Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.18
21:13
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
2026.09.18
20:46
Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
2026.09.18
18:50
розмінний ендшпіль затяжний
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
2026.09.18
17:10
Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
2026.09.18
14:18
Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
2026.09.18
13:32
Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
2026.09.18
12:09
Брешуть завжди, а правду кажуть тоді, коли вигідно.
Для законослухняних закони, а для всіх інших - підзаконні акти.
Чесні судді здебільшого є малочесними і малочисельними.
Фіговий листок запровадили, аби захиститися від голої правди.
У панібра
2026.09.18
09:52
У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
2026.09.18
07:05
сюжетів з життя мешканців римського міста,
навіяних знаменитим полотном КАРЛА БРЮЛЛОВА «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
ПЕРЕДСЛОВО: Заклинання тіней
(задум авторки)
Коли ми дивимося на величне і трагічне полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї», нас з
2026.09.18
05:57
Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
2026.09.17
23:52
атож до чого ми прийшли
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
2026.09.17
21:49
Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
2026.09.17
19:28
Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
2026.09.17
19:19
Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тамара Шевченко (1969) /
Проза
Стара гойдалка
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Стара гойдалка
Сумно старій гойдалці: колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, a товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця:
- Бабусю! Подивіться, я вмію літаааати! – кричала Лариса затуливши очі і її радісний вереск злітав разом із гойдалкою у верховіття дерев. Так вона виплескувала своє задоволення. Платтячко, як той метелик, пурхало і тріпотіло із кожним злетом, тоненькі косички, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидві сторони, а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха.
- Гойда-гойда-гойдаша,
Де кобила, там лоша,
Там печене порося
Розкувікалося! – приспівувала бабця, а Лариса сміялася із того печеного поросяти.
Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там різні зані заграничні подарунки: оливки у баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку, - солені огірки смачніші), цукерки із дивними назвами, дві здоровенних та тонких хустки, які бабі соромно було б і пов'язати: «Здуріла, - скажуть люди, - на старості літ вирядилася, як дівка на виданні». А ще світлини. Як не радіти? Її маленька Ларочка тут, як актриса, одягнена по-городському, на високих підборах, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розказує Лідці:
- Тільки й тримає мене на світі ця дівчина. Дочекаюся її, тоді можна і покидати цей світ. Бо куди ж повернеться дитина, як мене не буде? Дочка, Марія, померла під час пологів, одненька вона у мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула. У хаті два сундуки рушників навишивала на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою... Тільки й тримає мене на світі ця дівчина...
Таку розповідь Лідка чула не вперше, бо старенька розказувала її кожного разу, коли поштарка зупинялася біля неї. Шкода було бабу, адже та жила лише минулим. А де ж тепер та онука, чи повернеться до рідного дому? Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавщицею працювати. Довго вісточки від неї не було, а баба Ганна так чекала! Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларочку. Бувало, розказувала їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали у далекі краї, про калину, яка проросла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука, обіймала бабусю малими рученятами і щебетала:
- Рідненька моя, нікуди я від тебе не поїду. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна!
Баба Ганна частково втратила зір, тому не могла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки, зупинялася і читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Але старенька забувала і наступного дня вже знову починала виглядати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй хороші новини, або якогось листа.
- Сьогодні для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, - відповідала поштарка звичною фразою.
- Ох, і розумна ти, жінка. Звідки ж ти знаєш, що пишуть?
- То побачите завтра, коли листа принесу.
Так і чекала вона на те «завтра», добре, що не пам'ятала скільки часу пройшло: день, тиждень чи місяць... Головне, що завтра отримає!
А сьогодні баба Ганна плакала від щастя... ЇЇ онучечка, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала!
- Нехай їй Бог помагає і береже від лихого духу, нехай відгонить від неї усе зло і поганих людей, нехай дає щастя та здоров’я. - Слухала Лідка ті примовляння і сама плакати починала: у неї ж бо двійко діточок ростуть.
- Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Від зайчика, скажеш. Пам’ятаю, я завжди у кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і зазирала, що там за гостинець. Вона лампасейки* любила. А як до школи пішла....
Баба почала вкотре розказувати історію, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала старенькій за гостинці та й пішла пошту розносити.
Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй на вулицю виходити, щоб не впала, бо, не доведи господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі приходили її провідувати, носили їжу, поралися біля господарства. А що там того господарства? Десяток курей та старий собака.
Із часом, хвора й зовсім злягла, ні на кого із відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисоччину фотографію і розмовляла з нею:
- Не сумуй, моя хороша, бабуся скоро видужає, пиріжечків із маком тобі напече, сирничків, ти ж їх так любиш.
Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон...
Сумно старій гойдалці. Колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця.
Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев’ять днів відправили, зібрала усі фотографії на пам’ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Усе зробила, як годиться. Час і повертатися.... Вже й таксі чекає біля двору. Та молода жінка сіла на стару гойдалку і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову, хоч у спогадах, у дитинство повернулася!
«Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюди.....» - співала вже нову пісню Лариса, учепившись міцно за віжки старої гойдалки.
Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалці, відв’язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, у сусідньому будинку погасло світло:
«Люлі, люлі, люлі, всі дітки поснули,
Тільки моя доня не спить не дрімає
Очками моргає, з котком розмовляє.
Аа-аа-а...»
Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, оповідаючи якісь таємниці. А тепер не затихає дитячий сміх та гамір у Ларисчиному дворі, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і лежать лампасейки, як гостинець від зайчика...
Лампасейки – тверді цукерки, типу «Дюшес», «Барбарис».
- Бабусю! Подивіться, я вмію літаааати! – кричала Лариса затуливши очі і її радісний вереск злітав разом із гойдалкою у верховіття дерев. Так вона виплескувала своє задоволення. Платтячко, як той метелик, пурхало і тріпотіло із кожним злетом, тоненькі косички, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидві сторони, а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха.
- Гойда-гойда-гойдаша,
Де кобила, там лоша,
Там печене порося
Розкувікалося! – приспівувала бабця, а Лариса сміялася із того печеного поросяти.
Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там різні зані заграничні подарунки: оливки у баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку, - солені огірки смачніші), цукерки із дивними назвами, дві здоровенних та тонких хустки, які бабі соромно було б і пов'язати: «Здуріла, - скажуть люди, - на старості літ вирядилася, як дівка на виданні». А ще світлини. Як не радіти? Її маленька Ларочка тут, як актриса, одягнена по-городському, на високих підборах, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розказує Лідці:
- Тільки й тримає мене на світі ця дівчина. Дочекаюся її, тоді можна і покидати цей світ. Бо куди ж повернеться дитина, як мене не буде? Дочка, Марія, померла під час пологів, одненька вона у мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула. У хаті два сундуки рушників навишивала на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою... Тільки й тримає мене на світі ця дівчина...
Таку розповідь Лідка чула не вперше, бо старенька розказувала її кожного разу, коли поштарка зупинялася біля неї. Шкода було бабу, адже та жила лише минулим. А де ж тепер та онука, чи повернеться до рідного дому? Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавщицею працювати. Довго вісточки від неї не було, а баба Ганна так чекала! Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларочку. Бувало, розказувала їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали у далекі краї, про калину, яка проросла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука, обіймала бабусю малими рученятами і щебетала:
- Рідненька моя, нікуди я від тебе не поїду. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна!
Баба Ганна частково втратила зір, тому не могла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки, зупинялася і читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Але старенька забувала і наступного дня вже знову починала виглядати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй хороші новини, або якогось листа.
- Сьогодні для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, - відповідала поштарка звичною фразою.
- Ох, і розумна ти, жінка. Звідки ж ти знаєш, що пишуть?
- То побачите завтра, коли листа принесу.
Так і чекала вона на те «завтра», добре, що не пам'ятала скільки часу пройшло: день, тиждень чи місяць... Головне, що завтра отримає!
А сьогодні баба Ганна плакала від щастя... ЇЇ онучечка, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала!
- Нехай їй Бог помагає і береже від лихого духу, нехай відгонить від неї усе зло і поганих людей, нехай дає щастя та здоров’я. - Слухала Лідка ті примовляння і сама плакати починала: у неї ж бо двійко діточок ростуть.
- Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Від зайчика, скажеш. Пам’ятаю, я завжди у кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і зазирала, що там за гостинець. Вона лампасейки* любила. А як до школи пішла....
Баба почала вкотре розказувати історію, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала старенькій за гостинці та й пішла пошту розносити.
Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй на вулицю виходити, щоб не впала, бо, не доведи господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі приходили її провідувати, носили їжу, поралися біля господарства. А що там того господарства? Десяток курей та старий собака.
Із часом, хвора й зовсім злягла, ні на кого із відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисоччину фотографію і розмовляла з нею:
- Не сумуй, моя хороша, бабуся скоро видужає, пиріжечків із маком тобі напече, сирничків, ти ж їх так любиш.
Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон...
Сумно старій гойдалці. Колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця.
Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев’ять днів відправили, зібрала усі фотографії на пам’ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Усе зробила, як годиться. Час і повертатися.... Вже й таксі чекає біля двору. Та молода жінка сіла на стару гойдалку і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову, хоч у спогадах, у дитинство повернулася!
«Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюди.....» - співала вже нову пісню Лариса, учепившись міцно за віжки старої гойдалки.
Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалці, відв’язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, у сусідньому будинку погасло світло:
«Люлі, люлі, люлі, всі дітки поснули,
Тільки моя доня не спить не дрімає
Очками моргає, з котком розмовляє.
Аа-аа-а...»
Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, оповідаючи якісь таємниці. А тепер не затихає дитячий сміх та гамір у Ларисчиному дворі, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і лежать лампасейки, як гостинець від зайчика...
Лампасейки – тверді цукерки, типу «Дюшес», «Барбарис».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
