Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.04
15:38
Наша зима розлуки не минула з лютим,
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога —
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких — і моя нехолонуча тривога.
Вона відчутно пронизує мене,
і мовчить у регістрах невгамовної німот
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога —
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких — і моя нехолонуча тривога.
Вона відчутно пронизує мене,
і мовчить у регістрах невгамовної німот
2026.05.04
15:10
Не дає болоту жити
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!
2026.05.04
14:15
Там вечір п’є із горщика туман,
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кож
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кож
2026.05.04
10:58
Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
2026.05.04
09:12
Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
2026.05.04
08:23
Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
2026.05.04
06:20
Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
2026.05.03
17:30
хмаровиння білий плин
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
2026.05.03
16:43
Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:43
Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
2026.05.03
10:42
Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тамара Шевченко (1969) /
Проза
Стара гойдалка
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Стара гойдалка
Сумно старій гойдалці: колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, a товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця:
- Бабусю! Подивіться, я вмію літаааати! – кричала Лариса затуливши очі і її радісний вереск злітав разом із гойдалкою у верховіття дерев. Так вона виплескувала своє задоволення. Платтячко, як той метелик, пурхало і тріпотіло із кожним злетом, тоненькі косички, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидві сторони, а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха.
- Гойда-гойда-гойдаша,
Де кобила, там лоша,
Там печене порося
Розкувікалося! – приспівувала бабця, а Лариса сміялася із того печеного поросяти.
Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там різні зані заграничні подарунки: оливки у баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку, - солені огірки смачніші), цукерки із дивними назвами, дві здоровенних та тонких хустки, які бабі соромно було б і пов'язати: «Здуріла, - скажуть люди, - на старості літ вирядилася, як дівка на виданні». А ще світлини. Як не радіти? Її маленька Ларочка тут, як актриса, одягнена по-городському, на високих підборах, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розказує Лідці:
- Тільки й тримає мене на світі ця дівчина. Дочекаюся її, тоді можна і покидати цей світ. Бо куди ж повернеться дитина, як мене не буде? Дочка, Марія, померла під час пологів, одненька вона у мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула. У хаті два сундуки рушників навишивала на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою... Тільки й тримає мене на світі ця дівчина...
Таку розповідь Лідка чула не вперше, бо старенька розказувала її кожного разу, коли поштарка зупинялася біля неї. Шкода було бабу, адже та жила лише минулим. А де ж тепер та онука, чи повернеться до рідного дому? Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавщицею працювати. Довго вісточки від неї не було, а баба Ганна так чекала! Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларочку. Бувало, розказувала їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали у далекі краї, про калину, яка проросла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука, обіймала бабусю малими рученятами і щебетала:
- Рідненька моя, нікуди я від тебе не поїду. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна!
Баба Ганна частково втратила зір, тому не могла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки, зупинялася і читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Але старенька забувала і наступного дня вже знову починала виглядати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй хороші новини, або якогось листа.
- Сьогодні для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, - відповідала поштарка звичною фразою.
- Ох, і розумна ти, жінка. Звідки ж ти знаєш, що пишуть?
- То побачите завтра, коли листа принесу.
Так і чекала вона на те «завтра», добре, що не пам'ятала скільки часу пройшло: день, тиждень чи місяць... Головне, що завтра отримає!
А сьогодні баба Ганна плакала від щастя... ЇЇ онучечка, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала!
- Нехай їй Бог помагає і береже від лихого духу, нехай відгонить від неї усе зло і поганих людей, нехай дає щастя та здоров’я. - Слухала Лідка ті примовляння і сама плакати починала: у неї ж бо двійко діточок ростуть.
- Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Від зайчика, скажеш. Пам’ятаю, я завжди у кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і зазирала, що там за гостинець. Вона лампасейки* любила. А як до школи пішла....
Баба почала вкотре розказувати історію, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала старенькій за гостинці та й пішла пошту розносити.
Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй на вулицю виходити, щоб не впала, бо, не доведи господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі приходили її провідувати, носили їжу, поралися біля господарства. А що там того господарства? Десяток курей та старий собака.
Із часом, хвора й зовсім злягла, ні на кого із відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисоччину фотографію і розмовляла з нею:
- Не сумуй, моя хороша, бабуся скоро видужає, пиріжечків із маком тобі напече, сирничків, ти ж їх так любиш.
Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон...
Сумно старій гойдалці. Колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця.
Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев’ять днів відправили, зібрала усі фотографії на пам’ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Усе зробила, як годиться. Час і повертатися.... Вже й таксі чекає біля двору. Та молода жінка сіла на стару гойдалку і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову, хоч у спогадах, у дитинство повернулася!
«Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюди.....» - співала вже нову пісню Лариса, учепившись міцно за віжки старої гойдалки.
Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалці, відв’язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, у сусідньому будинку погасло світло:
«Люлі, люлі, люлі, всі дітки поснули,
Тільки моя доня не спить не дрімає
Очками моргає, з котком розмовляє.
Аа-аа-а...»
Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, оповідаючи якісь таємниці. А тепер не затихає дитячий сміх та гамір у Ларисчиному дворі, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і лежать лампасейки, як гостинець від зайчика...
Лампасейки – тверді цукерки, типу «Дюшес», «Барбарис».
- Бабусю! Подивіться, я вмію літаааати! – кричала Лариса затуливши очі і її радісний вереск злітав разом із гойдалкою у верховіття дерев. Так вона виплескувала своє задоволення. Платтячко, як той метелик, пурхало і тріпотіло із кожним злетом, тоненькі косички, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидві сторони, а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха.
- Гойда-гойда-гойдаша,
Де кобила, там лоша,
Там печене порося
Розкувікалося! – приспівувала бабця, а Лариса сміялася із того печеного поросяти.
Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там різні зані заграничні подарунки: оливки у баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку, - солені огірки смачніші), цукерки із дивними назвами, дві здоровенних та тонких хустки, які бабі соромно було б і пов'язати: «Здуріла, - скажуть люди, - на старості літ вирядилася, як дівка на виданні». А ще світлини. Як не радіти? Її маленька Ларочка тут, як актриса, одягнена по-городському, на високих підборах, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розказує Лідці:
- Тільки й тримає мене на світі ця дівчина. Дочекаюся її, тоді можна і покидати цей світ. Бо куди ж повернеться дитина, як мене не буде? Дочка, Марія, померла під час пологів, одненька вона у мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула. У хаті два сундуки рушників навишивала на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою... Тільки й тримає мене на світі ця дівчина...
Таку розповідь Лідка чула не вперше, бо старенька розказувала її кожного разу, коли поштарка зупинялася біля неї. Шкода було бабу, адже та жила лише минулим. А де ж тепер та онука, чи повернеться до рідного дому? Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавщицею працювати. Довго вісточки від неї не було, а баба Ганна так чекала! Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларочку. Бувало, розказувала їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали у далекі краї, про калину, яка проросла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука, обіймала бабусю малими рученятами і щебетала:
- Рідненька моя, нікуди я від тебе не поїду. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна!
Баба Ганна частково втратила зір, тому не могла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки, зупинялася і читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Але старенька забувала і наступного дня вже знову починала виглядати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй хороші новини, або якогось листа.
- Сьогодні для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, - відповідала поштарка звичною фразою.
- Ох, і розумна ти, жінка. Звідки ж ти знаєш, що пишуть?
- То побачите завтра, коли листа принесу.
Так і чекала вона на те «завтра», добре, що не пам'ятала скільки часу пройшло: день, тиждень чи місяць... Головне, що завтра отримає!
А сьогодні баба Ганна плакала від щастя... ЇЇ онучечка, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала!
- Нехай їй Бог помагає і береже від лихого духу, нехай відгонить від неї усе зло і поганих людей, нехай дає щастя та здоров’я. - Слухала Лідка ті примовляння і сама плакати починала: у неї ж бо двійко діточок ростуть.
- Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Від зайчика, скажеш. Пам’ятаю, я завжди у кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і зазирала, що там за гостинець. Вона лампасейки* любила. А як до школи пішла....
Баба почала вкотре розказувати історію, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала старенькій за гостинці та й пішла пошту розносити.
Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй на вулицю виходити, щоб не впала, бо, не доведи господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі приходили її провідувати, носили їжу, поралися біля господарства. А що там того господарства? Десяток курей та старий собака.
Із часом, хвора й зовсім злягла, ні на кого із відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисоччину фотографію і розмовляла з нею:
- Не сумуй, моя хороша, бабуся скоро видужає, пиріжечків із маком тобі напече, сирничків, ти ж їх так любиш.
Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон...
Сумно старій гойдалці. Колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця.
Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев’ять днів відправили, зібрала усі фотографії на пам’ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Усе зробила, як годиться. Час і повертатися.... Вже й таксі чекає біля двору. Та молода жінка сіла на стару гойдалку і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову, хоч у спогадах, у дитинство повернулася!
«Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюди.....» - співала вже нову пісню Лариса, учепившись міцно за віжки старої гойдалки.
Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалці, відв’язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, у сусідньому будинку погасло світло:
«Люлі, люлі, люлі, всі дітки поснули,
Тільки моя доня не спить не дрімає
Очками моргає, з котком розмовляє.
Аа-аа-а...»
Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, оповідаючи якісь таємниці. А тепер не затихає дитячий сміх та гамір у Ларисчиному дворі, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і лежать лампасейки, як гостинець від зайчика...
Лампасейки – тверді цукерки, типу «Дюшес», «Барбарис».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
