1.

Літа, наче хмари, що мчать по високому небу,
Летять і зникають, а інші приходять за ними,
Щоб зникнути теж, прихопивши і нас із собою.
Та дехто лишається піснею, спогадом, Градом.

У теремі княжім каміннім, високім, величнім,
У залі просторій, посеред вогнів, як на свято,
Стоїть на помості із дерева різьблене ложе.
На ложі тім Кий спочиває з обличчям застиглим.

Прощаються з Києм, щоб вранці востаннє зустрітись,
Брати його, Щек і Хорив, та невтішная Либідь.
Покірні закону, ідуть вони з іншими разом,
Лишаються на ніч бояни-волхви коло нього.

Три старці, що вік їх ніхто вже й згадати не може,
Сідають неспішно навколо покійного Кия.
Душі його співом збирались вони догоджати.
Курилися трави п'янким ароматом над ними.

І так аж до ранку, уміло торкаючи струни,
Позмінно вони будуть славить великого князя.
Життя його все, від сповитку до самого одра
Згадають у пісні. А вранці співатимуть людям.

* * *
Як сонце багряне сідало за гори чужії,
Повз Кия й Тугора промчалась, мов лань
швидконога,
Склавинка зваблива із довгим чорнявим волоссям,
Весела, як вранішнє сонце, що сил добавляє.

Забувши про дань, котру зранку носили склавини
(І золото, й зброю, і посуд коштовний, і вина),
Забувши й про те, що Тугор йому мовив допіру,
Кий глянув услід їй і радість відчув він у серці!

Вгадав думку князя і мовив Тугор, вождь склавинський:
– Дочка то моя і не треба насильства чинити.
Як схоче вона, то сама нехай прийде до тебе.
Хоч ти й переміг нас, але не ганьби мене, княже!

А Кий, мов орел, що вже здобич побачив із неба,
Так хижо він глянув на нього своїми очима
Й промовив: – Пошли ж бо до неї за словом ласкавим,
Побачим, чи звикли батьків у вас слухатись дочки.

У відповідь слово Зоряна таке проказала:
– Не хочу я буть полонянкою в князя старого.
Коли ж за жону мене взяти бажає до себе,
Хай стане з мечем проти того, хто ще мене схоче!

Тут Кий засміявся й сказав, сміючись, до Тугора:
– Шукай юнака, котрий зможе за неї вступитись
І стане до бою зі мною, полян усіх князем!
Та все приготуй так, як звичай велить ваш склавинський.

І все було так, як за звичаєм їхнім і треба.
І стали вони один проти одного твердо.
В рожки затрубили музики, хвилюючи натовп,
І князь з юнакам у жорстокім двобої зійшлися!

Юнак смуглолиций був спершу до бою неквапним,
То кидавсь вперед і зі дзвоном мечі зустрічались,
То знову ставав і до бою запрошував Кия,
Звеселений натовпу криком, до нього привітним.

А Кий, наче вепр, на котрого мисливські собаки
Напали й хапають за ноги і навіть за писок,
Стояв і очима презлими поводив навколо
І інша була, ніж у хлопця, у нього усмішка.

Та раптом накинувся князь на противника люто,
Ударив, аж іскри сліпучі з мечів полетіли!
Ледь встиг ухилитись склавин той від смерті лихої,
І сам, розлютившись, у відповідь Кия ударив.

І вже закрутились у вихорі несамовитім,
Вже важко угледіть, кінець де меча, де початок,
Уже закричали склавини і воїни руські,
Свого щоб підтримать. І крик над Дунаєм понісся.

Нестримний юнак був найкращим бійцем у Тугора!
Задихав Кий важко під натиском хлопця шаленим,
Укотре відбив смертоносне безжальнеє лезо
І думкою зринув до Бога полян, до Перуна.

– Від смерті ніколи в бою не просив я рятунку,
І зараз благаю позбавити тільки від сраму!
Віддам тобі, Боже, третину склавинської дані,
Аби лиш поміг ти мені юнака подолати!

Юнак той тим часом уже посміхавсь переможно.
Та раптом спіткнувся, на камінь ступивши нерівний!
І Києвий меч, покерований вправною кистю,
Несхибно упав на чуприну густу тої ж миті.

