
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.30
09:11
Позбивав до крові ноги,
Бо вернув, куди не слід
І приводили дороги
Тільки в гущу різних бід.
Наче маятник, невпинно
Коливався з боку в бік, -
Не дивився на годинник
І рокам утратив лік.
Бо вернув, куди не слід
І приводили дороги
Тільки в гущу різних бід.
Наче маятник, невпинно
Коливався з боку в бік, -
Не дивився на годинник
І рокам утратив лік.
2025.09.30
00:24
На часі характер козачий
та гомін в народі ходячий,
де влучне нагальне слівце
всім правду говорить про це.
Вставай на молитву, народе,
це теж, тільки в Дусі, городи –
проси, сповідаючи гріх,
за рідних і близьких своїх.
та гомін в народі ходячий,
де влучне нагальне слівце
всім правду говорить про це.
Вставай на молитву, народе,
це теж, тільки в Дусі, городи –
проси, сповідаючи гріх,
за рідних і близьких своїх.
2025.09.29
22:17
Телефон, викинутий у плесо озера,
ніби потонула під водою
Атлантида. Скільки болю і відчаю
пішло під воду! Що змушує
різко кинути телефон
невідомо куди, у прірву?
Це невмотивований імпульс,
який пробігає тілом.
ніби потонула під водою
Атлантида. Скільки болю і відчаю
пішло під воду! Що змушує
різко кинути телефон
невідомо куди, у прірву?
Це невмотивований імпульс,
який пробігає тілом.
2025.09.29
20:23
Скаржились ангели на Господа Бога, що Він потурає Ізраїлю.
«Якже Мені не потурати тому,- одповів Всевишній,- кому Я наказав: «Їж і будеш ситий і наситишся, і поблагословиш Господа, Бога твого, у тім добрім Краї, що дав Він тобі» («Повторення Закону», 8:1
2025.09.29
16:23
Ми отруєні власним авто –
Його швидкістю пересування.
Без авто ми вже майже ніхто –
Це і вирок, і щире зізнання.
Відійшли стародавні часи.
На коняці не їздять по справах.
Ніби Усик зібрав пояси,
Виростаєм у власних уявах,
Його швидкістю пересування.
Без авто ми вже майже ніхто –
Це і вирок, і щире зізнання.
Відійшли стародавні часи.
На коняці не їздять по справах.
Ніби Усик зібрав пояси,
Виростаєм у власних уявах,
2025.09.29
12:42
З літами охочіш розмовлять мені
із немовлятами, аніж з дорослими.
Ну, що почуєш од дорослих?
Скарги на життя:
Податки й ціни скачуть, мов зайці...
Дедалі більше даються взнаки хвороби...
Клімат міняється на гірше...
А з немовлятами якже простіш!
із немовлятами, аніж з дорослими.
Ну, що почуєш од дорослих?
Скарги на життя:
Податки й ціни скачуть, мов зайці...
Дедалі більше даються взнаки хвороби...
Клімат міняється на гірше...
А з немовлятами якже простіш!
2025.09.29
09:32
вересня ми згадуємо одну з найтрагічніших сторінок в історії людства - 84-ту річницю трагедії Бабиного Яру,
де було вбито близько 150 тисяч невинних людей…
Це мій друг Фіма,
літні сандалі…
Зустрілись очима,
проходить далі.
де було вбито близько 150 тисяч невинних людей…
Це мій друг Фіма,
літні сандалі…
Зустрілись очима,
проходить далі.
2025.09.28
23:30
Імперське мислення просто так не вивітрюється – воно вибивається із голови разом із мізками.
У московитів слова «раб», «рабство», «работа» – немовби з одного кореня.
Казки про кощія безсмертного полюбляють пристаркуваті диктатори.
Велич великих
2025.09.28
22:26
Краса, схована в сірий,
невиразний одяг,
стирається під дією часу,
стає одноманітною.
Що залишається від колишнього
пульсування, буйства водограю?
Краса обростає жиром,
ніби непотрібною бронею,
невиразний одяг,
стирається під дією часу,
стає одноманітною.
Що залишається від колишнього
пульсування, буйства водограю?
Краса обростає жиром,
ніби непотрібною бронею,
2025.09.28
19:24
Поцілунок в івриті й зброя
Позначені одною й тою ж літерою – Нун,
Якою починається ще й перемога – Ніцахон.
І є в тім логіка житейська, бо й справді:
За поцілунком безгрішна починається любов,
А не кохання тимчасове, як осоружний вітер.
Отож, цілунк
Позначені одною й тою ж літерою – Нун,
Якою починається ще й перемога – Ніцахон.
І є в тім логіка житейська, бо й справді:
За поцілунком безгрішна починається любов,
А не кохання тимчасове, як осоружний вітер.
Отож, цілунк
2025.09.28
19:18
Син увечері прийшов та й спитав у тата:
- Взяв оце читати книжку я у дядька Гната.
Там історії про те, як колись жилося,
Нашим предками з ким колись воювать прийшлося.
Згадувалась там також Куликовська битва,
Де московським князем був хан Мамай розби
- Взяв оце читати книжку я у дядька Гната.
Там історії про те, як колись жилося,
Нашим предками з ким колись воювать прийшлося.
Згадувалась там також Куликовська битва,
Де московським князем був хан Мамай розби
2025.09.28
18:33
Так буває чомусь не раз –
У житті ми то вниз, то вгору.
І важливо завжди якраз,
Щоби був хтось надійний поруч.
---------------
Скільки доля відмірить путь?
Не страшить ні печаль, ні старість.
Коли двоє життям ідуть,
У житті ми то вниз, то вгору.
І важливо завжди якраз,
Щоби був хтось надійний поруч.
---------------
Скільки доля відмірить путь?
Не страшить ні печаль, ні старість.
Коли двоє життям ідуть,
2025.09.28
16:19
чуєш а ну глянь за вікно а що діється
о слухай та дощ
надворі дощить ото маєш
а не морочся тим
все буде собі якось іще
настає щось прекрасне тямиш
кайфуй собі у похмурий день
ей ей я чув тебе друзяко падай кайфуй
о слухай та дощ
надворі дощить ото маєш
а не морочся тим
все буде собі якось іще
настає щось прекрасне тямиш
кайфуй собі у похмурий день
ей ей я чув тебе друзяко падай кайфуй
2025.09.28
14:11
Відірвати планують руку.
Пропонують протез натомість
І щоб – розпачу ані звуку,
Зараз вимкнемо вам свідомість.
“Поступитися”- кажуть, – “треба”!
І зі скальпелем всі у чергу.
“Он ще друга, дивись, у тебе”–
І вже сіли на шию зверху.
Пропонують протез натомість
І щоб – розпачу ані звуку,
Зараз вимкнемо вам свідомість.
“Поступитися”- кажуть, – “треба”!
І зі скальпелем всі у чергу.
“Он ще друга, дивись, у тебе”–
І вже сіли на шию зверху.
2025.09.28
13:41
Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.
А вересень готує склянку чаю,
Міркує, творить з листя витинанки.
Аквамарином ваблять небокраї.
Троянди пишні квітнуть біля ґанку.
Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.
А вересень готує склянку чаю,
Міркує, творить з листя витинанки.
Аквамарином ваблять небокраї.
Троянди пишні квітнуть біля ґанку.
Осіння тиша барви розливає,
2025.09.28
12:23
Цілоденно понад нами,
Всюди сіючи далі, -
Поодинці і клинами
Відлітають журавлі.
Летючи у вічний вирій,
Тужно звуки видають
Про бажання жити в мирі,
Про земну коротку путь...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всюди сіючи далі, -
Поодинці і клинами
Відлітають журавлі.
Летючи у вічний вирій,
Тужно звуки видають
Про бажання жити в мирі,
Про земну коротку путь...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тамара Шевченко (1969) /
Проза
Стара гойдалка
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Стара гойдалка
Сумно старій гойдалці: колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, a товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця:
- Бабусю! Подивіться, я вмію літаааати! – кричала Лариса затуливши очі і її радісний вереск злітав разом із гойдалкою у верховіття дерев. Так вона виплескувала своє задоволення. Платтячко, як той метелик, пурхало і тріпотіло із кожним злетом, тоненькі косички, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидві сторони, а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха.
- Гойда-гойда-гойдаша,
Де кобила, там лоша,
Там печене порося
Розкувікалося! – приспівувала бабця, а Лариса сміялася із того печеного поросяти.
Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там різні зані заграничні подарунки: оливки у баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку, - солені огірки смачніші), цукерки із дивними назвами, дві здоровенних та тонких хустки, які бабі соромно було б і пов'язати: «Здуріла, - скажуть люди, - на старості літ вирядилася, як дівка на виданні». А ще світлини. Як не радіти? Її маленька Ларочка тут, як актриса, одягнена по-городському, на високих підборах, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розказує Лідці:
- Тільки й тримає мене на світі ця дівчина. Дочекаюся її, тоді можна і покидати цей світ. Бо куди ж повернеться дитина, як мене не буде? Дочка, Марія, померла під час пологів, одненька вона у мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула. У хаті два сундуки рушників навишивала на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою... Тільки й тримає мене на світі ця дівчина...
Таку розповідь Лідка чула не вперше, бо старенька розказувала її кожного разу, коли поштарка зупинялася біля неї. Шкода було бабу, адже та жила лише минулим. А де ж тепер та онука, чи повернеться до рідного дому? Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавщицею працювати. Довго вісточки від неї не було, а баба Ганна так чекала! Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларочку. Бувало, розказувала їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали у далекі краї, про калину, яка проросла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука, обіймала бабусю малими рученятами і щебетала:
- Рідненька моя, нікуди я від тебе не поїду. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна!
Баба Ганна частково втратила зір, тому не могла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки, зупинялася і читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Але старенька забувала і наступного дня вже знову починала виглядати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй хороші новини, або якогось листа.
- Сьогодні для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, - відповідала поштарка звичною фразою.
- Ох, і розумна ти, жінка. Звідки ж ти знаєш, що пишуть?
- То побачите завтра, коли листа принесу.
Так і чекала вона на те «завтра», добре, що не пам'ятала скільки часу пройшло: день, тиждень чи місяць... Головне, що завтра отримає!
А сьогодні баба Ганна плакала від щастя... ЇЇ онучечка, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала!
- Нехай їй Бог помагає і береже від лихого духу, нехай відгонить від неї усе зло і поганих людей, нехай дає щастя та здоров’я. - Слухала Лідка ті примовляння і сама плакати починала: у неї ж бо двійко діточок ростуть.
- Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Від зайчика, скажеш. Пам’ятаю, я завжди у кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і зазирала, що там за гостинець. Вона лампасейки* любила. А як до школи пішла....
Баба почала вкотре розказувати історію, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала старенькій за гостинці та й пішла пошту розносити.
Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй на вулицю виходити, щоб не впала, бо, не доведи господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі приходили її провідувати, носили їжу, поралися біля господарства. А що там того господарства? Десяток курей та старий собака.
Із часом, хвора й зовсім злягла, ні на кого із відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисоччину фотографію і розмовляла з нею:
- Не сумуй, моя хороша, бабуся скоро видужає, пиріжечків із маком тобі напече, сирничків, ти ж їх так любиш.
Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон...
Сумно старій гойдалці. Колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця.
Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев’ять днів відправили, зібрала усі фотографії на пам’ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Усе зробила, як годиться. Час і повертатися.... Вже й таксі чекає біля двору. Та молода жінка сіла на стару гойдалку і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову, хоч у спогадах, у дитинство повернулася!
«Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюди.....» - співала вже нову пісню Лариса, учепившись міцно за віжки старої гойдалки.
Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалці, відв’язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, у сусідньому будинку погасло світло:
«Люлі, люлі, люлі, всі дітки поснули,
Тільки моя доня не спить не дрімає
Очками моргає, з котком розмовляє.
Аа-аа-а...»
Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, оповідаючи якісь таємниці. А тепер не затихає дитячий сміх та гамір у Ларисчиному дворі, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і лежать лампасейки, як гостинець від зайчика...
Лампасейки – тверді цукерки, типу «Дюшес», «Барбарис».
- Бабусю! Подивіться, я вмію літаааати! – кричала Лариса затуливши очі і її радісний вереск злітав разом із гойдалкою у верховіття дерев. Так вона виплескувала своє задоволення. Платтячко, як той метелик, пурхало і тріпотіло із кожним злетом, тоненькі косички, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидві сторони, а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха.
