друзями-ворогами, на яку так мало звертається уваги, здається невичерпною у творчості Шевченка. У вірші «Холодний яр», що входить до збірки «Три літа» він говорить:
У всякого своє лихо,
І в мене не тихо;
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Тобто за два роки до вірша «А. О. Козачковському» знову звучить мотив «позички». Частково після періоду «Трьох літ», а повністю, здається, вже на заслані, як не гірко це усвідомлювати, Шевченко вивільниться з-під того внутрішнього гніту, та «силу» в її первісному окриленні вже «позички» зносили, а «воля» – «заблудила» до Миколи.
У 1850р., через два з половиною роки після вірша «А. О. Козачковському», вірш «Чи то недоля та неволя…», написаний у Оренбурзі, відданий цій темі повністю. Він демонструє ту ж таки експресію гніву і каяття. Там теж, оточуючі поета люди названі «ворогами». Але вони, повторюсь, не безликі ім’яреки, як те, нажаль, усталилось в шевченкознавстві, а дуже, навіть, відомі особистості. Ось тільки одна цитата, яка не двозначно це підтверджує:
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе – і писать
погані вірші научили.
Ну, хіба ми не знаємо петербурзьких літераторів, які безпосередньо і опосередковано його «писать погані вірші научили». Парадоксально! Шевченко кріпацькі роки називає святим небом? Що ж то за «алмаз чистий і дорогий» сяяв у козачка в неволі у Енгельгарда, і ще раніше, у кирилівського хлопчика серед односельчан-кріпаків, і який потім «украли, в багно погане заховали…» письменні добродії «нехристияне»? Алмаз, цінність якого, поет ставить вище своїх натхнених творів? У мене нема іншої відповіді, це – душевна незалежність і свобода.
В Оренбурзі, в цей період, ним написаний вірш «Якби ви знали, паничі…». Як же ж довго, спочатку царська, потім радянська, і тепер уже «незалежна» просвіта вкладали і вкладають у молоді уми думки про якихось майже абстрактних, відсторонених від Шевченка «паничів», в той час як вони відомі поіменно в його біографії. Більше того, він мав з багатьма справу, добрі стосунки і після заслання. Ми ніби не бажаємо збагнути, що поезія Шевченка це його особиста висока глобальна полеміка зі світом несправедливості і вона не щадила в пошуках Правди навіть християнських устоїв, не кажучи вже про смертних сучасників. Я уявляю як діставалось би від нього «на горіхи» нинішнім українським можновладцям, т.зв. шанувальникам його слова. І зовсім не думаю, що його сучасна доля істотно відрізнялась би від тієї. Однак, в побуті, Шевченко багато чого, і багато кому прощав, як істинний християнин, і сам просив вибачення. Але в поезії не мало бути «зерна неправди». Що вже казати про паничів, або й царя, коли поет дозволяє собі ставити запитання Богу:
За кого ж ти розіп’явся?..
*стаття «В неволі тяжко, хоча й волі», Шевченківський словник, Київ – 1976.
**порівн. «І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї». Тобто «виріс» у С.-Петербурзі, а «сивію» на Кос-Аралі, де й написано вірша.
Що діяти і що почать?
