Сумно старій гойдалці: колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, a товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця:
- Бабусю! Подивіться, я вмію літаааати! – кричала Лариса затуливши очі і її радісний вереск злітав разом із гойдалкою у верховіття дерев. Так вона виплескувала своє задоволення. Платтячко, як той метелик, пурхало і тріпотіло із кожним злетом, тоненькі косички, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидві сторони, а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха.
- Гойда-гойда-гойдаша,
Де кобила, там лоша,
Там печене порося
Розкувікалося! – приспівувала бабця, а Лариса сміялася із того печеного поросяти.
Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там різні зані заграничні подарунки: оливки у баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку, - солені огірки смачніші), цукерки із дивними назвами, дві здоровенних та тонких хустки, які бабі соромно було б і пов'язати: «Здуріла, - скажуть люди, - на старості літ вирядилася, як дівка на виданні». А ще світлини. Як не радіти? Її маленька Ларочка тут, як актриса, одягнена по-городському, на високих підборах, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розказує Лідці:
- Тільки й тримає мене на світі ця дівчина. Дочекаюся її, тоді можна і покидати цей світ. Бо куди ж повернеться дитина, як мене не буде? Дочка, Марія, померла під час пологів, одненька вона у мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула. У хаті два сундуки рушників навишивала на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою... Тільки й тримає мене на світі ця дівчина...
Таку розповідь Лідка чула не вперше, бо старенька розказувала її кожного разу, коли поштарка зупинялася біля неї. Шкода було бабу, адже та жила лише минулим. А де ж тепер та онука, чи повернеться до рідного дому? Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавщицею працювати. Довго вісточки від неї не було, а баба Ганна так чекала! Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларочку. Бувало, розказувала їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали у далекі краї, про калину, яка проросла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука, обіймала бабусю малими рученятами і щебетала:
- Рідненька моя, нікуди я від тебе не поїду. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна!
Баба Ганна частково втратила зір, тому не могла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки, зупинялася і читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Але старенька забувала і наступного дня вже знову починала виглядати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй хороші новини, або якогось листа.
- Сьогодні для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, - відповідала поштарка звичною фразою.
- Ох, і розумна ти, жінка. Звідки ж ти знаєш, що пишуть?
- То побачите завтра, коли листа принесу.
Так і чекала вона на те «завтра», добре, що не пам'ятала скільки часу пройшло: день, тиждень чи місяць... Головне, що завтра отримає!
А сьогодні баба Ганна плакала від щастя... ЇЇ онучечка, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала!
- Нехай їй Бог помагає і береже від лихого духу, нехай відгонить від неї усе зло і поганих людей, нехай дає щастя та здоров’я. - Слухала Лідка ті примовляння і сама плакати починала: у неї ж бо двійко діточок ростуть.
- Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Від зайчика, скажеш. Пам’ятаю, я завжди у кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і зазирала, що там за гостинець. Вона лампасейки* любила. А як до школи пішла....
Баба почала вкотре розказувати історію, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала старенькій за гостинці та й пішла пошту розносити.
Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй на вулицю виходити, щоб не впала, бо, не доведи господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі приходили її провідувати, носили їжу, поралися біля господарства. А що там того господарства? Десяток курей та старий собака.
Із часом, хвора й зовсім злягла, ні на кого із відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисоччину фотографію і розмовляла з нею:
- Не сумуй, моя хороша, бабуся скоро видужає, пиріжечків із маком тобі напече, сирничків, ти ж їх так любиш.
Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон...
Сумно старій гойдалці. Колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця.
Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев’ять днів відправили, зібрала усі фотографії на пам’ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Усе зробила, як годиться. Час і повертатися.... Вже й таксі чекає біля двору. Та молода жінка сіла на стару гойдалку і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову, хоч у спогадах, у дитинство повернулася!
«Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюди.....» - співала вже нову пісню Лариса, учепившись міцно за віжки старої гойдалки.
Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалці, відв’язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, у сусідньому будинку погасло світло:
«Люлі, люлі, люлі, всі дітки поснули,
Тільки моя доня не спить не дрімає
Очками моргає, з котком розмовляє.
Аа-аа-а...»
Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, оповідаючи якісь таємниці. А тепер не затихає дитячий сміх та гамір у Ларисчиному дворі, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і лежать лампасейки, як гостинець від зайчика...

