Продовження циклу...

Баба Ніна звикла проводити Різдвяний вечір без чоловіка, знала, що усі роки їх спільного життя дід цієї ночі ходив на полювання. Та жінка ніколи не залишалася одна у таке свято - до неї приносила вечерю хрещениця Марічка Грабиха разом із чоловіком та діточками. А вже під ранок і мисливець додому повертався.

Але цього року усе було по-іншому, бо дід восени помер і Марічка стала для баби Ніни дочкою, вона ніколи не залишала стареньку саму. Ось і цього Різдвяного вечора, зібравшись усією сім’єю за святковим столом, про що б не говорили, та завжди згадували діда Микошку, його жарти, але в усміхнених очах хрещеної була журба...

Микошкина бабця мала одне бажання – покинути цей світ тільки після того, як онучок одружиться. А він завжди казав:

- Одружуся, коли знайду дівку гарну, розумну і працьовиту.

- Тоді мені прийдеться вічно жити, або тобі три рази одружуватися. Де ж ти таку знайдеш?

А знайшов таки, підростала у сусідів донька. Не даремно люди кажуть: «Кохання не запобіжиш зрання, а судженого конем не об’їдеш». Микошка одружився з Ніною - дівкою гарною, розумною і працьовитою. Хазяйнували вони на славу, молода невістка ще й стареньку доглянула, а та її багатьом життєвим примудростям навчила.

За всі ці роки город у Ніни з Микошкою був найкращим у селі – усе доглянуте: рівненькі та чистенькі рядочки грядок, а урожай – неначе відбірний. Як це їм удавалося? «Роботящі руки гори вернуть» - казали хазяйновиті Бондаренки. А насправді секрет був таким: підіймалися вони разом із півнями і носили воду з криниці у великі дерев’яні бочки, що біля городу стояли. Звичайно, був у них і кран у дворі, та баба Ніна усе життя тільки криничною цілющою водою город поливала. За день водичка нагрівалася і городина «пила» її із задоволенням. У літню спеку не можна поливати рослинки холодною водою, ображаються вони, схиляють свої голівоньки і ростуть повільно. Поливала їх баба Ніна, та співала:

«Поливала буряки,

Та й зламала гичку,

А за це мені колгосп

Подарив теличку»...

Насправді, у пісні були такі слова: « Я сапала буряки, та й зламала гичку...», та баба Ніна любила усе робити на свій лад, навіть співати.

Одного разу прийшла Марічка та й каже:

- Здається мені, бабо Ніно, що ви щось знаєте. Розсаду ми разом купували, та ви вже тиждень червоненькі помідорки у борщ кидаєте, а у мене вони ще зовсім зелені.

- Гарна ти молодиця,- вмішався дід Микошка у жіночу розмову,- тому розкажу тобі, чому у нас такі овочі родять: як тільки стемніє, моя стара іде на город і там стриптиз показує. Потанцює по грядках, а я на ранок іду помідори збирати.

- Що ти таке верзеш, і не соромно тобі? Та що тебе слухати – рот не город, не загородиш,- сердиться дружина.

Посміялися разом, та й забули... Наступного ранку Марічка знову прийшла:

- Обдурили ви мене, діду! Вчора, як тільки діти поснули, прийшов мій Сашко напідпитку, та й давай сваритися. А я, щоб діти не прокинулися, хутчій із хати. А куди іти? Вас згадала, та й пішла на город стриптиз показувати. Щоб побачив хто, сказав би що здуріла Грабиха. Повернулася у хату - тиша, лише чоловік хропить на дивані. Сьогодні вранці знову на город, а мої помідори як були зеленими, так і залишилися.

Сміється дід Микошка та вуса підкручує:

- Марієчко, донечко, - каже дід, - то у моєї старої помідори від тих танців червоніють, а ти бери відро та йди огірки збирай. От-такі повиростали!

Згадали діда, посміялися, заспокоїлася баба Ніна, та тільки й прислухалася, чи не постукає у вікно той, що на полювання ходив? Тяжко, ох і тяжко їй звикнути до такої втрати.