Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
2026.08.04
13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
2026.08.04
13:00
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
2026.08.04
10:32
Ольга Фадєєва (1906-1986)
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тамара Шевченко (1969) /
Проза
Чобіток (Із Циклу "Різдвяні ворожіння")
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чобіток (Із Циклу "Різдвяні ворожіння")
Того Різдвяного вечора дівчата кидали чобітки біля колгоспної комори: у який бік покаже носочок чобітка, із того краю суджений буде. Потім гуртом шукали розкидані чоботи, адже кожній на свої очі хотілося побачити прогноз дівочої долі.
На щастя, Різдвяна ніч вдалася зоряною, тихою, сніг лежав немов гладеньке покривало та казково блищав під сяйвом місяця. “Нарешті прийшла моя черга кидати.” – прошепотіла схвильована Дарка і кинула.... Її чобіт шукали до ранку. Де він зник? Місцева знахарка баба Ніна сказала: « Пропав чобіт, то й доля пропаде. Ходити тобі, доню, в дівках усе життя».
Митька, колгоспний комірник, кохав її ще з дитинства, а вона ні в яку. «Навіщо, - каже, - хлопцю життя ламати? Він і так сиротою був, у мене долі немає, то ще й хлопцю усе майбутнє переламаю!». А Дмитро збудував собі будиночок біля комори, приручив цуценятко, йому будочку кам’яну зробив, та так вони і жили. Злодюжка, пес, був частиною його сім’ї. А прізвисько таке мав тому, що усю непотріб до двору тягнув.
Проходила Дарка у дівках до тридцяти п’яти років, поки батьки не повмирали, а потім вийшла заміж за Дмитра, не змогла суперечити волі батька, та й кохала вона того парубка, тільки й плакала ночами усі ці роки. Рідну батьківську садибу молоді вирішили не покидати. Щасливий чоловік забрав із собою у дім до дружини і Злодюжку, але не прижився пес на новій садибі, зник він. Знайшли Злодюжку, вірного друга, через три дні мертвим у своїй старій будці біля комори . Прожив він в дружбі з Дмитром вісімнадцять років, служив йому чесно і праведно.
Дістаючи пса, довелося розвалювати його будиночок, бо заліз Злодюжка у куточок, напевно, хотів там назавжди залишитися. Ото ж розвалили його стару будку, бачать, а під собакою у кутку щось зарите, тільки шматочок шкіри стирчить. Що це може бути? Розрили, дістали... І що ви думаєте там було? Дашчин чобіт! Впізнала вона його! Адже батько шевцем був, ремінці особливі доньці на чоботи нашивав, а Злодюжка його для свого господаря приніс та долю хотів підказати! От і прийшов перед смертю охороняти його, щоб господар щасливим був!
На щастя, Різдвяна ніч вдалася зоряною, тихою, сніг лежав немов гладеньке покривало та казково блищав під сяйвом місяця. “Нарешті прийшла моя черга кидати.” – прошепотіла схвильована Дарка і кинула.... Її чобіт шукали до ранку. Де він зник? Місцева знахарка баба Ніна сказала: « Пропав чобіт, то й доля пропаде. Ходити тобі, доню, в дівках усе життя».
Митька, колгоспний комірник, кохав її ще з дитинства, а вона ні в яку. «Навіщо, - каже, - хлопцю життя ламати? Він і так сиротою був, у мене долі немає, то ще й хлопцю усе майбутнє переламаю!». А Дмитро збудував собі будиночок біля комори, приручив цуценятко, йому будочку кам’яну зробив, та так вони і жили. Злодюжка, пес, був частиною його сім’ї. А прізвисько таке мав тому, що усю непотріб до двору тягнув.
Проходила Дарка у дівках до тридцяти п’яти років, поки батьки не повмирали, а потім вийшла заміж за Дмитра, не змогла суперечити волі батька, та й кохала вона того парубка, тільки й плакала ночами усі ці роки. Рідну батьківську садибу молоді вирішили не покидати. Щасливий чоловік забрав із собою у дім до дружини і Злодюжку, але не прижився пес на новій садибі, зник він. Знайшли Злодюжку, вірного друга, через три дні мертвим у своїй старій будці біля комори . Прожив він в дружбі з Дмитром вісімнадцять років, служив йому чесно і праведно.
Дістаючи пса, довелося розвалювати його будиночок, бо заліз Злодюжка у куточок, напевно, хотів там назавжди залишитися. Ото ж розвалили його стару будку, бачать, а під собакою у кутку щось зарите, тільки шматочок шкіри стирчить. Що це може бути? Розрили, дістали... І що ви думаєте там було? Дашчин чобіт! Впізнала вона його! Адже батько шевцем був, ремінці особливі доньці на чоботи нашивав, а Злодюжка його для свого господаря приніс та долю хотів підказати! От і прийшов перед смертю охороняти його, щоб господар щасливим був!
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
