якщо довгий час стояти на даху дев’ятиповерхового будинка й видивлятися на виднокрузі шуліки то він обов’язково прилетить лелекою принесе ошатний пакуночок зі стрічками і бантиками а всередині не яйце з голкою що має оте страшне кощієве вушко а пухнасте біле звіря яке налякає тебе своїми червоними очима й куценьким хвостиком поцілуєш в щічку коханого здивуєшся своїй ніжності і на просмоленому даху з’явиться мальована кольоровою крейдою веселка ви побравшись за руки підійдете до краю і якраз коли шуліка стоячи на вашій веселці чиститиме пір’ячко так собі межово-мажорно стрибнете але даремно приземлення не відбудеться центр тяжіння ваш безнадійно змістився і гравітаційна сила сонячного проміння рвучко висмикне вас із атмосфери

набубнявілі рожеві бутони звабливо хиталися на високих міцних стеблах принаджували своєю духмяною нерозцвіченістю а маленька душа прагнула чуда розбуялих ніжних голівок вже сьогодні невідкладно ані днем пізніше й хоч квіти заперечливо похитували своїми щільно запакованими бульбахами вона вже ніяк не могла очікувати їхнього природного розквіту мусила наблизити той день липкими дитячими ручками розгортала і розрівнювала запашні пелюстки піоній вдихала терпкі пахощі досліджувала заховані в глибині серцевинки вивільняла пелюстки від зайвого зеленого листя не прогримів тоді у повітрі дорослий голос не розверзлося грозою небо та вже через тиждень прибита еклезіастовою істиною про час для всього маленька дівчинка гірко плакала шкодуючи за вмерлими квітами

вона була схожа на якусь темноперу гонорову пташку коли говорила йому про страх перед маленьким хробачком-упирем у своєму тілі боялася що той висмокче всю її силу і залишить таким собі продірявленим м’ячем назавжди спотвореною й незграбною він дивився на неї по пташиному схиливши на бік голову піднімав і опускав крила тривожним поглядом вслухався у її тіло воно було таким спорідненим йому що в хвилини особливої близькості здавалося ніби вони два дерева які виросли з одного кореня їх ненадовго розлучили та вони знову знайшли одне одного її тіло ще ніколи не мало в собі іншого життя чому ж страх що мучив її починає просочуватися в нього цього страху було вже так багато що одного дня на його сніжно-білих крилах проступили темні масні плями їх не змивала вода не допомагали наймодерніші миючі засоби звісно ж вони дуже добре видаляли цей бруд та за якийсь час плями з’являлися знову йому було соромно часто спинявся десь на відлюдді підтягував у біле тепле пір’я ту чи іншу ногу ховав голову під крило й прислухався до свого серця те неспокійно калатало й вигадувало казки ну хоча б про те що якби він був Богом то надав би світу прозорого акварельного вигляду люди будинки дерева й усі інші речі ледве вгадувалися б тоді нізвідки було б узятися цим гидким плямам на його крилах може світ для Бога таким і є прозорим повним різнобарвних півтонів і ледь чутних звуків тільки люди дрібні нікчемні істоти надають світу й собі такого великого значення що все загусає твердне набуває важких непрозорих форм вона панікувала страх перед маленьким упирем давно покинув її але кожного ранку із дзеркала дивилася на неї якась безглуздо вродлива білява жінка мала ніжну аж прозору шкіру мерехтливі зелені очі що у півтемряві кімнати здавалися величезними й наляканими яскраві вуста нервово стискалися вона знаходила на туалетному столику найяскравішу помаду і перекреслювала те обличчя у дзеркалі серце його шматувалося кожного разу коли заставав її за цим заняттям тоді на мить зникали масні плями на його крилах та він цього не помічав а вона не помічала його скидала з себе увесь одяг притуляла долоні до живота й розглядала у люстрі свої ніжні вузькі плечі не надто великі але привабливої форми молоді груди тонкий стан наче виточені зі слонової кістки доглянуті м’які руки знайомі не вгаваючи втішали що мовляв такий тепер час та й сім років подружнього життя це ще ніякий не показник призначення крилатого подружжя не тільки у продовженні роду що той рід вони ж не створили іще жодної акварелі та вони чесно старалися це зробити довжелезні вервечки лиць близьких рідних знайомих вужами струмували перед нею щось казали посміхалися у декого помічала в кишенях камінці хтось мав чорні непрозорі очі