Великим було і намагання розібратись, осмислити, відповісти собі чому це трапилось з ним і в такій мірі. Тут вірш-посвята Андрію Козачковському дає відповідь щонайвідвертішу, хоча й метафоричну:
Та силу позички зносили,
А воля в гостях упилась
Та до Миколи заблудила…
«Позички» і «гості» це не натяк, а констатація причини положення, в якому опинився Шевченко. Але що означають «Позички» і «гості»? Я не дошукувався хто і як тлумачив цих найбільших зовнішніх ворогів українського поета, але своє бачення запропоную. «Позички», на мій погляд, це не що інше, як благодіяння петербурзької інтелігенції відносно Шевченка, яка приймала активну участь у його розкріпачені і становленні. Він, як чуйна і вдячна людина, відчував за собою борг сумління, значно тяжчий за борги матеріальні, що теж мали місце. Борг вдячності був особливим: інтелектуальним, етичним, моральним. Його не так то просто повернути. А відчувати його на собі значить бути не до кінця вільним. Шевченко був винен багатьом добрим людям: митцям, інтелігентам, панам і паничам, всім шанувальникам його талантів. Можна зауважити: як же без цього, всі ми зобов’язані в житі своїм батькам, учителям, тим, хто допоміг нам відбутися у житті. Все це так, але викуплений Жуковським і Брюлловим із кріпацтва, наставлений Гребінкою стилістиці письма, безкорисно підтриманий петербурзьким бомондом, в тому числі матеріально, геній-кріпак лише одержав деякі стартові можливості для творчості і життя, котрі, той бомонд, мав з дитинства. Ліцеї Пушкіна і Гребінки не висіли на них «позичками», за які треба платити, а благодійний «ліцей» Шевченка довго стовбичив за його плечима незримим моральним приставом. Позички-благодіяння вищого світу визволили Шевченка з кріпацтва соціального, зовнішнього, і ввели у внутрішнє моральне кріпацтво. Те нове кріпацтво вступило згодом у конфлікт з дійсністю, коли Шевченко побачив своїх петербурзьких добродіїв земляків в їхніх українських маєтках. Там вони не виглядали вже такими лібералами-українофілами у поводженні з домашньою челяддю і селянами кріпаками. І Шевченко на панських вечоринках і балах, зовні рівний серед рівних, внутрішньо страждав разом зі своїм знедоленим братом-кріпаком.
Заразом, ми підійшли до питання: що означає вираз «воля в гостях упилась»? Декабристські ідеї народовольців, марення вищого світу ліберальними, гуманістичними державними реформами, європеїзована молода свободолюбна еліта Північної Пальміри – не могли не захопити молодої уяви Шевченка. Все це, здавалось, веде і до кращої долі всієї України, і до розкріпачення конкретних, залишених в ній, рідних йому людей. Так – його воля «упилась» народовольством петербурзької інтелігенції. Він почав піднімати голос проти царату. Це потім Шевченко відчує на собі – одна справа, коли цареві щось закидає російський поет дворянин і зовсім інша, коли це робить малорос, вчорашній кріпак-самоучка.
Можна було б не прив’язувати інтенцію «позичок» і «гостей» строго до петербурзького періоду становлення поета, якби ця тема не звучала вже на другий рік після звільнення Шевченка з кріпацтва. У вірші «До Основ’яненка» молодий поет відчувши в шістдесятирічному Квітці рідну душу «виливає сльозами» свій, як він його називає, «псалом»:
Жити з ворогами!
«Вороги», «чужі люде» у вірші, якщо говорити відверто, це і є оточуюча Шевченка петербурзька інтелігенція, і тому його внутрішній психологічний конфлікт з «гостями» і «позичками» зрів від самого початку:
Якби малось сили;
Заспівав би, – був голосок,
Та позички з’їли.
Вдумаймось, якого внутрішнього трагізму сповнені ці рядки схожі на гірку коломийку. Душа, що від Бога має свій неповторний «голосок» і пісню, вимушена озиратись на думки друзів-кредиторів. Від «позичок» у вірші «До Основ’яненка» до «позичок» вірша «А. О. Козачковському» пройшло вісім сповнених внутрішнього і зовнішнього драматизму років, але ця тема в його поезії не зникає, а стає з роками наскрізною аж до заслання включно. Десятий вірш збірки «В казематі», «В неволі тяжко, хоча й волі», гірко осмислює причину ув’язнення поета:
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Хто такі «дурні»? Про яку «калюжу» йдеться? Незручні питання – для вітчизняних шевченкознавців, смію стверджувати. Але на них треба давати відповідь, і не стандартними фразами, типу: «Тут... мотив нарікання на долю поєднано з мотивом любові до України».* Але рівняння з двома невідомими виявляється зовсім нескладним. Із вірша витікає наступне. Оскільки життя «на чужому полі» (у місті на Неві**) поет асоціює все-таки з «долею», хоча й «злою», то вже причину «неволі» напряму пов’язує з «дурнями» і «калюжею». В’язень Шевченко так називає, і має цілковите право в своєму теперішньому становищі: калюжею – Кирило-Мефодіївське товариство, а дурнями, зрозуміло, його членів. Однак, і «калюжа», і «дурні», треба сказати, не без російської дворянської закваски, зокрема, петербурзької. Шевченко спонтанний чоловік, на відміну від своїх класифікаторів, і тому його любов і ненависть до оточуючого світу, до одних і тих же персонажів, кожного разу спонтанна, але завжди адекватна внутрішньому переживанню, тобто – щира.