Чоло заросилось багряною темною кров'ю,
І очі блискучі тьм’яніть почали і згасати.
Ось руку вперед він наставив – благий то захисток!
Упав князів меч металевий на нього іще раз.

Сів хлопець, пустивши меча, і за голову взявся,
Та голову, що розчахнулась, не скласти докупи!
І мати його, і сестра затужили, припавши
До мертвого тіла, такого ще сильного досі.

Затихли склавини, а руси завзято кричали:
– Ще той не родився, хто б нашого князя подужав! –
На меч Кий оперся й радів з войовничого крику,
Яким переможця вітало все військо полянське.

* * *
До самої ночі бенкет був у руському стані.
Посеред бенкету узяв Кий Зоряну на руки,
Легким і покірним було її тіло дівоче,
Й поніс у покої, на ложе з любистку і м'яти.

Долонею ніжно торкнувся щоки боязкої,
Слова заспокійливі мовив, всміхаючись щиро.
А потім поволі розплів її пишную косу,
Схиляючи ласкою діву на ложе любові.

Ще довго потому шептав він слова заповітні,
Аж поки заснула Зоряна у нього на грудях.
У сні посміхалась, неначе маленька дитина,
А Києве серце щеміло від тої посмішки.

* * *
Коли проминули шумливі Дніпровські пороги
Й до Києва-града лишилось рукою подати,
По княжому знаку пристало до берега військо,
А скоро й багаття навкруг запалали яскраво.

На корені дуба старого сиділа Зоряна.
Дивилась, як вої готують столи до вечері.
Їй лячно було у країні незвіданій русів,
А їм було весело рідні місця пізнавати.

З’явився і князь тут. Минаючи зброю і посуд,
Повсюди розкиданий в гамірнім таборі люднім,
Підходить до неї й сідає на листя опале.
Лице їй підводить і слово таке промовляє:

– Ти наче русалка, що вийшла з Дніпрової хвилі,
Сидиш оддалік від мого товариства й сумуєш.
А хочеш, тобі розповім я про Києвий город?
Сказав так і сам Кий у спогади давні поринув.

... Заснув раз і сниться, неначе він високо в небі,
Всю землю побачив, як птах її бачить в польоті.
Побачив він схили, дубами порослі і терном,
І кручі стрімкі над рікою, і глинища жовті.

Під кручами, пінячись, мчали дніпровії води
Неслася вода каламутна і билася в берег.
А другий був берег пологий, сосною порослий,
І тихо котилась на нього вода кришталева.

Враз там, на горі, де стояла і Києва хижа,
Обнесена тином з дубових колод величезних,
Засяяло світло, усе освітивши довкола,
Неначе то ліс запалав, хоч стояв він як досі.

І вже не побачив Кий хижі своєї із неба,
Пропали й оселі усіх родичів його славних
З гори ж все росла й виростала велична споруда,
І дах її гострий горів, наче жар, проти сонця.

Як стали малі проти неї могутні дерева,
Як ідол на ній у високеє небо уперся,
Враз грім прогримів і вода у Дніпрі сколихнулась.
Пропало видіння, натомість з'явилося інше.

...Біжать кругом люди, біжать по горі, як мурахи,
Коли мурашник хто підпалить, або розворушить.
І плач, і прокльони несуться у небо байдуже.
Ніхто їх не чує, ні в кого спасіння благати!

А хмари низькі нависають над ними та чорні,
А ворог за коси дружин уже тягне і дочок,
А воїни руські, неначе їм дух одібрало,
Безсило сідають, землі щоб торкнутись коліньми.

І тут, серед диму густого, що пасмами слався,
Вкриваючи жахи, і смерть, і багряницю крові,
Підводиться знову велична, із дахом блискучим,
Споруда, а Ідол слов’янський на ній кам’яніє.

І разом за ним устають із колін руські вої,
І ворог тікає, від жаху лице затуливши,
Кричать малі діти, але то вже радості крики,
І плачуть, але то вже радісний плач воскресіння!

– Сон віщий указує Град на горі будувати! –
Таким було слово полянських волхвів одностайне. –
Той Град порятує полян від загибелі злої,
Не дасть їм пропасти навік в безконечності часу!

Тепер на тих горах, що скоро побачить Зоряна,
За декілька літ, непосильних, і трудних, і довгих,
Піднявся могутній та славний поміж племенами
Град Київ, щоб вічно віднині над Дніпром стояти.

Той Град захищають вали земляні широченні,
Прямісінько з рову здіймаються високо вгору,
На них височіє стіна із столітнього дуба
Подвійна – між дубом обпалена вогнищем глина.

За стінами – місце, де молиться рід увесь княжий,
Умощене каменем сірим, привезеним з Родня.
Темніє похмуро заглиблення посередині –
Ласують там кров'ю жертовною Боги полянські.

А поруч здіймається мудрий всевидячий Ідол.
На кожного смертного дивиться пильно й суворо.
Висять кругом нього дари від людей метушливих,
А з рота два вепрячих ікла поблискують страшно.

А ген, навкруги, від валів і до кручі стрімкої,
Стоять все оселі мужів і багатих, і знатних,
Між тими домами князівський із каменю терем,
Побачить відразу Зоряна, бо кинеться в вічі.

Так радісно Кию було їй про Град повідати,
Бо волю Богів він зумів утілити у Граді
Ждав князь з нетерпінням, щоб ніч ця і день проминули,
Щоб юну склавинку до Граду повести узвозом.

1.

Не десь за морями, за краєм землі,
А в нашім районі, в сусіднім селі
Пригода ця сталася. Слухайте, діти,
Було це недавно, минулого літа...

Ген там, край села, обіч темного поля,
Де місяць торкає вершечок тополі,
Стояла хатина, забута всіма.
Нікого в тій хаті давно вже нема.
Облуплені стіни і дах протікає,
У дверях відчинених вітер гуляє.
В кутку, під дверима, темніє нора,
Веде на горище драбина стара.
Та то лиш здається, що хата пустує.
Ви зараз почуєте, хто там ночує!
Прислухайтесь – щось шелестить нагорі...
Ногою стаєм на щаблі на старі,
Драбина скрипить, піднімаємось вище –
І ось перед нами велике горище.

Там темно, там тіні хитаються,
Павук в павутинні гойдається,
Летючі дві миші під стріхою...
В кутку щось ворушиться й дихає,
А місяця сяйво бліде
У щілини б’є де-не-де.

Ось дном догори перекинутий
Баняк почорнілий, покинутий.
А от купа сіна попрілого,
Держак рогача обгорілого.
Відро поржавіле лежить,
І миша горищем біжить.

Біжить, біжучи спотикається,
Бо скоро уже починається
Сьогодні на північ призначена,
За графіком не передбачена,
Нарада, скликає яку
Куниця в своєму кутку.

Нарешті зібралися всі на горищі.
Найближче до ляди висить павучище.
Гладкий, волохатий, завбільшки з кулак,
На вигляд гидкий і на підлість мастак.
Було йому ймення Хомула Сторукий.
Натхнення не дав йому Бог для науки,
Та змалечку вчив його батько-павук:
Щоб кров чужу пить – не потрібно наук.

Під ним на соломі в урочистій тиші
Стрункими рядами розсілися миші.
Великі й маленькі, товсті і худі,
За спинами старших сидять молоді.
Принишкли, хвостами ніхто не ворушить,
Цікавість у поглядах, острах у душах,
Не те дослухають, як вітер гуде,
А дивляться всі, чи куниця не йде.

Напроти мишей сновигають, мов тіні,
Вмощаючись на перепрілому сіні,
Нахабні, зажерливі, злі, як вовки,
І безцеремонні товсті пацюки.
Від них тільки страх, а куниця їм рада,
На них-бо трималась куницина влада:
І в мирнії дні, і в годину війни
Служили у неї у війську вони.
Найстарший між ними носив, як відзнаку,
На лапі передній браслет-залізяку.
Відзнака важка, та вона означала,
Що мав на горищі він чин Генерала.
Безпека цариці – святе його діло!
Отож озирнувсь Генерал підозріло,
Зиркнув на Хомулу, обнюхав баняк
І так, як і всяк, непорушно закляк.

І ось із кутка, вся велична й похмура,
Вилазить поважно куниця Махура.

Наче зорі блищать перестали,
Наче ніч ще чорнішою стала,
Навіть вітер сховався, не свище –
То куниця прямує горищем!
На баняк почорнілий стрибає,
Жестом завченим збори вітає
І, відкашлявшись, як і годиться,
Говорить починає куниця:

– Послухайте, що я сказать вам хотіла.
Пора нам від слів переходить до діла!
Про успіхи я не кажу, вони є.
Та чи задоволене царство моє,
Що тільки-но Сонце встає над полями –
Зникає пітьма, так улюблена нами.
Доводиться день весь сидіть у норі,
В той час, як усі веселяться в дворі.
Тепер щодо суті. Як я тут сказала,
Нам мало, щоб Сонце лиш на ніч сідало.
Нам треба, щоб зовсім воно не зійшло,
Село щоб у темряві вічно жило!
Ну, як вам ця думка? – Усі запищали,
Що кращої зроду не чули й не знали,
Що кличе у темне вона майбуття,
Де всім гризунам буде райське життя.

Та ось мовить слово Хомула-павук:
– Хоч я й не вивчав філософських наук
(В дитинстві умов не було для освіти),
І хоч ця ідея найкраща на світі,
Та думаю я, це непросто зробить,
Щоб Сонце навік перестало світить.

Тут миші хвости свої поопускали,
Сидять і мовчать, мов води в рот набрали.
Їм, бач, не під силу загадка така.
І каже Махура з свого баняка:
– Хто ж відповідь дасть на питання Хомули?
Чого мовчите? Язики проковтнули?
Чи, може, забули, нікчеми, про те,
Що в мене на службі ви всі стоїте?

Уражений словом таким наповал,
Нервово браслетом стряхнув Генерал,
Завмерло горище, ні слова, ні звуку.
І знову промовив Хомула Сторукий:
– Я думаю так: коло нас стоїть хата.
Живе у тій хаті бабуля горбата.
У неї є кури. А серед курей
Горлатий, ну, чисто тобі соловей,
Розгулює півень. Є пить що, є їжа,
Та вранці кричить, наче хто його ріже,
Чи наче вже тиждень у нього мігрень –
Від крику того й починається день.
Отож, щоб він Сонце не зміг розбудить,
Нам треба до ранку ще півня убить.
Одна тільки трудність – котяра там є.
Але то вже діло, пардон, не моє.

– О, мудрий Хомула! – усі закричали. –
Що кіт – не таких ми котів зустрічали!
А півня ми враз! Та й півні вже не ті! –
Хоробра і миша, поки у гурті.

Махура рече: – Коли буде удача,
Хомулі Сторукому щедро віддячу:
За добру пораду у чині підвищу,
Заступником буде моїм по горищу.
Назвем бойову операцію “Шквал”.
В деталях розробить усе Генерал.
Бери, скільки треба тобі, гризунів,
Щоб півень до ранку ось тут ось сидів!

Десь-колись, в якійсь країні,
За горою у долині
Жив Іванів син Іван.
Сам, як водиться, з селян.
Мав хазяйство немале,
Жінку з дітьми мав, але
Був від голови до п'ят
Злою силою заклят.

Якось раз у день погожий,
Сам на себе аж не схожий,
Став Іван молоть дурницю:
-Я, - говорить, - мабуть, птиця.
Так і тягне в небеса! -
І скакать почав - Асса!

Діти в сльози, жінка в крик,
Але він до цього звик,
Хвіртка хряпнула в дворі -
Вже Іван наш на горі.

Став над кручею крутою,
Розмовляє сам з собою.
То кляне лиху годину,
То помацає за спину,
Та надіється дарма -
Не було крил - і нема.

Раптом з неба Птах великий,
Чи орел, чи голуб дикий,
Пір'я біле, наче сніг,
Падає йому до ніг.

Здивувавсь Іван. А Птиця,
Чи орел, чи голубиця,
Каже мовою людською:
- Що це сталося з тобою,
Що покинув ти скотину,
Хату, жінку і дитину,
І стоїш тут, на горі,
А не в себе у дворі!

Йван очухався від дива
Й каже їй:- Голубко сива,
Прилетіла ж недарма ти,
Научи мене літати!
Тоскно жить мені, нудьга.

Птиця мовила: - Ага,
Розумію все з півслова,
І порада вже готова:
За горами, за морями,
Як звідсіль іти, то прямо,
На четвертий день ходи
Скеля є серед води.

Як не зіб'єшся з путі -
Все буває у житті -
То під скелею відразу
Прокричи таке три рази:
"Шумба-румба, вовчі кості,
Я прийшов до Чуда в гості.
Хрум-жерум, сліди на стелі,
Створіться двері в скелі!"

Стихне буря враз на морі,
У небесному просторі
Хтось торкнеться срібних струн,
Скеля репне, як кавун,
Над водою міст повисне.
Ти тоді три рази свисни
І прямуй у дім до Чуда.
Там побач, що далі буде.

Птиця тут крилом махнула,
Проти вітру повернула
І розтала, як туман.
Знову сам стоїть Іван.

Ось чи скоро там, чи ні -
Невідомо те мені,
Та й не в цьому казки суть -
Вирушив Іван у путь.

Важко йти було герою,
Бо якби була легкою
Та дорога - кожен з нас
Крила взяв би про запас.

Спав Іван не на постелі,
Подолав аж дві пустелі,
Перейшов дрімучий ліс,
Через гори переліз...

В скорім часі після цього
Вийшов з лісу на дорогу,
Прямо проти камінь-скелі,
Чуда мудрого оселі.

Зупинився і відразу
Прокричав слова три рази,
Як навчила його Птиця -
Двері мусили відкриться.

Він неспішною ходою
По мосту, що над водою,
Йде й заходить, мов у хату,
В скелю ту страшну, закляту.

Там, посеред порожнечі,
Дід сидить, зігнувши плечі.
Борода укрила груди.
Здогадавсь Іван - це Чудо!

Два Дракони трохи збоку
На Івана щулять око,
Слина капає із рота -
Зжерти їм когось охота!

Ще літає поміж них
Птиця, біла, наче сніг,
Славним запахом несе...
Словом, чудо, та і все.

Тут Іван почухав п'ятку
І почав був по порядку:
Мов, літать мені охота,
Хочу вирватись з болота,
І гризе мене нудьга...

Раптом дідова нога
Відділилася від тіла,
Круг Івана облетіла,
По потилиці звезла
І на місце приросла.

Наш Іван гикнув від ляку,
Дід же, спершись на ломаку,
Каже глухо, як у бочку:
- Знаю сам я все, синочку.
Молодців таких чимало
Тут до тебе побувало,
Й кожен, бісова личина,
Просить крил собі на спину.

А тепер дивись, герою:
То не сніг лежить горою,
То, як сніг, біліють кості
Тих, хто падав з високості.
По дорозі до мети
Можеш ти кістьми лягти.
Як впадеш, то вже пробач,
Підеш ящурам на харч.
Я не злий, але ж скотину
Годувать чимсь треба, сину.

Два Дракони загарчали,
В животі в них забурчало
У передчутті обіду.
А Іван і каже діду:
- Не лякай! Кажи, де стать,
Та учи скоріш літать!

* * *

У хатині під горою,
Що над Стугною рікою,
Може, й ти там був коли,
Дід із бабою жили.

Не такі вже, щоб багаті,
Але був достаток в хаті.
Був і хліб, було й до хліба,
У ріці водилась риба.
Підростали, як грибочки,
Доня люба і синочки,
Все б нічого. Та на гріх
Трапилась біда у них.

У дочки, як підросла,
Став характер, як в осла.
Полюбила вона Змія.
Дід психує, баба мліє –
Так і то, кому сказать,
Нащо їм триглавий зять?
А дочка при всім народі –
Мов, люблю його, і годі!
Як не брали її в руки –
Стала жить вона в Зміюки.

Тут синочки, як дубочки,
Квасу випили із бочки,
Та на Змія розлютились,
Та за шабельки вхопились,
Та із криком "Будеш знать!"
Подались сестру шукать...
Правда, не вернулись з бою.
Так остались самотою
Дід і баба, бо вістей
Не було вже від дітей.

Якось раз в обідню пору
Баба глянула на гору,
Коли бачить: із вершини
Покотилась горошина.
Баба, жадібна від роду,
Все хапати мала моду.
Горошину враз ковтнула,
Задоволено гикнула,
І, хоча літа вже пізні,
Щось там сталось в організмі,
Бо пройшло часу ще трошки –
Народивсь Котигорошко.

Ріс синок не по роках.
Гнув підкови у руках,
А як дасть кому щигля –
Довго чухалось маля!

Якось у душевнім русі
Запитав він у матусі:
"А скажи-но мені, нене,
Чи були брати у мене?
Як були, то як їх звати,
І чому пішли із хати?"
"Я й згадать про це боюся, –
Каже синові матуся.
– Десять літ тому якраз
Трапилась біда у нас,
До цих пір на серці рана.
Змій Горинич препоганий
Звабив, підлий, збив з пуття
Нашу Галочку-дитя.
А тоді брати-герої
Подалися за сестрою,
Щоб з полону визволяти...”
Тут сльозу утерла мати
Фартухом у синю квітку,
І скінчила оповідку.

Хлопець мовив: "Я помщуся
За сльозу твою, матусю!"
Біцепс-тріцепс підкачав
І шукать майстрів почав,
Бо на подвиги нова
Треба завжди булава.

Кілька раз робили зброю
За кордоном десь герою.
Не вгодили. Він лиш пальця
Під творіння те германця
Підставляє – і дива! –
Навпіл гнеться булава.

Хлопець іноземців кида,
Та подався до сусіда,
Третя хата звідсіля,
До Вакули-коваля.
От коваль безперестанку
Уставав о п'ятій ранку,
Булаву ж коли скував –
Не за гроші, так віддав.

Хлопець в небо її кинув,
Ліг, поспав одну годину,
Коли чує: стугонить,
Булава у двір летить,
Аж замекала худоба!
Він тоді підставив лоба –
Як вперіщить булава!
Затріщала голова,
Хлопець носом призьбу зрив
Й булаву цю похвалив.

Ну, а далі що казати?
Торбу взяв й подався з хати,
Не подумавши, що Змія
Здужати не всяк зуміє.


* * *

А тим часом в Змія-гада
Готувалася нарада,
На якій бандитські клани
Мали виробити плани,
Як зничтожить навіка
Ще одного козака.

Позаяк усяк бандит
Має добрий апетит,
То в центральній у печері
Стіл накрили для вечері,
Пил з підлоги підмели
І гостей туди ввели.

Попереду всіх гостей
До стола біжить Кощей,
Він же Чахлик Невмирущий.
Жадібний і загребущий,
Він завжди був без ума
Від фуршету задарма...

Далі лісу благодійник
Соловей іде Розбійник.
Тигру з Левом кум і сват,
Для зайчаток меценат.
Він найтовщий мав в окрузі
Золотий ланцюг на пузі!

А за ними – нечисть всяка.
Напились, давай варнякать,
То цілуються, то в пику,
Слина з рота, гаму, крику...

А ці троє - Змій, Кощей,
Та Розбійник Соловей
Для розмови тет-а-тет
Йдуть в окремий кабінет,

Розказав Горинич їм,
Що уже годин із сім,
Як у змієвій державі
Появився хлопець бравий
З булавою на плечі.
І сьогодні уночі,
Як його не зупинити,
Буде тут він Змія бити.

Частина перша.


Глава 1. Закон Сокола-­Рода.

Ще коли не було світу,
А була пітьма безмежна,
Існувало Вічне Око,
Що від часу незалежне.

І сльоза упала з Ока.
З неї Вирій утворився.
Впала друга – стало Світло,
Світ земний тоді з′явився.

А за третьою сльозою
Першобог родився Сокіл.
– Буде Род тобі імення, –
Так сказало Вічне Око.

Сокіл­-Род ізніс потому
Два яйця, і під Прадубом
Народились із яєць тих
Білобог із Чорнобогом.

І сказав їм Сокіл слово:
– Ви володарі над світом,
Ви добро і зло водночас,
День і ніч, зима і літо.

Ті, що прийдуть вслід за вами,
І Боги, і смертні люди,
Вас не зможуть роз′єднати,
Зло й добро довіку будуть.

Час іде. Вже світ відтоді
Сім разів перемінився,
Та закон, що Сокіл вирік,
Ще ні раз не похитнувся.


Глава 2. Мара.

Тихий вечір опускався
З хмар на землю стоголосу,
На село, котре тулилось
До дрімучого пралісу.

У дворах корів доїли
Чорноброві молодиці,
З­під долонь їх білі цівки
Дзвінко сюркали в дійниці.

Дехто з річки повертався,
Рибу виплутавши з сіті,
Інші йшли із полювання,
А навстріч їм бігли діти.

Ген на вигоні зібралась
Молодь на вечірні гулі…
І в цю мить на темнім небі
Вогняна з′явилась куля!

Хвіст комети осідлавши,
З головою під пахвою
Над селом Мара летіла,
Нерозлучна із бідою.

Пролетіла низько-низько
І за лісом десь пропала.
Довго вслід діди молились,
Та собаки валували.

А Мара до батька мчала.
Ось зустрілись серед ночі,
Із-­під брів, густих і чорних,
Глянув Морок доні в очі.

Глянув в очі і промовив:
– Чом сердита, доню мила?
Розкажи своєму тату,
Що тебе так розгнівило?

– Роздратована я, батьку,
Бо нікчемні смертні люди
Веселитись і співати
Знову в ніч купальську будуть!

Ще й, опудало зробивши,
Обізвуть його Марою,
І з веселими піснями
Спалять, кляті, над водою.

– Ти придумала їм кару? –
Запитав у неї Морок.
– Так! – Мара йому сказала, –
На село пущу я дочок!

Чи Гризачку, котра тугу
Насилає на людину,
Чи на жар їм Вогневицю,
Щоб палила зсередини.

Чи Ломоту, щоб ломила,
Чи Коркушу на коросту…
– Це забавки, – каже Морок. –
Я лихішу знаю помсту.

Ти відкриєш льох глибокий,
Де сидить, цепом прикута,
Біснувата і потворна,
В темряві Чума прелюта.

Перед цим затулиш вуха,
Щоб не чуть виття хвороби,
Бо Чума ще і на тебе
Кинеться, сліпа від злоби.

Випустиш, нехай по селах
Те виття почують люди,
І насмішникам спасіння
Отоді уже не буде!

А Мара йому говорить:
– В них-бо в капищі Дажбога
Не згаса вогонь священний.
Пропаде Чума від нього!

Посміхнувся чорний Морок:
– Хай горить хоч і століття!
Вітродуй синам накаже
І задмуть вони багаття.

Так сказав їй Морок-­батько
І піднявся в небо з лісу,
Заховав і ліс, і села
В темряви густу завісу.

Глава 1.

Якось раз у темнім лісі
Дивні чутки пронеслися,
Від яких аж затрусився
Переляканий Кощій.
Раптом всі заговорили:
Йде піднять його на вила
Богатир страшної сили
І досвідчений колій.

Чи були чутки правдиві
Про небачене це диво,
А чи хто напився пива,
Та й зварганив,що не тре,
Бо ще інші кажуть - хлопець
Булаву з собою носить,
Нею голови, мов, зносить,
І на порох потім тре.

Де причина ції злості,
Щоб трощить Кощію кості,
Розпитать в страшного гостя
Не вдавалося ніяк.
То ж у лісі порішили:
Богатир страшної сили,
Булава в нього чи вила,
Просто вбивця-маніяк.

Та Кощій, хоч і злякався,
А коли ім’я спитався,
Про причину догадався,
І мотиви зрозумів.
Ні, причина була, звісно,
Не Іванів норов злісний,
І не те, що в лісі тісно
Аж для двох богатирів.

Звать було сію причину
Розпрекрасна Василина.
Років три як за дружину
Цей Кощій її узяв.
Бачте, звабився красою,
Личком гарним та косою,
Піснею ще голосною -
Словом, сильно покохав.

А вона його не дуже.
То говорить, що недужа,
То бурчить, то сліз калюжа -
Він усе, як віл, терпів.
Місяць так минув медовий
І, душевно нездоровий,
Наречений чорнобровий
В одну мить немов здурів.

Закричав, уставши рано:
- Ах ти, жінко препогана!
В мене вже на серці рана
Від сімейного життя!
То ж тебе за всі бурчання,
За всі сварки й дорікання
Ще сьогодні - й без вагання -
Перевтілю в жабу я.

Ох, прийшла лиха година!
Розпрекрасна Василина
По велінню мужа рине
У боліт трясовину!
В воду гляне - лихо, нене!
Вся в прищах і вся зелена,
Квакає, мов навіжена,
Горбом горблячи спину.

Рік так мусить змарнувати.
Лиш вночі, як спать лягати,
Шкіру ту могла скидати,
Та хіба то втіха їй?
А було ж лице як ружа!
Що робити? Плаче дуже
І кляне на чім світ мужа
Вже без будь-яких надій.

Час іде. Нещасна плаче.
День для неї ніч неначе.
По болоту, знай, все скаче,
А болото ж не диван.
А у цей час за рікою
В царських сяючих покоях,
Теж охоплений журбою,
Жив царевий син Іван.

Жити звик він у достатку -
Як-не-як, царем був татко,
От і виросло дитятко
Геть не знаючи життя.
І товстий був, і ледачий,
Розум зовсім ще дитячий,
Що й зробить хотів - одначе
Не доводив до путя.

А того Іван журився,
Що до цих пір не женився.
От він духом укріпився
І до батька проказав:
- Вже мені набридло, тату,
Одному бродить в палатах,
Жінку хочу поруч мати,
Ти б сватів кудись заслав.

Цар і рад, але за сина
Жодна стояща дівчина
Не хотіла йти в дружини,
Нащо горе їм таке?
І тоді взяв батько лука,
Та, вложивши сину в руки,
Розігнав у небі круків
Й слово вимовив палке:

- Ти візьми цей лук, синочку,
Та уранці стань в садочку,
І стрільни в чиюсь там дочку,
Й безпремінно в око бий.
Не прийми це за образу,
Та якби ти не промазав,
То, сліпа, вона відразу
Згоду дасть, синочку мій.

Та не так усе те сталось,
Як у мріях їм ввижалось.
Несподівано підкралась
До царевича біда.
Що того, здавалось, діла?
Тільки у руках невмілих
Вбік стріла та полетіла
Геть за села й города.

Залетіла аж в болото
Й Василині коло рота
На її прокляття соте
Впала кована стріла.
Ну, а де стріла та впала -
Однозначно означало:
То сімейних уз начало.
От такі-то, брат, діла.

З тим прийшлося примириться
І цареві і цариці.
Далі - свадьба, як годиться,
І жонатий неборак.
З нього двір увесь сміявся,
Як він жабу сперш боявся,
А тоді взяв закохався,
Ще й не просто собі так.

Я секрета не порушу,
Але вам сказати мушу -
Він побачив в жабі душу,
І за душу полюбив.
А на тіло як поглянув,
(У шпаринку, гад, підглянув!)
То, мов віск в печі, розтанув
І, як завше, учудив.

Ось зав′язка ції драми:
Не приходячи до тями,
Йван-царевич в хаті прямо
З жінки шкуру жаби здер,
І у піч її укинув!
Та згоріла за хвилину.
Заридала Василина,
Бо розлука жде тепер!

Ох ти, доле нещаслива!
- Почекав би, - каже діва, -
Ще три дні - дождався б дива,
Я б навік була твоя.
А тепер Кощій, конешно,
Забере мене, сердешну,
І в неволі безконечно
Пропадати буду я.

Так і сталося. Муж бувший,
Про такі діла почувши,
Вирішив, усе забувши,
Василину взять назад,
Мов, згодиться ще самому!
І, уже по всьому тому,
Як забрав її додому,
Був, скажу вам, дуже рад.

Що робить тепер Івану?
Йде шукати Богом дану
Жінку ту, котру неждано
Сам для себе покохав.
В руки лук узяв та стріли,
Щоб враги не перестріли,
Й навпростець подався сміло,
А куди - і сам не знав.