хтось ховав за спиною ножа ці тверді деталі щоразу виламувалися з її акварелей лишаючи у них рвані дірки так вони й справді не створили ще жодної акварелі навіть його крила втратили свою звичну прозорість іноді вона брала до рук лезо і малювала візерунки у себе на грудях химерно розписувала долоні милувалася яскраво-червоною барвою насолоджувалася її морською солоністю червона фарба швидко сохла малюнки затягувалися шкіра лишалася такою ж білою і прозорою як раніше цим своєрідним боді-артом вона займалася тільки тоді коли довго була сама решту часу проводила шиючи одяг для себе і для нього виготовляла білі шовкові лляні повстяні речі мережила білу тканину срібними нитками знайомі давно вже не дивувалися їй і зловтішно шкодували його бо він все частіше ходив у відлюддя слухати звичних казок свого серця з радістю лишив би це велемовне серце і цю жінку з прозорою шкірою та коли він думав про це темні масні плями ширилися його прозорими крилами від чого ті ставали нестерпно важкими настільки що він не міг ступити й кроку вона ж не втомлювалася шити вигадливо прикрашати собі та йому одяг вишивала білі шати блискучим бісером обплітала вишуканим мереживом оздоблювала ніжним пухом захоплено вибирала собі і йому найкоштовніші прикраси та якось вночі дорогий ланцюжок натер йому шию утворилася невигойна виразка кілька днів мовчки лаявся з приводу її захоплень аж поки одного разу відчув як його прозорі сріблясто-білі крила перетворюються у якісь неймовірно великі й важкі предмети в ту ж мить щось схоже на чавунні щити зі страшним гуркотом обвалилося позад нього на підлогу здивовано озирнувся якісь іржаві брили лежали посеред їхньої прозорої біло-рожевої спальні її в кімнаті не було на туалетному столику сиділа маленька біла пташка і розглядала своє відображення у люстрі раптом пір’я у неї на грудях закривавилося кілька червоних краплин впали на стіл ще за мить вона зникла лишилося кілька червоних цяточок на туалетному столику такі ж цяточки були розкидані по підлозі шпалерах навіть стеля була всіяна ними не інакше як новий дизайнерський задум моєї дружини іронічно подумав він і пішов на роботу

того ранку сонце над хутірською долиною було схоже на червоне заспане око сніг відсвічував рожевим сяйвом чорні дерева здавалися на його тлі страшними розкаряченими отворами вони лякали і притягували зір мама уже два дні не сходили з печі спустилися в усьому на її худі руки брати за виграшки допомагали їй а сьогодні кличуть з собою до школи не пішла б та даватимуть хліб буде кусником більше принесуть усі три мамі хліб той несмачний недопечений з нього б коників ліпити кажуть мама але вони вже місяць не їли нічого ліпшого тому брати тепер ритмічно вирипують перед нею своїми взутими у личаки ногами вже після третини дороги це нехитре взуття розлазиться нав’язують нових вузлів та й півкілометра не проходять а ноги вже небезпечно втрачають чутливість до снігу їм це не первина по черзі справляють одне одному на ноги малу потребу перевіряють таблицю множення Стаську двічі по п’ять десять тепер ти Льоньку сім у вісім п’ятдесят шість трижди по шість вісімнадцять їм усім трьом біля десяти років Льонькові дванадцять їй одинадцять Стаськові дев’ять мама казали не баритися та вони вже дорослі й самі знають вона он восени носила аж у Полонне продавати яйця і не далася обдурити себе старій жидівці махнула кошиком у тої під носом і втекла а Льонько то такий замашний косар не згірш як тато мама самі так казали тато торік померли на Великдень але Богу дякувати мама мають добрих помічників про хлопців у школі кажуть що башковиті та й вона не відстає арифметику вже тепер знає не гірше як Льонько а Стасько хоч і найменший та мама кажуть піде вчитись далі бо й у школі його всі хвалять і так за що не візьметься все в нього вийде їй он літом ляльок наробив із ситняку як живі витесує з дерева ложки качалки рублі людям граблів наробив мамі ослонів нових навіть шлею може пошити дзвінкі голоси лунко відбиваються від білого снігу линуть лісом то певно від них здригаються пухнасті віти й сніговий пил сиплеться їм на голови у неї знову розлізлися очкури на личаках кличе хлопців щоб допомогли позв’язувати назад і знову йдуть швидше б уже та школа вона боїться за маму