Частина перша.


Глава 1. Закон Сокола-­Рода.

Ще коли не було світу,
А була пітьма безмежна,
Існувало Вічне Око,
Що від часу незалежне.

І сльоза упала з Ока.
З неї Вирій утворився.
Впала друга – стало Світло,
Світ земний тоді з′явився.

А за третьою сльозою
Першобог родився Сокіл.
– Буде Род тобі імення, –
Так сказало Вічне Око.

Сокіл­-Род ізніс потому
Два яйця, і під Прадубом
Народились із яєць тих
Білобог із Чорнобогом.

І сказав їм Сокіл слово:
– Ви володарі над світом,
Ви добро і зло водночас,
День і ніч, зима і літо.

Ті, що прийдуть вслід за вами,
І Боги, і смертні люди,
Вас не зможуть роз′єднати,
Зло й добро довіку будуть.

Час іде. Вже світ відтоді
Сім разів перемінився,
Та закон, що Сокіл вирік,
Ще ні раз не похитнувся.


Глава 2. Мара.

Тихий вечір опускався
З хмар на землю стоголосу,
На село, котре тулилось
До дрімучого пралісу.

У дворах корів доїли
Чорноброві молодиці,
З­під долонь їх білі цівки
Дзвінко сюркали в дійниці.

Дехто з річки повертався,
Рибу виплутавши з сіті,
Інші йшли із полювання,
А навстріч їм бігли діти.

Ген на вигоні зібралась
Молодь на вечірні гулі…
І в цю мить на темнім небі
Вогняна з′явилась куля!

Хвіст комети осідлавши,
З головою під пахвою
Над селом Мара летіла,
Нерозлучна із бідою.

Пролетіла низько-низько
І за лісом десь пропала.
Довго вслід діди молились,
Та собаки валували.

А Мара до батька мчала.
Ось зустрілись серед ночі,
Із-­під брів, густих і чорних,
Глянув Морок доні в очі.

Глянув в очі і промовив:
– Чом сердита, доню мила?
Розкажи своєму тату,
Що тебе так розгнівило?

– Роздратована я, батьку,
Бо нікчемні смертні люди
Веселитись і співати
Знову в ніч купальську будуть!

Ще й, опудало зробивши,
Обізвуть його Марою,
І з веселими піснями
Спалять, кляті, над водою.

– Ти придумала їм кару? –
Запитав у неї Морок.
– Так! – Мара йому сказала, –
На село пущу я дочок!

Чи Гризачку, котра тугу
Насилає на людину,
Чи на жар їм Вогневицю,
Щоб палила зсередини.

Чи Ломоту, щоб ломила,
Чи Коркушу на коросту…
– Це забавки, – каже Морок. –
Я лихішу знаю помсту.

Ти відкриєш льох глибокий,
Де сидить, цепом прикута,
Біснувата і потворна,
В темряві Чума прелюта.

Перед цим затулиш вуха,
Щоб не чуть виття хвороби,
Бо Чума ще і на тебе
Кинеться, сліпа від злоби.

Випустиш, нехай по селах
Те виття почують люди,
І насмішникам спасіння
Отоді уже не буде!

А Мара йому говорить:
– В них-бо в капищі Дажбога
Не згаса вогонь священний.
Пропаде Чума від нього!

Посміхнувся чорний Морок:
– Хай горить хоч і століття!
Вітродуй синам накаже
І задмуть вони багаття.

Так сказав їй Морок-­батько
І піднявся в небо з лісу,
Заховав і ліс, і села
В темряви густу завісу.