Тема внутрішнього конфлікту із друзями-ворогами, на яку так мало звертається уваги, здається невичерпною у творчості Шевченка. У вірші «Холодний яр», що входить до збірки «Три літа» він говорить:
І в мене не тихо;
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Тобто за два роки до вірша «А. О. Козачковському» знову звучить мотив «позички». Частково після періоду «Трьох літ», а повністю, здається, вже на заслані, як не гірко це усвідомлювати, Шевченко вивільниться з-під того внутрішнього гніту, та «силу» в її первісному окриленні вже «позички» зносили, а «воля» – «заблудила» до Миколи.
У 1850р., через два з половиною роки після вірша «А. О. Козачковському», вірш «Чи то недоля та неволя…», написаний у Оренбурзі, відданий цій темі повністю. Він демонструє ту ж таки експресію гніву і каяття. Там теж, оточуючі поета люди названі «ворогами». Але вони, повторюсь, не безликі ім’яреки, як те, нажаль, усталилось в шевченкознавстві, а дуже, навіть, відомі особистості. Ось тільки одна цитата, яка не двозначно це підтверджує:
Взяли меж себе – і писать
погані вірші научили.
Ну, хіба ми не знаємо петербурзьких літераторів, які безпосередньо і опосередковано його «писать погані вірші научили». Парадоксально! Шевченко кріпацькі роки називає святим небом? Що ж то за «алмаз чистий і дорогий» сяяв у козачка в неволі у Енгельгарда, і ще раніше, у кирилівського хлопчика серед односельчан-кріпаків, і який потім «украли, в багно погане заховали…» письменні добродії «нехристияне»? Алмаз, цінність якого, поет ставить вище своїх натхнених творів? У мене нема іншої відповіді, це – душевна незалежність і свобода.
В Оренбурзі, в цей період, ним написаний вірш «Якби ви знали, паничі…». Як же ж довго, спочатку царська, потім радянська, і тепер уже «незалежна» просвіта вкладали і вкладають у молоді уми думки про якихось майже абстрактних, відсторонених від Шевченка «паничів», в той час як вони відомі поіменно в його біографії. Більше того, він мав з багатьма справу, добрі стосунки і після заслання. Ми ніби не бажаємо збагнути, що поезія Шевченка це його особиста висока глобальна полеміка зі світом несправедливості і вона не щадила в пошуках Правди навіть християнських устоїв, не кажучи вже про смертних сучасників. Я уявляю як діставалось би від нього «на горіхи» нинішнім українським можновладцям, т.зв. шанувальникам його слова. І зовсім не думаю, що його сучасна доля істотно відрізнялась би від тієї. Однак, в побуті, Шевченко багато чого, і багато кому прощав, як істинний християнин, і сам просив вибачення. Але в поезії не мало бути «зерна неправди». Що вже казати про паничів, або й царя, коли поет дозволяє собі ставити запитання Богу:
*стаття «В неволі тяжко, хоча й волі», Шевченківський словник, Київ – 1976.
**порівн. «І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї». Тобто «виріс» у С.-Петербурзі, а «сивію» на Кос-Аралі, де й написано вірша.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію