Мій щирий, друже, що тобі болить?
Я знаю, ти не вельми до розмови…
Та, якось натякни, і Айболить
Хоч би коли – з шприцом одноразовим.
Літа, літа… Начхати на літа,
Ми ще – ого! І тут, і в Інтернеті.
Хай, зір не той, і пам’ять вже не та –
Нас просто так не витурити в неті*.
Ти плачеш? Не бреши, блищить сльоза…
Та й смуток ув очах стоїть вселенський,
Космічний смуток… Що тобі сказать,
Мене він теж з’їдає помалесеньку.
Не помирай, без тебе я – куди?
Рибальство і куліш – пусті без тебе…
Мій Боже, душу чисту відпусти,
Хіба їх мало там, у вас, на небі?
Не забирай! Бо тут, одна користь,
Гендлярська щирозубість, а від нього
Така розкутість, а якщо вже злість,
То непідробна, праведна, від Бога.

Осінній день, як тихо пада лист
І повертає синю даль ясну…
Мій друг кудлату голову схилив,
Смиренно так, на лапи, і… заснув.


* старослов. небуття