вони ж там хворі лишилися може захочуть води чи їсти вона то поклала на полумисок малу грудку вчорашньої каші і кружку з водою поставила біля мами на краю печі та вчора вони якось незручно повернулися і вивернули на себе воду і так лежали на мокрому черіні поки вона не забігла за чимсь там у хату з хлопцями тягали гіллє з лісу додому бо зима випала люта а дрова от-от закінчаться мама спали на старому кожусі а кругом підпливла вода як заболіли їй ті струмки розлитої по черіні рідини висушила рушником калюжу запалила в печі нагодувала маму Льонько вицупив звідкись палицю і збивав по дорозі сніг з дерев Стасько йшов поперед нього тому увесь струшений сніг сипався на неї приємно холодив розпашіле від швидкої ходи лице ледве встигала за братами сьогодні вона зовсім не стане їсти свого шматка хліба принесе мамі цілого боїться дуже щоб мама не померли хто вони тоді будуть старці сироти все у них заберуть як з тітчиної хати у Дубовій тітка поралися якось на кухні і впали в цебер з помиями мама кажуть що тітка мали якусь чорну хворобу яка кидає людьми розбиває їм голови витискає з горла піну і тіткою так била вже не раз а це вони впали в цебер і втопились люди з поруба казали що то може допоміг їм хтось як допомогли восени їхній бабуні ті спали у себе в хаті біля вікна на ліжку а хтось постукав то вони видко й спитали хто а ті видерли вікно вдарили бабуню по голові й обікрали кажуть якби хтось зразу прийшов то вони може й жили б ще а так по хуторах хати далеко одна від одної то й знайшли бабуню вже другого чи третього дня у хаті біля дверей всю їжу хтось виніс мама кажуть що це робота якихось злодіїв не раз пробувала уявляти собі тих злодіїв як приходять з качалкою чи ще гірше з рушницею як розказував дід Олесько б’ють по голові маму ні вона цього не витримає вона вискочить вона буде кричати просити хай її вб’ють тільки маму залишать мама розумні вона не раз чула як про них люди у крамниці балакали вони віддали у колгосп збіжжя без сварок а корову заховали у стіжку молили Бога щоб хоч не мукнула там як комунари прийдуть а вони з хлопцями ні за що не розкажуть нікому що у них є корова всі в хуторі уже знають що корову ту вони нібито забили літом бо не було кому накосити удосталь сіна мама самі без чоловіка не годні вже мати таке господарство мама кажуть що на порубі не лихі люди живуть і не стануть переказувати про вдовину корову якби не та корова то вони ще у пізню осінь попухли б із голоду як їхні сусіди Дембіцькі і Черкавські ось і школа нарешті там їх всього шістнадцятеро вчиться в хаті холодно хоч груба й гаряча видно дід Казік пізно розпалив дрова вони сидять тихо слухають потріскування дров у грубі вона любить дивитись на вогонь мама казали що не можна багато дивитись на вогонь бо як надивишся то будеш дуже міцно спати й не зчуєшся як всцишся тоді змерзнеш вночі а ще буде соромно та вона давно вже не вірить цьому мамине обличчя завжди строге колючі чорні очі дуже рідко запалюються теплими вогниками тільки часом на свято мама бувають добрі тоді завжди тісно зімкнені вуста ніби м’якшають очі тепло блищать вони жартівливо розтріпують волосся на головах у хлопців а їй самі розчісують коси і заплітають вона дуже пишається що у неї такі ж темно-русяві і густі коси як у мами вони самі так казали бо тато біляві були вона ніколи не чула щоб мама сміялися навіть коли жили тато вона з найранішого дитинства пам’ятає як на маминому вузькому й гарному лиці постійно супляться темні брови чорні очі кожного разу зазирають ніби кудись аж на саме дно душі у саме серце і бачать там кожний найменший дитячий гріх червоні обвітрені вуста завжди міцно стиснуті мама завжди дуже рівно тримали спину їх темне волосся і зараз не має й натяку на сивину хоч поховали вже другого свого чоловіка покійні бабця з Дубової казали Вікторка дуже горда вона теж буде такою недаремно ж вона любить маму більше ніж будь-кого на світі більше від себе хоч і подібна на лиці до батька після другого уроку вони пили в прикуску з шматочками рафінаду м’ятний чай а дід Казік з якимсь комунаром роздавали хліб хлопці відламали собі по малесенькій дольці а решту віддали їй бо у неї була та сакраментальна полотняна шматина в яку вони кожного разу складали хліб для мами додому