того ранку сонце над хутірською долиною було схоже на червоне заспане око сніг відсвічував рожевим сяйвом чорні дерева здавалися на його тлі страшними розкаряченими отворами вони лякали і притягували зір мама уже два дні не сходили з печі спустилися в усьому на її худі руки брати за виграшки допомагали їй а сьогодні кличуть з собою до школи не пішла б та даватимуть хліб буде кусником більше принесуть усі три мамі хліб той несмачний недопечений з нього б коників ліпити кажуть мама але вони вже місяць не їли нічого ліпшого тому брати тепер ритмічно вирипують перед нею своїми взутими у личаки ногами вже після третини дороги це нехитре взуття розлазиться нав’язують нових вузлів та й півкілометра не проходять а ноги вже небезпечно втрачають чутливість до снігу їм це не первина по черзі справляють одне одному на ноги малу потребу перевіряють таблицю множення Стаську двічі по п’ять десять тепер ти Льоньку сім у вісім п’ятдесят шість трижди по шість вісімнадцять їм усім трьом біля десяти років Льонькові дванадцять їй одинадцять Стаськові дев’ять мама казали не баритися та вони вже дорослі й самі знають вона он восени носила аж у Полонне продавати яйця і не далася обдурити себе старій жидівці махнула кошиком у тої під носом і втекла а Льонько то такий замашний косар не згірш як тато мама самі так казали тато торік померли на Великдень але Богу дякувати мама мають добрих помічників про хлопців у школі кажуть що башковиті та й вона не відстає арифметику вже тепер знає не гірше як Льонько а Стасько хоч і найменший та мама кажуть піде вчитись далі бо й у школі його всі хвалять і так за що не візьметься все в нього вийде їй он літом ляльок наробив із ситняку як живі витесує з дерева ложки качалки рублі людям граблів наробив мамі ослонів нових навіть шлею може пошити дзвінкі голоси лунко відбиваються від білого снігу линуть лісом то певно від них здригаються пухнасті віти й сніговий пил сиплеться їм на голови у неї знову розлізлися очкури на личаках кличе хлопців щоб допомогли позв’язувати назад і знову йдуть швидше б уже та школа вона боїться за маму вони ж там хворі лишилися може захочуть води чи їсти вона то поклала на полумисок малу грудку вчорашньої каші і кружку з водою поставила біля мами на краю печі та вчора вони якось незручно повернулися і вивернули на себе воду і так лежали на мокрому черіні поки вона не забігла за чимсь там у хату з хлопцями тягали гіллє з лісу додому бо зима випала люта а дрова от-от закінчаться мама спали на старому кожусі а кругом підпливла вода як заболіли їй ті струмки розлитої по черіні рідини висушила рушником калюжу запалила в печі нагодувала маму Льонько вицупив звідкись палицю і збивав по дорозі сніг з дерев Стасько йшов поперед нього тому увесь струшений сніг сипався на неї приємно холодив розпашіле від швидкої ходи лице ледве встигала за братами сьогодні вона зовсім не стане їсти свого шматка хліба принесе мамі цілого боїться дуже щоб мама не померли хто вони тоді будуть старці сироти все у них заберуть як з тітчиної хати у Дубовій тітка поралися якось на кухні і впали в цебер з помиями мама кажуть що тітка мали якусь чорну хворобу яка кидає людьми розбиває їм голови витискає з горла піну і тіткою так била вже не раз а це вони впали в цебер і втопились люди з поруба казали що то може допоміг їм хтось як допомогли восени їхній бабуні ті спали у себе в хаті біля вікна на ліжку а хтось постукав то вони видко й спитали хто а ті видерли вікно вдарили бабуню по голові й обікрали кажуть якби хтось зразу прийшов то вони може й жили б ще а так по хуторах хати далеко одна від одної то й знайшли бабуню вже другого чи третього дня у хаті біля дверей всю їжу хтось виніс мама кажуть що це робота якихось злодіїв не раз пробувала уявляти собі тих злодіїв як приходять з качалкою чи ще гірше з рушницею як розказував дід Олесько б’ють по голові маму ні вона цього не витримає вона вискочить вона буде кричати просити хай її вб’ють тільки маму залишать мама розумні вона не раз чула як про них люди у крамниці балакали вони віддали у колгосп збіжжя без сварок а корову заховали у стіжку молили Бога щоб хоч не мукнула там як комунари прийдуть а вони з хлопцями ні за що не розкажуть нікому що у них є корова всі в хуторі уже знають що корову ту вони нібито забили літом бо не було кому накосити удосталь сіна мама самі без чоловіка не годні вже мати таке господарство мама кажуть що на порубі не лихі люди живуть і не стануть переказувати про вдовину корову якби не та корова то вони ще у пізню осінь попухли б із голоду як їхні сусіди Дембіцькі і Черкавські ось і школа нарешті там їх всього шістнадцятеро вчиться в хаті холодно хоч груба й гаряча видно дід Казік пізно розпалив дрова вони сидять тихо слухають потріскування дров у грубі вона любить дивитись на вогонь мама казали що не можна багато дивитись на вогонь бо як надивишся то будеш дуже міцно спати й не зчуєшся як всцишся тоді змерзнеш вночі а ще буде соромно та вона давно вже не вірить цьому мамине обличчя завжди строге колючі чорні очі дуже рідко запалюються теплими вогниками тільки часом на свято мама бувають добрі тоді завжди тісно зімкнені вуста ніби м’якшають очі тепло блищать вони жартівливо розтріпують волосся на головах у хлопців а їй самі розчісують коси і заплітають вона дуже пишається що у неї такі ж темно-русяві і густі коси як у мами вони самі так казали бо тато біляві були вона ніколи не чула щоб мама сміялися навіть коли жили тато вона з найранішого дитинства пам’ятає як на маминому вузькому й гарному лиці постійно супляться темні брови чорні очі кожного разу зазирають ніби кудись аж на саме дно душі у саме серце і бачать там кожний найменший дитячий гріх червоні обвітрені вуста завжди міцно стиснуті мама завжди дуже рівно тримали спину їх темне волосся і зараз не має й натяку на сивину хоч поховали вже другого свого чоловіка покійні бабця з Дубової казали Вікторка дуже горда вона теж буде такою недаремно ж вона любить маму більше ніж будь-кого на світі більше від себе хоч і подібна на лиці до батька після другого уроку вони пили в прикуску з шматочками рафінаду м’ятний чай а дід Казік з якимсь комунаром роздавали хліб хлопці відламали собі по малесенькій дольці а решту віддали їй бо у неї була та сакраментальна полотняна шматина в яку вони кожного разу складали хліб для мами додому йшлося якось швидше втомлене небесне око не розплющившись добре зранку одразу ж заснуло його не могли розбудити навіть різкі перегукування ворон у гіллі дерев вони теж ніби й не чули цього перегукування не чули рипіння снігу під ногами на якусь мить їй здалося навіть що вони не йшли а летіли все ближче й ближче до мами коли прийшли на подвір’я стежка була наче навмисне притрушена соломою зраділи отже мама виходили з хати і поралися біля корови Льонько одразу ж побіг до хліва щоб занести корові води та відра чомусь не знайшов вони ж зі Стаськом хутко побігли до хати щоб передати мамі дорогоцінний хліб на порозі їх наздогнав Льонько з якимсь наляканим виразом на обличчі корови у стіжку не було вона влетіла у хату в печі не палилося отже мама не вставали жах колючками обняв її голову коли вона побачила що мами на печі немає рвонулася з темної спорожнілої хати туди у це сіре бездонне небо нагло захотілося встромити голову у холодний сніг вона одразу про все здогадалася хлопці тим часом обійшли стіжок мама сиділи там обернені лицем до лісу розібрані й нечесані такі як лежали на печі під очима позападали глибокі синці рівний ніс виділявся на пожовклому