Лампасейки – тверді цукерки, типу «Дюшес», «Барбарис».

Памя’ті Голодомору 1932-1933 років.

Лютий, 1933 року. Невеличке село на Півдні України стояло неначе зачароване…Сніг покрив усе: товсті та розлогі акації, стрункі тополі, вишневі та абрикосові садки, невисокі хатини, городи. Щойно зійшло сонце, сніжинки іскрилися, вигравали сріблястими відтінками, але ця краса зовсім ні кого не радувала. У свіжому повітрі іноді чувся тріск гілок, які з несамовитою силою ламалися і падали від нестерпного снігового грузу. Цей тріск відлунювався стогоном. Незвичайна тиша різала слух, не давала спокою. Не було видно жодної пташинки, жодного сліду тварини на снігу... Не гавкали собаки. У таку холодну зиму не з усіх димарів ішов дим.

Восьма година ранку, але доріжки не були протоптані, люди не ходили вулицями, дітлахи не поспішали до школи...

Село проснулося від несамовитого крику. Це кричала Марія Гриценчиха. Вона ще в листопаді похоронила чоловіка та двох діточок, а ще двоє пухли від голоду у холодній хаті. Марія бігла вулицею у брудній та подертій сорочці, заповстане волосся розсипалося по плечах, перелякані очі щось шукали. Жінка падала у сніг, розгрібала його босими ногами, піднімалася і знову якась невідома сила несла її вперед:

- Оленочко, донечко моя єдина, хоч тебе я врятую, ти не помреш, я не допущу цього! - Знову спотикнулася об щойно зламану здоровенну гілку, зраділа, що знайшла її. З криком та плачем Марія потягла знахідку до своєї убогої землянки. Невдовзі від хати Гриценків селом понісся грюкіт, який довго не припинявся. Мабуть, жінка рубала дрова, бо із димаря потягся дим стовпом. Божевільний крик та стогін чувся ще дуже довго.

У Марії майже не лишилося сусідів. Ще на Водохреща померли голодною смертю старі Бондарчуки, які так і лежали у замерзлій хаті. Голова Сільської Ради обіцяв похоронити їх, коли відтане земля. Небіжчики з’являлися майже щодня, вони чекали весни, бо ніхто із односельців не мав сили копати ями.

Єдиною сусідкою була Катерина Чиж, десятирічна дівчинка, яка уже тиждень жила сама. Її батьки пішли жебракувати, та так додому і не повернулися. Дитина мерзла у холодній хаті - піч з’їла усе добро, ні від чого не відмовлялася. Аби зігрітися, Катруся кидала туди все, що можна було спалити. Запаси їжі скінчилися ще позавчора.

Виснажене голодом дитя, почувши той галас, зібрало усю свою силу, щоб вийти на вулицю. Катрусю чомусь потягнуло до хати Гриценків:

- Тітко Маріє,... - ледве прошепoтiла дівчинка, бо від голоду у неї пропав навіть голос.

- Чого тобі? – запитала жінка, злякавшись нежданої гості.

- Відріжте мені мій пальчик, бо він не відкусюється... Я дуже їсточки хочу...

Тітка Марія зайшлася страшним сміхом. Цей сміх краяв і без того знівечене дитяче серце. Потім божевільна жінка подивилася на сусідку поглядом повним любові та тривоги:

- Заходь, Катрусю, я тебе нагодую. Зараз і Оленку піднімемо, скоро вона видужає…

Катерина нічого не чула, вона зайшла до хати і попрямувала до печі. Її очі ожили, опухлі ноги вже не здавалися такими важкими. Тітка Марія почала витягувати тарілки з мисника і говорила, ніби сама до себе: «Заходь, заходь, дівчинко, та не дивуйся, що Світланки не має у хаті. Вона пішла від нас, пішла, щоб допомогти. Та це й на краще, бо вона втекла від цих нестерпних мук. А ось Оленка залишилася, вона не буде мучитися...»

Жінка метушилася, поставила на стіл миски, підбігла до хворої доньки, витерла прозору рідину, яка стікала із її потрісканих опухлих ніжок, поцілувала своє єдине дитятко:

- Не сумуй, моя рідненька, тепер усе буде добре... Я тобі обіцяю. Нехай Світланка нас прощає, їй уже однаково...

Тим часом Катруся ледве дочовгала до печі. Її тіло мучив нестерпний голод, тому сором та пристойність кудись зникли, залишився тільки інстинкт. .. У казані щось кипіло, а в голові паморочилося від обіцяного тіткою Марією сніданку. Дівчинка відкрила кришку і відразу втратила свідомість...

Прийшла весна. Село почало оживати. Один Бог тільки знає, як людям удалося пережити цю страшну зиму. Кажуть, що Катруся та Оленка одужали, у них навіть щічки порожевіли.

Небіжчиків хоронили усим селом у величезній братській могилі. Старих Максимчуків у хаті не знайшли. Може до них голодні собаки добралися? Хоча де тим собакам узятися, якщо у хатах навіть мишей не було, не встигли повтікати...

До Гриценчихиного несамовитого крику та плачу односельці почали звикати, тільки дівчатка відводили свої оченята і ховалися у хаті від підозрілих людських поглядів... Та Марія не зважала ні на кого, вона ходила полями, збирала різні трави та годувала ними своїх дівчаток. Свиріпа, калачики, лобода, заячі вушка, кінський щавель – усі ці «ласощі» вродили того року на радість та добро.

«Лободи накришила,

Соломи натовкла,

Потім плецки спекла.

От і їжа отака.» - приспівувала жінка блукаючи степовими стежками, хоча сама мліла від голоду та якогось тяжкого тягара, що не давав їй ні спати, ні жити, ні дихати...

Померла Марія місячної червневої ночі. Її знайшли на пшеничному полі за селом.

Голодний шлунок не витримав перенавантаження, а колоски були такі соковиті, як молочко. Кишені цієї жінки були натоптані молоденькими колосочками, такими ніжними, м’ягенькими і, мабуть, смачними. Вона лежала з відкритими очима, неначе дивилася в небо...



Люлі-люлі байбайриш,

Пішла мати по комиш,

Наломала комишу,

Наварила кулішу.

Аа-аа-а.

Про що вона думала перед смертю? До кого був звернений цей погляд, направлений у піднебесся?А хто його знає!

Що із неї візьмеш? Божевільна!


Написано у 2006 році.

Продовження циклу...

Баба Ніна звикла проводити Різдвяний вечір без чоловіка, знала, що усі роки їх спільного життя дід цієї ночі ходив на полювання. Та жінка ніколи не залишалася одна у таке свято - до неї приносила вечерю хрещениця Марічка Грабиха разом із чоловіком та діточками. А вже під ранок і мисливець додому повертався.

Але цього року усе було по-іншому, бо дід восени помер і Марічка стала для баби Ніни дочкою, вона ніколи не залишала стареньку саму. Ось і цього Різдвяного вечора, зібравшись усією сім’єю за святковим столом, про що б не говорили, та завжди згадували діда Микошку, його жарти, але в усміхнених очах хрещеної була журба...

Микошкина бабця мала одне бажання – покинути цей світ тільки після того, як онучок одружиться. А він завжди казав:

- Одружуся, коли знайду дівку гарну, розумну і працьовиту.

- Тоді мені прийдеться вічно жити, або тобі три рази одружуватися. Де ж ти таку знайдеш?

А знайшов таки, підростала у сусідів донька. Не даремно люди кажуть: «Кохання не запобіжиш зрання, а судженого конем не об’їдеш». Микошка одружився з Ніною - дівкою гарною, розумною і працьовитою. Хазяйнували вони на славу, молода невістка ще й стареньку доглянула, а та її багатьом життєвим примудростям навчила.

За всі ці роки город у Ніни з Микошкою був найкращим у селі – усе доглянуте: рівненькі та чистенькі рядочки грядок, а урожай – неначе відбірний. Як це їм удавалося? «Роботящі руки гори вернуть» - казали хазяйновиті Бондаренки. А насправді секрет був таким: підіймалися вони разом із півнями і носили воду з криниці у великі дерев’яні бочки, що біля городу стояли. Звичайно, був у них і кран у дворі, та баба Ніна усе життя тільки криничною цілющою водою город поливала. За день водичка нагрівалася і городина «пила» її із задоволенням. У літню спеку не можна поливати рослинки холодною водою, ображаються вони, схиляють свої голівоньки і ростуть повільно. Поливала їх баба Ніна, та співала:

«Поливала буряки,

Та й зламала гичку,

А за це мені колгосп

Подарив теличку»...

Насправді, у пісні були такі слова: « Я сапала буряки, та й зламала гичку...», та баба Ніна любила усе робити на свій лад, навіть співати.

Одного разу прийшла Марічка та й каже:

- Здається мені, бабо Ніно, що ви щось знаєте. Розсаду ми разом купували, та ви вже тиждень червоненькі помідорки у борщ кидаєте, а у мене вони ще зовсім зелені.

- Гарна ти молодиця,- вмішався дід Микошка у жіночу розмову,- тому розкажу тобі, чому у нас такі овочі родять: як тільки стемніє, моя стара іде на город і там стриптиз показує. Потанцює по грядках, а я на ранок іду помідори збирати.

- Що ти таке верзеш, і не соромно тобі? Та що тебе слухати – рот не город, не загородиш,- сердиться дружина.

Посміялися разом, та й забули... Наступного ранку Марічка знову прийшла:

- Обдурили ви мене, діду! Вчора, як тільки діти поснули, прийшов мій Сашко напідпитку, та й давай сваритися. А я, щоб діти не прокинулися, хутчій із хати. А куди іти? Вас згадала, та й пішла на город стриптиз показувати. Щоб побачив хто, сказав би що здуріла Грабиха. Повернулася у хату - тиша, лише чоловік хропить на дивані. Сьогодні вранці знову на город, а мої помідори як були зеленими, так і залишилися.

Сміється дід Микошка та вуса підкручує:

- Марієчко, донечко, - каже дід, - то у моєї старої помідори від тих танців червоніють, а ти бери відро та йди огірки збирай. От-такі повиростали!

Згадали діда, посміялися, заспокоїлася баба Ніна, та тільки й прислухалася, чи не постукає у вікно той, що на полювання ходив? Тяжко, ох і тяжко їй звикнути до такої втрати.

Початок оповідки шукати тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=33123

Усе село прийшло проводжати діда Микошку в останню дорогу. Та хіба тільки усі Грибеники зійшлися? Не дивлячись на мороз і заметіль із окружніх сіл люди зібралися. Хорошим чоловіком він був, веселим, працьовитим, хоч і багато горя пізнав у своєму житті, ріс сиротою при бабці. Мати померла, коли дитині ще й трьох років не виповнилося, то ж старенька його на ноги підіймала. Довгожителькою вона була, не можна було їй вмирати, поки онука не виростить.

- Треба життя прожити так, щоб на старості ворогів не було, тоді й помирати спокійніше, -розказував Микошка дружині бабчині повчання.

- Та у неї й справді ворогів не було, мудрою вона була, щедрою, де тим ворогам узятися? – підтримувала розмову баба Ніна.

- Вороги, - казав дід Микошка, - і у хороших людей бувають, - просто вона усіх пережила.

Казав дід перед смертю: «Якби знаття, що матір та бабцю там зустріну, то й помирати не жаль!». А баба Ніна йому відповідає: «Як зустрінеш їх, то поклонися від мене, а потім вісточку дай із того світу, що у тебе все добре, то я не забарюся, бо сумно мені буде без тебе.» Говорить, та усе відвертається і сльози витирає, а дід, дарма, що хворий був, усе помічав, та й каже: «Коли я помру, то не хочу бачити сліз ваших, хочу, щоб усе спокійно було: пом’яніть мене, нехай кум якусь побрехеньку розкаже.” Тільки сказав, а тут і кум на порозі, товариша провідати прийшов:

- Микошко! Куме! Не забувай, що Різдво вже на носі. Рукавиці приготував?

- Та майже готові, он тільки дружина залатає, бо у минулому році роботи багацько було, старалися вони, що аж протерлися! - посміхається хворий, пересилюючи біль

- Як справи сьогодні, куме?

- Та як у гарбуза, - каже Микошка, - живіт росте, а кінчик усихає. А ти як?

- А я, мов та картопля, якщо за зиму не з’їдять, то на весні посадять, - підбадьорює його своїми жартами сусід. А баба Ніна заховалася за піч, слухає їхні розмови, то плаче, то сміється, таке воно, оте горе, у неї.

Люди кажуть, що чоловік доти живе у пам’яті рідних, доки про нього згадують. То ж пам’ять про діда Микошку ще досі живе і, мабуть, ще довго житиме.

Розказує дід Василь: «Молодими ще ми були, повертаємося, якось, із «Різдвяного полювання», наче й не багато пройшли, та ледве човгаємо, стільки снігу за ніч намело. Бачимо, а біля Клименкової хати гурт чоловіків стоїть, теревені травлять. І не спалося їм у таку ранню годину! Побачили нас та й кличуть:

- Василю, Миколо, ідіть-но сюди, та збрешіть що-небудь! Що хорошого вполювали? - запитують, хоч і бачуть, що йдемо, як завжди, із пустими руками.

- Ніколи із вами базікати, та час гаяти, - каже Микошка,- поспішаємо ми! Там, біля Чубарівки, лід тріснув і вода греблю прорвала, а риба повалила, що я ще у житті стільки не бачив! Ось і поспішаємо додому за мішками, а потім швиденько рибу збирати, щоб на Василя та Меланки на закуску була!

Та й пішли ми із кумом додому відпочивати, не хотілося слухати їхні жарти про наше невдале полювання. Під вечір, чую галас біля Микошкиної хати, а то оті чолов’яги зібралися із дружинами та все кума сварять. Вони й справді повірили і кинулися бігти за шість кілометрів у таку заметіль рибу збирати. А яка там риба, коли увесь став снігом закидало? Сміх, та й годі!

Вийшов Микошка на поріг, тільки потилицю почухує, так добре на теплій печі лежати, та й каже: «Що ви, хлопці, собі надумали? То ж самі просили, щоб я вам якусь побрехеньку розказав, а тепер крайнього шукаєте!»

Пройшло вже багато років, як дід помер, а його анекдоти, жарти та побрехеньки ще й досі селом ходять, та ще й у сусідні села порозбридалися. Може й до вашого села, чи міста дійшли? У нас так кажуть: « Людям язика не зав’яжеш».

"Дякую, матусю, було дуже смачно, але мені треба бігти, бо вже дівчата зачекалися!" Світланка підфарбувала губи, швиденько кинула в одну кишеню люстерко, а в іншу - помаду і побігла.

Подруги вже усі зібралися. У цей Різдвяний вечір вони вирішили “штахетки” обіймати. “Штахетками» називають кілки старої дерев’яної огорожі. Таку магічну огорожу в селі мала тільки баба Ніна. Увесь секрет ворожіння полягав у тому, що дівчата по черзі обіймали штахетки, а потім їх рахували. Якщо захоплено парну кількість кілочків, значить дівка вже цього року в парі буде, а якщо непарне, то доведеться і наступного року огорожу обіймати.

Наталка обійняла сім кілочків, а говорила, що у них з Іваном велике кохання!

Оленка – шість, хоча цей результат її зовсім не тішив, вона нещодавно посварилася із своїм хлопцем назавжди.

А Світланка обхватила аж вісім!

- Васильку! Я біжу до тебе! Біжууууу!!!- кричала вона своєму коханому, який чекав біля клубу.

Підфарбувавши губки під освітленим вікном баби Ніни, дівка полетіла розповідати Василькові новину, забувши про всіх своїх подруг. Пробігши зовсім трішки, їй почувся якийсь дивний звук: ”Цок-цок”...Зупинилася, озирнулася - нікого, скрізь тиша.... Побігла знову. ”Цок-цок-цок”, ще швидше зацокотало з-заду. В ті часи взимку земля була покрита снігом, який хрустів під ногами, а тут знову: “Цок-цок-цок-цок”, збільшуючи швидкість знов почула дівчина. З переляку забувши про побачення із коханим, про ворожіння, і про радість, якою хотіла поділитися, вона почала тікати додому. “Цок-цок- цок-цок.....”

Якою ж далекою здалася дівчині ця дорога! Хто за нею гнався? Яка нечиста Різдвяна сила? Що їй потрібно? Раптом Світланці здалося, що вона тікала від своєї долі-злодійки.

Гості у хаті жартували, сміялися і не чули, як перелякана дівка стукала в двері. Побігла до вікна: “Цок-цок -цок” - не відставало від неї. Почувши ці дивні звуки знову, Світлана впала на купу складених дровиняк...

Вона прийшла до тями у ту хвилину, коли мати намагалася відібрати із її зціплених рук оберемок невеличких дрючечків! Потім їх теж порахували... Не повірите – тих дрючків було вісім!

Як добре в теплому будинку серед рідних! Так спокійно і зовсім не страшно. Із переляканої дівчини зняли шубу, усю обліплену снігом, і знову всі почули знайоме поки що тільки їй одній “Цок-цок-цок” - помада і люстерко лежали в лівій кишені улюбленої шубки...

З Ваською вони так і не одружилися, але потім Світлана виходила заміж двічі!

- Не можна було в одне Різдво двічі дерево обіймати.”- сказала баба Ніна на її другому весіллі.

Того Різдвяного вечора дівчата кидали чобітки біля колгоспної комори: у який бік покаже носочок чобітка, із того краю суджений буде. Потім гуртом шукали розкидані чоботи, адже кожній на свої очі хотілося побачити прогноз дівочої долі.

На щастя, Різдвяна ніч вдалася зоряною, тихою, сніг лежав немов гладеньке покривало та казково блищав під сяйвом місяця. “Нарешті прийшла моя черга кидати.” – прошепотіла схвильована Дарка і кинула.... Її чобіт шукали до ранку. Де він зник? Місцева знахарка баба Ніна сказала: « Пропав чобіт, то й доля пропаде. Ходити тобі, доню, в дівках усе життя».

Митька, колгоспний комірник, кохав її ще з дитинства, а вона ні в яку. «Навіщо, - каже, - хлопцю життя ламати? Він і так сиротою був, у мене долі немає, то ще й хлопцю усе майбутнє переламаю!». А Дмитро збудував собі будиночок біля комори, приручив цуценятко, йому будочку кам’яну зробив, та так вони і жили. Злодюжка, пес, був частиною його сім’ї. А прізвисько таке мав тому, що усю непотріб до двору тягнув.

Проходила Дарка у дівках до тридцяти п’яти років, поки батьки не повмирали, а потім вийшла заміж за Дмитра, не змогла суперечити волі батька, та й кохала вона того парубка, тільки й плакала ночами усі ці роки. Рідну батьківську садибу молоді вирішили не покидати. Щасливий чоловік забрав із собою у дім до дружини і Злодюжку, але не прижився пес на новій садибі, зник він. Знайшли Злодюжку, вірного друга, через три дні мертвим у своїй старій будці біля комори . Прожив він в дружбі з Дмитром вісімнадцять років, служив йому чесно і праведно.

Дістаючи пса, довелося розвалювати його будиночок, бо заліз Злодюжка у куточок, напевно, хотів там назавжди залишитися. Ото ж розвалили його стару будку, бачать, а під собакою у кутку щось зарите, тільки шматочок шкіри стирчить. Що це може бути? Розрили, дістали... І що ви думаєте там було? Дашчин чобіт! Впізнала вона його! Адже батько шевцем був, ремінці особливі доньці на чоботи нашивав, а Злодюжка його для свого господаря приніс та долю хотів підказати! От і прийшов перед смертю охороняти його, щоб господар щасливим був!

Із циклу "Різдвяні ворожіння" (За народними переказами півдня України)

Баба Ніна славилася у селі своєю мудрістю. Усі йшли до неї за порадами, а у неї доброго слова вистачало для всіх: для молодих невісток та новоспечених свекрух, для подружжя, що посварилося, для тих, хто збирається одружитися, чи прийняти якесь важливе рішення. А ще, вчила вона дівок Різдвяним ворожінням... Та все у неї виходило до ладу! Тільки із чоловіком Микошкою була одна проблема: у Різдвяну ніч, уже цілих сорок років, він із своїм кумом Василем на полювання ходив. Хто ж вночі полює, та ще й на свято таке? Гріх та й годі! А він брав рушницю, пляшку, одягав теплого кожуха, вовняні рукавиці, та й ішли собі з кумом «байдикувати». Як не умовляла його баба Ніна хоч раз вдома залишитися у такий вечір, та де там! "Ця традиція народилася ще до нашого весілля і помре разом зі мною!" – казав старий Микошка і ні разу не підкорився умовлянням.

Говорять, що ворожіння, яким старенька вчила дівок на виданні, і справді збувалися... Коли Ніна була ще дівою, то її сусід, а зараз уже чоловік, розповів, як його бабця ворожила на Різдво. Бабця та вже давно померла і ніхто не знає, чи правду розказував парубок, чи ні, але спробувати треба. Зібрала дівка подруг і пішли вони вночі за околицю села у покинутий старий будинок. Під тим будинком був підвал, з маленьким вузьким отвором для входу. Треба було накрити голим задом отвір і чекати... Якщо "нечистий" злегка стьобне по сідниці теплою гладенькою долонею, то це значить, що дівчина знайде собі бідного жениха, а якщо проведе своєю волохатою, то, значить, буде багатою...

Бабця Ніна до цих пір пам’ятає дотик "волохатої руки". Так гладила її ота нечиста сила, що навіть страх пройшов і не хотілося підніматися, та шкода, дівчата у черзі стояли.

Коли баба Ніна розповідала цю історію, то дід Микошка лише посміхався і вуса підкручував. Тільки перед смертю він покаявся, що грішний... Сорок років подружнього життя у Різдвяну ніч вони разом із кумом у підвалі сиділи, дівкам сідниці гладили: то голою рукою, то в рукавиці.

"Однoго тільки шкода, що там темно там було. Але скажу тобі, моя дорога дружино, ось що: такої сідниці як у тебе, ні в однієї жінки в окрузі немає! Я її у темноті впізнав серед інших, тоді й закохався ще більше. А потім... Та хто ж відмовиться дівчатам долю таким засобом передбачувати, якщо бажаючих завжди вдосталь?"
Великим жартівником був дід Микошка, навіть у такий тяжкий для себе час жартував та інших підбадьорював, щоб не сумували... Розказав старий усю правду і через декілька днів вмер, не дочекавшись наступного Різдва... А баба Ніна пробачила його "грішок".

В добрі та злагоді прожили вони з дідом Микошкою, а багатими були на корисні поради, любов і веселі жарти.

А ви говорите, що вигадки усі ці ворожіння!

Продовження буде...