ця історія була банальною і літературно нецікавою бо був він і була вона і було багато перехресть метання блискавиць все як і завжди як і має бути бо ж він і вона як додати і відняти як світло і темрява як гора і долина як…
кожного разу коли вона лежала посеред центральної вулиці міста з розбитою головою у неймовірно великій калюжі крові він щоразу виявлявся водієм вантажівки що збила цю не відому нікому дівчину…
коли її розрізнені частини тіла прибирали з рельсів запопадливо обмиваючи шпали теплою водою від решток він розводив руками й розгублено вивчав це здеформоване жіноче тіло яке вже не вперше ігнорувало сигнали його потяга і щоразу його отак частинами складали у нього на очах до великого поліетиленового мішка щоб відвезти до найближчого моргу та вона з’являлася знову розцвітала посмішками і коли він став старим сухим деревом навіть повидзьобувала з його стовбура всі личинки та ненажерливих комах-паразитів…
однієї весни сталося диво безнадійно розкарячений сухий пень випустив молоденькі пагони але тут знову повторилася стара як світ історія її було для чогось виставлено як скульптурне зображення біло-мармурової безрукої Венери на залізничному вокзалі потяги прибували і відбували вона вдихала пахощі дизельного палива вкривалася липкою кіптявою та все ж біліла гармонійним хоч і безруким тілом серед натовпу коли він запримітив її у цьому місці неймовірно зрадів отже цього разу обійдеться без крові без причитань родичів без його власного сердечного сказу його потяг прогуркотів як завжди мимо ще й третьою від основного перону колією імовірні пасажири отетеріло роззиралися по боках спантеличено скаржилися одне одному що то був їхній потяг що вони мають квитки і що від залізничників вони не сподівалися такого підступного сюрпризу…
коли пасажири густим натовпом кинулися до кас зчинилася велика штовханина мало чи не бійка якийсь величезний предмет перегородив усім дорогу й можливі доступи до вокзальних дверей ті що стояли ближче спробували ідентифікувати той предмет переказували тим що напирали на їхні спини що це щось величезне гидко гладеньке і чорне схоже до фантастичних розмірів дощового хробака хтось зробив припущення що цей монстр виріс тут саме завдяки їдкому залізничному диму батьки підсаджували дітей на великий мармуровий постамент щоб ті не загубилися у юрбі нікому і в гадці не було що на цьому постаменті донедавна біліла безрука мармурова жінка і тепер кудись зникла…
ще якось він вирішив поселити її до свого акваріуму в тому акваріумі крім інфузорій та водоростів ніхто ніколи не приживався і ось одного дня там з’явилася вона провадила загадкове тривання окатого краба лунко постукувала своїми твердими клишавими лапами по склу іноді довго не виповзала на світло із темних водоростів він починав несміливо надіятися що нарешті знову все станеться за давнім сценарієм та варто було лише подумати так про неї як вона з’являлася перед його очі приязно поводила вусами припадала до скла своїм рожевим животом та усіма кривими лапками зберігала щасливу нерухомість вона ще ніде не зустрічала такої чистої води неймовірно тіняві прохолодні водорості а на поверхні тепло електричної лампочки і прозора-прозора завжди свіжа вода була щаслива якось він надумав почистити акваріум злив воду насипав хлору вишкріб із дна почорнілі водорості викинув до сміттяної корзини мертвого краба…
вони часто йшли назустріч одне одному та по різні боки вулиці їх завжди розвозили по домівках різнобіжні потяги метро трамваї і маршрутівки…
на якомусь велелюдному святі він намислив освідчитися їй приніс величезного букета темно-червоних троянд таких як вона любила з високими міцними стеблами темно-зеленим листям без будь-яких паперових обгорток блискіток та стрічок нетерпляче пробирався до неї крізь юрбу у неймовірній тісняві їхні тіла нарешті притислися одне до одного був зворушений запахом троянд чи її волосся ведений нездоланним потягом наблизився до її вуст але побачив перед собою обличчя якоїсь незнайомої літньої жінки ця з готовністю підставила йому свої густо нафарбовані губи здивовано став озиратися онде вона стоїть поруч уже з насупленим лицем його рука мимоволі вийняла з букета одну троянду і простягнула їй руки їхні на мить зійшлися та троянда чомусь опинилася в руці якоїсь не знайомої йому ще зовсім юної дівчини охоплений безнадією простягнув їй цілий оберем пишних квітів та вони скоро розійшлися у юрбі по їхніх пелюстках мандрували блискучі чорні жучки і якісь мухи в них занурювалися носами до них торкалися наманік’юреними нігтиками у них ховали посмішки якісь чужі незнайомі жінки коли він хотів узяти її за руку в його руці щоразу опинялася долоня іншої жінки чи малої дівчинки коли він пробував обійняти її плечі чи стан до нього пригорталися якісь діти молоденькі дівчата-підлітки десь тоді йому просто на ніс спустився маленький павучок він розчулився заповажав це створіння і його неймовірну сміливість проте так і не знайшов її…
вони якось проїхали разом чимало трамвайних зупинок маючи спільну справу коли він чемно зіскочив першим на тротуар й озирнувся щоб подати їй руку на цю руку важко сперлася своєю пухкою долонею якась повновида жінка весело вискочила якась дівчинка виходили чоловіки і жінки кудись поспішали незнайомі люди та її не було заціпеніло стояв посеред тротуару продзеленчав трамвайний дзвінок та на колії не виявилося нічийого тіла перед його очима стали двері супермаркета вона якраз туди прямувала з дзвінким хряпанням двері відчинялися і зачинялися пройшло безліч чужих спин двері пропускали їх усіх та вона наче розчинилася в повітрі…
завжди дивувався чому того дня коли він запропонував їй зіграти партію в шахи вона розклала свій мольберт і вперто малювала на ньому якісь прозорі акварелі…
він бачив як з усіх її картин виламувалася чорна тінь яку вона навіщось обводила чорними концентричними колами і домальовувала поруч таку ж чорну квітку…
він також бачив як вона випала несподіваним дощем на його вічну пустелю бачив як там ніщо не виросло і ця дощова вода приєдналася до темної підземної річки над якою витав його розгублений дух…
вона добре зробила що не повірила йому в тому році коли він звістував їй про народження Христа…
з її акварелей тоді назавжди зникла чорна тінь зникли концентричні кола і чорна квітка…
але виросли чорно-білі тонкі берези…
за чорними цятками на корі ледве вгадувалися давні непрозорі кола…
біля беріз стояли скляні баночки у які стікав сік…
коли баночки переповнювалися сік витікав просто на її малюнки…
поволі скрапував брудними краплями з її мольберту доки не залишив по собі чистого білого ватмана…