- Гойда-гойда-гойдаша,
Де кобила, там лоша,
Там печене порося
Розкувікалося! – приспівувала бабця, а Лариса сміялася із того печеного поросяти.
Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там різні зані заграничні подарунки: оливки у баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку, - солені огірки смачніші), цукерки із дивними назвами, дві здоровенних та тонких хустки, які бабі соромно було б і пов'язати: «Здуріла, - скажуть люди, - на старості літ вирядилася, як дівка на виданні». А ще світлини. Як не радіти? Її маленька Ларочка тут, як актриса, одягнена по-городському, на високих підборах, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розказує Лідці:
- Тільки й тримає мене на світі ця дівчина. Дочекаюся її, тоді можна і покидати цей світ. Бо куди ж повернеться дитина, як мене не буде? Дочка, Марія, померла під час пологів, одненька вона у мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула. У хаті два сундуки рушників навишивала на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою... Тільки й тримає мене на світі ця дівчина...
Таку розповідь Лідка чула не вперше, бо старенька розказувала її кожного разу, коли поштарка зупинялася біля неї. Шкода було бабу, адже та жила лише минулим. А де ж тепер та онука, чи повернеться до рідного дому? Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавщицею працювати. Довго вісточки від неї не було, а баба Ганна так чекала! Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларочку. Бувало, розказувала їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали у далекі краї, про калину, яка проросла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука, обіймала бабусю малими рученятами і щебетала:
- Рідненька моя, нікуди я від тебе не поїду. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна!
Баба Ганна частково втратила зір, тому не могла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки, зупинялася і читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Але старенька забувала і наступного дня вже знову починала виглядати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй хороші новини, або якогось листа.
- Сьогодні для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, - відповідала поштарка звичною фразою.
- Ох, і розумна ти, жінка. Звідки ж ти знаєш, що пишуть?
- То побачите завтра, коли листа принесу.
Так і чекала вона на те «завтра», добре, що не пам'ятала скільки часу пройшло: день, тиждень чи місяць... Головне, що завтра отримає!
А сьогодні баба Ганна плакала від щастя... ЇЇ онучечка, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала!
- Нехай їй Бог помагає і береже від лихого духу, нехай відгонить від неї усе зло і поганих людей, нехай дає щастя та здоров’я. - Слухала Лідка ті примовляння і сама плакати починала: у неї ж бо двійко діточок ростуть.
- Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Від зайчика, скажеш. Пам’ятаю, я завжди у кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і зазирала, що там за гостинець. Вона лампасейки* любила. А як до школи пішла....
Баба почала вкотре розказувати історію, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала старенькій за гостинці та й пішла пошту розносити.
Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй на вулицю виходити, щоб не впала, бо, не доведи господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі приходили її провідувати, носили їжу, поралися біля господарства. А що там того господарства? Десяток курей та старий собака.
Із часом, хвора й зовсім злягла, ні на кого із відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисоччину фотографію і розмовляла з нею:
- Не сумуй, моя хороша, бабуся скоро видужає, пиріжечків із маком тобі напече, сирничків, ти ж їх так любиш.
Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон...
Сумно старій гойдалці. Колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, оповідаючи якісь таємниці. А от колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, згадуючи дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця.
Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев’ять днів відправили, зібрала усі фотографії на пам’ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Усе зробила, як годиться. Час і повертатися.... Вже й таксі чекає біля двору. Та молода жінка сіла на стару гойдалку і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову, хоч у спогадах, у дитинство повернулася!
«Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюди.....» - співала вже нову пісню Лариса, учепившись міцно за віжки старої гойдалки.
Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалці, відв’язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, у сусідньому будинку погасло світло:
«Люлі, люлі, люлі, всі дітки поснули,
Тільки моя доня не спить не дрімає
Очками моргає, з котком розмовляє.
Аа-аа-а...»
Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, оповідаючи якісь таємниці. А тепер не затихає дитячий сміх та гамір у Ларисчиному дворі, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і лежать лампасейки, як гостинець від зайчика...
Лампасейки – тверді цукерки, типу «Дюшес», «Барбарис».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію