I

Як добре – є куди проснутись...
…Уже на тебе йдуть з ножем,
ні вивернутись, ні спорснути –
під серцем вістря. Жах. Невже
кінець…За що? Не треба! Боже!
І ти у поті крижанім
себе знаходиш вже на ложі.
В кімнаті тихо, на стіні
годинник: цок, цок, цок… Десь близько
у білосніжних подушках
спить половина, наче кицька
щось муркотить крізь сон. Не жах
дістався видно половинці,
коли на трон зійшов Морфей,
і розіслав свої гостинці:
кому – my love, кому – мишей…
Та, слава Богу, жах розтікся,
уже ні сліду від біди…
Як добре, світку мій, не Стіксе,
що є прокинутись – куди.


II

На кухні, імені Верьовки
співає хор, а за вікном
дві прачки на одну вірьовку,
що аж Гоморра і Содом!
За прачками, так, трохи збоку,
«на трьох» під липкою – мужі.
Мов ті філософи, нівроку,
місцевих студій, не чужі…
Коли у прачок передишка,
у рідкісний такий момент,
з-під липки можна чути: «Кришка,
в усьому винен президент!»
За пияками, далі – траса.
Реве та стогне Окружна.
Бігборд з насупленим Тарасом:
мовляв, якого ще – рожна?
А з того боку магістралі,
йому у відповідь: «Не зрадь!..»
І їдуть зраджені, страждальні,
і бубонять під ніс: «Нас – рать!»
У місті Кия, місті Лева,
в Одесі-мамі, чи в Криму –
гуляє Зрада королева
з Обманом прихвоснем – в диму…
За димом рідної Отчизни –
Європи, Азії дими…
Планету оповив нечистий,
обняв сморідними крильми.
І строчить чисту правду в пресі:
«Кохана Земле, підожди
з десяток літ, отих процесів
безповоротних – аж тоді:
кохання жар, і Стікс, і Лета,
не те, що в дохлому Криму…»

Такий от сниться сон Поету.
Куди прокинутись йому?..