лиці якось більше ніж завжди волосся було все у ковтунах ворушилося на вітрі тільки брови якось незвично розпогодилися і мирно темніли на гарному чолі вона ж лежала з головою у снігу й думала що у мами тепер буде таке ж тверде наче задерев’яніле й холодне тіло як у бабуні з Дубової вона лежала там дуже довго якоїсь миті їй здалось навіть що вона сама померла і її вже поховали злякалася то вона тепер ніколи вже не побачить маму хотіла закричати та в цю мить Льонько різко витяг її зі снігу заніс на руках до хати дивувався як вони могли забути про неї Стасько в хаті запалив свічку його всього трусило він плакав і молився перед образом мама вчили їх що так треба робити якщо хтось помре Льонькові треба було бігти до сусідів щоб попросити тітку Мар’ю обмити й нарядити тіло мама нерухомо лежали на лавці а вона лежала в ліжку і відчувала як їй млосно стає від того що в грудях не вгасає якась палюча жарина та жарина розпекла їй цілий правий бік в горлі ставало неприємно холодно починав душити кашель їй до болю хотілося зазирнути в криваві очі тому заспаному вранішньому сонцю яке допустило таке з їх мамою та сонця не було перед очима зловісно хиталися чорні віти дерев і безшелесно пролітали ворони віти були наче живі все старалися захопити своїми лапами щось червоне вона напружувала зір але ніяк не могла роздивитися що то таке нарешті стемніло не прокинутися б ніколи подумала вже поринаючи у сон та прокинулася таки жили всі у тітки Мар’ї варили весною борщ з трави першого листя згодом зі щавлю хворіли всі на гурт дезинтерією насилу клигали попухлими ногами але сіяли приховане мов скарб торішнє збіжжя косили сіно збирали врожаї і вижили під нічними обстрілами комунарів чорхали на колгоспних полях зерно зірко стежили за металевими чорними воронами у 37-му а там брати пішли на фронт вона ж возила торф носила лантухи з перегноєм їздовою збивала вечірню куряву любили з дівчатами їздити галопом не риссю бо риссю дуже трясе а летючим галопом за кілька хвилин можна проїхати від Дубової до поруба звідти до Будиська і назад то нічого що майже щодня у неї носом йшла кров вона завжди мала повні руки роботи так само дуже рівно трималася і так само строго зводила брови як мама Льонько загинув у 41-му написали пропав безвісти Стасько повернувся і був депортований вона ж не змогла покинути маму і тата самих у цій землі боліла серцем за покійного брата мала в очах той останній вечір коли ще жили мама вона тоді пряла нитки а брати змотували льон у великі котушки мама тихо стогнали на печі брати вчили таблицю множення той гіркий шибеник Льонько що його як казали мама де не посій то він уродить і треба щоб саме його наздогнала куля дивилася на свій покалічений січкарнею вказівний палець що через того Льонька він у неї назавжди лишився покручем ліпше б він їй цілу долоню прокрутив січкарнею навіть цілу руку аніж мав піти з життя ніколи не могла забути того заспаного сонця перед лицем якого сипався срібний пил з гіляччя дерев коли вони того далекого дня йшли до школи його сонне око бачило як було заподіяно смерть їхній мамі так може їх ніхто й не бив по голові хоч синя пляма проступила таки другого дня у них на лобі але все одно це зловісне око все бачило і не скарало не вступилося вечорами звичною скоромовкою проказувала молитви перед образом щиро молилася коли вже сивою бабцею хоронила свого чоловіка а там зі своїх шістьох дітей одного за одним сорокарічних синів-близнюків мала на лиці такі ж строгі брови і так само рівно трималася як її мама а одного березневого ранку так само в молитві але вже не перед образом а лежачи в ліжку затвердла цілим своїм тілом зовсім так як колись її мама а останній погляд її зустрівся з таким же заспано-байдужим кривавим оком ще зовсім зимового сонця