йшлося якось швидше втомлене небесне око не розплющившись добре зранку одразу ж заснуло його не могли розбудити навіть різкі перегукування ворон у гіллі дерев вони теж ніби й не чули цього перегукування не чули рипіння снігу під ногами на якусь мить їй здалося навіть що вони не йшли а летіли все ближче й ближче до мами коли прийшли на подвір’я стежка була наче навмисне притрушена соломою зраділи отже мама виходили з хати і поралися біля корови Льонько одразу ж побіг до хліва щоб занести корові води та відра чомусь не знайшов вони ж зі Стаськом хутко побігли до хати щоб передати мамі дорогоцінний хліб на порозі їх наздогнав Льонько з якимсь наляканим виразом на обличчі корови у стіжку не було вона влетіла у хату в печі не палилося отже мама не вставали жах колючками обняв її голову коли вона побачила що мами на печі немає рвонулася з темної спорожнілої хати туди у це сіре бездонне небо нагло захотілося встромити голову у холодний сніг вона одразу про все здогадалася хлопці тим часом обійшли стіжок мама сиділи там обернені лицем до лісу розібрані й нечесані такі як лежали на печі під очима позападали глибокі синці рівний ніс виділявся на пожовклому лиці якось більше ніж завжди волосся було все у ковтунах ворушилося на вітрі тільки брови якось незвично розпогодилися і мирно темніли на гарному чолі вона ж лежала з головою у снігу й думала що у мами тепер буде таке ж тверде наче задерев’яніле й холодне тіло як у бабуні з Дубової вона лежала там дуже довго якоїсь миті їй здалось навіть що вона сама померла і її вже поховали злякалася то вона тепер ніколи вже не побачить маму хотіла закричати та в цю мить Льонько різко витяг її зі снігу заніс на руках до хати дивувався як вони могли забути про неї Стасько в хаті запалив свічку його всього трусило він плакав і молився перед образом мама вчили їх що так треба робити якщо хтось помре Льонькові треба було бігти до сусідів щоб попросити тітку Мар’ю обмити й нарядити тіло мама нерухомо лежали на лавці а вона лежала в ліжку і відчувала як їй млосно стає від того що в грудях не вгасає якась палюча жарина та жарина розпекла їй цілий правий бік в горлі ставало неприємно холодно починав душити кашель їй до болю хотілося зазирнути в криваві очі тому заспаному вранішньому сонцю яке допустило таке з їх мамою та сонця не було перед очима зловісно хиталися чорні віти дерев і безшелесно пролітали ворони віти були наче живі все старалися захопити своїми лапами щось червоне вона напружувала зір але ніяк не могла роздивитися що то таке нарешті стемніло не прокинутися б ніколи подумала вже поринаючи у сон та прокинулася таки жили всі у тітки Мар’ї варили весною борщ з трави першого листя згодом зі щавлю хворіли всі на гурт дезинтерією насилу клигали попухлими ногами але сіяли приховане мов скарб торішнє збіжжя косили сіно збирали врожаї і вижили під нічними обстрілами комунарів чорхали на колгоспних полях зерно зірко стежили за металевими чорними воронами у 37-му а там брати пішли на фронт вона ж возила торф носила лантухи з перегноєм їздовою збивала вечірню куряву любили з дівчатами їздити галопом не риссю бо риссю дуже трясе а летючим галопом за кілька хвилин можна проїхати від Дубової до поруба звідти до Будиська і назад то нічого що майже щодня у неї носом йшла кров вона завжди мала повні руки роботи так само дуже рівно трималася і так само строго зводила брови як мама Льонько загинув у 41-му написали пропав безвісти Стасько повернувся і був депортований вона ж не змогла покинути маму і тата самих у цій землі боліла серцем за покійного брата мала в очах той останній вечір коли ще жили мама вона тоді пряла нитки а брати змотували льон у великі котушки мама тихо стогнали на печі брати вчили таблицю множення той гіркий шибеник Льонько що його як казали мама де не посій то він уродить і треба щоб саме його наздогнала куля дивилася на свій покалічений січкарнею вказівний палець що через того Льонька він у неї назавжди лишився покручем ліпше б він їй цілу долоню прокрутив січкарнею навіть цілу руку аніж мав піти з життя ніколи не могла забути того заспаного сонця перед лицем якого сипався срібний пил з гіляччя дерев коли вони того далекого дня йшли до школи його сонне око бачило як було заподіяно смерть їхній мамі так може їх ніхто й не бив по голові хоч синя пляма проступила таки другого дня у них на лобі але все одно це зловісне око все бачило і не скарало не вступилося вечорами звичною скоромовкою проказувала молитви перед образом щиро молилася коли вже сивою бабцею хоронила свого чоловіка а там зі своїх шістьох дітей одного за одним сорокарічних синів-близнюків мала на лиці такі ж строгі брови і так само рівно трималася як її мама а одного березневого ранку так само в молитві але вже не перед образом а лежачи в ліжку затвердла цілим своїм тілом зовсім так як колись її мама а останній погляд її зустрівся з таким же заспано-байдужим кривавим оком ще зовсім зимового сонця

довго брів пустелею ледве пересував ноги вгрузаючи по коліна у гарячий пісок перед очима розпливалися барвні плями пропливали якісь видіння в них насторожено пробігали ховрахи проходили каравани час від часу повисали в небі зелені оази відмахувався від усіх цих марень не вірив своїм очам і йшов все далі й далі тим ясним шляхом який показав йому Той що послав його сюди сонце добряче напекло йому голову від цього думки розпливалися у його мозку якимись неймовірно розгалуженими калюжами він кидав у ті калюжі камінці нових думок і тоді старі розкарячувалися ще більше перетворювалися у павутину спогадів про ще давніші думки війнуло у вічі піском вчасно заплющився пронесло щось прохолодне й вогке ховзнулося по нозі посміхнувся лискуче тіло корінного мешканця пустелі байдужно вигинало свою рябу спину вже за крок від нього й віддалялося от і ще одна примара подумав вже більше тижня блукає пустелею без хліба і води так він зустрічав тут якусь жінку із амфорою на плечі вона пропонувала йому воду була так близько біля нього що відчував пряний запах її засмаглої шкіри та відмахнувся від цієї мари відвернувся і довго-довго йшов від неї не озираючись стрічав також якогось старого дідуся той сидів схрестивши ноги на килимку просто посеред піщаного моря і безперестанку бурмотів щось собі в бороду запрошував розділити з ним обід та він звично відмовився чемно кивнув старому і пішов собі пустеля пашіла жаром комахи ховалися в піску і беззвучно там помирали небо було обплетене млосним візерунком вогняних квіток тут усім заправляло сонце що впертим стовпом стояло просто над головою і куди б він не завертав куди б не йшов воно чатувало на його попечені плечі його закипаючий мозок його смертельно втомлені очі мусив іти далі і йшов якось зрозумів що ходить колами спинився підвів угору голову й довго-довго дивився у вічі свого ката перед очима заяскравіли дві сліпучо-білі плями в зіниці вп’ялися вістря ножів хтось повернув їх там і так залишив наче забув раптово стемніло відчув як пісок біля ноги заворушився гнучке вогке тіло якоїсь істоти обвилося навколо його ноги й поступово просувалося тулубом далі все вище й вище бридливо повів плечима коли прохолодні кільця обплели його тіло голова змія вткнулася під пахву судомний сміх струсив його тіло скрикнув від огиди боявся власних рук хоч би не діткнувся цієї чужорідної істоти коли ж вперта голова дотягнулася нарешті до його губів і він відчув проникання до свого рота тоненького роздвоєного язичка гнучка холоднокровна істота наче розтанула в повітрі до нього повернувся його зір він побачив на піску праворуч від себе мертвого скорпіона збагнув що знову марить отже нічого не змінилося у його мандрівці пустелею той же пісок ті ж вогняні квіти в небі а він далі йде своїм звичним колом мусить іти бо ті вогняні візерунки які бачить у себе над головою мають стати мапою його вічної пустелі так у невеличкому скверику малого провінційного містечка сидів на лавці ще зовсім молодий чоловік поруч гралася його маленька донечка монотонно цюпала лопаткою по лавці імітуючи ніби згрібає із неї щось сипуче цією невидимою сипучою речовиною наповнювала відеречко й приносила таткові він підтримував гру і вже насипав біля свого кінця лавки чималу купу уявного піску дитина була щаслива одне за одним наповнювала нові відеречка татові пекло піднебіння пам’ятаючи дотик тоненького роздвоєного язичка

поставте мені в мозок громовідвід бо думки мають дивовижну притягальну силу магічно приваблюють людей події інші думки і слова добре якщо в мозку поселяються добрі думки а як ні то притягується зло прірва порожнеча і тоді про мене починає думати Бог звісно ж Він робить це у відповідь на мої спогади про Нього тоді Він приходить у моє життя я вкотре пізнаю Його так само коли я думаю про смерть вона починає думати про мене та на щастя вона дуже стара швидко стомлюється і має склероз і я починаю думати про себе зупинка коротке замикання я думаю про відсутність мене підозріло рухливі стіни окаті будинки головаті дерева про мене починає думати порожнеча приходить до пам’яті смерть і знову замикання кола воно чимдуж звужується аж поки не стає крапкою і знову Бог згадує про мене але безнадійно махнувши рукою одразу ж забуває
Ада сиділа вдома і знічев’я плела сітку ніколи не була рибалкою й ніби не збиралася та нещодавно їй майнула в голові оригінальна думка наловити в річці води вона вже домовилася про все із якимись двома п’яницями що постійно ошиваються біля її дому їм було байдуже що робити хоч би й виловлювати сіткою річкову воду аби лиш хтось довірив їм якусь справу та ще й оплатив тож вона з ними побалакала і хоч один із них терплячи сильний ранковий головний біль трохи здивувався цьому задуму й навіть покрутив їй услід пальцем біля скроні але таки погодився на таку роботу вона після цієї розмови кілька днів плела сітку риби у такій сітці можна було й не сподіватися таку дурну рибу ще варто пошукати яка б раптом надумалася віднайти собі вхід до такої щільної сітки отже риби ніхто й не наловив проте її сітка стала чудесним цідилком для брудної річкової води слиз бруд якісь дрібні мальки мертві жаби луска і личинки густо обліпили цю злополучну сітку довго розглядала усе це добро міркувала куди його можна було б з користю передати та ніхто нічого з її нововиловленої колекції не приймав колегам молюсківцям її мальки видались малоінтересними екологічна служба недвозначно відмовилась аналізувати зібраний нею у річці слиз старий професор-еколог не полінувався розповісти про всі ті позитивні мутації які відбудуться із організмами людей котрі споживатимуть воду з тієї річки яка вже багато десятиліть поповнює труби міського водопроводу з луски вона спробувала викласти невеличку аплікацію вийшло багатозначно і не без смаку та коли організувала виставку своїх робіт то якась дитина надивившись цих безперечно оригінальних картин гірко розплакалася і налякана мама швидко вивела її з виставкової зали підозріло оглянувши авторку картин з луски після цього погано спала щоночі їй снився місяць кожного разу він однаково починав свій хід небом видивлявся щось на землі своїми плямами мав кругле незворушне лице опівночі спинявся якраз навпроти її вікна і спускав їй довгу сріблясту сітку вона з усіх сил напружувала увагу й пам’ять щоб запам’ятати візерунок яким була сплетена ця сітка легко розуміла всі ці премудрості срібного плетива та на ранок нічого з побаченого вже не могла пригадати вона годувала мальків у банці вони вже стали набувати мініатюрних форм дорослих рибин спостерігала як порпаються у вологому піску личинки і сідала знову викладати картини з риб’ячої луски її подруга казала що виловленої в річці луски їй вистачить на цілих два життя роботи з картинами тому вона не скаржилась і далі викладала свої сріблясті аплікації на картон кімнатою пропливали сумні рибини потрапляли у невидиму сітку губили луску на підлогу сипалася ікра вона підкріплювалася нею коли приходило відчуття голоду а якогось дня смертельно захотілося зануритись у воду Ада легко махнула плавцями відштовхнулася хвостом від туго набитої ледве живою рибою сітки й випливла через кватирку у дощ
і ось вона як велика луската пляма довго пливе небом спиняється над містом повисає брудними пластівцями на гіляччі дерев монотонно кружляє злітаючи з дахів будинків осідає сірими вуалями на лицях перехожих загрозливо стоїть якийсь час у когось над головою і ось цей хтось вже впіймана у сіру сітку риба він ще тріпоче тілом ворухає плавцями б’є хвостом та погляд його неспішно сіріє лускате повітря переможно циркулює жабрами цей хтось судомно хапає його навіть ротом від цього очі його перетворюються у сіре скло зливаються із лискучою сірістю тіла сіра луската сітка підносить його вгору він розчиняється у великій сірій прозорості й поволі пливе над містом як велика луската пляма
Ада щось бурмотіла спросоння пам’ятаєш ти розбудив мою темряву і вона зазеленіла льоном засміялася синіми квітами потекла повноводою річкою яку намагався переїхати невеличкий віз коні давно вже пішли уплав не чуючи під копитами дна двоє старих людей на передньому сидінні сторожко завмерли у задок воза просочувалася вода а дівча що там сиділо уявило себе на мить русалкою коли коні стали біля протилежного берега пити воду й старенька озирнулася Ади на возі вже не було неподалік біля берега росло латаття з-поміж квітів виринала то там то там невидима людським очам русалка сміялася хвалилась красивою мушлею яку знайшла між корінням на дні коні вийшли на берег хвосьнув батіг тварини побігли струшуючи зі стегон краплини води та здіймаючи густу куряву з невідомої лісової грунтівки
Ада знову пливла небом й уявляла як у неї вдома вихлюпується з картин на підлогу вода як вона прибуває як хтось дзвонить у двері котрі вже починають підтікати сусіди на всі заставки лаються нервово чалапаючи то вгору то вниз затопленими сходинками глухоніма жителька першого поверху завваживши незвичну метушню на східцях вирішує як завжди що сталася пожежа будинок аж двигтить від безладної біганини коли червона пожежна сирена спинилася нарешті перед вікнами будинка вона відчула що в повітрі нестерпно смердить рибою та підкисаючим сміттепроводом двері не відчинялися коли їх нарешті виламали на вулицю з гуркотом вирвався потік брудної води людей на щастя рятувати не прийшлося тільки добряче повозилися із величезними мертвими рибинами що валялися на сходинках під’їзду
затамувавши посмішку вона впливла до кватирки цей ранок такий вологий і незатишний подумала Ада а ті величезні гладкі рибини так мовчки й інтригуюче пропливають мимо дивно вони не завдають собі клопоту навіть тим щоб хоч трохи ворухати плавцями

ця історія була банальною і літературно нецікавою бо був він і була вона і було багато перехресть метання блискавиць все як і завжди як і має бути бо ж він і вона як додати і відняти як світло і темрява як гора і долина як…
кожного разу коли вона лежала посеред центральної вулиці міста з розбитою головою у неймовірно великій калюжі крові він щоразу виявлявся водієм вантажівки що збила цю не відому нікому дівчину…
коли її розрізнені частини тіла прибирали з рельсів запопадливо обмиваючи шпали теплою водою від решток він розводив руками й розгублено вивчав це здеформоване жіноче тіло яке вже не вперше ігнорувало сигнали його потяга і щоразу його отак частинами складали у нього на очах до великого поліетиленового мішка щоб відвезти до найближчого моргу та вона з’являлася знову розцвітала посмішками і коли він став старим сухим деревом навіть повидзьобувала з його стовбура всі личинки та ненажерливих комах-паразитів…
однієї весни сталося диво безнадійно розкарячений сухий пень випустив молоденькі пагони але тут знову повторилася стара як світ історія її було для чогось виставлено як скульптурне зображення біло-мармурової безрукої Венери на залізничному вокзалі потяги прибували і відбували вона вдихала пахощі дизельного палива вкривалася липкою кіптявою та все ж біліла гармонійним хоч і безруким тілом серед натовпу коли він запримітив її у цьому місці неймовірно зрадів отже цього разу обійдеться без крові без причитань родичів без його власного сердечного сказу його потяг прогуркотів як завжди мимо ще й третьою від основного перону колією імовірні пасажири отетеріло роззиралися по боках спантеличено скаржилися одне одному що то був їхній потяг що вони мають квитки і що від залізничників вони не сподівалися такого підступного сюрпризу…
коли пасажири густим натовпом кинулися до кас зчинилася велика штовханина мало чи не бійка якийсь величезний предмет перегородив усім дорогу й можливі доступи до вокзальних дверей ті що стояли ближче спробували ідентифікувати той предмет переказували тим що напирали на їхні спини що це щось величезне гидко гладеньке і чорне схоже до фантастичних розмірів дощового хробака хтось зробив припущення що цей монстр виріс тут саме завдяки їдкому залізничному диму батьки підсаджували дітей на великий мармуровий постамент щоб ті не загубилися у юрбі нікому і в гадці не було що на цьому постаменті донедавна біліла безрука мармурова жінка і тепер кудись зникла…
ще якось він вирішив поселити її до свого акваріуму в тому акваріумі крім інфузорій та водоростів ніхто ніколи не приживався і ось одного дня там з’явилася вона провадила загадкове тривання окатого краба лунко постукувала своїми твердими клишавими лапами по склу іноді довго не виповзала на світло із темних водоростів він починав несміливо надіятися що нарешті знову все станеться за давнім сценарієм та варто було лише подумати так про неї як вона з’являлася перед його очі приязно поводила вусами припадала до скла своїм рожевим животом та усіма кривими лапками зберігала щасливу нерухомість вона ще ніде не зустрічала такої чистої води неймовірно тіняві прохолодні водорості а на поверхні тепло електричної лампочки і прозора-прозора завжди свіжа вода була щаслива якось він надумав почистити акваріум злив воду насипав хлору вишкріб із дна почорнілі водорості викинув до сміттяної корзини мертвого краба…
вони часто йшли назустріч одне одному та по різні боки вулиці їх завжди розвозили по домівках різнобіжні потяги метро трамваї і маршрутівки…
на якомусь велелюдному святі він намислив освідчитися їй приніс величезного букета темно-червоних троянд таких як вона любила з високими міцними стеблами темно-зеленим листям без будь-яких паперових обгорток блискіток та стрічок нетерпляче пробирався до неї крізь юрбу у неймовірній тісняві їхні тіла нарешті притислися одне до одного був зворушений запахом троянд чи її волосся ведений нездоланним потягом наблизився до її вуст але побачив перед собою обличчя якоїсь незнайомої літньої жінки ця з готовністю підставила йому свої густо нафарбовані губи здивовано став озиратися онде вона стоїть поруч уже з насупленим лицем його рука мимоволі вийняла з букета одну троянду і простягнула їй руки їхні на мить зійшлися та троянда чомусь опинилася в руці якоїсь не знайомої йому ще зовсім юної дівчини охоплений безнадією простягнув їй цілий оберем пишних квітів та вони скоро розійшлися у юрбі по їхніх пелюстках мандрували блискучі чорні жучки і якісь мухи в них занурювалися носами до них торкалися наманік’юреними нігтиками у них ховали посмішки якісь чужі незнайомі жінки коли він хотів узяти її за руку в його руці щоразу опинялася долоня іншої жінки чи малої дівчинки коли він пробував обійняти її плечі чи стан до нього пригорталися якісь діти молоденькі дівчата-підлітки десь тоді йому просто на ніс спустився маленький павучок він розчулився заповажав це створіння і його неймовірну сміливість проте так і не знайшов її…
вони якось проїхали разом чимало трамвайних зупинок маючи спільну справу коли він чемно зіскочив першим на тротуар й озирнувся щоб подати їй руку на цю руку важко сперлася своєю пухкою долонею якась повновида жінка весело вискочила якась дівчинка виходили чоловіки і жінки кудись поспішали незнайомі люди та її не було заціпеніло стояв посеред тротуару продзеленчав трамвайний дзвінок та на колії не виявилося нічийого тіла перед його очима стали двері супермаркета вона якраз туди прямувала з дзвінким хряпанням двері відчинялися і зачинялися пройшло безліч чужих спин двері пропускали їх усіх та вона наче розчинилася в повітрі…
завжди дивувався чому того дня коли він запропонував їй зіграти партію в шахи вона розклала свій мольберт і вперто малювала на ньому якісь прозорі акварелі…
він бачив як з усіх її картин виламувалася чорна тінь яку вона навіщось обводила чорними концентричними колами і домальовувала поруч таку ж чорну квітку…
він також бачив як вона випала несподіваним дощем на його вічну пустелю бачив як там ніщо не виросло і ця дощова вода приєдналася до темної підземної річки над якою витав його розгублений дух…
вона добре зробила що не повірила йому в тому році коли він звістував їй про народження Христа…
з її акварелей тоді назавжди зникла чорна тінь зникли концентричні кола і чорна квітка…
але виросли чорно-білі тонкі берези…
за чорними цятками на корі ледве вгадувалися давні непрозорі кола…
біля беріз стояли скляні баночки у які стікав сік…
коли баночки переповнювалися сік витікав просто на її малюнки…
поволі скрапував брудними краплями з її мольберту доки не залишив по собі чистого білого ватмана…